украинский. 1. Предмет і структура курсу Українська мова за професійним спрямуванням Зв'язок з правовими дисциплінами
 Скачать 1.09 Mb.
|
|
Розмовно – побутовий стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві. Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків. Художній стиль Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення. Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основне призначення:
Конфесійний стиль. Сфера використання – релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма). Офіційно-діловий стиль. Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. 8.Офіційно – діловий стиль як один з функціональних стилів сучасної літературної мови.Особливості офіційно – ділового стилю.Кліше. Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовольняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства. Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі: 1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв’язку з тим, що ..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.; 2) точність, послідовність і лаконічність викладу; 3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис; 4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце; 5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти; 6) лексика здебільшого нейтральна, уживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники із суфіксами суб’єктивної оцінки; 7) речення переважно прості, поширені, із прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень. Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі: 1 Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами; реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо). 2 Дипломатичний (використовується в сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень), протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог). 3 Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини; реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо). 4 Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.). У мові є звороти, які в певних мовленнєвих ситуаціях повторюються без змін як усталена словесна формула. Від власне фразеологізмів вони відрізняються тим, що їхні компоненти зберігають своє пряме лексичне значення і їм не властиве емоційно-експресивне забарвлення. Розрізняють три види таких стійких словосполучень: кліше, штампи та складені найменування. Кліше — звичний зворот, регулярно повторюваний у певних умовах і контекстах для тотожного позначення адекватних ситуацій, стосунків між людьми тощо. Наприклад, існують кліше мовного етикету: добрий день, доброго здоров 'я, радий Вас бачити, до побачення, на добраніч, ... Для позначення різних явищ суспільно-політичного життя вживають усталені звороти на зразок правляча верхівка, посадова особа ... В офіційно-діловому спілкуванні використовують, наприклад, такі кліше: згідно з розпорядженням, на підставі наказу, відповідно до чинного законодавства ... У медичній галузі побутують кліше на зразок госпіталізація хворого, попередній медичний огляд, дослідження крові, задавнена хвороба, відчуття болю ... 9.Сучасна українська ділова мова: етапи становлення,проблеми та перспективи розвитку. За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років. За призначенням українська мова – національна мова українського народу, державна мова України. Питання про походження української мови й досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання «З якого часу існує українська мова ?», звичайно, слід пам’ятати слова О. Потебні про те, що поява мови – це «не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови». Cеред науковців немає одностайності щодо проблеми походження української мови, зародження й розвитку її як окремої слов’янської. Так, згідно з офіційним поглядом радянської науки, підтримуваним деякими мовознавцями й тепер, українська мова виникла в ХІV ст. після розпаду давньоруської мови (мови Київської Русі) на три окремі мови – російську, українську, білоруську. Появу цих трьох мов було зумовлено поділом Київської Русі на кілька князівств, монголо-татарською агресією проти східних слов’ян. Ця теорія з’явилася в 50-тих роках ХХ ст. й ілюструвала радянський міф про Київську Русь як „колиску трьох братніх народів”, у якій був „старший брат” – російський народ. Другий погляд полягає в тому, що джерелом розвитку української, як й інших слов’янських мов (польської, чеської, сербської, хорватської, болгарської та ін.), була праслов’янська (давня слов’янська) мова, розпад якої розпочався в VІІ ст. Цю думку поділяли такі видатні вчені, як Ф.Міклошич, А.Шляйхер . Деякі мовознавці намагаються довести, що українська мова почала формуватися три тисячі років тому, оскільки має багато спільного з латинською, особливо на рівні граматики. Інші твердять, що українська – основа мов усіх народів, тому що має багато спільного (понад п’ять тисяч коренів слів) із давньоіндійською мовою, проте ці гіпотези потребують наукового доведення. У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. . Поширеною є періодизація, запропонована О. Горбачем: 1 Протосхіднослов’янська доба – 500/800 – 900/1000 по Хр. 2 Староукраїнська доба – 900/1000 – 1350 по Хр. 3 Середньо-українська доба – 1350/1400 – 1750/1800 4 Ново-українська доба – 1780/1800 – ХХ вік. За теорією Ю. Шевелєва, у розвитку української мови слід зазначати чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1 Протоукраїнська мова (VII – XI ст.). 