філософія. 1. Роль філософії в житті людини і суспільства
 Скачать 0.58 Mb.
|
|
Класифікація знаків: - за способом передачі повідомлення (слух, зір); -- за походженням і вживанням (природні та інвенційні /намірені/); - за соціальним статусом: універсальні та інституційні; - за природою символічного зв’язку (власні, і переносні /відсилає до іншого знаку/). - За природою означуваного (означник /означуване) 32. Проблема віри і розуму та актуальні питання і принципи гносеології св. Августина. Постає актуальною і дієвою для Середньовіччя проблема співвідношення віри і розуму. Але її рішення бачилося мислителям по-різному. Найбільш відомі трактування проблеми співвідношення віри і розуму були дані в ранній патристики Аврелієм Августином. Насправді характер їх співвідношення значно складніше, багатогранніше, про що свідчить запропонована Августином версія вирішення цієї проблеми.Суть її виражена у відомій формулі раннього Августина: «Вір, щоб розуміти». І хоча віра в даному випадку повинна передувати розумінню, але для свого підкріплення вона потребує розумі, філософської рефлексії. Іншими словами, віра не підміняє і не заміняє розумного розуміння, вона його не виключає, а, навпаки, передбачає, стимулює, бо, згідно Августину, всяке вірування є мислення. Будучи за своєю природою чимось недосконалим, віра вимагає розуміння. У цьому сенсі вона нижче його і є хоч і необхідною, але тільки початковою умовою пізнання. Для людей неосвічених основний пізнавальною здатністю служить віра, опора на авторитет, в той час як для вчених – розум, тобто Августин звеличує розум і науку. Такого роду теологічний раціоналізм має в якості своєї нижньої межі віру, верхня ж межа залишається відкритою для розуму. Отже, можна стверджувати, що Августин на ранньому етапі своєї творчості з питання про співвідношення віри і розуму в цілому схилявся швидше до їх гармонії, ніж до протиставлення, передбачаючи тим самим відому концепцію Фоми Аквінського. Віра насправді ні в чому не суперечить розуму, оскільки вона за своєю природою раціональна: віра в розумі, розум у вірі. Між ними немає і не може бути ніякого конфлікту, подібно до того, який так лаконічно виражений у знаменитій формулі Тертуліана: «Вірую, бо абсурдно». Для Августина Аврелія віра не замінює і не підмінює розумного сприйняття, ніколи його не елімінує. Навпаки, віра стимулює і просуває розуміння. Віра – це спосіб згідного розуміння– «мислити із схваленням», саме тому без думки немає і не може бути віри. Віра тут виступає своєрідним цементуванням через максимальне прояснення. Гносеологія — це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності пізнавального процесу.
Августин Блаженний пише звернену до Бога “Сповідь”, у якій розповідає про свою ранню духовну і життєву еволюцію. Ця праця є яскравим прикладом гострого самопізнання і самоаналізу. Саме у ній Августин розповідає про своє життя до того, як він став християнином, а також про духовні пошуки, які привели його до прийняття християнського світогляду. Впродовж усього твору він вихваляє Бога і визнає повну залежність від волі Бога.Августин не допускає ніякого сумніву щодо існування Бога. Бог - є генетичним і субстанційним началом всього, що існує. Він є джерелом природнього порядку. Порівнюючи характеристики свого знання і якості Бога, те, що вони вічні та істинні, Аврелій робить висновок, що джерелом вічної істини є Бог.Світ створений Богом являє собою ієрархію творінь, від мінералів, що існують, рослин, що живуть, тварин, що відчувають, до людини - вершини ієрархії, царя природи, єдиної істоти, яка має безсмертну душу, створену Богом при народженні людини.Душалюдини - творіння Бога. Августин відкидає попереднє існування душ і їх переселення. У тварин і рослин душі немає. Душі є тільки у людей. Створена з нічого душа є вічною. Останнє обґрунтовується тим, що душа існує поза простром, не має частин і тому - неруйнівна. Не існуючи в просторі, душа існує в часі. Саме у зв'язку з проблемою душі Августин розробляє новий образ часу - це лінія. Час має три модуси (минуле, майбутнє і теперішнє), у ньому можливе також виникнення нового, тобто творчість.Так з новою концепцією часу у Августина пов'язана і концепція душі. Душа перебуває у створеному Богом світі, тобто часі. Бог перебуває у абсолютному теперішньому, у вічності. Душа має здатність розрізняти минуле і майбутнє. З минулим пов'язана така здатність душі, як пам'ять, з майбутнім - чекання, з теперішнім - увага. Августин показує, що час - це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім. 34.Вчення св. Августина про смисл історії. Аврелій Августин також розглядає есхатологічну проблему (проблеми останнього пункту часової лінії). Цей пункт пов'язаний з поверненням людей із земного міста у місто або царство, Боже. “Дваграда” створені двома видами любові, а саме: земної - любові до себе, небесної - любові до Бога аж до самозабуття. У трактаті “Про град Божий” Августин вперше говорить про історію. Історія починається з утворення світу, а людська історія починається з Адама. Августин розділив історію на шість періодів. П'ять періодів у нього пов'язані з старозавітною історією. Шостий період починається з першого пришестя Ісуса Христа.Він закінчиться “другим пришестям” страшним судом, коли настане кінець усієї світової історії.Історію Августин мислить не у замкнутій циклічності, а в лінійності, поступовому русі до того часу, коли переможе благодать, а люди знайдуть стан,приякому не будуть грішити. Отже, мета історії - моральний прогрес, перемога християнства у всьому світі. 