1. Українська мова національна мова українського народу. Питання періодизації. Поняття літературної мови. Мовна норма та її соціальне значення
 Скачать 175.61 Kb.
|
|
8. Подвоєння приголосних Подовження приголосних д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч після голосного перед [я, ю, є, і] відбувається: 1. В усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): зілля, зіллям, у зіллі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі. Але: сторіч, знань, знарядь. Якщо в родовому відмінку множини закінчення -ів, то подовження зберігається: відчуття – відчуттів, відкриття – відкриттів. 2. Перед [я, ю, є, і] в усіх відмінках деяких іменників 1-ї відміни (чол. і жін. роду): суддя, судді, суддею, суддю, суддів; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею; стаття, статті, статтею (але – статей). 3. Перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду (III відміна), основа яких у називному відмінку закінчується одним м’яким або шиплячим приголосним: зав’язь – зав’яззю, повінь – повінню, відстань – відстанню, ніч – ніччю, Січ – Січчю, суміш – сумішшю, подорож – подорожжю. Якщо в називному відмінку однини основа закінчується на два приголосних, губний або р, то подовження не відбувається: радість – радістю, кров – кров’ю, матір – матір’ю. 4. У прислівниках типу зрання, навмання, попідтинню. 5. У формах теперішнього часу дієслова лити: ллю, ллєш, ллють. 9. Явища асиміляції у системі приголосних. Типи асиміляції. Асиміляція – уподібнення одного звука іншому, здебільшого сусідньому. Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м’якістю. СУМ властива здебільшого регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м’якістю, рідше за способом і місцем творення. За дзвінкістю може відбуватися в межах одного або на межі двох слів(дзвінкий шумний впливає на попередній глухий, перетворює його на відповідний дзвінкий: боротьба, вокзал, отже). За глухістю : а)префікс або прийменник оглушується перед дальшим глухим приголосним; оглушення префікса з- перед глухими к, ф, п, т, х на письмі передається написанням с-: спитати, скажу, стиха. Прийменник з перед названими глухими вимовляється як с, на письмі не змінюється; б) кінцевий дзвінкий приголосний з у прийменниках і префіксах типу роз-, без- здебільшого оглушується перед дальшим глухим, особливо перед с; на письмі зміна не передається: розписка, безпечний, але розсада, безславно; в) дзвінкий приголосний г оглушується перед глухими к, т у словах нігті, кігті, легко, вогко. Асиміляція за способом і місцем творення частіше відбувається при швидкому темпі мовлення: з чого-[шчого], сердиться-[серддиц’а]. За м’якістю : передньоязикові д, т, з, с, ц, л, н, дз перед наступними м’якими пом’якшуються: український, пісня, кузня, повість. Напівпом’якшені приголосні (губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий) на інші приголосні не впливають, оскільки вони й самі не повністю м’які: двір, твір, збір. Перед пом’якшеними м’яку вимову можуть мати лише свистячі с, ц, з, дз. 10. Дисиміляція Дисиміля́ція — комбінаторний фонетичний процес — заміна одного із двох однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук, відмінний щодо способу творення. Дисиміляція може відбуватися з голосними і з приголосними. Розрізняють також поняття: графічна дисиміляція — розподібнення, відтворене на письмі. Напр. в укр. мові: рушник, вести. дистантна дисиміляція — розподібнення звуків, розділених іншими. контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних звуків. прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий. регресивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: хто ← кто ← къто, вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний. В українській мові дисиміляція є виявом історичних змін. Тому розрізняють дисиміляцію синхронічну і дисиміляцію діахронічну. В усній мові процеси дисиміляції можуть кваліфікуватися як ненормативні. Напр.: транвай (замість трамвай), колідор (замість коридор). 