1. Українська мова національна мова українського народу. Питання періодизації. Поняття літературної мови. Мовна норма та її соціальне значення
 Скачать 175.61 Kb.
|
|
1. Українська мова – національна мова українського народу. Питання періодизації. Поняття літературної мови.Мовна норма та її соціальне значення. -ук. мова разом з рос. І білорус належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї; - сформувалася на основі середньонадніпрянських говорів(пом’як вимова «т» у дієсловах типу робить). - присвоює деякі риси(грам, лек, фон особливості) інших діалектів Пд-східного наріччя(твердий р на кінці слів – косар, писар, тв.. ш – лоша, пристаний н між голосними – у нього) - з XII ст.. – почали зароджуватися найважливіші фон і грам особливості укр.-ої мови. - у XIV-XVI ст. – вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – м укр.-ої народності. - з кінця XVIII ст. – поч. скл-ся норми нової укр.-ої мови з появою творів І.П. Котляревського, Є.П.Гребінка, Г.Ф. Квітка-Основ’яненко(слобожанські говори), Т.Г.Шев(Пд Київщина) – синтезує мову народу і літературну. - 1863р. – циркуляр Валуєва про заборону укр. Мови - 1876р – царський указ про заборону друку укр. мовою. - після Жов рев здобула визнання. - пік розвитку за часів радянського союзу. Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими формами її є територіальні та соціальні діалекти. Літературна мова - це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандарнтністю, розвиненою системою стилів. Основна ознака то, що вона є унормованою формою загальнонародної мови. Основоположником став Тарас Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова. Норма - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення (фрази), тощо. Розрізняють такі структурно-мовні типи норм: орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба) лексичні норми (слововживання); графічні (запису звуків на письмі); орфографічні норми (написання слів); пунктуаційні норми (вживання розділових знаків) стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування) Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей Дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов’язковим кожного мовця. 2. Фонетика як розділ мовознавства. Одиниці фонетики. Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика. Поняття фонеми. Співвідношення понять «фонема» і «звук» Фонетика (від гр. звуковий) – розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови: творення звуків, їхні акустичні властивості та функції, установлює закономірності звукових змін, що відбуваються в мовленнєвому потоці. Фонетика також вивчає поділ слова на склади, наголос та інтонацію. Серед безлічі природних звуків вирізняють звуки людської мови, що утворюються за допомогою мовного апарата. Для розуміння й висловлення думки важливими є лише ті, що розрізняють значення слів та їхніх форм. Кожен звук мови твориться мовним апаратом людини і сприймається на слух. Артикуляція (від лат. аггісиїагіо – розчленування) – це робота тих чи інших органів мовлення (гортань, голосові зв’язки, язик, піднебіння, зуби, губи тощо) у процесі творення та вимови звуків. ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! Звук найменша мовна одиниця, за допомогою якої творяться, розпізнаються і розрізняються слова та їхні форми. Основні фонетичні одиниці і засоби: Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментний. Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми). Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-смислова єдність, виділене з обох сторін паузами. Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не обов'язкові (або короткі), тактове наголос не дуже інтенсивно. Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним словесним наголосом. Сила видиху (експірації) неоднакова у різного роду звуків: вона найсильніше у глухих приголосних (тому вони й називаються fortes - сильні), слабше у дзвінких приголосних (lenes - слабкі), ще слабше у сонорних і, нарешті, сама слабка у голосних. В "слабкості" голосних і більшості сонорних приголосних легко переконатися, якщо вимовляти їх без голосу. інший звук, він характеризується певними фізичними і акустичними властивостями. Природа голосних і приголосних звуків, наприклад залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо людини, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків. По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище – це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини. І нарешті звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізіологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст. Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів. Свої думки ми виражаємо за допомогою слів, пов’язаних у речення. А слово будуємо із звуків. Фонема - це найменша одиниця звукової системи тієї чи іншої мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови. (морфеми і слова). Фонеми співвідносяться із звуками людської мови і реалізуються в них. 3. Система голосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація голосних. Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і при голосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови. Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості. За місцем творення (береться до уваги рух язика в горизонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]) Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття. За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених на лежать [о], [у], решта голосних звуків неогублені. Примітка. Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними. 4. Система приголосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація приголосних Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум. При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху ване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струме нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами. В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній. За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які). У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твердих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають. Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як правило, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в небагатьох українських словах і здебільшого в словах іншо мовного походження трапляються перед іншими голосними: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур]. 5. Зміни звуків у потоці мовлення. Позиційні та комбінаторні зміни звуків (загальна характеристика) Артикуляція ізольованого голосного звука, як і вимова приголосного, складається . з трьох фаз: екскурсії, витримки і рекурсії. У мовному потоці ці фази артикуляції» виявляються по-різному: екскурсія і рекурсія властиві такту чи цілій фонетичній фразі, а не звукам; навіть витримка не залишається незмінною. Зміни у вимові неізольованих голосних звуків сучасної української літературної мови зумовлюються кількома чинниками, найважливішими серед яких є: консонантне оточення, наголошеність/ненаголошеність, темп мовлення тощо. До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Редукція голосних буває кількісною та якісною. Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та коротшим, а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими губами, залишається незмінним. Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість. Для сучасної української мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о] перед [у] стає більш губним [зоуз?л'а], [ко'ж^х], а [е] і [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково [еи]. Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'зт], дуб[дуп], друг [друк]; Як протезу можна кваліфікувати німецький Knacklaut - гортанний проривний звук, який з'являється перед [а] на початку слів типу Arbeit "робота", однак цей звук на письмі не позначається. Оскільки протеза - поява приголосного перед голосним, а не перед будь-яким звуком, то її можна розглядати і як комбінаторну зміну. Комбінаторні зміни звуків, результат впливу навколишніх звуків в мовному потоці. — зміни, що є результатом пристосування вимови певного звука до сусіднього. К. з. з. можуть відбуватися між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними (акомодація), та між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголосними (асиміляція). Звук при цьому зазнає змін в одній лише фазі (напр., поява і-подібного призвука на початку голосного у в слові "люди" ) або змінюється загалом (напр., оглушування дзвінких приголосних перед глухими — nop. вимову з у словах "збирати" і "зцідити"). До К. з. з. належать також дисиміляція, метатеза та інші зміни. 6. Найтиповіші чергування голосних і приголосних при словотворенні і словозміні. При словотворенні та словозміні найтиповішими є такі чергування приголосних: u група приголосних -ЦЬК- змінюється на -ЧЧ- при творенні іменників з суфіксом -ИН- : козацький-козаччина, вояцький-вояччина, Вінницький-Вінниччина; u групи приголосних -СЬК-, -СК- змінюються в -Щ-: міський-міщани, полтавський-Полтавщина, піску-піщаний, віск-вощина; u групи приголосних -СЬК-, -ЗЬК- змінюються на -Щ-, -ЖЧ-: волоський-волощук, водолазький-Водолажченко; u у вищому ступені порівняння прикметників та прислівників Г, Ж, З перед Ш змінюються на ЖЧ, а С+Ш=ШЧ (Щ): високий-вищий, низько-нижче, дорогий-дорожчий, вузько-вужче, АЛЕ: легко-легше. Окремо зупинимося на змінах приголосних при творенні слів з суфіксами -СЬК-, -СТВ-. Перед цими суфіксами деякі приголосні змінюються, змінюючи при цьому й самі суфікси: u К, Ч, Ц + СЬК, СТВ = ЦЬК, ЦТВ: козак-козацький-козацтво; ткач-ткацький-ткацтво; молодець-молодецький, молодецтво; u Г, Ж, З + СЬК, СТВ = ЗЬК, ЗТВ: боягуз-боягузький-боягузтво, Париж-Паризький, Прага-Празький; u Х, Ш, С + СЬК, СТВ =СЬК, СТВ: волох-волоський, птах-птаство, товариш-товариський-товариство, Полісся-поліський. Інші приголосні перед суфіксами СЬК, СТВ не змінюються: студент-студентство-студентський, марксист-марксистський, людина-людський-людство, брат-братський-братство тощо. Спрощення в групах приголосних. Для зручності вимови при збігові декількох приголосних підряд один зі звуків випадає, тобто спрощує вимову. В українській мові спрощення зберігається й на письмі. Так, у групах приголосних -ЖДН-, -ЗДН-, -СТН-, -СТЛ- випадають середні приголосні звуки: тиждень - тижневий, проїзд-проїзний, область-обласний, честь-чесний, щастя-щасливий. АЛЕ: кістлявий, пестливий, зап’ястний, хвастнути, хвастливий, шістнадцять, хворостняк. ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ: ці слова вимовляються так, як пишуться. ПРИМІТКА: Спрощення на письмі не відбувається в словах іншомовного походження компост-компостний, форпост-форпостний, контраст-контрастний, баласт-баластний, хоча у вимові звук Т спрощується. Спрощення відбувається в групах приголосних -ЗКН-, -СКН- при творенні дієслів: бризки-бризнути, брязкіт-брязнути, писк-писнути, тріск-тріснути. АЛЕ: випуск-випускний, виск-вискнути. Уподібнення приголосних Серед фонетичних явищ досить поширеним є уподібнення звуків (у мовознавстві це називається АСИМІЛЯЦІЯ). Це уподібнення звуків у мовному потоці під впливом наступного чи попереднього звука. Уподібнення за дзвінкістю.Попередній глухий звук набуває дзвінкості, якщо за ним іде наступний дзвінкий: молотьба (звучить молодьба), вокзал (звучить воґзал), боротьба (звучить бородьба). Уподібнення за глухістю. Попередній дзвінкий перед наступним глухим звучить глухо: нігті-ніхті, кігті-кіхті, легкий-лехкий. Уподібнення за м’якістю. Під впливом наступного м’якого приголосного м’яко вимовляється й попередній приголосний звук: пісня-[п і с?н?а], селянський - [с е л?а н?с?к и й]. АЛЕ: не уподібнюються за м’якістю звуки Б, П, В, М, Ф, а також Ж, Ч, Ш, Щ, Г, К, Х, Ґ та Р. До найбільш поширених чергувань голосних можна віднести такі: а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тільки українській мові, в жодній з інших слов’янських мов не відбувається. б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбувається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживається тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка. Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j] (графічно є) виступає закономірно. • Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умови, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голосними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Наприклад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шостий ([и] <- [ы]); крайок, копійок. 7. Спрощення в групах приголосних Українська мова славиться своєю милозвучністю, яка досягається уникненням скупчення кількох приголосних. В більшості випадків в словах зустрічається, в основному, два приголосних звуки підряд. Однак при утворенні похідних слів суфіксальним способом (тобто шляхом додавання суфіксів) на межі кореня і суфікса почали збігатися три і більше приголосних. Для зручності і милозвучності вимови деякі з приголосних в таких групах почали опускати (не вимовляти). Це явище частково закріпилося в графіці і отримало назву спрощення в групах приголосних. Групи приголосних, де найчастіше відбувається спрощення: - ждн – жн (тиждень – тижневий); - здн – зн (проїздити – проїзний); - стн – сн (честь – чесний); - стл – сл (стелити – слати) - слн – сн (ремесло – ремісник) - стц – сц (містити) – місце); - лнц – нц (сонце – від «сълньце»); - рдц – рц (серденько – серце); - сткл – скл (скло від стъкло); - рнч – нч (горно – гончар; - скн – сн (тріск – тріснути); - зкн – зн (бризкати – бризнути). Увага: на письмі спрощення спрацьовує лише для української лексики. Винятки: шістнадцять, кістлявий, хвастливий, пестливий, хворостняк, зап’ястний і похідних від них. Увага: в словах іншомовного походження і у винятках спрощення приголосних відбувається лише у вимові, тобто спрощення треба показати лише у фонетичній транскрипції. Наприклад: зап’ястний – [запйáсниǐ]; студентський [студéнс'киǐ]. Цей факт слід враховувати при розв’язанні завдань на кількість звуків і букв, а також на голосні/глухі приголосні. |