філософія. 1. Роль філософії в житті людини і суспільства
 Скачать 0.58 Mb.
|
|
Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості. Дух як субстанція представлений у світогляді спіритуалістів. Спіритуалізм, від лат. «spiritus» — «дух», розглядає дух першоосновою дійсності і розуміє його безтілесною субстанцією, що не залежить від матерії. Дух як субстанція визнає лише трансцендентне Я, вбачає істинне буття людини у недоторканому Я і на місце живого Я ставить надлюдську особистість. Дух як акциденція представлений у феноменології духу. Термін феноменологія походить від сполучення грецьких слів «феномен» та «логос», що перекладаються як «те, що з'являється» та «вчення», «слово», «думка», і позначає розмисли про явлення. Феноменологія духу пов'язана з працею Гегеля «Феноменологія духу», у якій простежується розвиток свідомості від «чуттєвої вірогідності» до «абсолютного знання».Якщо спіритуалісти говорять про дух в собі і пропонують людині непростий (складний) шлях самовизначення себе як особистості, то феноменологія говорить про дух при іншому і знову пропонує складний, можна сказати, складений шлях самотворення, через те, що дух є структурною складовою, логічною абстракцією самотворення. Дух рухається не односторонньо. Не від чуттєвого до надчуттєвого або від надчуттєвого до чуттєвого, а в усіх напрямках одночасно. І хоч наша творчість ззовні здається причиною духу, насправді він сам себе втілює через нашу внутрішню діяльність. Аристотель казав, що перше «по природі» є найпізнішим для нас. Виникаючи внаслідок, дух є причиною самого себе, а наша творчість — необхідність чистого Я. Отже, дух являє себе там, де є зусилля людської думки і саме зусилля нашої думки свідчить про причетність людини до духу. Дух — не відкидання людиною своїх предметних виявів і не зацикленість не собі — недоторканному, не деталізація своїх предметних переживань і не культивування абсолютного, а сміливий, рішучий поворот погляду від предметного до абсолютного. Дух - не зневажливе ставлення до природного, а не зважання на нього (винесення поза себе) через зосередженість на духовному. Душа — індивідуальна своєрідність внутрішнього світу людини. Це вглядування людиною в належне, її стурбованість духовним. Душа походить від лат. «anima», що позначає особливе нематеріальне начало, незалежне від тіла. Грецький переклад «психе» позначає сутність, що здатна до оживотворення і пізнання. Якщо дух прагне до безумовного і тому безкінечно рухається власне переживанням за абсолютне, то душа спрямована до іманентного, ближнього і є «спалахливою». Дух як реальна (невблаганна) всеєдність не збігається з душею, яка серединна, поблажлива і схильна до розладу і суперечностей. Душа слабка і тому викликає збої у внутрішньому світі людини. Проте сила людини в її слабкості. Душа імпульсивна і водночас пульсація душі народжує бажання пізнати себе і світ, виділяє людину із загалу і залучає її до належного. Душа - свідок вміння людини обирати добро, прекрасне, благо і боротися проти зла. Часто в філософській традиції «осередком» душі вважали серце. Це наводить на думку, що вічні причини духовності слід шукати «всередині» людини, а не над людиною. 66. Архетипи колективного несвідомого за К. Юнгом. Архетипи, згідно з Юнгом, є формальними зразками поведінки, або символічними образами, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом образи, що відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини. Одне з центральних понять аналітичної психології Юнга - колективне несвідоме - приховані сліди пам'яті минулого людства: расова та національна історія, а також долюдське тваринне існування. Це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народностей. Саме колективне несвідоме є тим резервуаром, де сконцентровані всі архетипи. Розглянемо основні архетипи описані К. Юнгом. Теорія К. Г. Юнга описує основні архетипи колективного несвідомого, серед них такі як самість, аніма та анімус, тінь, маска, мудрець, Бог. Архетип є сенсоформою, загальним значенням притаманним всім індивідам, що зберігається на рівні колективного несвідомого і проявляється у вигляді символів. Символ є безпосередньою реалізацією архетипу, але ніколи не вичерпує всього багатства його значень. Архетип самості є втіленням цілісності та гармонії, регулюючим центром особистості. Його символ – мандала (коло) як знак цілісності та гармонії. Тінь – несвідома протилежність того, що людина стійко стверджує в своїй