філософія. 1. Роль філософії в житті людини і суспільства

• Название: 1. Роль філософії в житті людини і суспільства
• Анкор: філософія.doc
• Дата: 09.04.2018
• Размер: 0.58 Mb.
• Имя файла: філософія.doc
• Тип: Документы; #17849
• страница: 6 из 8

54. Основні школи, течії напрямки і ключові характеристики філософії ХХ ст.

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XX ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи.

1. Віденський гурток

2. Львівська-Варшавська школа 

3. Філософія лінгвістичного аналізу

 4. Загальна семантика,

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання.

Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людинний вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній, класичний, позитивізм, емпіріокритицизм, нео- і постпозитивізм. (див. про це далі). Крім неопозитивізму до сцієнтистського напрямку у філософії XX в. належать: прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу й ін. Відповідно, до філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії ХХ в.) можна віднести такі філософські системи (концепції), як феноменологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику.

Значним впливом у XX в. користуються також і релігійно-філософські системи і концепції. Серед них як найбільш впливові відзначимо неотомізм і персоналізм, що мають зв'язки як зі сцієнтистським, так і з антропологічним філософськими напрямками XX ст.
55. Загальна характеристика і філософські питання позитивізму.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат сутонаукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтетичний і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Позитивістський підхід відіграв значну роль у розвитку філософії науки в XX столітті продовжує зберігати свій вплив у XXI сторіччі.
56. «Філосфія життя» і екзистенціалізм в ХХ столітті.

Філософія життя — філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (1833-1911), Георг Зіммель (1858-1918), Анрі Бергсон(1859-1941) та інші. філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному сенсі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю.

Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» — це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу.

Екзистенціалі́зм або філософіяіснування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
57. Феноменологія Д. Гуссерля.

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки. Крім Гуссерля феноменологію розвивали або критикували Мартін Гайдеґґер, Моріс Мерло-Понті та інші — Поль Рікер, Еммануель Левінас, Дітріх фон Гільдебранд.

58. Вплив ідей Д. Гуссерля на розвиток філософії мови, герменевтики та різних галузей гносеології в ХХ ст.

У цілому сутність вчення Гуссерля можна звести до трьох основних ідей:

1) філософія не має ніякого відношення ні до навколишнього світу, ні до наук про нього; предмет філософії - феномени свідомості, які розглядаються як єдині і безпосередньо дані;

2) феномени - це не психічні явища, а абсолютні сутності, які мають загальне значення, не залежать від індивідуальної свідомості і в той же час знаходяться тільки в ній і не існують поза нею;

3) вказані сутності не пізнаються шляхом абстрагуючої діяльності розуму, а безпосередньо переживаються, а потім описуються так, як вони осягаються в акті інтуїції.

Трактування феноменології у Гуссерля витримало низку змін. Гуссерль вбачає завдання феноменології в аналізі структур "чистої свідомості", то в останній період своєї творчості він багато в чому відмовлявся від початкових, чисто логічних уявлень про сутність інтенціональної свідомості і переходить на позицію, згідно з якою "чиста свідомість коріниться в життєвому світі", у своєрідному універсальному полі дорефлексивних структур, які виявляються атмосферою і підґрунтям як теоретичної, так і практичної діяльності.
59. Становлення та розвиток онтології як учення про буття.

Онтоло́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:

- По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першопочатку всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

- По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія), рух,розвиток, його об'єктивні закони тощо).

- По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.
60. Розвиток філософських категорій матерія, простір, час, спокій, рух, розвиток.

Категорії - це форми відображення в думці універсальних законів об'єктивного світу. 

Матерію не можна бачити, відчувати, пробувати на смак. Те, що бачать, сприймають на дотик, є певний вид матерії. Матерія не є одна з речей, що існують поряд з іншими. Всі існуючі конкретні матеріальні освіти і є матерія в різних її формах, видах, властивостях і відносинах. Не існує «безликої» матерії. Матерія- це не реальна можливість усіх форм, а дійсне їхнє буття. Єдиним щодо відмінним від матерії властивістю є лише свідомість, дух. 