2 Староукраїнська мова (ХІ – ХІV ст.). 3 Середньоукраїнська мова (кінця ХІV – початку ХVІІІ ст.). 4 Нова українська мова. Кожний період мав свої особливості, мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот. Українська мова впродовж багатьох століть була поставлена в такі умови, що можна тільки дивуватися, як вона вижила й зберіглася взагалі. Накладене ще в другій половині XYII ст. табу великим тягарем лежало на ній майже до кінця XX ст. Звичайно, процес взаємопроникнення слів з однієї мови в іншу — закономірний процес; . Однак, коли слова з чужої мови вживаються бездумно, безсистемно, коли перекручується їх зміст і спотворюється звукове оформлення, це засмічує мову . Таких слів, що ввійшли до нашої мови непроханими гостями, є багато. Ми настільки звиклися з ними, що часто й не помічаємо, як вони зриваються з уст. Також слід зауважити, що під впливом російскої мови ігноруються лексичні, фонетичні, граматичні, акцентувальні форми, наприклад, говорять: ад, бутилка, брезгувати, карніз, блєф, магазін, бабушка, замітити, гардеробщиця, новий. український…. Ігнорується кличний відмінок: Ваня, Вася, Міша, Свєта… Відбувається проросійська вимова цілого ряду звуків і звукосполучень, це: - оглушення дзвінких приголосних звуків у кінці слів та в кінці складів; - м'яка вимова звука ? ч? ; - оглушення вимови дзвінкого фарингального звука ? г? . 10.Поняття про документ, його властивості, вимоги до його оформлення. Мовностильові особливості тексту документа. Документ (від латин. documentus – спосіб доказу) – це матеріальний об’єкт (носій), що містить певну інформацію, оформлений у визначеному порядку й має юридичну силу відповідно до чинного законодавства. Документи оформляють на різних матеріальних носіях: на папері, фотоплівці, магнітній і перфострічці, дискеті, перфокарті тощо. Документи мають різне призначення (функції). Ці функції можуть бути загальними, тобто їх виконують практично всі документи, і специфічними (властивими лише частині документів). До загальних належать такі функції документів: * інформаційна (документ як засіб збереження інформації); * соціальна (документ задовольняє певні потреби суспільства); * комунікативна (документ як засіб зв’язку між установами, підприємствами і т.д.); * культурна (документ як засіб закріплення певних культурних традицій). Серед специфічних функцій документів найголовнішими є такі: * управлінська (документ як засіб управління); * правова (документ як засіб закріплення правових норм); * історична (документ як джерело історичних відомостей). Документи класифікують за різними ознаками: 1 За найменуванням розрізняють заяви, листи, довідки, службові записки, протоколи й т. ін. 2 За походженням документи поділяють на службові, або офіційні 3 За місцем створення документи бувають внутрішні (чинні лише в межах установи, підприємства, у якому створені) і зовнішні (є результатом спілкування установи з іншими установами, організаціями тощо). 4 За призначенням виділяють такі основні комплекси документації: організаційно-правова; планова; інформаційно-довідкова й довідково-аналітична; звітна; щодо особового складу (кадрова); фінансова; з матеріально-технічного забезпечення; договірна; колегіальних органів. 5 За напрямком розрізняють вхідні й вихідні документи. 6 За формою – типові й індивідуальні. 7 За ступенем гласності – звичайні, таємні (секретні), для службового користування. 8 За стадіями створення розрізняють оригінали (створені документи), копії (повне відтворення оригіналу) і витяги (відтворення певної частини оригіналу). 9 За термінами зберігання документи поділяють на такі категорії: - документи тимчасового зберігання (до 10 років); - документи тривалого зберігання (понад 10 років); - документи постійного зберігання (без обмеження терміну). 10 За технікою відтворення документи бувають рукописні та відтворені механічним способом. 2 Реквізити документа Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами. Основні реквізити документа: 1) Державний герб; емблема організації; 2) назва міністерства чи відомства; 3) назва підприємства (установи, фірми, організації); 4) поштова адреса, індекс, номер телефону, факсу, адреса електронної пошти; 5) номер рахунка в банку; 6) назва виду документа; 7) дата (стандартні способи запису дати: 01.02.04 або 01 лютого 2004 р.); 8) індекс (вихідний номер документа); 9) місце складання чи видання; 10) гриф обмеження доступу; 11) адресат; 12) гриф затвердження; 13) резолюція; 14) заголовок до тексту; 15) текст; 16) позначка про наявність додатка; 17) підпис; 18) візи; 19) відбиток печатки; 20) позначка про виконавця; 21) позначка про виконання й направлення документа до справи; 22) позначка про перенесення даних на машинний носій; 23) позначка про надходження. Кожний документ має свій склад реквізитів, який залежить від виду документа, його змісту, призначення, способу оброблення. Усі реквізити мають постійне місце, що робить документи зручними для зорового сприймання й полегшує їх оброблення. Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на папері стандартного формату (А4 або А5), називається формуляром. Формуляр – це модель, зразок побудови документів певного виду. Формуляр–зразок визначає робочу площу та береги (поля) документа. Відповідно до державних стандартів установлено такі розміри берегів документів: лівого – 20 мм; правого – не менше, ніж 8 мм; верхнього – не менше, ніж 10 мм; нижнього – не менше, ніж 8 мм. 3 Правила написання тексту документа Текст є основним реквізитом будь-якого документа. Текст професійного документа повинен відповідати таким вимогам: а) достовірність (викладені факти повинні відображати справжній стан речей); б) точність (не допускається подвійне тлумачення слів та виразів); в) повнота інформації (зміст документа має вичерпувати всі обставини справи); г) стислість (у тексті не повинно бути зайвих слів, смислових повторів, надмірно довгих міркувань, інформації не по суті справи); д) логічна послідовність (логічний взаємозв’язок частин тексту); ж) нормативність мовних засобів (відповідність нормам літературної мови); з) стандартизація тексту документа. Текст документа може бути оформлено у вигляді: * власне тексту; * анкети (текст, що містить словесну або цифрову характеристику об’єкта за низкою ознак); * таблиці. Названі форми тексту в документі можуть поєднуватися. Текст поділяють на абзаци – частини тексту, які складаються не більше як із двох-чотирьох речень. Текст документа, як правило, складається із двох частин: вступної (виклад підстав для створення документа) і основної (виклад пропозицій, прохань, висновків, розпоряджень, рішень). Такого порядку викладу слід дотримуватися й у текстах, які складаються з одного речення. Якщо текст документа великий за обсягом або містить однотипну інформацію (висновки, рішення тощо), то його поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, нумеруючи їх арабськими цифрами. Форми викладу в текстах документів: 1) від першої особи однини, напр.: “Вважаю за потрібне повідомити, що...”; 49 2) від першої особи множини, напр.: “Просимо надіслати...”,”Наказуємо...”, “Ухвалили...”. У такій формі викладають текст у спільних розпорядчих документах, службових листах, протоколах тощо; 3) від третьої особи однини, напр.: “Комісія виявила...”, “Управління вважає...”,”Відділ здійснює такі функції...”. Таку форму викладу найчастіше використовують у положеннях, інструкціях, актах, довідках тощо. 11.Мова і професія.Мовленева діяльність як один з основних відів діяльності людини. Мова й професія Мова нації – це душа кожного народу, його світ, його духовність. Мова й професія – поняття нероздільні. Вони обслуговують потреби суспільства, окремих груп, кожної людини. Це дві важливі категорії, за допомогою яких визначається рівень надбань цивілізації, мовленнєвої культури. Мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов’язана з виробництвом, з його галузями й процесами, із соціальними відносинами. Вона має велике значення для всіх, є інструментом здобуття знань, засобом життєдіяльності людини. Справжній фахівець – людина грамотна в повному значенні цього слова: досконало володіє відомостями з певної галузі, необхідними знаннями в цій галузі, до тонкощів опанувала як усне, так і писемне професійне мовлення. Професія інженера, економіста, фінансиста, аудитора, менеджера та ін. потребує засвоєння фахової термінології як власне української, так й іншомовної, але доступної, зрозумілої для всіх, хто працює в цій галузі. Мова й професія – дві важливі суспільні категорії, що визначають глибину пізнання світу, оволодіння набутками цивілізації, рівень мовленнєвої культури. Мова й професія – немов партнери, які не можуть існувати один без одного, бо обидва покликані обслуговувати потреби суспільства, окремих груп його й кожної людини. Мова з багатьма її функціями забезпечує належний рівень грамотності носіїв певної професії, формує їх уміння спілкуватися у всіх сферах комунікації – у ділових відносинах, у науці, в освіті, культурі, економіці тощо. Знати мову професії – це означає дотримуватись граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних норм професійного спілкування, якого люди вчаться впродовж усього життя. А. де Сент-Екзюпері сказав – «Найбільша розкіш на світі – це розкіш людського спілкування». Саме мова є таким засобом спілкування, а професія – інформаційним матеріалом, який використовуємо для вирішення важливих проблем економічного, господарського життя завдяки доречному, умілому, правильному виборові мовних одиниць. Отже, мова професійного спілкування – це засіб мовного професійного спілкування, специфіку якого зумовлюють особливості спілкування у виробничо-професійній сфері: мета, функції, ситуація, особистісні риси учасників спілкування (вік, стан, освіта, рівень інтелектуального розвитку та ін.). Володіння мовою професійного спілкування – це: * знання власне мови, тобто сформованість мовної компетенції; * уміння використовувати ці знання на практиці, доречно поєднувати вербальні (словесні), паравербальні (темп, інтонація тощо) та невербальні (жести, міміка та ін.) засоби спілкування відповідно до ситуації, мети, тобто сформованість комунікативних навичок. Успіх мовного професійного спілкування залежить від: * мовця як особистості з індивідуальними якостями; * знання мовцем сучасної української літературної мови як основи мови професійного спілкування (мовна компетентність); * уміння використовувати ці знання і втілювати інформацію в текст залежно від мети, ситуації тощо (комунікативні навички). Таким чином, основними компонентами мовного професійного спілкування є: * особистісний чинник у професійному спілкуванні; * мова як засіб професійного спілкування; * текст – мовне втілення інформації в професійне спілкування. 12.Культура мови і мовлення.