свідомості. Її втілення - Сатана, Гітлер, Садам Хусейн та інші. Аніма – несвідома жіноча сторона особистості чоловіка. Вона представляється наступними символічними образами: Жінка, Діва Марія, Мона Ліза. Анімус – несвідомий чоловічий бік особистості жінки. Його втілюють: Чоловік, Ісус, Дон Жуан. В архетипах аніми й анімусу виражається визнання К. Юнгом вродженої андрогінної природи людей. Аніма - внутрішній образ жінки в чоловікові, його несвідома жіноча сторона. Анімус - внутрішній образ чоловіка в жінці, її несвідома чоловіча сторона. Маска – соціальна роль людини. Вона виявляється під впливом суспільних очікувань та навчання в ранньому дитинстві. Символом є театральна маска. Маска – це те, як людина проявляє себе у відносинах з іншими людьми. Архетип мудреця – є персоніфікацією життєвої мудрості та зрілості (Пророк). Архетип Бога – означує кінцевий прояв психічної реальності спроектований на зовнішній світ. Встановлено, що на думку К. Юнга архетипи мають значення лише реалізовуючись у вигляді символів. Лише цілеспрямована праця та переживання дає людині змогу зрозуміти власні архетипи. З’ясовано, що К. Юнг вважав, що людина розвивається протягом всього життя. Цей шлях самопізнання, самовдосконалення та самоствердження він назвав – індивідуація. Однією з головних життєвих цілей людини є пошук та знаходження самої себе. У цьому контексті ключовим виступає архетип самості. 67. Психоаналіз З. Фрейда: ключові поняття і принципи. Психоаналіз–вчення З. Фрейда, система ідей, методів інтерпретації сновидінь та інших несвідомих психічних явищ, а також діагностики і лікування різних душевних захворювань. З. Фрейд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме.На його думку, людина є передусім біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти, потяги як певну суму енергій. Основним проявом людської особистості вчений визнає сексуальний інстинкт (ерос). Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він називає лібідо.Людина є замкнута енергетична система, кількість енергії у кожної людини постійна величина. Структура психіки за З. Фрейдом  (за табличкою розписуйте!) Психіка людини складається з 3-х компонентів, рівнів: “Воно”, “Я”, “Над-Я”.“Воно” (id) – несвідома частина психіки, яка містить у собі біологічні уроджені інстинктивні потяги (сексуальні).“Воно” насичено сексуальною енергією “лібідо”.“Над-Я”– слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль судді, критика, цензора, совісті. ”Над-Я” у чоловіків формується через подолання Едіпова комплексу, який полягає в сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до батька, котрий сприймається як суперник. А у жінок – через подолання комплексу Електри, який, в свою чергу, полягає в “сексуальному потязі” дівчинки до батька і ворожих почуттях до матері. Головний конфлікт у структурі особистості виникає між “Над-Я” і “Воно”, між моральністю людини, сумлінням і інстинктами.З іншого боку “Я” в конфлікті з “Воно” вони несумісні, тому особистість завжди перебуває у стані напруження від якої рятується за допомогою механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), сублімація (різні форми проявів енергії лібідо“перерозподіл енергії”). 69.Філософські категорії, принципи і питання гносеології. Гносеологія - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті. Отже,гносеологія - теорія пізнання. Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована.Об’єкт– це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом. Основне питання гносеології— чи пізнаваний світ у принципі?Відповіді на це питання дає: оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби. агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття. скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи: Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки. Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини. Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела. Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Принцип історизму - означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало. Принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорій і принципів останньої. Основні поняття(категорії): пізнання - вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. свідомість - вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. відчуття - психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу. розум - це пізнавальні та аналітичні здібності людини істина - результат пізнання; адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності. Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною. Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Абсолютна істина– це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”; повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. 70. Розуміння і пояснення як універсальна проблема в гуманітарних і природничих науках. Розуміння і пояснення є справді проблемою в гуманітраних та природничих науках.Проблема розуміння і пояснення є провідною проблемою герменевтики. Основне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштовано те буття, сутність якого полягає в розумінні. Розуміння – це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта; це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів. 71.Герменевтика і методологія гуманітарних наук. Герменевтика в широкому сенсі - мистецтво тлумачення і розуміння. Тривалий час герменевтика обмежувалася тлумаченням текстів, але в 20 ст. набула рис філософської дисципліни. Думка про те, що інтерпретація і розуміння лежать в основі всіх наук, заснованих на тлумаченні текстів, привела В. Дільтея до припущення про те, що герменевтика може служити загальної методологією гуманітарного знання. Дільтей вважав, що герметична методологія здатна додати гуманітарного знання статусу наукового. Поворот герменевтики в сторону філософії відбувається в 20 ст 72.Поняття герменевтики в сучасному гуманітарному дискурсі. З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння; розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Ханс-Георг Гадамер, Франц Апель, П'єр Рікьор та ін. Герменевтика основну увагу зосереджує на вивченні особливостей гуманітарного знання, засобах його досягнення і відмінностей від натурознавства, на виявленні подібності і відмінності пізнання (пояснення) і розуміння .Хане Гадамер відзначав, що філософська герменевтика як центральна проблема має розуміння,її основне завдання — розуміння «чуда розуміння», що становить спосіб існування людини, яка пізнає, діє і оцінює, універсальний спосіб засвоєння світу, що невіддільно від саморозуміння інтерпретатора і є процес пошуку сенсу («суті справи»). 73. Понятійний інструментарій, базові принципи і настанови герменевтики Навіть сьогодні розуміння герменевтики неоднозначне. Вона має щонайменше два основних значення, що пов’язані між собою: 1) вчення про тлумачення текстів; 2) течія у сучасній філософії. Не слід забувати, що герменевтика виникла як мистецтво тлумачення, переважно, біблійних текстів, і залишалася такою аж до філософської герменевтики Фрідріха Шлейермахера. Предметом герменевтики можна назвати систему знаків (символів). Суб’єкт герменевтики (пізнання) – людина (той, хто створює та сприймає знаково–символьну систему). Основними принципами герменевтики є принцип розуміння та пояснення (інтерпретації) тексту. Завдяки герменевтиці стає можливим виявлення справжнього змісту тексту та його точне розуміння Понятійний апарат герменевтики: текст, значущість тексту, розуміння, тлумачення, застосування. Фундаментальними принципами в герменевтиці є поняття герменевтичного трикутника і герменевтичного кола. За допомогою першого з'ясовуються складні взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. У понятті герменевтичного кола виражається особливість процесу розуміння, пов'язаного з його циклічним характером. :Настанови герменевтики: Розуміння. З проблемою розуміння пов’язані різні дисципліни – лінгвістика, психоаналіз, історія, соціологія та ін. Питання, пов’язані з розумінням, постають навіть у повсякденному спілкуванні, коли намагаються вияснити наміри мовця за допомогою міміки, жестів або модуляцій голосу. І різного типу вербальні або мімічні рухи, випадкова репліка або прихований погляд засвідчують часто більше, ніж прагне того співрозмовник Тлумачення. Тлумачення проблемного висловлення спрямовано на прагматичний смисл. Якщо розуміння мовного висловлення забезпечується загалом семантичною компетенцією, тобто знанням значення слів і речень, то у ході тлумачення важливою є участь прагматичної компетенції, тобто знання механізмів використання мови в певній прагматичній ситуації. об’єкт розуміння – величина постійна, інтерпретація ж спрямована на змінний комунікативний смисл слів. Застосування. Тлумачення стає застосуванням, як тільки підпорядковується зовнішній меті, а висновки узгоджуються з відповідною доцільністю. Смисл тексту визначає його застосування |