44. Предмет та завдання вікової та педагогічної психології. Основи розвитку вікової та педагогічної психології. Історія розвитку вікової та педагогічної психології
 Скачать 166.72 Kb.
|
|
81.Сутність соціальної установки. Структура та функції соціальної установки. Традиційно установку розглядають як готовність до певної активності. Ця готовність визначається взаємодією конкретної потреби із ситуацією, її задоволенням. Відповідно установки поділяють на актуальні (недиференційовані) та фіксовані (диференційовані, вироблені в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді).Важливою формою установки є соціальна установка (атитюд).Атитюд-внутрішній стан готовності людини до дії, що передує поведінці. Атитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому і неусвідомленому рівнях та регулює (спрямовує, управляє) поведінку індивіда. Він зумовлює стійку, послідовну, цілеспрямовану поведінку в ситуаціях, що змінюються, а також звільняє суб'єкта від необхідності приймати рішення і довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях, може бути чинником, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки. Соціальна установка — детермінована минулим досвідом психологічна готовність індивіда до певної поведінки стосовно конкретних об'єктів, до вироблення його суб'єктивних орієнтацій як члена групи (суспільства) щодо соціальних цінностей, об'єктів тощо. Найголовнішими її функціями є випереджувальна та регулятивна (готовність до дії, передумова дії). Структуру атитюда утворюють когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та конативний (поведінковий) компоненти (рис. 1). Це дає підстави розглядати соціальну установку одночасно як знання суб'єкта про предмет і як емоційну оцінку та програму дій щодо конкретного об'єкта. Багато вчених вбачає суперечність між афективним та іншими її компонентами — когнітивним і поведінковим, доводячи, що когнітивний компонент (знання про об'єкт) включає певну оцінку об'єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого, а конативний — включає оцінку дії стосовно предмета установки. В реальному житті дуже важко відокремити когнітивний та конативний компоненти від афективного. 82.Соціальна установка і реальна поведінка. Я-концепція як соціально психологічний феномен. Установка схиляє індивіда до певної форми реагування, оцінювання, готовності, до орієнтації діяльності згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню - конкретної потреби. Повторення ситуацій поступово формує фіксовані установки особистості, які впливають на соціальне життя, життєву стратегію людини. Вплив установок на поведінку людини вчені трактують по-різному. Невідповідність між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою дослідники пояснювали залежністю відповіді від ситуації, яка може належати до одного з трьох типів: 1)знеособлена ситуація (наприклад, лист). Така ситуація зумовлює одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді;2)частковий особистий контакт (безпосередня або телефонна розмова). У такому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови;3)безпосередня взаємодія (особистісна ситуація). Відповіді будуть майже одноманітними: “приймемо та обслужимо”. Я в соціальному світі визначається: Я– концепція-це сукупність всіх уявлень індивіда про самого себе, поєднане з їх оцінкою, а так само сукупність установок, спрямованих на самого себе. Я-конценція представляє собою складову, пов'язану зі ставленням до самого себе або до будь - то окремим своїм якостям, і називають це самооцінкою, або прийняттям себе.Я-конценція визначаються е т те, що собою являє індивід, то, що він думає про себе, як він дивиться на свою діяльність і на свої можливості розвитку в майбутньому.Уявлення індивіда про самого себе, найчастіше здаються йому переконливим, незалежно від того, чи базуються подання на об'єктивному знанні або суб'єктивній думці або незалежно від того, чи є вони істинними або помилковими. 83.Особистість в групі. Соціальна диференціація. Соціальний статус.Суттєвою характеристикою особистості є її поведінка у групі, вміння контактувати і взаємодіяти з іншими людьми, дотримуватися групових норм і правил. Оскільки процес відносин особистості й групи є надзвичайно складним, для їх розуміння й оцінювання важливі як властивості особистості, котра займає певні статус і позицію в групі, так і склад, характер діяльності, рівень організації групи та групові процеси.