Основні ознаки культури мовлення юриста. Зростаюча увага до питань соціолінгвістики, зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови у всіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливостей сучасного і зарубіжного мовознавства. Головна особливість спілкування як процесу - взаємодія. Про-цес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства - їх спільну діяльність, інтеракцію і власне комунікацію. Упоряд-кованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Життя будь-якого суспільства неможливе без дотримання соці-альних норм і звичаїв, які регулюють суспільну діяльність і якнай-тісніше пов'язані з процесом формування особистості, її соціаліза-цією. Соціальні норми взаємин у суспільстві складалися поступово й природним шляхом. Корені їх у будь-якому етносі сягають сивої давнини, беруть початок з того часу, коли людина вперше вступила в суспільні відносини. Жодна суспільна формація не обходилася без норм людської поведінки і спілкування Етикет функціонує у суспільстві як сукупність двох форм пове-дінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Мовлення людини - це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців - це і показник культури суспільства. Культура мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній). Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямо-ване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Головним завдання культури мови є: • виховання навичок літературного спілкування; • пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови; • у вимові та наголошуванні; • неприйняття спотвореної мови або суржику. Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури. У чому ж виявляється культура мовлення? Насамперед, у таких аспектах, як: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення. Нормативність – це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 році в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший по-казник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовлен-нєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров’я народу. Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духо-вних вартостей кожної людини і всього суспільства. Основні ознаки культури мови: 1) змістовність (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матері-ал, якого не вистачає); 2) правильність і чистота (дотримуватися норм літературної мови); 3) точність (добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання); 4) логічність і послідовність (говорити і писати послідовно, забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті; складати план виступу чи лекції; систематизувати дібраний матері-ал; уникати логічних помилок); 5) багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень); 6) доречність (ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування); 7) виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригі-нальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника). Звичайно, основною комунікативною якістю мовлення є правильність – об’ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літе-ратурної мови (норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення). Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу і стилю. Знання цієї системи, а ще більше – повсякденна їх реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини, без перебільшень, є своєрідним барометром духовної зрілості нації. 13.Мовленевий етикет – невідємний атрибут професійної культури юриста. Мовний етикет. Він відзначається стійкістю і консервативністю, і в цьому стає подібним до офіційно-ділового стилю, який теж в ідеалі має лишатися сталим і непорушним. Мовний етикет запрограмований на найрізноманітніші типові ситуації, в яких використовують сталі мовні структури, кліше, закріплені національними культурними традиціями. Щоразу, в певних ситуаціях, ми повторюємо стереотипи поведінки, у тому числі мовної які поза нашою свідомістю автоматично використовують у разі потреби. Використання правил мовного етикету великою мірою залежить від конкретної ситуації спілкування місця й обставини розмови, цільової настанови (повідомити, вплинути вразити здивувати, шокувати тощо). Але найбільшої ваги набувають між-особистюні стосунки. Залежно від цього може йтися про 5 тональностей спілкування високу, нейтральну, звичайну, фамільярну, вульгарну. Висока тональність відповідає спілкуванню у сфері суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні прийоми тощо). Нейтральна - функціонує у сфері офіційних установ. Вона найближча до здійснення службових повноважень працівника органів внутрішніх справ. Звичайна тональність характерна для спілкування на побутовому рівні. Фамільярна забезпечує спілкування в колі сім'ї, дружньому товаристві, емоційна. Вульгарна спостерігається у соціально неконтрольованих ситуаціях, занадто емоційна. При звертанні до незнайомих людей використовують нейтральні структури етикету. До близьких навпаки - емоційні, фамільярні, дуже рідко нейтральні. Залежно від типових ситуацій спілкування мовний етикет можна поділити на групи, різновиди. Одиниці вітання, привітання доброго ранку, вітаю вас, добридень, здоров був. Одиниці звертання та привертання уваги будьте добрі скажіть, будь ласка, будьте ласкаві, чоловіче добрий, вельможний пане, вельмишановний добродію тощо. Одиниці представлення під час знайомства а) в ділових стосунках використовують такі компоненти посада, професія звання ім'я та по батькові, адже це важливо для здійснення функціональних обов'язків, б) ділові стосунки дещо "пом'якшують" вимоги етикету навіть у таких