Рух - це спосіб існування сущого. Бути - означає бути в русі, зміні. Немає в світі незмінних речей, властивостей і відносин. Світ складається і розкладається, він ніколи не буває чимось закінченим. Рух будь-якої речі здійснюється тільки у відношенні до деякої іншої речі. Поняття руху окремого тіла - чиста нісенітниця. Для вивчення руху будь-якого об'єкта потрібно знайти систему відліку - інший об'єкт, по відношенню до якого можна розглядати цікавить нас рух.

Простір є форма координації співіснуючих об'єктів, станів матерії. Воно полягає в тому, що об'єкти розташовані поза один одного (поруч, збоку, внизу, вгорі, всередині, ззаду, спереду і т.д.) і перебувають у певних кількісних відносинах. Порядок співіснування цих об'єктів та їх станів утворює структуру простору.  Процеси відбуваються або одночасно, або один раніше чи пізніше іншого; такі, наприклад, взаємини між днем ​​і вночі, взимку і навесні, влітку і восени. Все це означає, що тіла існують і рухаються в часі. Час - це форма координації змінюваних об'єктів та їх станів. Воно полягає в тому, що кожен стан являє собою послідовне ланка процесу і перебуває у певних кількісних відносинах з іншими станами. Порядок зміни цих об'єктів і станів утворює структуру часу. 

 Розвиток - це певне спрямоване, необоротна зміна об'єкту: або просто від старого до нового, або від простого до складного, від нижчого рівня до все більш високого.  Розвиток - це подвійний процес: у ньому знищується старе і на його місці виникає нове, яке стверджує себе в житті не шляхом безперешкодного розгортання своїх потенцій, а в суворій боротьбі зі старим.
60. Розвиток філософських категорій матерія, простір, час, спокій, рух, розвиток.

Термін "матерія" має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. У вузькому розумінні матерія — це об'єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від свідомості і відображається органами чуття. З її змісту вилучається все, що є продуктом діяльності психіки людини. Матерія розглядається як протилежність свідомості.

Поняття матерії — це найширша абстракція, категорія. Тому матерію взагалі неможливо бачити, сприймати дотиком, нюхати, пробувати на смак і т. ін. Те, що сприймають органи чуття людини, є певним видом матерії. Матерія не тотожна жодній з речей, хоча всі вони входять до її структури, а іноді, на рівні буденної свідомості, саме так і сприймаються. Отже, головною ознакою матерії є те, що вона — об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості. Вивчення особливостей матерії та її форм і різновидів свід­чить про те, що у світі немає нічого, крім матерії, яка постійно змінюється. Матеріалістична філософія робить висновок про ма­теріальну єдність світу, що підтверджується знаннями про загаль­ні властивості матерії та закони її руху. На користь матеріальної єдності світу свідчать положення природознавства: 1) закон збере­ження й трансформації енергії; 2) періодичний закон Менделєєва; 3) еволюційне вчення Дарвіна, учення про клітину, сучасні досяг­нення в галузі фізики.

Рух виникає із самої матерії як результат вирішення закладених у ній діалектичних супереч­ностей (дії закону єдності і боротьби протилежностей). Рух є всезагальним, він існує постійно, од­ні його форми замінюються іншими. Рух є атрибутом, невід’ємною частиною матерії. Виокремлюють такі форми руху: механіч­ний ,фізичний, хімічний, біологічний , соці­альний. Окрім форм, філософія виокремлює два типи руху — якісний і кількісний. Джерелом усіх форм руху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними. Інакше кажучи, рух не детермінується чимось надприродним, а є саморухом.

Спокій – це стан руху, який не порушує якісну специфіку предмета, його стабільність.Рух абсолютний. Момент спокою, рівноваги відносний. Спокій має місце відносно не всієї матерії, а лише відносно тих чи інших окремих матеріальних об'єктів. Спокій – це один із моментів руху. Завдяки наявності відносного спокою виникають і більш-менш довго Існують якісно визначені речі, Що відрізняються одна від одної. Наприклад, людство і окрема людина. Людство знаходиться в постійному русі, зміні, взаємодії особистостей, груп тощо. Спокій не лише відносний, а й тимчасовий. У певний час спокій порушується, ліквідується, знімається універсальним рухом.

