філософія. 1. Роль філософії в житті людини і суспільства
 Скачать 0.58 Mb.
|
|
Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання — органон. Однак запропонована і детально опрацьована Беконом логіка кардинально відрізняється від арістотелівської, що спиралася на теорію силогізму. Критика Беконом силогістики базується на виявленні того факту, що дедуктивна логіка не здатна відійти від знаків, слів до понять. Жодна освічена людина не може сумніватися у тому, що два терміті, які збігаються у середньому терміні, збігаються взаємно. Однак, вважав при цьому Бекон, силогізми будуються з суджень, судження — зі слів, а слова є лише знаками понять. Для істинного пізнання важливо мати справу з самими поняттями та їх джерелом. 39.«Шлях павука», «шлях мурашки», «шлях бджоли» та «ідоли науки» за Ф.Беконом. Створення нової науки та філософії, вважав Бекон, можливе тільки після усвідомлення причин, що ведуть до помилок. Головну ваду він вбачає у застосуванні традиційних форм мислення, які базуються на логічній науці Арістотеля, розповсюдженій серед європейців християнством. Така логіка створює своїх ідолів (розповсюджені помилки). Бекон вирізняє чотири види ідолів: ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку (площі), ідоли театру. 1. Ідолів роду та печери він визнає вродженими, такими, що випливають з природних властивостей душі, тоді як ідоли ринку та театру є набутими в інтелектуальному розвитку людини. Ідоли роду криються в самих чуттях людини. Усі чуттєві сприйняття, думки відносяться до властивостей людини, а не до дійсності. Людина як криве люстерко змішує свою природу та природу речей, не вирізняючи їх чітко. Подолання вад людської природи полягає у послідовному дотриманні правил нової індуктивної логіки, яку запропонував Ф.Бекон. Головне з цих правил полягає у постійній емпіричній перевірці уявлень людини: відповідають наші уявлення дійсності чи ні. 2. Ідоли печери — це особисті вади конкретної людини, причина яких може бути різною: погане виховання, психічна неврівноваженість, власні уподобання, власні упередження тощо. Якщо ідоли роду є обумовленими загальною для усіх людей природою — створювати судження за аналогією з власними здібностями, то ідоли печери обумовлені індивідуальною природою особи, властиві лише відповідним групам, індивідам. 3. Ідоли площі — перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. У багатьох випадках значення слів були встановлені, не виходячи із сутності речей, а на основі випадкового враження від зустрічі з предметом. Ідоли театру — перешкоди, що народжуються серед вчених з причини некритичного засвоєння помилкової думки. 4. Ідоли театру не властиві людині від народження, вони виникають внаслідок підкорення розуму хибним уявленням. На його думку існують три основних шляхи пізнання - «павука, мурашки і бджоли». Кожен з них має свої позитивні і негативні сторони. - «Шлях павука» - це спроба вивести істину з «чистого» свідомості як такого. На цьому шляху має місце повне нехтування до фактів і самої дійсності. Висновки, що одержуються таким методом, мають форму гіпотез. Вони можуть бути істинними, а можуть бути помилковими. Цим методом користуються догматики і раціоналісти, які подібно павуку тчуть павутиння думок з свого розуму. «Шлях мурашки» - це вузький емпіризм, сконцентрований тільки на збиранні фактів. Емпірики наполегливо, як мурашки, збирають розрізнені факти, але не вміють їх узагальнювати. Такий метод пізнання також односторонній, бо не дозволяє досліднику заглянути в суть досліджуваного предмета. «Шлях бджоли» поєднує в собі гідність перших двох методів і вільний від недоліків кожного з них. З його допомогою дослідник здійснює підйом від емпірії до теорії. Боязнь цього підйому повертає на помилковий «шлях мурашки», а поспішність сходження відводить на «шлях павука». Для того, щоб уникнути обох крайностей, слід дотримуватися, на думку Бекона, систематичну наполегливість і неухильну послідовність, дотримуватися принципу єдності чуттєвого і раціонального. 40. Англійська філософія Нового Часу: видатні представники і напрямки (емпіризм, сенсуалізм, тощо). Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби булиемпіризм і раціоналізм. Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон. Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США). Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом і достовірною основою пізнання й поведінки людини. Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза. Філософська думка в Англії (ХVІІ- ХVІІІ ст.) Першим філософом Нового часу, засновником англійського матеріалізму та емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626). 41. Англійський емпіризм та сенсуалізм. Гносеолоічні та соціальні ідеї Т. Гобса. Прихильники емпіризму (від грец. emperia– досвід) вважали єдиним джерелом пізнання чуттєвий досвід (дані органів відчуття людини), справедливо твердили, що процес пізнання починається з відчуттів. Своєрідною модифікацією емпіризму виступає сенсуалізм (від лат. sensus– почуття). Прихильники сенсуалізму прагнули вивести весь зміст пізнання вже не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. З ХVІІ– ХVІІІ століть емпіризм та сенсуалізм розвивали Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, представники французького матеріалізму. Послідовне продовження сенсуалізму Джона Локкапривело Джорджа Берклі та Давіда Юма до суб’єктивно-ідеалістичних висновків. Томас Гоббс створив першу в історії філософії закінчену картинумеханістичного матеріалізму, заперечивши існування душі як особливої субстанції – тіла. Така позиція привела його до механістичного розуміння людини. За Гоббсом, люди, як тварини, – складні механізми, дії яких визначаються зовнішніми впливами. Йдучи за емпіричною традицією, закладеною Френсісом Беконом, Томас Гоббс вважав істинним джерелом пізнання почуття. Але, на відміну від Бекона, на передній план Томас Гоббс висував проблеми наукового розуміння суспільства, держави, права, релігійної віротерпимості. Саме ці питання привертали найбільшу увагу в епоху буржуазної революції в Англії, сучасником якої був філософ. Вчення Томаса Гоббса про державу та право стало широко відомим. Вчення базується на розрізненні двох становищ людського суспільства – природного і громадянського. Природне становище – вихідне, тут кожний має право на все, що може захопити, тобто право збігається з силою. Тому природне становище є стан «війни усіх проти всіх». 42. Англійський емпіризм та сенсуалізм. Гносеологічні та соціальні ідеї Дж. Лока. Прихильники емпіризму (від грец. emperia– досвід) вважали єдиним джерелом пізнання чуттєвий досвід (дані органів відчуття людини), справедливо твердили, що процес пізнання починається з відчуттів. Своєрідною модифікацією емпіризму виступає сенсуалізм (від лат. sensus– почуття). Прихильники сенсуалізму прагнули вивести весь зміст пізнання вже не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. З ХVІІ– ХVІІІ століть емпіризм та сенсуалізм розвивали Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, представники французького матеріалізму. Послідовне продовження сенсуалізму Джона Локкапривело Джорджа Берклі та Давіда Юма до суб’єктивно-ідеалістичних висновків. Поглибити і дедалі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ–матеріаліст XVII століття Джон Локк (1632–1704) у працях “Дослід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне правління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства"(1695). Проблемі методу пізнання і комплексу питань гносеології присвячений основний філософський твір Локка “Дослід про людське розуміння.” Трактат починається критикою вчення про вроджені ідеї. Локк доводить, що вроджених ідей немає ані в теоретичному мисленні, ані в моральних переконаннях, все людське знання походить з досвіду – зовнішнього (відчуттів) та внутрішнього (рефлексії). Ідеї відчуттів – основа наших знань про світ. Локк розподіляє їх на два класи: на ідеї первинних та вторинних якостей. Ідеї первинних якостей (густина, протяжність, фігура, рух та ін.) – копії самих цих якостей, тоді як ідеї вторинних якостей (колір, запах, смак, звук та ін.) не схожі на якості самих речей. Вчення Локка про розрізнення первинних та вторинних якостей спирається на протиставлення об’єктивного та суб’єктивного, його розвиток пізніше призвів до формування суб’єктивного ідеалізму. Так само, як і Гоббс, Локк виводив необхідність державної влади з позиції теорії “природного права” та “суспільної угоди”, але у власній політичній філософії висловлює й низку принципово нових, прогресивних ідей. Він вперше висуває принципи поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну. Політична філософія Локка стала основою буржуазного лібералізму в Англії, відбилась у політичних теоріях французької та американської буржуазних революцій. 43.Принципи дедукції Р.