випадках, коли відбувається знайомство між чоловіком і жінкою. Звичайно, жінка не може нав'язувати знайомство сама. Але ці вимоги відступають, якщо йдеться про суто ділову зустріч. Під час знайомства використовують кліше: дозвольте відрекомендуватися, представити, знайомтеся тощо. Запрошення: приходьте, ласкаво просимо, зайдіть тощо. Побажання, поздоровлення: дай Боже, хай щастить, на добраніч хай Бог милує тощо. Згода і незгода: так, я не заперечую ви маєте рацію, авжеж. Прохання: дозвольте, просимо, якщо вам не важко, будь ласка не відмовте, благаю та інші. Подяка: спасибі дякую, дуже вдячний, вік не забуду. Вибачення: пробачте, перепрошую, даруйте, вибачте. Комплімент: може стосуватися зовнішності схвалення вчинків, виконаної роботи. В ділових стосунках належить дуже обережно ставитися до мовних засобів, які використовують при спілкуванні. Заважають дотримуватися норм етикету, а значить, і ефективно досягати мети ділових контактів вплив моди, недоцільні структури мовного етикету, надлишкові або недоречні в конкретній ситуації, небажання дотримуватися або незнання правил етикету, неврахування соціального досвіду співрозмовника, невміле використання мовноетичних шаблонів, надлишковість яких може створювати враження нещирості у стосунках тощо. Ділове спілкування має використовувати весь арсенал наявних засобів взаємовпливу комунікантів під час міжособистісних стосунків. Проте основу цих стосунків складатимуть словесні засоби, роботу над удосконаленням яких людина має здійснювати все життя, збагачуючи власні можливості у цій справі. Це особливо важливо для працівників органів внутрішніх справ України для яких спілкування з людьми становить одну з основних форм роботи щодо здійснення службових повноважень. 14.Правила культури спілкування (за. І.Томаном) У книгах Ірже Томана, чеського соціолога про мистецтво спілкування та мистецтво вдосконалювати себе є правила культури спілкування. Основним моментом ділового спілкування є вміння одного слухача вислухати співрозмовника. Мистецтво слухати можна висловити трьома тезами: - жодних абстрактних думок; - доки ви слухаєте, не можна готувати наступне питання або вигадувати контраргументи; - потрібно сконцентруватися на суті того, про що йдеться. Навіть досвідчені в тому чи іншому питанні слухачі, слухаючи відвідувача, можуть припуститися таких помилок: - лінивство мислення; - загострення уваги на голих фактах; - відхід від предмета розмови, що може призвести до втрати логічного стержня; - велика кількість вразливих місць у мові. У спілкуванні з співрозмовником, який щось заперечує, опонент повинен уміти дуже тактовно нейтралізувати його зауваження, для чого використати такий інструмент: - локалізація, відокремлення зауважень на фоні прагнення зрозуміти; - не суперечити відкрито й грубо, оскільки в цьому випадку розмова може перетворитися на сварку; - до позиції співрозмовника потрібно виявити повагу, тому що зневажливе і зарозуміле ставлення робить спілкування неможливим; - визнання правоти слухача (якщо для цього є підстави); - стриманість у відповідях, тон яких має бути спокійним, ґрунтовним і дружнім, навіть якщо зауваження співрозмовника мають в'їдливий характер; - контролювати власні емоції (що можливо за допомогою німих або проміжних запитань на зразок: "А як би я вчинив на його місці?"); - окремі види зауважень потрібно повністю ігнорувати. Основними складовими професіоналізму ділового спілкування є чесність та порядність у ділових відносинах. В етичному плані співрозмовник повинен виявляти терпимість, довір'я, розуміння й бути відвертим зі співрозмовником. Потрібно бути тактовним, особливо до жінок, старих, інвалідів, виявляти до них гуманність і благородство, уважність і запобігливість. Якщо перед вами іноземець, будьте дуже делікатні, бо вам, напевно, мало що відомо про етику ділового спілкування на його батьківщині. Нелегко набути репутацію доброго співрозмовника, а ось втратити її можна через дрібницю: нагрубити, обдурити його, не виконати обіцяне. Ділова людина у спілкуванні повинна: - поважати себе як особистість, з повагою ставитися до всіх відвідувачів; - усвідомлювати, що професійна репутація понад усе; - цінувати співпрацю; - пам'ятати, що розгубленість тільки компрометує ділову людину; - бути терпимим до недоліків відвідувача. Професійний діловий співрозмовник повинен бути активним, що виявляється у різноманітності його прийомів. Його діяльність характеризується не тільки метою, але й мотивами, які спонукають до активності. Ділова людина повинна бути зацікавлена в авторитеті своєї установи та менше думати про матеріальну винагороду. Головна її зброя - це ділове спілкування. Ділові взаємовідносини з відвідувачами створюються не тільки в ході виконання службових обов'язків. Безконфліктна поведінка ділових співрозмовників - це невід'ємна частина професійної етики. Вона випливає з умінь, навичок і знань у галузі того бізнесу, в якій обертаються співрозмовники Етика ділового спілкування багато в чому залежить від того, як поводяться керівники відділів та управлінь. Останнім можна порадити дотримуватися таких правил: - робіть людям добро, принаймні намагайтеся; - станьте прикладом етичних взаємовідносин, запроваджуйте стандарти етики поведінки; - говоріть завжди правду і не ухиляйтеся від відповідей; - не уникайте відповідальності за невдачі та промахи, розділіть її зі своїми працівниками. Кілька порад з етики поведінки керівників: Якщо відвідувач, з яким