Невід”ємною складовою вчення про матерію є вчення про розташування матерії у просторі й часі. В історії філософії є 2 підходи до вирішення цієї проблеми. Перший назив. субстанціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матері­єю (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, прос­тором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст. Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у вза­ємодії з матеріальними об’єктами, простір і час є формами існу­вання матеріальних об’єктів. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що ви­ражає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідов­ність зміни її станів у процесі їх розвитку. Вирізняють об’єктивний та суб’єктивний час. Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяж­ність, структуру, взаємодію елементів між собою у середин: матеріальних об’єктів. Простір характеризує структурну органі­зацію єдності світу: протяжність об’єктів, їх взаємні кордони, міс­це, яке вони посідають серед інших об’єктів. Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія від­носності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця відносність залежить від умов взаємодії між матеріальними ті­лами.

Своєрідним подоланням циклічності античної моделі було розуміння розвитку в середньовічній християнській філософії історії. Тут життя розумілося як устремління вперед від минулого до майбутнього, від зародження до Страшного суду. Тобто виникає уява про часову спрямованість, неповторність подій індивідуального і суспільного життя. Важливий внесок у поняття розвитку зробив Р.Де. карт. Він вважав, що Бог дав природі першопоштовх, імпульс, подібно тому, як годинникар, заводячи годинник, надає йому рух. Природа після цього почала "розкручувати первісний хаос", породжуючи нові форми. Вагомий внесок в ідею розвитку зробили представники німецької класичної філософії. І. Кант застосовував поняття розвиток до Сонячної системи та інших.

61. Герменевтична онтологія М. Гайдеггера. Dasein.

Мартін Хайдеггер (1889-1976) - визначний німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму і феноменології. Філософія М. Гайдеггера займає особливе місце у філософії ХХ століття. Людина, вважає Хайдеггер, це "суще, існуюче способом екзистенції ... Тільки людина екзистує". Скеля, дерево, кінь, ангел, бог існують, але вони не екзистує. Це не означає, продовжує Гайдеггер, що людина - дійсно суще, а все інше - недійсне, кажимость чи людське уявлення. Гайдеггер у своїй фундаментальній праці "Буття й час" пропонує термін "Dasein" - "Ось-буття", тобто буття, яке відкрито людині: "Ось" - відкритість, означає характер зв'язку людини і світу як передумову буття; місце ж, в якому стоїть людина і куди йому є ця відкритість буття ("Ось"), іменується Хайдеггером як "присутність", - місце, куди стікаються смисложиттєві цілі людини. Сутність Dasein - в його екзистенції. Оскільки Dasein «існує» (є в наявності) і мабуть лише в його «існування» (в актах його життєвої активності), то суще є, під одним кутом зору, «хто» (екзистенція), а під іншим - «що» («підручного в широкому сенсі слова »). Суще в іпостасі «хто» висловлюють екзістенціалов, а в іпостасі «що» - категорії.

Найважливішою «стороною» Dasein, завдяки якій воно взагалі виявляється доступним для сприйняття, є, за Гайдеггером, буття-в-світі, що означає приналежність тим або іншим способом «внутрімірового» змісту, того, що «є», людському суб'єкту. На користь такого трактування свідчить, на Хайдеггеру, сама мова: німецька Sein означає не тільки «буття», а й, в ролі присвійного займенника, приналежність якогось предмета чи властивості (наприклад, «його книга»). У цьому другому значенні і виражена екзистенційна характеристика: «світ» розкривається як щось, що існує при Dasein, а не поряд з ним. Деяким - не «фізичним!» - Чином «речі» стосуються Dasein. Стілець, торкаючись стіни або дивана, не існує при дивані або стіні, і справа не в тому, що вони - у фізичному плані - цілком «самостійні»: в екзистенціальному відношенні вони взагалі «безмірни», оскільки не входять в «світ» Dasein. Dasein завжди має своїм «світом», і все в цьому світі має «властивість» підручного, що відрізняє будь-який предмет цього світу. «Безмірний» в екзистенційному сенсі стілець негайно виявляється включеним у «світ» Dasein, як тільки стає, в будь-якому сенсі, «його» стільцем (об'єктом «турботи», естетичного сприйняття, перешкодою або засобом досягнення певної мети тощо). «Турбота» або «стурбованість» формують особливе, екзистенціальне, «простір», в якому живе Dasein. Причому «безтурботність», до речі, тільки вид «турботи». Оскільки «турбота» завжди є прояв деякого «незручності», випробовується суб'єктом (години, наприклад, «спливають» в моїй свідомості, коли в мене проявляється потреба довідатися про час), то визначення Dasein виражаються в прямо або побічно негативних судженнях, вони завжди виражають якийсь «недолік» до повноти Dasein. Буття-в-світі, хоча воно і пережіваемості безпосередньо, саме через цю безпосередності переживання «невидимо» (оскільки побачити його, визначити можна, лише відрізнивши, відмежувати від «іншого»). Стає «видимим» воно тоді, коли породжує «метафізику пізнання» з теоретико-пізнавальної проблематикою, суб'єкт-об'єктним відношенням. Правда, за це, за Гайдеггером, доводиться платити ціною занурення в пітьму його «онтологічного сенсу». Так як Dasein втрачене в людях, йому необхідно себе знайти, засвідчити здатність бути самостью. Таким свідченням, згідно Хайдеггеру, є голос совісті.,, Совість викликає самостійність.
62. Філософія мови М. Гайдеггера. Мова як «дім буття».

