44. Предмет та завдання вікової та педагогічної психології. Основи розвитку вікової та педагогічної психології. Історія розвитку вікової та педагогічної психології
 Скачать 166.72 Kb.
|
|
77. Становлення і розвиток вітчизняної соціальної психології. 2. Становлення і розвиток вітчизняної соціальної психології.В зародженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:- зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;- відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. - початок 30-х років XX ст.);- стагнація соціальної психології (друга половина 30-х - 50-ті роки XX ст.);- відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х - кінець 90-х років XX ст.);- розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми. Зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках. Йому передував період зародження соціально-психологічної проблематики у надрах суспільних і природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагатили соціальну психологію. Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання. У 20-ті - 30-ті роки XX ст. пошук вітчизняною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології.Психологія того часу виявляла різні способи наблизитися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно розроблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, аварійності, травматизму, гуманізації техніки у системі "людина - машина". Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудовими колективами, змагання, конфлікту, безробіття. Стагнація соціальної психології. Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забороною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна наука - соціальна психологія - не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації. Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження соціальної психології, що було зумовлено практичними потребами суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпочався цей процес дискусією про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, про методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології. Розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми. Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і навчальних видань, організацією конференцій, кристалізацією соціально-психологічної проблематики, відкриттям спеціальних наукових закладів, лабораторій і кафедр. Учені, що спеціалізуються у царині соціальної психології, досліджують різноманітні методологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосуються взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільнотах, регуляції поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх взаємин, взаємовпливу тощо.Предметом вивчення соціальної психології стануть великі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.). Вітчизняна соціальна психологія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології. 78.Соціальна нормативність та її структура: об’єктивні умови соціалізації На сьогоднішній день існує багато визначень процесу соціалізації. Наприклад, соціалізація – це процес, коли людина усвідомлює себе в суспільстві як особистість; соціалізація – це процес сприйняття особистістю культури свого народу; соціалізація – це історично-обумовлений процес розвитку особистості, теоретичного і практичного засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, які притаманні даному суспільству. Процес соціалізації має за мету становлення особистості, яка була б здатна адаптуватися до умов, що постійно змінюються та реалізувати себе в цих умовах. Вирішальним в процесі соціалізації є процес самовиховання. Результатом соціалізації є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду. Соціалізація відбувається під впливом найрізноманітніших факторів і в умовах, що інколи здійснюють негативний вплив на людину. Тому об’єктивно з’являються люди, які можуть стати або стають жертвами негативних умов соціалізації. Несприятливі умови, в свою чергу, теж поділяють на групи: 1. За способом виникнення: а) постійні (інвалідність, сирітство); б) набуті (алкоголізм, соціальна дезадаптація). 2. За наслідками: а) незворотні (інвалідність); б) ті, які можна змінити (різноманітні соціальні відхилення, правопорушення, злочинність). 79.Стадії соціалізації – етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду. Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя. Стадії соціалізації - етапи, періоди становлення особистості засвоєння нею соц.досвіду.З огляду на участь у трудову діяльність Г.Андрєєва виокремлює:1)дотрудова стадія – охоплює дит,підлітковий та юнацький вік, включаючи 2 самостійні етапи:ранньої соціалізації(імітація і копіювання дітьми дорослих, ігрової діяльності,коли діти (вчаться) усвідомлюють поведінку як виконання ролі.2)трудова діяльність пов’язана з зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду.3)специфіка після трудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70% формується людська особистість. Варто запізнитися, як почнуться необоротні процеси. У дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в теж час це самий незахищений її етап. Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно відносять підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. Їх ще називають тінейджерами. У цьому віці відбуваються важливі фізіологічні зміни ( одне з них – настання статевої зрілості), яке спричиняє визначені психологічні зрушення: поява потягу до протилежної статі, агресивність, яка нерідко невмотивована, виявляється схильність до необміркованого ризику і не уміння оцінити ступінь його небезпеки, підкреслене прагнення до незалежності і самостійності. Взаємини, що складаються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми, є вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий відповідальний момент – коли людина найбільш сприйнятлива до добра і зла, коли вона найбільш довірлива і відкрита усьому новому, а саме в період дитинства. Друга характерна риса – взаємини продовжуються все життя і, отже, роблять найбільш тривалий вплив. Третя риса – батьківсько-дитячі відносини є самими тісними і близькими відносинами, які тільки можуть існувати в людському суспільстві. У зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ'я). Психофізіологічне подорослішання збігається із соціальним і економічним дорослішанням, домагання, амбіції і надії юності одержують задоволення пропорційне витраченим зусиллям і придбаним знанням. Зрілий вік характеризує розквіт людської особистості. Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати найголовнішу функцію – бути виробниками матеріальних цінностей. З виробника вона перетворюється в споживача, а тим самим в утриманця. Хоча стара людина найчастіше така ж беззахисна, слабка і безпомічна, як і дитина, але на відміну від дитини старша людина не є метою життя для когось. Батьки шукають емоційне задоволення в спілкуванні з дітьми, а в спілкуванні зі своїми літніми батьками вони найчастіше бачать тільки обов'язок. 80.Інститути соціалізації. Асоціалізація, десоціалізація і ресоціалізація особистості. Педагогічне керівництво процесом соціалізації школярів. 1. Інститути соціалізації Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо). Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях. Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки. 2. . Асоціалізація, десоціалізація і ресоціалізація особистості Процес соціалізації постійно супроводжується необхідністю вибору людиною однієї з альтернатив поведінки, різноманітними реакціями у взаємодії з окремими людьми та соціумом. І хоча для більшості індивідів соціальні вимоги є стимулом для вдосконалення, досягнення гармонії з оточенням, немало їх негативно реагує на вимоги суспільства, що спричинює відхилення у поведінці, асоціалізацію. Асоціалізація (грец. а... — префікс, що означає заперечення, відсутність, і лат. socialis — суспільний) — засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію у взаємодії людини і суспільства. Десоціалізація (лат. de... —префікс, що означає віддалення, скасування) — зворотний щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.Ресоціалізація (лат. rе... — префікс, що означає зворотну або повторну дію) — відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві. 3. Педагогічне керівництво процесом соціалізації школярів. Однією зі складових функціональної сторони соціалізації є стиль педагогічного керівництва, виховання школярів. Особливу увагу ми вирішили приділити цьому увагу на увазі того, що вже давно відомо про вплив деяких стилів і типів керівництва, виховання в школі на виникнення відхиляється поведінки у дітей та підлітків. Однак, не правильно буде стверджувати, що те чи інше виховання може викликати відхилення в поведінці. Правильніше буде говорити, що існують певні типи виховання, які створюють більш високий ризик виникнення відхиляється. Таким чином, нашим завданням є виділити ті стилі керівництва, виховання, які найбільш несприятливі для розвитку дитини, а також визначити, які саме наслідки тягнуть за собою для дитини ці стилі виховання. Мішель Кле запропонував класифікацію стилів виховання за критерієм «метод педагогічного контролю». Він виділяє 6 стилів виховання: 1) Автократичний стиль (педагог вказує дитині що і як робити); 2) авторитарний стиль (дитина може висловити свою думку, але рішення приймають педагоги, не прислухаючись до голосу дитини); 3) авторитетний стиль (дитина вільно висловлює свою думку і приймає рішення, але зі схвалення педагогів); 4) егалітарний стиль (однакові права у прийнятті рішень між педагогами і дітьми); 5) поблажливий стиль (рішення в більшій частині приймає сам дитина); 6) всі дозволительної стиль (підліток сам вирішує підкорятися йому вчителями чи ні) [20]. Найбільш сприятливим для розвитку та соціалізації дитини на думку М. Кле є авторитетний стиль. Автократичний і авторитарний стилі засновані на зайвому контролі, вони пригнічують самостійність дитини. Поблажливий, вседозволяющій і егалітарний стилі є також несприятливими для підлітка, так як позбавляють його моделі відповідального дорослого поведінки 81.Сутність соціальної установки. Структура та функції соціальної установки. 1. Сутність соціальної установки Особистість, будучи суб'єктом спілкування у групі, займаючи певну позицію в соціальному середовищі, виявляє оцінне, вибіркове ставлення до людей, що її оточують. Вона зіставляє, оцінює, порівнює й обирає осіб для взаємодії і спілкування, враховуючи можливості конкретної групи, власні потреби, інтереси, установки, досвід, які в сукупності становлять конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки.Сутність соціальної установкиОсобливості реагування індивіда на навколишнє середовище та ситуації, в яких він опиняється, пов'язані з дією феноменів, які позначають поняття “установка”, “атитюд”, “соціальна установка” та ін. Установка особистості свідчить про її готовність діяти певним способом, що зумовлює швидкість її реагування на ситуацію і деякі ілюзії сприймання.