ви розмовляєте, не цікавиться законами, то ви повинні тактовно їх йому роз'яснити. Якщо діловий клієнт не прийшов на зустріч з вами, зателефонуйте йому і дізнайтеся, що трапилося. Будьте поблажливі, не докоряйте. Позитивна бесіда може стати стимулом для наступного відвідання. Усім діловим людям доцільно мати візитні картки, надруковані двома-трьома мовами (державною, російською, англійською), де, крім імені та прізвища, зазначаються службова адреса та телефон (факс). Етикет керівника. Трохи незвичне поєднання слів. Адже, з одного боку, керівник повинен бути суворим та вимогливим, а з іншого, - привітним та ввічливим. Він повинен цінити час відвідувачів, цікавитися їх проблемами. Якщо робота керівника побудована на грунті етичних норм, то обидві сторони зекономлять багато часу. Діяльність керівника полягає в постійному спілкуванні з підлеглими у рамках трудових відносин та законів. Це спілкування здійснюється як у приміщенні, де керує керівник, так і в офісах інших фірм та організацій, їх виробничих підрозділів при проведенні перевірок на місцях. Отже, дуже багато залежить від поведінки сторін. Тут ані керівник, ані підлеглий не можуть вибирати партнера. Керівник у спілкуванні не повинен переоцінювати значення своєї діяльності, влади, власної посади. Він не повинен виявляти владу над підлеглими. У будь-якому випадку до підлеглого не слід виявляти ворожість. Кожен керівник повинен усвідомити, що впливати на підлеглого можна не тільки за допомогою податкового законодавства та адміністративно, але й за рахунок особистих якостей, що забезпечують керівнику довіру й повагу підлеглого. Тут велике значення мають його інтелект, менталітет, здібності, знання механізмів менеджменту. Ще один момент, про який необхідно пам'ятати керівництву: дотримуйтеся межі добрих взаємовідносин з підлеглими. Уміння продуктивно спілкуватися з діловими партнерами, реальними або потенційними, - важлива професійна якість ділової людини, необхідний елемент його розмовної та психологічної культури. Адже часом важко бути ввічливим й уважним, коли перед тобою проходить багато людей, серед яких зустрічаються нервові, збуджені, ті, що погано чують, погано розуміють, повільні в рухах. Будь-яка взаємодія керівника з відвідувачем починається зі встановлення контакту. 15.Поняття спілкування. Особливості професійного спілкування. Під спілкуванням у психології розуміється процес встановлення і підтримки цілеспрямова ного, прямого або опосередкованого тими чи ін шими засобами контакту між людьми, так чи інакше пов'язаними один із одним у психологічному відношенні Юридична діяльність відноситься до суб'єкт- суб'єктної діяльності, тобто досягнення її цілей відбувається в системі „людина-людина”. Відпо відно успішність такої діяльності багато в чому визначається умінням грамотно і професійно бу дувати своє спілкування. Недостатня увага до формування техніки професійного спілкування майбутнього юриста під час навчання спричиняє низку проблем, які виникають у взаємостосунках із суб’єктами професійної взаємодії. Особливо гостро ці проблеми відчуваються молодими юристами на початку професійної діяльності. Маючи ґрунтовну спеці альну підготовку, вони нерідко виявляються не готовими до налагодження продуктивних професійних взаємостосунків. Поняття професійного спілкування має ши- роке і вузьке значення. У першому значенні його можна визначити як комунікативні навички і якості, властиві професіоналу, на відміну від дилета нта. Професіонал розглядається в цьому випадку як людина, яка має значний досвід і високі професійні стандарти. У вузькому розумінні про фесійне спілкування включає особливості, характерні для окремо взятої професії. Професійне спілкування – це важливий засіб і умова розв’язання завдань певної професійної діяльності. У науковій літературі поряд із поняттям“професійне спілкування” часто вико ристовується термін “ділове спілкування” і вживаються як синоніми. Крім того, у психологічній літературі досить часто виділяються два типи спілкування – неформальне і формальнее. Перше суб'єктивне, нерегламентова не, його мета й характер багато в чому ви значаються особистими стосунками людей(мати – дитина, чоловік – дружина). Фор мальне обумовлене соціальними функція- ми людини, регламентоване за формою та за змістом (керівник – підлеглий). Ділове спілкування належить до фор мального, здійснюється у відповідності з деякими правилами і спрямоване на встановлення контактів і підтримку зв'язків між зацікавленими у спільній діяльності суб’єктами. Ділове спілкування, на думку С.І. Ожегова, – це „спілкування, що стосується сус пільної, службової діяльності, роботи” . У діловій сфері людина проводить значну частину свого життя. Ділове спілкування характеризується тим, що його мета визначається завдання ми того чи іншого виду предметної діяльності – виробничої, обслуговуючої, наукової тощо. Трудова діяльність містить у собі спі- лкування учасників взаємодії як необхідний засіб забезпечення її ефективності . В яких би формах не здійснювалося спілкування, воно є діловим, якщо його визначальним змістом є соціально-значуща спільна діяльність-На наш погляд, поняття “ділове спілку вання” є ширшим від поняття “професійне спілкування”. Професійне спілкування – це ділове спілкування, яке здійснюється в умовах конкретної професійної діяльності і враховує її специфічні особливості. Оскільки будь-яка професія вимагає спеціальних знань, умінь, навичок, крім загальних