Особливості поведінки особистості у групі визначаються також характером діяльності групи, рівнем організації спільності та груповими процесами. Суттєвою характеристикою життя групи є функціонування в ній процесів нормативної поведінки, пов'язаної з реалізацією групових норм. Диференціація соціальна-процес і стан подрібнення певної соціальної цілісності (суспільства, організації, групи) на складові частини чи елементи (інституції, сегменти, індивіди). Як процес соціальна диференціація означає подрібнення певного соціуму в ході його змін, історичного розвитку, коли шляхом відокремлення, розділення, уособлення тощо утворюються нові соціальні елементи (сфери і різновиди людської діяльності, типи соціальних організацій, цінності, взірці, норми тощо), які набувають певного статусу, виконуючи нові функції та ролі. Як стан соціальна диференціація відображає наявну гетерогенність певного соціуму, який складається з взаємопов'язаної множинності відповідних елементів, складових частин, сегментів.До найважливіших вимірів соціальної диференціації належать: поділ праці, професійна спеціалізація, соціально-статусне розшарування, розрізнення інтересів, соціо-культурні відмінності. Соціальній диференціації сприяють такі чинники, як майнове, освітнє, вікове розшарування соціуму, етнічна, мовна та конфесійна різнорідність суспільства, його локально-регіональні відмінності тощо. їй також сприяє відносний поділ суспільних форм життєдіяльності людей (політика, економіка, культура, повсякденне життя), уособлення міського й сільського стилів життя, існуючих субкультур тощо.Статус. Він відображає визнання чи невизнання особи, повагу чи неповагу, симпатію чи антипатію до неї у групі, колективі, суспільстві.Статус- становище індивіда в системі міжособистісних відносин у групі, суспільстві, його права, обов'язки і привілеї.У різних групах одна людина може мати різний статус. Оскільки індивід перебуває у взаємозв'язках різного рівня, виокремлюють економічний, правовий, професійний, політичний, особистісний та інші статуси особистості. Більш узагальненими є психологічний і соціальний статуси. Розрізняють також заданий і досягнутий, формальний і неформальний, суб'єктивний і об'єктивний статуси.Загалом статус постає як єдність об'єктивного й суб'єктивного, особистісного, як показник визнання значущості особистості групою чи суспільством. У статусі виявляють себе групові норми й цінності. Головними складовими статусу є авторитет і престиж особистості. 84.Соціальна роль. Рольові відносини і рольова поведінка у групі. Роль-певна соціальна, психологічна характеристика особистості, спосіб поведінки людини залежно від и статусу і позиції у групі, суспільстві, в системі міжособистісних, суспільних відносин. Якщо роль прийнята особистістю, то вона є і особистісною характеристикою індивіда, який, відчуваючи рольову ідентичність, усвідомлює себе суб'єктом ролі. У соціальній психології здебільшого йдеться про такі форми рольової ідентичності:1)статева (полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю);2)етнічна (визначається національною свідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями);3)групова (залежить від участі в різних соціальних групах);4)політична (пов'язана із соціальними та політичними цінностями);5)професійна (зумовлена певною професією). Довготривале виконання ролі можна порівняти з маскою, яка ніби приростає до обличчя і стає ним...Важливим аспектом у життєдіяльності колективу, знання якого має важливе практичне значення для кожного, хто працює з людьми, є міжособистісні стосунки у групі. Ці стосунки неминуче виникають між членами колективу на грунті їхнього спілкування та взаємодії у процесі реалізації завдань, на виконання яких спрямовуються їхні зусилля. На початкових стадіях формування групи вибір характеризується безпосереднім емоційним забарвленням, а орієнтації вибору спрямовані переважно на зовнішні переваги партнера — зовнішню привабливість, манери, контактність та ін. Вибір у групах більш високого рівня розвитку здійснюється не лише на основі почуттів, що виникають при першому враженні, а й виходячи з оцінки глибших особистісних якостей, що виявляються у спільній діяльності, у значущих для особистості вчинках, світоглядних установках, переконаннях. У структурі сформованих груп чітко виявляються ієрархії статусів їхніх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них належать до підгрупи лідерів.Лідер — це особистість, яка користується визнанням та авторитетом у групі й за якою група визнає право приймати рішення у значущих для неї ситуаціях, бути організатором діяльності групи й регулювати взаємини в ній 85.Поняття «мала група». Теоретичні підходи до дослідження малих груп. Мала група — невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування.Мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності і способи взаємодії, а також за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісного спілкування… Різноманітні уявлення про малу соціальну групу, розвиток групової психології стали передумовою кристалізації різноманітних напрямів у її вивченні. Найпомітніші серед них: діяльнісний, організаційно-управлінський, параметрична концепція, соціометричний, соціологічний, школа “групової динаміки”, психоаналітичний, інтеракціоністський.1)Діяльнісний напрям. Заснований на принципі діяльності. Накладання його на дослідження соціальної групи сприяло побудові теорій групової активності. 2)Організаційно-управлінський підхід. В його основу покладені уявлення про соціальну організацію та управлінську діяльність. Численні дослідження груп і колективів, що належать до цього підходу, мають яскраво виражений прикладний характер і орієнтовані в основному на психологічне забезпечення виробництва. 3)Параметрична концепція. її основна ідея полягає в передбаченні, що поетапний розвиток малої групи здійснюється завдяки розвитку її важливих соціально-психологічних параметрів.4)Соціометричний підхід. Заснований Дж. Морено на виокремленні двох структур суспільних відносин: макроструктури як просторового розміщення індивідів у різних формах життєдіяльності і мікроструктури — психологічних взаємин особистості з оточенням.5)Соціологічний напрям. Пов'язаний з експериментальною діяльністю Е. Мейо, який виокремлював дві системи взаємин у групі — формальну і неформальну, а також розкрив роль неформальної групи в задоволенні важливих соціальних потреб індивіда (прийняття, підтвердження, належність до групи).6) Школа “групової динаміки”. В основу цього підходу покладено “теорію поля” К. Левіна, згідно з якою поведінка людини зумовлюється взаємодією соціальних і психологічних детермінантів.7)Психоаналітичний підхід. Його теоретичним джерелом є психоаналіз 3. Фрейда. Психоаналітичне дослідження групових процесів базується на теоретичному узагальненні даних сихотерапевтичних або тренінгових груп. Спільним для теорій, які виникли у межах цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потребами, мотивами, цілями, які ним не усвідомлюються.8)Інтеракціоністський підхід. Його представники виходять з того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю учасників групи та взаєминами між ними. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, як у психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція (взаємодія) індивідів у групі чи в суспільстві. 86.Керівництво і лідерство у малих групах. Проблема групової згуртованості та груповий конфлікт. Єдність, організованість, мобільність соціальної групи залежать від багатьох зовнішніх (особливості структури, в яку група включена) і внутрішніх чинників. Впливовими чинниками внутрігрупової єдності є керівництво і лідерство. Керівництво — здійснюваний індивідом чи колективним суб'єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації).Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим соціально організованим процесом. Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник. Завдання його полягає у визначенні цілей спільної діяльності, які фіксують напрям розвитку організації, тобто задають образ кінцевого стану, до якого повинна дійти вона через певний проміжок часу. У визначенні таких цілей, структуруванні діяльності й відносин у спільності під час розв'язання нею різноманітних завдань, у впливі на персонал полягають сенс і сутність процесу керівництва. З феноменом керівництва пов'язаний феномен лідерства у групі (організації). Вони іноді бувають тотожними, а часом породжують у своїй взаємодії протистояння і конфлікти.Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) — один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом.Цей процес значною мірою детермінований панівними у суспільстві соціальними відносинами. Його характеризують відносини домінування і підкорення, впливу і наслідування в системі міжособистісних відносин у групі. Лідерство спрямоване на пробудження в членів групи мрії, до якої вони прямуватимуть, наснаження їх необхідною для цього енергією. Ефективність його залежить від наявності у соціальній групі визнаного всіма, авторитетного лідера… Внутрішнє життя групи, соціальне, психологічне самопочуття об'єднаних у ній індивідів, ефективність взаємодії із навколишнім середовищем залежать від згуртованості групи, різний вияв якої по-різному впливає на її конфліктогенність.