44. Предмет та завдання вікової та педагогічної психології. Основи розвитку вікової та педагогічної психології. Історія розвитку вікової та педагогічної психології
 Скачать 166.72 Kb.
|
|
88.Соціальні та біологічні умови розвитку індивіда. Фактори психічного розвитку дитини. Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Homo sapiens, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами - біологічним і соціальним.За даними Г. С. Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості - соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов'язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку. ДІЯ біологічних передумов полягає в тому, що з людського зародку виникає людський організм з притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда завдяки історично виробленим засобам, притаманним лише людству. Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, - це і об'єкти, явища природи, і створене людством штучне предметне середовище, а передусім це люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності, загалом культура людської цивілізації. За думкою В. І. Вернадського, - це ноосфера, що має планетарний характер.Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і прагнень, здатності сприймати об'єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності Життєві зв'язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються вибірковістю, а з віком розширюються і збагачуються.Фактори Фактори розвитку – система факторів, які визначають психічний і поведінковий розвиток дитини, це сукупність методів і засобів навчання, організація і зміст навчання, рівень педагогічної підготовленості вчителів. Фактори розвитку можуть сприяти або перешкоджати йому, прискоряти або навпаки, сповільнювати процес розвитку дитини.Виокремлюються такі фактори психічного розвитку, як біологічний, соціальний та активність самої особистості.Біологічна основа як фактор розвитку психіки, її складові компоненти.Біологічний фактор психічного розвитку людини формується і вступає в дію ще до народження дитини, тому вважається осно¬вою, підґрунтям для розгортання психічного розвитку. Даний фактор включає в себе: спадковість (якості, передані індивіду від батьків через ге¬нотип),• природжені ознаки (особливості внутрішньоутробного роз¬витку дитини та процесу її народження),• результати дозрівання нервової системи (зростання та формування зв'язків аксонів та дендритів, мієлінізація не¬йронів).Соціальне середовище як умова та джерело психічного розвитку особистостіСуспільне оточення, в якому народжується індивід, і специфіку якого поступово засвоює, впливає на його розвиток своєрідними, історично закріпленими шляхами.це передусім люди, їх взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності.Активність особистості Особистість, що формується, не є пасивним продуктом взаємодії біологічного та соціального факторів. Взаємодія цих факторів реалізується через активність дитини.Засобом активності дитини, що виявляється в діяльності, відбувається двостороння взаємодія підростаючої особистості з соціумом. Впродовж дорослішання індивіда й ускладнення його психічної організації активність теж збагачується , як змістом, так і засобами її вираження. На різних стадіях розвитку дитини її активність виявляється на таких рівнях (за Г.О. Люблінською):Спочатку свою активність діти спрямовують на дорослого, зумовлюючи зворотний вплив з його боку. Згодом, починаючи з перед дошкільного віку, дитина спрямовує свою активність на самопізнання і самовдосконалення 89. Форми переживання емоцій та почуттів Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються здебільшого соціальними чинниками, але, з'ясовуючи природу їх виникнення, не можна ігнорувати й деякі природжені особливості людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей. Настрій - це загальний емоційний стан, який надає своєрідного забарвлення на певний час діяльності людини, характеризує її життєвий тонус(позитив, негатив). Міра підпадання під вплив настроїв має індивідуальний характер. Афекти - це сильне короткочасне збудження, яке виникає раптово, оволодіває людиною такою мірою, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афекту може бути несподіване переживання великої радості, вибуху гніву, страху. Стрес де в чому нагадує афект. Він, як і афект, виникає за умов напруженого життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують негайних заходів для їх подолання.( відбув. Порушення мовлення, неадекватні емоції) Фрустрація являє собою своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності і за якого людина опиняється в стані безнадійності, втрати перспективи.( коли людина не має підтримки , співчуття) Пристрасті — це сильні, стійкі, довготривалі почуття, які захоплюють людину, керують нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямі, в зосередженні їх на одній меті.Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на оточуючих. Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Естетичні почуття — це відчуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, . Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні.Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні розвитку. Праксичні почуття - це переживання людиною свого ставлення до діяльності. 90.Багатоплановий характер спілкування. Структура спілкування: комунікативний, інтерактивний та перцептивний компоненти Спілкування - це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності.Спілкування включає в себе обмін інформацією між учасниками спільної діяльності, який може бути охарактеризований як комунікативної сторони спілкування. Спілкуючись, люди звертаються до мови як одному з найважливіших засобів спілкування.Друга сторона спілкування - взаємодія людей, що спілкуються - обмін в процесі мови не тільки словами, але й діями, вчинками. Здійснюючи розрахунок біля каси універмагу, покупець і продавець спілкуються навіть у тому випадку, якщо жоден з них не вимовляє ні слова: покупець вручає касиру товарний чек на вибрану покупку і гроші, продавець вибиває чек і відраховує здачу.Нарешті, третя сторона спілкування передбачає сприйняття людьми, що спілкуються один одного. Дуже важливо, наприклад, сприймає чи один з партнерів по спілкуванню іншого як заслуговує на довіру, розумного, тями, підготовленого або ж заздалегідь припускає, що той нічого не зрозуміє і ні з чим повідомлених йому не розбереться. Враховуючи, що спілкування є досить складним феноменом, для більш ґрунтовного розуміння слід розглянути його структуру. До структури спілкування можна підійти по-різному, але найбільш поширеною є структура трьох взаємозалежних сторін: комунікативної, інтерактивної й перцептивної. ^ Комунікативна сторона спілкування, або комунікація у вузькому змісті слова, полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, але й діями. ^ Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття й пізнання один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння. Комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка направляє інформацію (комунікатор), і людина, яка приймає її (реципієнт), 91.Референтні групи та особистість. Проблема конформізму та нонконформізму. Так називається група, з якою особистість ототожнює себе найбільшою мірою. Соціальні цінності та норми референтної групи виступають для індивіда як еталонів діяльності, хоча сам він часом може навіть і не входити до складу цієї групи. Розрізняються референтні групи, в які індивід безпосередньо входить, і ті, на які індивід орієнтується у своїй поведінці.Референтна група дає нам зразок для наслідування і порівняння. Теорія референтної групи показує, що встановлення соціальних зв'язків або розрив їх природно несуть з собою особливі когнітивні установки. Приєднуючись до певної групи, індивід «знає», що світ такий-то і такий-то. Переходячи з однієї групи в іншу, він повинен «знати», що раніше помилявся. Кожна група дивиться на світ «з власної дзвіниці».Отже, ставлення референтності виникає як результат сприйняття індивідом соціального суб'єкта (іншого індивіда, групи, спільності і т. п.), якщо їх норми і цінності певною мірою збігаються, але у суб'єкта сприйняття значущі для нього якості менш розвинені.Руйнування референтних відносин відбувається в результаті або досягнення індивідом того еталону, який був для нього метою саморозвитку і причиною виникнення відносини референтності, або розчарування індивіда в значимому іншому, як наслідок помилки (суб'єктивності) соціального сприйняття. Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Таке тлумачення конформізму охоплює різні, хоч зовні подібні, явища: — відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосовництво; — однаковість у поведінці, згода індивіда з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, котрі його оточують; — результат тиску групових норм на індивіда, який унаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.Конформність — схильність індивіда піддаватися думці групової більшості, реальному чи уявному тискові групи.Конформність проявляється там, де наявний конфлікт між думкою особистості і позицією групи. нонконформність” (лат. non — ні і conformis — подібний, відповідний) — цілковита незгода, нехтування будь-якими нормами та цінностями групи. Ознаками її вважають заперечення вимог, очікувань, норм, розпоряджень соціуму. Водночас відомі тлумачення нонконформізму не як альтернативи, а одного з проявів конформності. Міра конформності людини обумовлена і залежить по-перше, від значущості для неї ставлення навколишніх – чим воно важливіше для неї, тим нижчий рівень конформності; по-друге, від авторитету тих, хто висловлює ті або інші погляди в групі – чим вище їх статус і авторитетність для групи, тим вище конформність членів цієї групи; по-третє, конформність залежить від кількості осіб, що висловлюють ту або іншу позицію, від їх одностайності; по-четверте, міра конформності визначається віком і статтю людини – жінки в цілому більш конформні, ніж чоловіки, а діти – ніж дорослі дорослі. В принципі, комфортність – явище неоднозначне, в першу чергу тому, що поступливість індивіда не завжди свідчить про дійсні зміни в його сприйнятті. Різновидом залежності особи від групи є негативізм — опір груповому тиску, демонстрація поведінки або думок, які суперечать позиції групи. Нерідко поняття “негативізм” вживається в тому значенні, що й поняття “нонконформізм” 92. Проблема співвідношення навчання і розвитку в працях Л.