Декарта. Декартом виділялись наступні основні принципи дедукції:починати необхідно з простого і очевидного;шляхом дедукції потрібно отримувати більш складні висловлювання;діяти необхідно таким чином, аби не пропустити жодної ланки (неперервність логічного ланцюга), для чого потрібна інтуїція, яка бачить начала, і дедукція, яка дає з них наслідки. Ці принципи виразились в відомих чотирьох правилах Декарта. 1) починати з безсумнівного і самоочевидного, тобто з того, протилежне чому неможливо помислити; 2) розділяти будь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективного вирішення; 3) розпочинати з простого і поступово просуватись до складного, цей рух має бути упорядкованим; 4) постійно пере провіряти вірність роздумів і складати якомога більш повні переліки і огляди, аби бути впевненим, що нічого не пропущено. 44.Методичний сумнів Рене Декарта. «Cogito ergo sum». Якщо філософія повинна бути дедуктивної системою типу Евклідової геометрії, то тоді необхідно знайти істинні передумови (аксіоми). Якщо засновки є не очевидними і сумнівними, то висновки (теореми) дедуктивної системи мають мало цінності. Але як можна знайти абсолютно очевидні і певні передумови для дедуктивної філософської системи? Відповісти на це питання дозволяє методичне сумнів. Воно є засобом виключення всіх положень, в яких ми можемо логічно сумніватися, і засобом пошуку положень, які логічно безперечні. Саме такі безперечні положення ми можемо використовувати в якості передумов істинної філософії. Методичний сумнів є способом (методом) виключення всіх тверджень, які не можуть бути передумовами дедуктивної філософської системи. За допомогою методичного сумніву Декарт випробовує різні види знання. 1. Спочатку він розглядає філософську традицію. Чи можна в принципі сумніватися в тому, що говорять філософи? Так, відповідає Декарт. Це можливо тому, що філософи дійсно були і залишаються незгодними з багатьох питань. 2) Чи можливо логічно сумніватися в наших чуттєвих сприйняттях? Так, говорить Декарт і наводить такий аргумент. Фактом є те, що іноді ми схильні до ілюзій і галюцинацій. Наприклад, вежа може здаватися круглої, хоча згодом виявляється, що вона квадратна. Наші почуття не можуть забезпечити нас абсолютно очевидними передумовами для дедуктивної філософської системи. 3) Як особливе аргументу Декарт вказує, що він не має критерію для визначення того, чи перебуває він у повній свідомості або в стані сну. З цієї причини він може в принципі сумніватися в реальному існуванні зовнішнього світу. Існує, чи що-небудь, у чому ми не можемо сумніватися? Так, відповідає Декарт. Навіть якщо ми сумніваємося у всьому, то не можемо сумніватися в тому, що ми сумніваємося, тобто в тому, що володіємо свідомістю і існуємо. Ми, отже, маємо абсолютно істинне твердження: «Я мислю, отже, я існую» (cogito ergo sum). Людина, який формулює твердження cogito ergo sum, висловлює знання, в якому він не може сумніватися. Воно є рефлексивним знанням і не може бути спростовано. Той, хто сумнівається, не може в якості сумнівається сумніватися (або заперечувати), що він сумнівається і, отже, що він існує. Звичайно, цього твердження мало для побудови цілої дедуктивної системи. Додаткові затвердження Декарта пов'язані з його доказом існування Бога. З подання про скоєний він робить висновок про існування досконалого істоти, Бога. Досконалий Бог не обманює людей. Це дає нам впевненість у методі: все, що видається нам настільки ж самоочевидним, як затвердження cogito ergo sum, повинно бути знанням настільки ж достовірним. У цьому джерело декартовій раціоналістичної теорії пізнання: критерієм істинності пізнання є не емпіричне обгрунтування (як у емпіризмі), а ідеї, які постають ясними й виразними перед нашим розумом. 45.Монадологія та лінгвофілософські ідеї В. Ляйбніца.Життя і твори І. Канта. Він вважав, що всі монади рухомі й взаємопов’язані, він розрізняв три види атомів-монад (залежно від їх досконалості, запрограмованої Богом): 1)найнижчі,що характеризуються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції; 2)монади-душі,які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення. Живі, тіла містять монади-душі; 3)монади-духи,які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, «апперцепцію», здатність до міркування та рефлексії. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцеп-ціям, рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяльності, прагне до вдосконалення й містить у собі своє минуле, сучасне й майбутнє. Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому їх можна осягти лише розумом. Тіла ж, речі, які люди сприймають за допомогою чуттєвого досвіду, — це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу зробив спробу поєднати неживу й живу природу, тілесне та духовне, минуле й майбутнє. У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагався подолати суперечність між емпіризмом та раціоналізмом. Він наголошував, що не лише раціональне знання ґрунтується на логічних доведеннях, а й досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. Як і чимало інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. І. Кант (1724-1804р. ) народився в місті Кенігсберг. Здобув він класичну освіту, потім закінчив університет. Після закінчення 9 років був домашнім вчителем. В 1755р. для того щоб зайняти посаду доцента захистив одну дисертацію, потім захистив другу докторську. Але місце зайняли. Тоді щоб зайняти професорську посаду він захистив третю. До цього йому прийшлось працювати бібліотекарем в імператорській бібліотеці. В 80-х роках він став ректором Кенігсберського університету. Все життя-не одружений. Був дуже педантичною людиною, по ньому місцеві жителі “звіряли” годинники. Розрізняють три періоди в його діяльності: 1) 50-70 роки-докритичний період. В цей період він видав книгу “Всезагальна історія і теорія неба 2) 70-90 роки-критичний період. В той період він видав три праці : - критика чистого розуму; - критика практичного розуму; - критика здібності судження. 3) Останній період – антропологічний 46.Життя і твори В. Ляйбніца. Ґотфрід Вільгельм Лейбніц (Ляйбніц) — провідний німецький філософ, логік, математик, фізик, мовознавець та дипломат. Передбачив принципи сучасної комбінаторики. Зробив вагомий внесок у логіку і філософію. Через кодування намагався створити універсальну числову дескриптивну платформу для всіх наук – прообраз сучасних формальних систем. Створив першу механічну лічильну машину, здатну виконувати додавання, віднімання, множення й ділення. Незалежно від Ньютона створив диференціальне й інтегральне числення і заклав основи двійкової системи числення. У рукописах і листуванні, які було надруковано лише в середині 19 ст., розробив основи теорії детермінантів. Зробив вагомий внесок у логіку іфілософію. Мав надзвичайно широке коло наукових кореспондентів, багато з ідей викладено в рукописах і листуванні, що ще й досі повністю не надруковано. Ґотфрід Вільгельм народився 1 липня 1646 року в сім'ї професора філософії моралі (етики) Лейпцизького університету Фрідриха Лейбнюца та Катерини Шмук. До десяти років Лейбніц вивчив книги Цицерона, Плінія, Геродота, Ксенофана та Платона У 1661 році, у віці 14 років, Лейбніц вступив до Лейпцизького університету, де у 1663 році отримав ступінь бакалавра, з дисертацією «De Principio Individui», з якої бере початок його пізніша теорія монад. Викладання математики в Лейпцигу було поганим, і влітку 1663 р. Лейбніц навчався у Йенському університеті, де на нього вчинив великий вплив філософ і математик Ерхард Вейгель. У жовтні 1663 р. Лейбніц повертається до Лейпцига і розпочинає курс навчання до доктора права. Отримує ступінь магістра філософії за дисертацію, яка поєднує аспекти філософії і права з деякими математичними ідеями, що походять від Вейгеля. Отримує ступінь бакалавра права, працює над докторською дисертацією з філософії, «Dissertatio de arte combinatoria», яку надруковано у 1666 р. Незважаючи на його неабияку на той час репутацію і визнання його праць, Лейбніцу було відмовлено у ступені доктора права в Лейпцигу, тому він негайно поїхав до Нюрнберзького університету в Альтдорфі, де у лютому 1667 р. отримав цей ступінь за свою дисертацію «De Casibus Perplexis». Йому була запропонована посада професора в Альтдорфі, але Лейбніц відмовився, обравши натомість кар'єру дипломата і юриста. У 1700 році Лейбніц засновує Берлінську Академію наук і стає її першим президентом. Обирається іноземним членом Французької академії наук. На початку серпня 1716 року, після затяжної хвороби Ґотфрід Лейбніц помирає. Основні твори: «Міркування про метафізику», «Нова система природи», «Начала природи і благодаті», «Монадологія», «Теодіцея», «Нові досліди про людський розу 47.Просвітництво – ключові характеристики і представники. Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні — матеріалістичні та атеїстичні — позиції. Теоретичною передумовою Просвітництва можна вважати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настановою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії. Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напередодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер (1717—1783), а відтак Дені Дідро (1713—1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах. Критика просвітниками метафізики почасти зумовлена відсутністю у них чіткого розмежування філософії та науки. До філософії ставились вимоги, правомірні швидше до наукового пізнання. Щодо цього просвітники є попередниками позитивістів — течії XIX ст., що намагалась побудувати філософію за зразком науки. До речі, засновник позитивізму О. Конт (1798—1857) вважав себе продовжувачем ідей енциклопедистів. Усе це свідчить, що просвітникам притаманний механістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ. 48.Німецька класична філософія: загальна характеристика. 1.У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії та Франції в Німеччину, яка значно пізніше від своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні буржуазних перетворень виникають ідейні пошуки і духовне піднесення, що охопили все суспільство, в тому числі й філософію. Сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно билася попередня філософська думка. Одна їх група мала гносеологічний характер: протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі; друга — онтологічний (стосувалася буття людини): протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке виходило поза межі цього світогляду. 2.Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Певною мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Маркса, принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її межі. 3.Філософів, які належать до німецької класичної філософії, споріднює зміщення центру дослідження від об´єкта до суб´єкта, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб´єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб´єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб´єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення. 49. Гносеологія І. Канта, вчення І. Канта про «ноумен», «феномен», апріорне й апостеріорне знання. Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища У філософському сенсі слово «феномен» часто застосовується для позначення явищ, які досягаються на чуттєвому рівні на противагу слову «ноумен», що означає явище, зрозуміле розумом. В новоєвропейській філософії, за визначенням Канта, феномен — будь-яке явище, яке може бути пізнане на основі досвіду. Ноумен (від грец. νους — розум) — філософський термін, яким позначається річ або подія як незалежні від наших відчуттів. Термін «ноумен» зазвичай використовується у філософії на противагу терміну «феномен», як явище, дане нам через відчуття. Але ноумен це не реальний об'єкт, що викликає феномен, а об'єкт нашого розуму, відомий нам через уяву. Іммануїл Кант використовував термін «ноумен» як синонім терміну «річ у собі», однак такий ужиток в подальшому критикувався іншими філософами, наприклад,Артуром Шопенгауером. 50. «Коперніканський переворот» І. Канта і критика чистого розуму. Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії. «Критика чистого розуму» (нім. Kritik der reinen Vernunft) — філософська праця Іммануїла Канта, вперше опублікований в 1781 році. Вважається однією з найбільш фундаментальних робіт в історії філософії і головним твором філософа. Ключове питання Критики — дослідження пізнавальної можливості розуму, у відриві від знань, одержуваних емпіричним, тобто шляхом досвіду. Основну тему книги складає поняття трансцендентального , яке розкривається у «Трансцендентальній естетиці » ( про простір і час як апріорних формах споглядання ) і «Трансцендентальній логіці». Остання складається з «Трансцендентальної аналітики» ( про категорії розуму) і «Трансцендентальної діалектики» ( про антиномії розуму). Поняття трансцендентального виступає в опозиції поняттю емпіричне і позначає те , завдяки чому можливий досвід , таким чином основним змістом « Критики чистого розуму » є гносеологія. Кант починає свої міркування зі специфічної класифікації суджень. Він виділяє судження на синтетичні - аналітичні та апріорні – апостеріорні. Синтетичними називаються судження , що несуть нове знання , що не міститься в понятті , яке є їх суб'єктом. Аналітичними називаються судження , які всього лише розкривають властивості, притаманні поняттю суб'єкта , що містяться в ньому самому , і не несуть нового знання .C іншого боку , апріорні судження (лат. a priori ) не потребують дослідної перевірки своєї істинності , а для апостеріорних (лат. a posteriori ) необхідна емпірична верифікація . Кант зауважує , що синтетичні судження найчастіше апостеріорні а аналітичні - апріорні. 