Групова згуртованість — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей… Міжгрупові конфлікти. Виникають усередині формальних груп спільності (наприклад, між адміністрацією і профспілками), усередині неформальних груп, а також між формальними і неформальними групами. Усі ці типи конфліктів можуть бути:— управлінськими, економічними, творчими, педагогічними, сімейними. їх основою є проблемно-діяльнісна ознака;— соціально-психологічними. Спричинені порушеннями в системі взаємин;— емоційними. Виникають через емоційні стани;— змістовими чи проблемними; — довготривалими, швидкоплинними та ін. Групові конфлікти можуть виникати через непорозуміння стосовно знань, умінь, здібностей, особистісних якостей індивідів; емоційних, психічних та інших станів; мотивів, потреб, ціннісних орієнтацій; поглядів, переконань; очікувань, позицій; цілей, засобів, методів діяльності; технологічних, економічних та інших процесів; оцінок і самооцінок. Групові конфлікти можуть виконувати як позитивні, так і негативні функції, тобто бути конструктивними, сприяти згуртованості групи або деструктивними, спрямованими на розмежування членів групи, руйнацію зв'язків. 87. Вікові кризи. Криза ново народжуваного,криза першого року життя, криза трьох років. Новонародженості- Розглядається в двох аспектах: фізіологічному і психологічному. На рівні фізіології організм новонародженого повинен адаптуватися до сухопутного способу існування, до гравітації; почати самостійно дихати її. Дитина з темряви потрапляє в яскраве світло, наповнений різноманітністю кольорів і форм, і, хоча досить поганий зір обмежує кількість вражень, все-таки інформація від зорового каналу переповнює нервову систему. А до них ще додаються слухові враження - тиша з різкими і гучними звуками замість постійного глухого шуму, який супроводжував його все життя всередині материнського тіла. А ще тактильні відчуття - їх величезна кількість порівняно з лише двома внутрішньоутробними - водами і стінками матки.Пристосування до нових умов існування вимагає від людини мобілізації всіх ресурсів, ходу складних багатогранних адаптатівной процесів. На допомогу новонародженому приходять численні рефлекси, які обумовлюють важливі для виживання реакції.Деякі рефлекси є актуальними для сучасного новонародженого, наприклад, смоктання і ковтання, рефлекс "харчове зосередження", відсмикування голови при спробі перекрити носове дихання, кроковий рефлекс, який допомагає дитині при народженні.Також у малюка є рефлекси, які вважаються атавістичних: рефлекс Робінзона, викид рук і ніг і стискання пальців при різкому русі тіла тощо. 1- рік життя-Криза першого року життя — криза, яка обумовлена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим і проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту тощо. Головною ознакою кризи першого року є різке зростання незалежності дитини від дорослих: вона опановує ходьбу і предметні дії, стає активнішою, з нею не можна не рахуватися. За такої ситуації загострюються переживання, чутливість до різноманітних впливів. Протягом цього періоду розвитку важливим є встановлення соціальних зв'язків дитини з усіма членами сім'ї (дорослими та іншими дітьми). Усе це зумовлює появу в результаті кризових переживань почуття довіри немовляти до об'єктів навколишнього світу. Усвідомлюючи значущість кризового періоду в житті дитини, дорослі повинні вчасно перебудувати стосунки з нею, надати їй більше свободи і самостійності. З'являються перші афективні реакції — сильні короткочасні нервово-психічні збудження, пов'язані переважно з невдачами, які виникають у процесі засвоєння предметних дій.3 рокиКриза трьох років — криза соціальних відносин, яка зумовлена становленням самосвідомості дитини і проявляється в негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі.Найважливішими ознаками цієї кризи є:негативізм. Проявляється він як негативна реакція дитини, передусім як відмова підкорятися вимогам до неї. Негативізм не слід плутати з неслухняністю, яка буває і в більш ранньому віці; впертість. Вона є реакцією дитини на власне рішення і проявляється у наполяганнях на своїх вимогах, рішеннях. Дитина хоче, щоб з нею рахувалися, що свідчить про становлення її як особистості. Впертість не слід ототожнювати з наполегливістю — завзятістю, стійкістю, непохитністю в досягненні мети;непокірність. свавілля. Проявляється як прагнення звільнитися від опіки дорослого, намагання діяти самостійно. Частково воно нагадує кризу першого року, але тоді немовля прагнуло фізичної самостійності. Тепер його метою є досягнення самостійності у здійсненні намірів, задумів;знецінення дорослих. Дитина починає сприймати їхні слова, вчинки не безумовно, а крізь призму своїх інтересів;протест. Формами його є бунт проти батьків, налаштованість на суперечку з ними; |