«Герменевтика мови». Робота з мовою з самого початку була органічною частиною герменевтична методу Хайдеггера. Вже в «Бутті і часу» Хайдеггером була поставлена проблема відношення між мовою і буттям. Це відношення також могло бути «власним» і «невласних»: «Ілюмінація може черпати понятійного в самому ж сущому, а може силою заганяти суще в такі поняття, яким суще

опирається у міру свого способу буття »(4: 12). Після Повороту Хайдеггер ставить завдання виробити мову, відкритий для «істини буття», якому повинні бути властиві «суворість осмислення, ретельність мови, скупість слова» (5: 220). З цією метою Хайдеггер розробляє своєрідну герменевтику мови.

Герменевтика, як правило, має справу з мовою, письмовій чи усній, або з іншими знаками. Хайдеггер з самого початку розвитку своєї герменевтики дуже розширив її предмет: спочатку він говорив про «тлумаченні дійсності», потім предметом герменевтична запитування стало «Ніщо». Після «Повороту» сама мова стає предметом тлумачення. Для традиційної герменевтики це безглуздо: сенс може бути вкладений в текст тільки автором, а якщо автор не зробить цього, текст буде безглуздим. У мови немає «автора», тому не може бути і сенсу. Для Хайдеггера, навпаки, сенс, що має автора, завжди буде поверхневим і несуттєвим, його завдання в тому, щоб «дозволити мові говорити». «Залишимо говоріння мови. Ми не можемо ні стверджувати щось про мову на основі чогось іншого, чим він не є, ні тлумачити за допомогою мови щось інше » Це тлумачення мови розгортається у Хайдеггера в двох напрямках. Перше з них - «вслухання» в звучання коренів слів. Осмислення говоріння має «керуватися прихованими багатствами, які мова тримає для нас в запасі так, що ці багатства мають право вимагати від нас сказання мови» (15: 91). Під «прихованими багатствами» Хайдеггер розуміє тут щось подібне «внутрішню форму» слова з теорії О. Потебні: звук або поєднання двох-трьох звуків, що несуть якийсь початковий «атом сенсу». Ряд давніх мислителів, а на початку XX ст. поети-символісти, вважали, що кожен звук окремо несе певний сенс. Різні комбінації звуків означають і підключення закладених у них смислів. Хайдеггер не доходить до аналізу змісту окремих звуків, але розглядає як осмислені деякі початкові звукові форми німецької мови, використовуючи навіть дані порівняльного мовознавства (його власний приклад: нім. Giessen, Guss, «лити», відповідає в індогерманском ghu, що означає «жертвувати» ), Хайдеггер розглядає в цьому аспекті мова як результат багатовікової діяльності думки. Кожне слово за той час, що воно «удостоювалось» бути «безпосередньою дійсністю думки», зазнало значної еволюції і стало живою памяттю про всі її етапах. Хайдеггеру, однак, цінна не вся ця еволюція, остання фаза якої проходила під знаком метафізики, а самі початкові пласти сенсу, які лише з працею можна «розібрати» в корінні сучасних слів. На цих «споконвічних сенсах» Хайдеггер намагається будувати термінологію своєї герменевтики, ними ж обумовлена та специфіка, яка відрізняє цю термінологію от понять традиційної метафізики.
63. Антропологія:ключові категорії, проблеми і принципи.

Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку. Для сучасної філософської антропології (некласичної й особливо посткласичної філософії) характерний широкий, найчастіше полярний розкид поглядів з проблем людини, відсутність спільності методологічних підходів до її осмислення, а отже, і самих образів людини у філософії. Разом з тим спостерігається подолання твердої дихотомії матеріалізму й ідеалізму, об'єктивістського і суб'єктивістського підходів. У 80-ті й у 90-ті роки XX ст. філософія розвивається, ґрунтуючись на принципі додатковості, взаємозбагачення різних підходів і теорій.

Ідейними джерелами філософської антропології стала філософія німецького романтизму та філософія життя. Представники філософської антропології широко застосовували принципи трансценденталізму Іммануїла Канта та неокантіанства. Трансценденталізм феноменології Едмунда Гуссерля та Мартіна Хайдеггера застосовувався для методологічного обґрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів суті людини, її діяльності та життя. Арнольд Гелен розробляє біопсихічну концепцію людини. Макс Шеллер, виділяючи ряд ступенів буття людини, першою серед яких є «життєвий порив», підкреслює відмінність людини від тварини, а також той факт, що «дух», духовність підіймає людину над зовнішньо-вітальною характеристикою життя. Проте «чистої» філософської антропології не було ні у Макса Шеллера, ні у Фрідріха Ніцше. Разом з тим в обох звучать виразно мотиви «філософії життя», що є однією з теоретичних джерел філософії екзистенціалізму. Дехто з філософів об'єднує концепції філософської антропології і філософії екзистенціалізму в понятті «антрополого-екзистенціальної лінії у філософії», підкреслюючи їх спорідненість з філософією персоналізму. Характеризуючи погляди Еріха Фромма, який досліджував філософські проблеми фрейдизму і неофрейдизму, Павло Гурєвич слушно зазначає, що дослідникам, надовго відлученим віл антропологічного екзистенціалізму у філософії, не завжди очевидна складність і неоднорідність її. Поряд з екзистенціалізмом розвивається філософська антропологія — наука про людину, що ділиться на фізичну і культурну. Антропологічна філософія виступила проти класичного раціоналізму, саєнтистських напрямків у західній філософії, спробувала протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини. Результатом став ірраціоналізм (від. лат. irrationalis — нерозумний), який так або інакше характерний для антропологічної філософії.
64. Теологічна і трудова концепція походження людини.

Як же виникла людина? Звідки вона бере свій початок? Ці питання надзвичайно складні і суперечливі. Незважаючи на досить розгалужену систему досліджень, проблему походження людини, втім, які виникнення життя на Землі, не можна вважати розв'язаною. Власне кажучи, сьогодні не існує переконливої теорії, що була б підкріплена незаперечними фактами і що могла б пояснити передісторію становлення людства. Міркування з цього приводу можна класифікувати як гіпотези. Найчастіше виокремлюють три гіпотези: релігійну, космічну, еволюційну.

Релігійна (теологічна) гіпотеза походження людини базується на біблійних переказах про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладена в заповідях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена "з пороху земного", а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу

На основі цих досліджень Фрідріх Енгельс (1820-1895) обґрунтував теорію походження людини і суспільства. Він довів, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла праця як цілеспрямована діяльність. Початкова праця привела до того, що: а) організм предків людини почав пристосовуватися не тільки до умов середовища, а й до трудової діяльності. У процесі тривалого пристосовування організму до виконання трудових операцій у людської істоти з'явилася пряма хода, відбулася диференціація функцій передніх та задніх кінцівок, розвинулися руки, головний мозок; б) праця, яка була спільною діяльністю, обумовила появу та розвиток різних видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування і передачі трудового та соціального досвіду; в) завдяки трудовій діяльності утворилися виробничі відносини. Люди не можуть виробляти матеріальні блага, не об'єднавшись між собою. На основі виробничих відносин з'являються різноманітні ідеологічні відносини, форми суспільної свідомості і відповідні установи й організації. Це означало, що формувалося людське суспільство. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, без сумніву, потребує уточнень і є відкритою для нових висновків антропологів, археологів, істориків, інших спеціалістів.
65. Антропологічний, гносеологічний і психолого-педагогічний зміст категорій: «дух», «душа», «свідомість».