С Виготського Вперше значний внесок в розробку цієї проблеми зробив Л.С. Виготський (його праця «Мышление и речь» (1934) і ряд статей (період 1929-1934рр.) Л.С. Виготський акцентував увагу на суспільно-історичному аспекті проблеми навчання і розвитку – розуміння засвоєння знань як процесу залучення дитини до культури, створеної за період розвитку людства. Згідно культурно-історичної теорії розвитку психічних функцій Л.С. Виготського розвиток психічної діяльності розумівся як перебудова її безпосередніх («натуральних») форм і оволодіння її опосередкованими («культурними») формами, що передбачає оперування різними знаками (спочатку зовнішніми, потім внутрішніми). Оволодіння знаками – це якісна перебудова психічних функцій, новий ступінь їх розвитку. Ці загальнотеоретичні положення і ряд досліджень, проведених Л.С. Виготським і його співробітниками (по навчанню дітей читанню, письму, граматиці, арифметиці), привели Л.С. Виготського до висновку, що, хоча між навчанням і розвитком існують досить складні взаємовідносини, без сумніву навчання повинно завжди йти попереду розвитку. Важливе значення має введене Л.С. Виготським поняття «зони найближчого розвитку» – це процеси розвитку, здійснювані дитиною в умовах співробітництва з дорослими, під їх керівництвом, при їх допомозі і поки що недоступні для дитини в самостійній діяльності. Введення Л.С. Виготським поняття «зона найближчого розвитку» дає можливість зрозуміти конкретно-змістовну суть загальної формули: «навчання йде попереду розвитку». Не зразу те, чому навчали дитину, входить в фонд її розвитку. Л.С. Виготський розвивав свої погляди на проблему навчання і розвитку на фоні гострої полеміки з представниками інших напрямків: з тими, хто ототожнював навчання і розвиток (Е. Торндайк) і з тими, хто розривав ці два процеси (Ж. Піаже). За Е. Торндайком, кожний крок в навчанні відповідає певному кроку в розвитку. На це Л.С. Виготський зауважував: «Розвиток дитини ніколи не рухається як тінь за предметом, що її відкидає, за шкільним навчанням». Ж. Піаже цікавило не те, що дитина знає, з’ясовуючи рівень її мислення, а те, як вона мислить там, де у неї нема ніяких знань. Його цікавить мислення дітей в чистому вигляді поза залежністю від знань, досвіду навчання тощо. Розвиток, за Ж. Піаже, не залежить від навчання, він підкоряється природнім законам. Л.С. Виготський говорив, що ці теорії визначають, що «навчання йде в хвості розвитку». Проте слід визнати, що певна доля істини у вищезгаданих авторів (Е. Торндайк, Ж. Піаже) є. Для навчання необхідні певні передумови в розвитку. Але не можна вивчати, наприклад, мислення поза процесом навчання і вважати, що «мислення дитини з необхідністю проходить через відомі фази, незалежно від того, навчається ця дитина чи ні» (Ж. Піаже). В 40-50 рр. ХХ ст.. в СРСР почала здійснюватись широка дослідницька робота, спрямована на розкриття різних сторін проблеми навчання і розвитку. 93..Психологія педагогічного спілкування. Психологічний клімат у педагогічному колективі. Спілкування завжди є взаємодією, завжди має здійснюватися за формулою “суб’єкт - суб’єкт”. Особливо це стосується професій соціономічного типу (тобто таких, які основані на взаємодії людей між собою), до яких і належить педагогічна професія.. Як правило, спілкування включене в практичну взаємодію людей (спільна праця, учіння, колективна гра та ін.), забезпечуючи планування, здійснення і контроль їх діяльності. Поряд з цим спілкування задовольняє особливу потребу людини у контакті з іншими людьми. Специфічною особливістю педагогічної діяльності є її нерозривна єдність зі спілкуванням. Можна сказати так: після мисленого розв’язання педагогічної задачі (і на цій основі) вчитель має ще вирішити комунікативну задачу по організації безпосередньої взаємодії з учнями, через яку лише і здійснюється реальний виховний вплив у практичній педагогічній діяльності. Комунікативна задача є похідною щодо педагогічної, витікає з останньої і зумовлюється нею. По-іншому, комунікативна задача є тією ж педагогічною задачею, але перекладеною на мову спілкування. Відповідно до описаної логіки в структурі педагогічного спілкування прийнято виокремлювати такі етапи:I етап - моделювання вчителем майбутнього спілкування з учнями в процесі підготовки до безпосередньої взаємодії з ними (прогностичний);II етап - організація безпосереднього спілкування з учнями (початковий етап спілкування);III етап - управління спілкуванням у педагогічному процесі;IV етап - аналіз реалізованої системи спілкування і моделювання майбутньої діяльності.Психологічний клімат у педагогічному колективі.