Шпоры економика. 1. Зародження та основні етапи еволюції економічної теорії. Економічні закони,їх пізнання та використання Методологія,теоретикоекономічних досліджень
 Скачать 421.5 Kb.
|
|
Саксонська (німецька) модель — модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. Держава приділяє особливу увагу розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Для подолання негативного впливу ринку і капіталу створюється особлива інфраструктуру, яка стимулює конкуренцію. Японська модель — модель регульованого корпоративного капіталізму. Для неї характерний дуже високий рівень розвитку національної самосвідомості, переважання інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекономічному, так і макроекономічному рівнях. Держава визначає і створює сприятливі умови для господарської діяльності найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення промислового зростання Японії у 1950–1960 роки також було пов'язане імпортуванням нових технологій, нарощуванням обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низькими витратами на виробництво продукції. Рівень заробітної плати і, відповідно, рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці. У кінці 1990-х років в Японії частіше почали виникати кризові ситуації. Під впливом американської моделі господарювання відбувається лібералізація економіки, падає рівень внутрішньокорпоративного духу. Одним із результатів цього є суттєве наближення рівня життя людей до найбільш розвинених країн Європи. В останні роки почали говорити про «слов'янську» модель економічного розвитку, маючи на увазі Україну і Росію. Характерними рисами цієї моделі є те, що зберігається високий рівень державної власності навіть і після приватизації, особливо у важливих галузях народного господарства. Малий і середній приватний бізнесу дає порівняно невеликий вклад в економіку. Зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності. Проходить постійний перерозподіл прав власності без участі економічних чинників. Існує перевага фінансового капіталу над промисловим. Перехід до ринкових відносин в різних галузях економіки проходить нерівномірно. Якщо грошово-кредитна сфера розвивається в напрямку розвинених ринкових країн, то в сільському господарстві, в основному, зберігаються колишні, застарілі форми організації виробництва. Характерний високий рівень криміналізації економічного життя, корумпованості, неповага до закону і недовіра до будь-якої влади. Значна частина населення схильна до державного патерналізму (визнання значної ролі держави в перерозподілі доходів населення) і суспільних форм привласнення (безкоштовних освіти, медичного обслуговування тощо). 7.ВЛАСНІСТЬ В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало обсяговішим і змістовнішим. Привласнення — процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Власність — це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Варто зауважити, що категорія "привласнення" породжує свій антипод — категорію "відчуження". Відчуження — це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності. Отже, процес привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі "привласнення — відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку. Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв'язок: відношення "власника" до"невласника". Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин — відносини з приводу привласнення об'єктів власності; — відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них доходу); — відносини з приводу господарського використання об'єктів власності. Об'єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити: Суб'єкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності: Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності. 8.ТИПИ І ВИДИ ФОРМИ ВЛАСНОСТІ. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний. Вертик.-істор. підхід визначає історичні форми власності. Первіснообщинна. Для неї характерні однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт власності – землю, а також на засоби праці і результати виробництва. Рабовласницька. Характ абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробн., результати праці і працівника (раба). Феодальна. Передб абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака). Капіталістична. Характ концентрацією прав власн підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого працівника, який має особисту свободу. Горизонтально – структурний підхід. За цим підходом існ два типи власності: приватна і суспільна. Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користув і розпорядж об’єктом власності та отримання доходу належить приватній (фіз.. чи юр.) особі. Суспільна власність означ спільне привласн засобів виробн. і його результатів. Сусп власність існує у двох формах: державній і колективній. Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядж власністю здійсн органи державної влади. Держ власн поділ на муніципальну і загальнодержавну. 9.