закономірностей необхідно враховувати і специфічні закономірності ділового спілкування, які стосуються певної професії. Таким чином, професійне спілкування ми можемо визначити як процес встанов лення і підтримки прямого чи опосередко ваного тими чи іншими засобами контакту, обумовленого професійно значущими цілями, що припускають відповідальність за їхню реалізацію. Суб'єктами професійного спілкування, у нашому випадку, є юрист і особа, включена у сферу його професійних інтересів. Засобами спілкування є вербальні (мовні) і невербальні (жести, міміка, пози) канали інформації. Цілі професійного спілкування визна чаються характером і ситуаціями професійної діяльності. Їх досягнення чи недосягнення свідчить про рівень професіоналізму юриста, про якість виконання ним своїх службових функцій. Відповідальність за реалізацію професійно значущих цілей може бути як зовнішньою, наприклад, адміністративною (оцінка керівництва) і нести за собою визначені санкції. Так і внутрішньою (психологіч ною) – як самооцінка, що спричиняє підвищення чи зниження психологічного комфорту, впевненості в собі, рівня домагань тощо. Особливості професійного спілкування. Вимушений характер спілкування. Часові обмеження. Нормативна регламентація. Владний характер професійних повно важень. Рольовий характер спілкування Підвищена стресогенність. 16.Сутність і зміст етики спілкування правознавців. Етика ділового спілкування - вчення про прояв моралі і моральності в діловому спілкуванні, взаєминах ділових партнерів. В основі етики ділового спілкування повинна бути координація, а по можливості і гармонізація інтересів. Етика ділових відносин є професійною етикою, що регулює систему відносин між людьми у сфері бізнесу. Принципи - це абстраговані, узагальнені уявлення, які дають можливість тим, хто на них спирається, вірно формувати свою поведінку, свої дії, своє ставлення до чого-небудь. Принципи етики ділових відносин, тобто професійної етики, дають конкретному співробітнику в будь-якій організації концептуальну етичну платформу для рішень, вчинків, дій, взаємодій і т.п. Загальноприйнятим є центральне положення так званого золотого стандарту: «У рамках службового положення ніколи не допускати по відношенню до своїх підлеглих, до керівництва та колегам свого службового рівня, до клієнтів і т.п. таких вчинків, яких би не бажав бачити по відношенню до себе ». 2.Необхідна справедливість при наділення співробітників необхідними для їх службової діяльності ресурсами (грошовими, сировинними, матеріальними та ін) Третій принцип вимагає обов'язкового виправлення етичного порушення незалежно від того, коли і ким воно було допущено. Згідно з четвертим принципом, званому принципом максимуму прогресу, службову поведінку і дії співробітника визнаються етичними, якщо вони сприяють розвитку організації (або її підрозділів) з моральної точки зору. Логічним продовженням четвертого принципу є п'ятий принцип-принцип мінімуму прогресу, відповідно до якого дії співробітника або організації в цілому етичні, якщо вони хоча б не порушують етичних норм. Сутність шостого принципу в наступному: етичним є терпиме ставлення співробітників організації до моральних принципів, традицій та іншим, які мають місце в інших організаціях, регіонах, країнах. Сьомий принцип рекомендує різне поєднання індивідуального релятивізму і етичного релятивізму до вимог загальнолюдської етики. Згідно восьмому принципом індивідуальне та колективне начало одно признаваемость за основу при розробці та прийнятті рішень у ділових відносинах. Дев'ятий принцип нагадує, що не слід боятися мати власну думку при вирішенні будь-яких службових питань. Однак нонкоформізм як риса особистості повинен виявлятися в розумних межах. Десятий принцип - ніякого насильства, тобто «Натиску» на підлеглих, що виражається в різних формах, наприклад, у наказовій, командної манері ведення службового розмови. Одинадцятий принцип-сталість впливу, що виражається в тому, що етичні стандарти можуть бути впроваджені в життя організації не одноразовим наказом, а лише за допомогою безперервних зусиль з боку і менеджера, і рядових співробітників. Дванадцятий принцип - при впливі (на колектив, на окремих співробітників, на споживача тощо) враховувати силу можливої протидії. Тринадцятий принцип полягає в доцільності авансування довірою до почуття відповідальності співробітника, до його компетенції, до почуття обов'язку і пр. Чотирнадцятий принцип настійно рекомендує прагнути до безконфліктності. П'ятнадцятий принцип - свобода, не обмежує свободи інших. Шістнадцятий принцип можна назвати принципом сприяння: співробітник повинен не тільки сам надходити етично, але і сприяти такому ж поведінці своїх колег. Сімнадцятий принцип свідчить: не критикуй конкурента. 17.Етичні норми і нормативи. Професійна юридична етика. Професійна культура юриста грунтується на морально-етичних та правових нормах, де існує єдність, відмінність, взаємодія, протидія. Звичайно, ці позиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться норми природного права. Між нормами природного права і нормами моралі суттєвих відмінностей немає. Професійну етику часто визначають як галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію загальноетичних і особливих норм професійної моралі, що мають аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у певній професійній групі. Дія моральних норм у юридичній галузі – це один із предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми мають рекомендаційний зміст, але уміле їх використання формує рівень професійної культури юриста. Найбільшу цінність мають морально-етичні норми у юридичному процесі. Юридично-процесуальні норми створює держава у вигляді правил поведінки учасників процесу, згідно з якими встановлюються їхні права, обов´язки, відповідальність, а також умови виникнення та реалізації правовідносин при провадженні юридичних справ. А правнича етика трансформує морально-етичні норми стосовно внутрішнього світогляду юриста Сучасний період державотворення в Україні характеризується моральним діалогом між існуючими моральними .