35. Середньовічна суперечка про універсалії: реалізм, номіналізм, концептуалізм. Характерною рисою середньовічної філософії є дискусія про універсали* - загальні поняття. У цій дискусії обмірковувались як онтологічні проблеми: що є реально суще; чи володіє загальне ознаками реального буття чи ні; як співвідносяться загальне і одиничне у світі; так і гносеологічні проблеми: яким чином існує ідеальне; чи можливе раціональне понятійне пізнання; як співвідносяться мислення і дійсність. У трактуванні сутності загального, співвідношенні загального і одиничного виділяються дві крайні позиції: реалізм і номіналізм. Реалізм - філософський напрямок, який визнає існування загального, загальних понять (ідей) поза речами, до існування речей в божественному розумі. Концепцію реалізму в середньовічній філософії розвивали: Августин Аврелій, Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий, Фома Аквінський. На відміну від крайнього реалізму, який стверджує, що загальне існує тільки поза речей, Фома Аквінський обґрунтував позицію помірного реалізму, який стверджує трояке існування універсалій:до речей у божественному розумі; ідеї як вічні прообрази речей;o у речах, як їх сутності, субстанціональні форми; о після речей, у людському розумі, як поняття, результат абстракції. Номіналізм (від лат. nomen - ім'я) - філософське вчення яке заперечує онтологічний зміст універсалій. Номіналісти стверджують, що реально існують тільки одиничні речі, а загальне - це результат діяльності розуму, який знаходить зв'язки між речами. Представники цього напрямку в середньовіччі; Росцелін, Іоанн Дуне Скотт, Вільям Оккам, Микола з Отрекура, Іоганн Бурідан та ін.Крайнощі двох протилежних позицій знімаються в концептуалізмі Абеляра.Концептуалізм (від лат, conceptus - поняття) - філософське вчення, яке, не приписуючи загальним поняттям самостійної онтологічної реальності, стверджує, що в одиничних предметах існує щось загальне, на підставі чого в пізнанні виникає концепт - поняття, виражене словом.Дискусія про універсалії виявила дві позиції філософів і на проблему створення світу. Реалісти вважають, що розум - це головне і в акті творіння (Бог створює світ завдяки ідеям, зразкам, які споконвічно в нього існують), так і в акті пізнання. Номіналісти ж стверджують, що головне в творінні світу не розум, а воля (Бог створює світ в акті вільної волі). 36. Ключові характеристики, основні школи, течії напрямки і видатні представники філософії Відродження . Криза середньовічного світобачення призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Це було у 14 − 15 столітті в І талії, де й виникло Відродження. Світобачення в епоху Відродження орієнтовано на те, що: 1. Природа і земне життя людини мають реальну цінність; 2. Світ і природа являють собою єдине; 3. Людина − найвище творіння Бога. Вона здатна осягати процес творіння. Відродження пропонує переусвідомити вчення античних філософів та нанести поразку по концепціям середньовічної релігії, опираючись при цьому на науку. Тут ми зустрічаємося з такими видатними діячами культури та мистецтва як: Лоренцо Вала, Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Микола Кузанський, Марсіліо Філіні, Леонардо да Вінчі та інші. Гуманізм Відродження мав антропологічний характер, спрямований на: 1.Обгрунтування центрального місця людини в ієрархії світових сутностей; 2. Піднесення гідності людини; 3. Прирівняти людину у чомусь до Бога. Ідеї пізнього Відродження були пов’язані з вченням Джордано Бруно ( 1548 − 1600) , який розробляв концепцію матеріалістичного погляду на пізнання та чоловіче життя. Він обґрунтовував ідеї, що пізнання розпочинається з відчуття, котрі дають нам образи речей та процесів, а розсудок виводить із цього загальне. Загалом, філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного антропологізму до класичної науки. Риси філософії Відродження: антропоцентризм, пантеїзм, гілозоїзм. Доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя, вона має свою неповторність та історичну цінність. Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови – нові наукові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства характерною рисою була локальна обмеженність спілкування між людьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала людина, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмежність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала ланцюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуляризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали сприйматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація культури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності християнської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Репрезентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питаннями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генерувати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні напрями: гуманістичний(Данте Аліг'єрі,Франческо Петрарка,Лоренцо Валла),неоплатонічний(М.Кузанський,Мірандола), натурфілософський(Леонардо да Вінчі,М.Копернік,Д.Бруно,Г.Галілей), реформаційний(М.Лютер,Т.Мюнцер,Ж.Кальвін,Е.Роттердамський), політичний(Н.Макіавеллі), утопічно-соціалістичний(Т.Мор,Т.Кампанелла). Гуманістичний напрям (XIV — XV століття) філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гуманізм» походить від назви духовної течії, що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення. Неоплатонівський напрям (середина XV — кінець XVI століття)Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Миколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості. Натурфілософський напрям (XVI-XVII століття)Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією(темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному способу життя.Реформаційний напрям (XVI-XVII століття) Широкий антикатолицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.Політичний напрям (XV-XVI століття)Політичний напрям філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.Утопічно-соціалістичний напрям (XV-XVII століття)Утопічно-соціалістичний напрям репрезентували Томас Мор та Томаззо Кампанелла. Осмислюючи трагічну долю обездолених англійських селян, Т.Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади, грошей і золота. Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей, в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо. 37. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. 38. Новий інтелектуальний контекст гносеології Френсіса Бекона. Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні: «немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття». Теоретичне обґрунтування емпіризму, дане Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців. |