ТИПИ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ТА ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ. Економічну систему визначають по – різному. В одному випадку її характеризують як сукупність економічних відносин, що історично виникли як сукупність економічних відносин, що історично виникли, складалися в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ. В іншому – як сукупність юридично закріплених норм, правил, принципів, що визначають характер взаємин між людьми. У третьому – економічна система- сукупність економічних відносин між суб єктами, що хазяйнують, які здійснюють вибір способів оптимального використання обмежених ресурсів з метою задоволення індивідуальних і суспільних потреб. Кожне з вивчень відбиває якусь одну із сторін категорії, юо складність об єкта не дає можливості дати його вичерпну характеристику якимось одним визначенням. Як і будь – яка інша система, економічна характеризується такими рисами, як цілісність, організованість, керованість, цілеспрямованість. Цілісність означає органічну єдність і сумісність різних сторін та елементів системи, домінування в ній сукупності економічних відносин, що відбивають її глибинну суть. Єдність обумовлює взаємодію, взаємопроникнення і взаємозамінність елементів системи, забезпечує стійкісь зв язків між господарюючими суб єктами. Елементи колишніх економічних відносин, які зберігаються, витісняються на периферію нової системи, де відіграють обмежену підлеглу роль, і не впливають на громадське життя. Керованість економічної системи – це сукупність об єктивних і субєктивних чинників, що забезпечують її рівновагу. Координація діяльності господарючих суб єктів може здійснюватися сукупністю ринкових механізмів. Цілеспрямованість економічної системи має на увазі чітке усвідомлення цілей, що ставить перед собою суспільство. Кінцева мета - вільний всебічний розвиток особистості. Але соціальна спрямованість суспільного виробництва залишається головним напрямком розвитку економічної системи. Вона здебільшого залежить від того, наскільки рівномірно розподілена економічна влада, який діапазон майнового розподілу членів суспільства, що є безпосереднім рушійним мотивом економічного зростання. Економічна модель – не більше за формалізований опис системи. Вона відбиває астрактні уявлення про найістотніші риси процесу чи об єкта. Модель відбиває економічну дійсність певною мірою спрощено, оскільки грунтується в основному на базових категоріях системи. Виділяють три основні моделі економічних систем: традиційна, ринкова, центрально – керована. Традиційна система властива раннім етапам розвитку суспільства, доіндустріальній епосі, коли панувала аграрна ручна праця, люди значною мірою залежали від природних чинників. Знання, що не стало наукою, грунтувалося на спостереженнях. Поступово накопичувався досвід господарювання, який закріплювався на звичаях і традиціях. На господарське життя великий вплив мала церква, яка колонізувала накопичуваний досвід. Традиції підтримувалися релігійною вірою. В економічній структурі традиційної системи домінувало натуральне господарство, ринкові відносини мали нерегулярний характер, ще не стали загальними. В окремих країнах існувала й інша організація суспільства, що одержала назву азіатського способу виробництва. Він існував в Індії, Китаї, Єгипті, а також у країнах американського континенту – Мексиці, Перу – держави інків та ацтеків. Основу азіатського способу виробництва складали землеробські громади. Державні структури (деспотії) зосередили у своїх руках власність на землю і воду, привласнювали додатковий продукт. Більш пізні деспотії допускали приватне володіння, обробку землі та купецького капіталу. Це забезпечувало життєздатність та стабільність азіатського способу виробництва на тривалих відрізках історичного розвитку. Нині деякі економісти розглядають азіатський спосіб виробництва історичним попередником центрально – керованої системи. Центрально – керована система характеризується монополією державної власності, розпорядником якої виступає державний апарат, відсутністю вільних товарно – грошових відносин, концентрацією в руках єдиного політичного й економічного центру усіх важелів впливу на господарську діяльність підприємств, значної частини додаткового продукту. Ідеальним типом ценртально – керованої системи є монополія. Вона створюється там, де складаються умови, які дають змогу суттєво затруднити вихід на ринок фірмам-конкурентам. такі бар'єри можуть створюватися масштабами виробництва, котрі диктуються сучасною технологією; природною обмеженістю ресурсів; доцільністю задоволення потреб з одного джерела, а також патентами, ліцензіями, що закріплюють включне право фірмим на виробництво і продаж продукту. Ринкова система характеризується свободою вибору, різноманітністю форм власності, розвитком ринкових відносин. Ринкові відносини охоплюють практично всі сфери життєдіяльності суспільства, хоча і не з одинаковою інтенсивністю. Економічні процеси піддаються як внутрішньому(через співвідношення попиту і пропозиції) так і зовнішньому впливу(регулююча роль держави). 10.ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ СУСПІЛЬСТВА:СУТЬ,СТРУКТУРА,КЛАСИФІКАЦІЯ. Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість - економічні. Тому існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв'язку з цим виділяють: * фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення); *духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення); *соціальні потреби, задоволення яких пов'язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок ). За способом задоволення виділяють: - індивідуальні - це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.; - колективні - ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін); - суспільні - це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо. За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на: - абсолютні потреби - визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством; - дійсні потреби - відповідають рівню розвитку економіки певної країни; - платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення). Численні потреби людини за спільністю ознак можна об'єднати у такі групи: * матеріальні і духовні; * загальні і конкретні; * поточні та перспективні; * задоволені і незадоволені; * дійсні та абсолютні. Потреби характеризують лише можливість споживання, але щоб ця можливість перетворилася в дійсність, слід виробити життєві засоби. Величезна роль економічних потреб полягає в тому, що вони спонукають людей до дії. Отже, виробництво забезпечує різноманітні блага, які становлять необхідні умови життя і розвитку людського суспільства на будь-якому історичному щаблі його існування. Інакше кажучи, блага, створені в процесі виробництва, утворюють різноманітні потреби, які становлять предмет інтересу. Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Зростання маси і різноманітності споживних вартостей у результаті зростання продуктивних сил приводять до зміни структури виробництва і витіснення старих потреб новими. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн, що зумовлює розширення складу продуктів праці, а отже призводить до появи нових потреб. Потреби людини безмежні у своєму розвиткові і мають тенденцію до зростання, тобто до якісних і кількісних змін, тобто в суспільстві діє закон зростання потреб. 11.СУТНІСТЬ ТА ВИДИ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ. Економічні інтереси - це усвідомлені потреби (умови) існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, їх реалізації. Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. Соціальним суб'єктом вираження економічного інтересу є індивід, сім'я, колектив (група), люди, які проживають у певному регіоні, верства, суспільство, а кінцевим об'єктом - результат (продукт, послуга, інформація) суспільного виробництва, що іде на задоволення потреби, з приводу якої і складаються конкретні відносини між людьми. Кожний суб'єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу. Скільки суб'єктів економічних відносин, стільки і економічних інтересів. Серед цієї групи інтересів виділяють особистий, колективний і суспільний інтерес. Це класифікація інтересів за ознакою суб'єктності. Економічні інтереси можна класифікувати і за іншими критеріями: * за ознакою важливості розрізняють інтереси головні та другорядні; * за часовою ознакою - поточні та перспективні; *за об'єктом інтересів - майнові, фінансові, інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов праці й життя; * за ступенем усвідомлення - дійсні та помилкові. Отже, для економічного життя суспільства характерна наявність різноманітних взаємозв'язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему. Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива. Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб'єктами конкретних економічних цілей. У реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з них у процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. 12.ЗМІСТ ТА СТРУКТУРА СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА. Суспільне виробництво — це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. По-перше, виробництво завжди виступає як суспільне виробництво. По-друге, в процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва. По-третє, суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. По-четверте, суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об'єктивних економічних законів. Суспільне виробництво поділяється Матеріальне виробництво — сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги Нематеріальне виробництво — сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та нематеріальні послуги, які задовольняють духовні й соціальні потреби людей Продукт сфери нематеріального виробництва набуває форми "товару-послуги", яка має ряд характерних ознак, що відрізняють її від продукту сфери матеріального виробництва Між сферами матеріального та нематеріального виробництва існує тісний взаємозв'язок та взаємодія Сфера матеріального виробництва створює матеріально-технічну базу для функціонування як самої себе, так і сфери нематеріального виробництва. У свою чергу сфера нематеріального виробництва задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному розвитку, тим самим створює умови для нормального відтворення всіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва. 13.ОСНОВНІ ФАКТОРИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ*ЯЗОК. |