11. Поняття орфоепії. Орфоепічна норма. Основні риси сучасної української літературної вимови Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма. Вона охоплює насамперед вимову звуків та звукосполучень у різних позиціях, наголошування слів та інтонацію. Порушення нормативної вимови спричиняють: діалектне оточення, змішування норм близькоспоріднених мов, іноді письмо(слова вимовляють так, як вони написані, без урахування розбіжностей між вимовою і написанням). Основні норми літературної вимови :1)голосні звуки - чітке і виразне звучання у наголошеній позиції так само чітко вимовляються а, у, і в ненаголошеній позиції(писанка, вечір, яблуко). Проте перед складом з наголошеними у, і ненаголош. о у вимові наближається до у: зозуля, голубка, тобі. Ненаголошений е наближається до и, так само ненаголошений и наближається у вимові більшою чи меншою мірою до е: веселка, зерно, зимовий, дивовижний; 2)приголосні звуки – дзвінкі приголосні б, г, г’, д, д’, з, з’, дз, дз’, ж, дж у мовленнєвому потоці зберігають свою дзвінкість: у кінці слова (народ, друг, ніж), у середині слова перед наступним глухим приголосним здебільшого на межі кореня й суфікса (стежка, шибка, рибка)!виняток: легко, вогко, нігті, кігті! Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, чере- перед глухим приголосним кореня (розквітати, розпис, безкоштовно). Глухі приголосні перед дзвінкими в сер. слова піддаються впливові дзвінких (молотьба, вокзал). Різну артикуляцію мають гортанний г і проривний задньоязиковий г’ звуки. Г’ властивий деяким власне українським та іншомовним словам (ґудзик, ґанок, ґедзь). Африкати дж, дз, дз’ вимовляються як один неподільний звук, лише на межі префікс й кореня буквосполучення дж, дз вимовляються роздільно, як два окремі звуки: підживити, відзначати. Шиплячі приголосні ж, ч, ш, дж вимовляються твердо, пом’якшуються тільки перед і та коли подовжуються: очі, узбіччя, подорожжю, розкішшю. Твердо вимовляються губні приголосні б, п, в, м, ф у всіх позиціях, напівпом’якшено лише перед і, у словах іншомовного походження і перед йотованими. 12. Поняття графіки. Одиниці графіки. Український алфавіт. Співвідношення звуків і букв. Графіка - це система усіх писемних та друкованих знаків, за допомоги яких передається усне мовлення. Основу графіки української мови становлять літери (букви). Літера - "писемний або друкований графічний знак у складі алфавіту для позначення на письмі звуків, їхніх варіантів та деяких сполучень" Сукупність літер, розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом (абеткою, азбукою). Українська абетка складається з 33 літер, за допомоги яких позначається 38 фонем (звуків). Літери бувають друковані й писані, великі й малі. Кожна літера абетки має свою назву. Сучасний У. а. складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки. Письмо, яким ми користуємося, було створене понад 1100 років тому для старослов'янської мови. З часом воно змінювалося, удосконалювалось, а українські вчені пристосували його до звукової системи нашої мови. Але не повністю: деякі способи позначення звуків залишилися такими, якими вони були в давнину (традиційний принцип правопису). Через те букви в українській мові не завжди відповідають певним звукам. 1. Для звуків [д͡ж] і [д͡з] немає окремих букв. Їх позначаємо буквосполученнями дж і дз: ходжу, дзвоник. Такі буквосполучення треба читати, як один нероздільний звук: [ход͡жу], [д͡звоник]. Як два звуки буквосполучення дж і дз читаються лише тоді, коли д належить до префікса (від-, під-, над-, перед-, серед-), а ж або з — до кореня: підживити, переджнивний, відзначити, Середземний. 2. Буквами щ та ї передаємо завжди два звуки — [шч] і [йі]: щука, їжак, в'їзд. Буквосполучення шч в українській мові не вживається, замість нього пишеться буква щ: Мелашка — Мелащин, блиск — блищати. 3. Букви я, ю, є: а) безпосередньо після приголосних позначають один звук [а], [у], [е] і м'якість попереднього приголосного: ляк [л'ак], люк [л'ук], ллє [л'л'е]; б) в інших випадках — два звуки [йа], [йу], [йе]: яр [йар], баюра [байура], б'є [бйе], портьєра [порт'йєра]. 4. Буквою ь позначаємо м'якість приголосних: блакить [блакит'], льон [л'он], каньйон [кан'йон]. 13. Поняття орфографії. Орфограма, тини орфограм. Принципи української орфографії. Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі усного мовлення в писемній або друкованій формі. Орфограма – це правильне написання, це насамперед букви, для написання яких треба застосувати певне правило. Орфограми бувають буквенні: 1)ненаголошені е, и в корні слова: весна, життя; 2)велика чи мала буква: Земля-земля; 3) написання сумнівного приголосного: легкий, просьба; 4) подовження та подвоєння приголосних: навчання, лимонний; наявність чи відсутність літери: сторіччя-сторіч, баский-баскський; та небуквені: 1) дефіс: по-київськи, темно-зелений, з-поміж; 2) апостроф: м’ята, сузір’я; 3) перенос слова: хо-джу, три-ста; 4) роздільне написання: будь ласка, все одно, поки що, на жаль; 5) разом: улітку, попід, пів вікна. Орфографічне правило – це коротка й чітка рекомендація для певного написання як зразкового. Принципи української орфографії: 1) фонетичний – написання слова точно відображає його вимову ( вода, калина, треба); 2) морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням (просьба, безжурно, на річці); 3) традиційний (історичний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем (яблуко, левада, лимон, бароко); 4) смисловий (диференційний) – написання однозвучних слів залежить від їхнього значення: написання великої чи малої літери (Роман-роман), написання слів разом чи окремо (на пам'ять – на пам'ять). 14. Склад. Закони українського складоподілу. Слова в українській мові поділяються на склади. Склад - це частина слова, що складається з одного чи кількох звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря: кни-га, по-ле, га-зе-та, на-го-лос, Ін-тер-нет. Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, причому один з них повинен обов'язково бути голосним. У зв'язку з тим, що саме голосні звуки утворюють склад, їх називають складотворчими. У залежності від кількості складів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові і багатоскладові: день, о-ко , ма-ту-ся, се-стра,о-пе-ре-та. Склад, що закінчується на голосний звук, називають відкритим (а-рі-я, ка-ли-на). Склад, який закінчується на приголосний звук - закритим (ліс, май-дан). Існує декілька правил поділу слів на склади: Якщо між голосними звуками є один приголосний, то він належить до наступного складу (о-лень, жи-то). Якщо між голосними є кілька приголосних, то звуки в, р, л, й, що стоять після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, які знаходяться після них, - до наступного (зір-ка, май-ка). Якщо між голосними є кілька приголосних, то після наголосу один з них відходить до попереднього, а решта - до наступного складу (кис-лий, стер-ти). Якщо після ненаголошеного складу стоїть кілька приголосних, то всі вони, крім й, в, р, л, відходять до наступного (про-сте-жи-ти, се-стра). Подовжені приголосні відходять до наступного складу: жи-ття, на-сі-ння 15. Наголос. Типи наголосу в українській мові. Наголос - це вимова одного із складів з більшою силою. Наголос завжди падає на голосний звук у складі, напр., чудо'во, бi'гати, вече'ряти. Голосний звук і склад, на який падає наголос, називається наголошеним; усі інші голосні і склади - ненаголошеними (у слові вi-тер склад ві- наголошений). Наголошений склад вимовляється з більшою силою, ніж усі інші. Наголошеними можуть бути різні за порядком склади (рiч-ка, пе-ре-рва). Наголос може переміщуватися з однієї частини слова на іншу при зміні форми цього слова (нога' - но'ги). За допомогою наголосу іноді розрізняються лексичні значення слів (за'мок - замо'к, му'ка - мука' ) та їхні граматичні форми (стi'ни - називний відмінок множини і стіна'- родовиий відмінок однини). Більшість слів в українській мові має один наголос, але складні слова можуть мати два і навіть більше наголосів (багатомільйонний). Смисловий наголос - це вимова одного із слів чи словосполучення в реченні з посиленням голосу (^ Це я' хотів піти звідси - не хтось інший, а саме я) 16. Предмет і завдання словотвору. Основа твірна, непохідна і похідна Похідні слова, їх ознаки. Словотвір (дериватологія) - розділ мовознавства, який вивчає процес творення похідних слів, його механізм. Похідні слова творяться не довільно, а за певними правилами (законами, моделями). Отже, словотвір - це вчення про словотворення, яке служить збереженню і поповненню словникового складу мови, забезпечуючи процес номінації. Предметом вивчення словотвору є розгляд способів творення слів, класифікація похідних слів з урахуванням їхньої словотвірної структури та словотвірного значення, визначення продуктивності способів словотворення. До завдань словотвору належить також вивчення усіх словотворчих засобів мови. 17. Словотвірний тип. Продуктивні і непродуктивні словотвірні типи С л о в о т в і р н и й т и п — це основна одиниця класифікації похідних слів. Під словотвірним типом розуміють