Установка — цілісний стан особистості, вироблена на основі досвіду готовність стійко реагувати на передбачувані об'єкти чи ситуації, вибіркова активність, спрямована на задоволення потреби Важливою формою установки є соціальна установка (атитюд). Атитюд (англ. attitude — ставлення, установка) — внутрішній стан готовності людини до дії, що передує поведінці. Звернулися до вивчення цієї проблеми американські соціологи Вільям-Айзек Томас і Флоріан-Вітольд Знавецький у 1918 p., які розглядали установку як феномен соціальної психології. Соціальну установку вони тлумачили як певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об'єкта. Зміст такого переживання зумовлюють зовнішні, тобто локалізовані в соціумі, об'єкти. Соціальна установка — детермінована минулим досвідом психологічна готовність індивіда до певної поведінки стосовно конкретних об'єктів, до вироблення його суб'єктивних орієнтацій як члена групи (суспільства) щодо соціальних цінностей, об'єктів тощо.Структура та функції соціальної установки. Найголовнішими її функціями є випереджувальна та регулятивна (готовність до дії, передумова дії). Важливими ознаками установки є інтенсивність афекту (позитивного чи негативного) — ставлення до психологічного об'єкта, її латентність, доступність для прямого спостереження. Вимірюють її на підставі вербальних самозвітів опитуваних, які є узагальненою оцінкою особистості власного відчуття схильності або несхильності до конкретного об'єкта. Отже, атитюд — це міра відчуття, викликаного конкретним об'єктом (“за” чи “проти”). За таким принципом побудовані шкали установок американського психолога Луїса Терстоуна (1887—1955), що є біполярним континуумом (сукупністю) з полюсами: “дуже добре” — “дуже погано”, “цілком згоден” — “цілком не згоден” тощо.Структуру атитюда утворюють когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та конативний (поведінковий) компоненти (рис. 1). Це дає підстави розглядати соціальну установку одночасно як знання суб'єкта про предмет і як емоційну оцінку та програму дій щодо конкретного об'єкта. Багато вчених вбачає суперечність між афективним та іншими її компонентами — когнітивним і поведінковим, доводячи, що когнітивний компонент (знання про об'єкт) включає певну оцінку об'єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого, а конативний — включає оцінку дії стосовно предмета установки. В реальному житті дуже важко відокремити когнітивний та конативний компоненти від афективного. За іншими підходами соціальна установка тлумачилася як стійка система поглядів, уявлень, пов'язана з потребою індивіда у збереженні чи розриві відносин з іншими людьми.. 3 усіх складових установки провідну роль у регулятивній функції відіграє ціннісний (емоційний, суб'єктивний) компонент, який пронизує когнітивний та поведінковий компоненти 80.Інститути соціалізації. Асоціалізація, десоціалізація і ресоціалізація особистості. Педагогічне керівництво процесом соціалізації школярів. Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо).Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях. Асоціалізація-засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію у взаємодії людини і суспільства.Проблема асоціалізації пов'язана з десоціалізацією людини, що є негативним результатом її існування в соціумі.Десоціалізація-зворотний щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи. Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація соціалізації особистості (здебільшого під впливом негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки.Ресоціалізація-відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві. Однією зі складових функціональної сторони соціалізації є стиль педагогічного керівництва, виховання школярів. Особливу увагу ми вирішили приділити цьому увагу на увазі того, що вже давно відомо про вплив деяких стилів і типів керівництва, виховання в школі на виникнення відхиляється поведінки у дітей та підлітків. Однак, не правильно буде стверджувати, що те чи інше виховання може викликати відхилення в поведінці. Правильніше буде говорити, що існують певні типи виховання, які створюють більш високий ризик виникнення відхиляється. Таким чином, нашим завданням є виділити ті стилі керівництва, виховання, які найбільш несприятливі для розвитку дитини, а також визначити, які саме наслідки тягнуть за собою для дитини ці стилі виховання.Цілеспрямоване виховання в ідеалі передбачає повне управління процесом соціалізації, що і спрямоване на створення виховує Середовища. Але з різних причин в житті часто трапляється так, що виховання призводить до порушення механізмів соціалізації, і в результаті до порушеному процесу соціалізації.Питання про вплив того або іншого стилю педагогічного керівництва, виховання вже розглядався різними дослідниками. Проаналізуємо погляди, запропоновані деякими з них.Мішель Кле запропонував класифікацію стилів виховання за критерієм «метод педагогічного контролю». Він виділяє 6 стилів виховання:1) Автократичний стиль (педагог вказує дитині що і як робити);2) авторитарний стиль (дитина може висловити свою думку, але рішення приймають педагоги, не прислухаючись до голосу дитини);3) авторитетний стиль (дитина вільно висловлює свою думку і приймає рішення, але зі схвалення педагогів);4) егалітарний стиль (однакові права у прийнятті рішень між педагогами і дітьми);5) поблажливий стиль (рішення в більшій частині приймає сам дитина);6) всі дозволительної стиль (підліток сам вирішує підкорятися йому вчителями чи ні). Найбільш сприятливим для розвитку та соціалізації дитини на думку М. Кле є авторитетний стиль. Автократичний і авторитарний стилі засновані на зайвому контролі, вони пригнічують самостійність дитини. Поблажливий, вседозволяющій і егалітарний стилі є також несприятливими для підлітка, так як позбавляють його моделі відповідального дорослого поведінки. |