нормами і національним правом, що формується. У цьому випадку поява суверенної держави України -це юридичний факт. З´явилась можливість реалізувати природне право, природні закономірності, які гарантують міцні моральні норми. Утворені таким чином моральні норми одержать оцінку значно пізніше, але вони позитивно впливають на цивілізованість українського суспільства і, зокрема, юриста вже нині. Юрист має змогу творчо використовувати духовно-моральні державні стандарти, пристосовуватися до будь-якого правового явища чи суспільного середовища . Дійсно, правнича етика виробляє основу для моральної нормотворчості юриста, його нормативного мислення у сфері моралі, стандартизує її, знімаючи з людини тягар індивідуального вибору, а значить, і відповідальність за цей вибір. Свобода ставить найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності. Галузь права не вичерпується позитивним законодавством, яким визначаються ті юридичні норми, які діють у певний час і в певному місці. Але юридичні закони не залишаються вічними та незмінними, як закони природи, які потрібно тільки вивчати і завжди зважати на них Неможливо встановити права і обов´язки осіб, не знаючи, що таке право, де його джерела і які постають з нього вимоги. Ці засади тісно пов´язані з власне людською особистістю, а тому потрібно досліджувати природу людини, її властивості та призначення. Моральноетичні норми правничої етики допомагають юристові у його пошукові правомірної поведінки. Стандартне, шаблонне, наперед визначене мислення юриста тут недопустиме. Отже, у дослідженні морально-етичних норм важливу роль відіграє філософія права. Природно-правові системи визначають основне питання філософії права: дослідження вищих основ юридичних настанов, які випливають із природи людини та суспільства. Такий підхід застерігає юридичний позитивізм від консерватизму, авторитаризму, розвиває людську особистість, націлює на благородні почуття, що формують так звану філософію серця юриста. Звичайно, філософія права, досліджуючи морально-етичні норми професійної культури юриста, дає відповідь на запитання про призначення норм позитивного права у регулюванні суспільних відносин. Право не завжди є частиною моралі, її нижчим ступенем. Право — зовнішній закон, порядок, який повинен панувати у людському суспільстві. Морально-етичні норми професійної культури юриста мають реальне існування, як і спільна частина моральних та правових норм (перетин двох кіл). Але саме неперетин двох кіл символізує правові і моральні норми. Ситуацію швидше можна інтерпретувати концентрованими трьома колами зі спільним центром – духовними, моральними, правовими нормами. Духовні та моральні норми як норми природного права є орієнтиром для норм позитивного права. Тому позитивне право не завжди збігається з природним, часто йому суперечить. Завдання правничої етики полягає у тому, щоб наблизити юридичну діяльність до дій за природними законами. Однак такі дії часто супроводжуються певними упущеннями, а іноді помилками й порушеннями. Як відомо, порушення права – це крайній вияв свободи, який переступає власну межу і утверджується у протиріччі із законом. Це порушення може бути двояким: суб´єктивним і об´єктивним, що відповідає двоякому значенню права. Перше – це свобода, визначена законом, а друге -закон, що визначає свободу. Все залежить від особи юриста як носія свобідної волі. Адже його гуманність свободи волевиявлення обернено пропорційна до виявів примусу. Відмінити смертну кару; зберегти смертну кару; зберегти, але застосовувати дуже рідко; застосовувати умовні вироки. Україна ще не готова до розв´язання даної проблеми. . Правнича етика підкреслює духовно-правову перевагу людини над твариною. У людському суспільстві панує дієвість людської душі, розуму, розсудливості. Адже норми позитивного права повинні узгоджуватися з нормами духовного (природного) права. Чи узгоджується з ними смертна кара – людині невідомо. Загалом правнича етика — це зовнішній вияв професійної культури, засіб розв´язання етичних проблем юриспруденції, наслідок реалізації внутрішнього імперативу службового обов´язку. Саме завдяки нормам та обов´язкам можна виявити природну силу правничої етики, піднести рівень людської цивілізації, яка утвердилася завдяки формуванню римського приватного права і появі духовних засад до християнської культури та моралі. Нині стає дедалі очевидніше, що наукова правова думка за “основними запитами епохи” не зможе певним чином істотно просунутися вперед, якщо залишатимуться на далекій дистанції одне від одного, з одного боку, практична юриспруденція (юридичний позитивізм) — галузь знань, як традиційно вважається, незначного наукового рівня, а з іншого – філософія права, яка оперує категоріями вищого смислового порядку. 18.Правові та етичні обмеження під час діяльності правочинів |