51. Вчення Канта про «категоричний» і «гіпотетичний» імператив. Людина, за Кантом, з одного боку, емпіричне явище (феномен), з іншого - трансцендентальна сутність (ноумен). Як емпіричного істоти людина (як частину природи чи світу явищ) і все його поводження підпорядковане загальної каузальності і зовнішньої необхідності. Вся поведінка людини - це сукупність необхідних причинно-слідчих зв'язків, а отже, його вчинки теж не вільні. Але, з іншого боку, людина - це трансцендентальна сутність (ноумен) йому притаманна свобода, його учинок є актом свободи волі, незалежної від зовнішніх детермінацій. Отже, воля вільна одночасно є і моральним законодавцем (встановленням) і добровільним виконавцем моральних правил (максим розуму) 1. Ця думка виразно присутня у вченні Канта про категоричну імператив. Імператив в його розумінні - це правило, що містить об'єктивний примус до вчинку певного виду. Категоричний імператив - це безумовне моральне припис про належне поведінці людини як розумної істоти, що володіє свободою волі. Виконання цього розпорядження є абсолютно необхідним, незалежно від того, отримує чи то в результаті цього людина для себе користь чи ні. Все імперативи Кант підрозділяє на дві групи - гіпотетичні і категоричні, що характеризують різні сторони людського духу. Під гіпотетичними імперативами він мав на увазі вимоги, яких слід дотримуватися в якості необхідних умов, щоб досягти поставлених цілей. Так, людина, що займається торгівлею і хто хоче мати постійних покупців, повинен бути з ними чесний. Вимогу «будь чесний» виступає для неї як гіпотетичного імперативу, бо чесність не є в його очах самоціллю і самоцінністю, а є всього лише засіб для ведення успішної торгівлі. Вчинки, що здійснюються під дією гіпотетичних імперативів, І. Кант кваліфікує не як моральні, а як легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, що не суперечать його інтересам і завданням розвитку цивілізованих відносин. 52. Життя і твори В. Гегеля. Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель — німецький філософ 19 століття, який створив систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття — розвиток — характеристика діяльності світового духу, його надрухи в царині чистої думки у висхідному ряду чимраз конкретніших категорій. Діалектика розглядалася також як протиставлення тези, антитези й синтезу, розв'язання суперечностей. Геґель створив систематичну теорію діалектики, центральними поняттями якої є теза, антитеза та синтез (у Геґеля ці поняття називаються по-іншому). Всі твори Геґеля можна класифікувати відповідно до поділу в «Енциклопедії філософських наук»: - «Наука логіки» - «Філософія природи» - «Філософія духу» - «Феноменологія духу» - «Основи философії права» - «Філософія історії» (опублікована посмертно) - «Філософія релігії» (опублікована посмертно) - «Лекції з естетики» опублікована посмертно) - «Лекії ї історії філософії» опублікована посмертно) - Твори, які не відносяться до системи і малі твори: - «Філософська пропедевтика» - «Позитивність християнської релігії» - «Дух християнства і його доля» - «Стан Німеччини» 53. Об'єктивний ідеалізм В. Гегеля. Діалектичний метод та його принципи. Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найбільш відомий філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні роботи: "Наука логіки", "Філософія природи", "Філософія духу", "Філософія права", "Філософія історії" та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя - природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо. Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно - ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, "відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує "суб’єктивний" Дух - людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу - філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої люднім і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є "свободою порожнечі" говорив він. Гегель приходить до формули свободи як "пізнання необхідності". |