модель похідних слів (дериватів), що належать до однієї частини мови і характеризуються такими словотвірними ознаками: 1) похідністю від слів однієї частини мови; 2) спільним способом словотвору; 3) спільним словотвірним значенням; 4) тотожним словотворчим формантом. Так, дієслова біліти, чорніти, зеленіти належать до одного словотвірного типу, тому що вони: а) походять від прикметників; б) характеризуються суфіксальним способом словотвору; в) мають спільне словотвірне значення — виділятися за кольоровою ознакою; г) утворені за допомогою дієслівного суфікса -і-. Словотвірний тип, що є незамкненим рядом похідних і поповнюється новотворами, називається п р о д у к т и в н и м типом. Прикладом продуктивного словотвірного типу можуть бути віддієслівні іменники на -анн(я), що позначають опредметнені дії, процеси (виховання, змагання, виконання, читання тощо). Якщо словотвірний тип утворює кількісно обмежену групу слів, то він може бути схарактеризований як н е п р о д у к т и в н и й . Наприклад, назви людей за зовнішніми чи внутрішніми ознаками їх, утворювані суфіксом -ун, становлять замкнений, непродуктивний тип: веселун, хитрун, щебетун, говорун, літун, хапун. Із втратою словотвірної продуктивності окремим типом (чи підтипом) стає непродуктивним і словотворчий афікс, який з часом може перетворитися на мертву морфему (наприклад, суфікс -к- у словах тонкий, близький). У словотвірній системі сучасної української мови спостерігаються випадки поступової втрати продуктивності афікса в одному словотвірному типі, і навпаки, зростання його словотвірної активності в іншому. Так, продуктивний у минулому суфікс -івн(а) в утвореннях на позначення дочки за фахом або соціальним станом батька (бондарівна, лимарівна, сотниківна, царівна, князівна та ін.) став зовсім непродуктивним, але в назвах людей за прізвищем або прізвиськом батька він і нині є досить продуктивним у розмовному стилі і закріпився, зокрема, в іменах по батькові: Дорошівна, Митяхівна, Кудряшівна, Іванівна. 18. Способи словотвору сучасної українськоїлітературної мови. Загальна характеристика Розділ мовознавчої науки, який вивчає способи творення слів, називається словотвором,– це основне джерело збагачення мови. Поняття словотвору: основа: непохідна(немотивована) – не має афіксів і не мотивується іншим спільнокореневим словом (ліс, школа); похідна(мотивована) – має афікс і мотивується іншим словом (лісок, школяр); твірна – основа, від якої утворюється нове слово (похідне): ліс-лісок, школа-школяр-школярський. Твірною основою може бути словосполучення (східнослов’янський). Твірні основи бувають вільні і зв’язані (такі, що в позамовній дійсності не виступають самостійно, а лише з афіксом; словотворчий формант – афікс, який утворює похідну основу; словотвірне значення – це часткове значення, додане слову словотворчим формантом, яке він реалізує і в інших структурних словах (бандура + -ист = бандурист; у іменниках біг, хід реалізуються значення узагальненої дії); словотвірний ланцюжок – більше, ніж 2 слова, що перебувають у відношенні послідовної похідності: школа-школяр-школярський; словотвірне гніздо – сукупність словотвірних ланцюжків, що мають одне й те саме вихідне слово: школа – шкільний-пришкільний / школяр-школярка-школярський; І.Неморфологічні – спосіб творення слів шляхом переходу з однієї частини мови в іншу: 1) морфолого-синтаксичний – це перехід слів з однієї ч-ни мови в іншу(черговий, старий-який? хто?, весною-чим7 коли?); 2)лексико-синтаксичний – злиття словосполучень в одне слово(чимдуж, сьогодні-цього дня); 3)лексико-семантичний – надання слову додаткових значень (супутник – друг – космоб’єкт). (11. Морфологічні способи словотвору сучасної української мови) ІІ.Морфологічний : 1) складання: - основоскладання(поєдн кількох основ слів за доп інтерфіксів о, е або без них): двогодинний. - словоскладання(поєднання кількох слів з їхньою незмінною формою): салон-перукарня. - абревіація(для творення вик-ся осічені основи): філфак, медсестра, КПІ. 2) афіксальний: скорочення твірного слова – ходити-хід, починати-почин, зелений-зелень. 3) афіксальний: - префіксальний (високий – зависокий); - суфіксальний (сонце – сонечко, розум – розумний); - префіксально-суфіксальний (свічка-підсвічник, тиша-затишок, час-сучасний); - постфіксальний/-ся, -сь, -но, -небудь/ (умивати-умиватися, хто-небудь). |