У будь-якому, в т. ч. й педагогічному, колективі взаємодіють індивіди зі своїми особистісними якостями, інтересами, з різним статусом, що обумовлює їхню поведінку і вплив на інших осіб. Кожен з них намагається зайняти активну позицію, відстояти свої права, реалізувати можливості, утвердити амбіції. Ця складна мозаїка інтересів, прагнень, дій утворює соціально-психологічний клімат у колективі. Соціально-психологічний клімат у колективі — стан міжособистісних стосунків, що виявляється в сукупності психологічних умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній діяльності колективу. На соціально-психологічний клімат у педколективі впливають зміст праці та ступінь задоволеності людей нею; умови праці й побуту та задоволеність ними; міжособистісні стосунки; стиль керівництва, особистість керівника. За змістом і спрямуванням соціально-психологічний клімат у колективі може відповідати одному з таких типів: Сприятливий тип. Його характеризують: довіра, доброзичливість, чуйність, висока взаємовимогливість і ділова критика; вільне висловлювання власної думки під час обговорення питань, що стосуються колективу; відсутність тиску керівника на підлеглих і визнання за ними права приймати важливі для колективу рішення Несприятливий тип. У колективах із таким кліматом домінують байдуже ставлення людей одне до одного і до спільних справ. Кожен працівник існує ніби ізольовано, у своєму світі, що є причиною невисоких результатів роботи, незадовільної дисципліни, напруженості в особистих стосунках, конфліктності, бажання змінити місце роботи тощо. Нейтральний тип. Клімат характеризується збалансованістю суб'єктивних та об'єктивних ознак, однак він нестійкий і будь-коли може зазнати змін. 1. Згуртованість та організованість. 2. Єдність офіційної і неофіційної сфер спілкування. Чим вища вона, тим ефективніше соціально-психологічна атмосфера в колективі впливає на досягнення педагогічних цілей. 3. Мажорний життєстверджуючий настрій у колективі. Він залежить від оптимістичного самопочуття, злагоди, успішної роботи, а також від зовнішніх умов (пригнічений чи життєрадісний колега, доброзичливе чи недружелюбне слово тощо 4. Атмосфера колективної турботи в педагогічному колективі, взаємоповаги й підтримки, узгодженої взаємодії Соціально-психологічна атмосфера позитивно або негативно впливає на особистість. У педагогічному колективі, де співробітництво, підтримка й повага є нормою взаємин, учитель відчуває спорідненість із ним, радість від спільної праці. Якщо в колективі панують байдужість, формалізм, примус, він відчуває пригніченість, відчуженість. Своєрідно на стосунки людей впливають чутки — офіційно не підтверджені повідомлення, що передаються в процесі безпосередніх контактів між людьми. Фігурують вони у судженнях, уявленнях людей і передаються завжди в емоційно забарвленій суб'єктивній інтерпретації. Джерелом цих повідомлень є дефіцит інформації, що й “живить” нездорові фантазії людей. Чутки формують нездоровий соціально-психологічний клімат, породжують нещирість у взаєминах людей. 94. . Проблема вікової періодизації психічного розвитку дитини. Характеристика вікових періодів за Д. Б. Ельконіним Розвиток психіки — діалектичний, суперечливий, стрибкоподібний процес, що складається з кількох ступенів і відбувається у вигляді спіралі. Наявність неоднорідних етапів розвитку дозволяє розглядати його періодизацію, тобто надає можливість поділити процес становлення особистості на періоди, кожен з яких підготовлюється попереднім й зумовлює наступний, роблячи свій неповторний внесок у розвиток. Сьогодні у фізіології, психології та педагогіці розроблено досить значну кількість періодизацій розвитку дитини. Л. С. Виготський вирізняв три типи періодизацій психічного розвитку: — за зовнішнім критерієм (Р. Заззо — відповідно ступеням виховання і навчання); — за однією ознакою дитячого розвитку (3. Фрейд — за розгортанням лібідоносної енергії; П.Блонський — за станом зубів; Н. Поліцин — за зміною суспільної спрямованості особистості); — за системою суттєвих особливостей дитячого розвитку (Л. С. Виготський — на основі комплексних особистісних новоутворень; Ш. Бюлер — за структурою життєвого шляху; Е. Еріксон — за розгортанням закладених у зародковому періоді програм — епігенезом; Л. І. Божович — за соціальною ситуацією розвитку і новоутвореннями). Крім того, періодизації психічного та особистісного розвитку поділяються на часткові (охоплюють частину життя) і повні (охоплюють все життя людини). Наприклад, до другої групи належать періодизації Ш. Бюлер, Е. Еріксона, Б. Г. Ананьєва. Життєвий цикл людини складається, за Е. Еріксоном, з восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні задачі і може завершуватися сприятливо (у разі подолання основних суперечностей) — або ні — для подальшого розвитку. Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності й найважливіших задач основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств. Характеристика вікових періодів за Д. Б. Ельконіним Епоха раннього дитинства (до 3 років). 1. Дитинство (до 1 року). Тут провідний вид діяльності - емоційне спілкування. У 2-2,5 місяця у дитини з'являється комплекс пожвавлення на появу дорослого: посмішка, рухова реакція і т.д. До 6 місяців ця діяльність спілкування розвивається, дитина дізнається маму. Дорослі розвивають руку дитини: дають йому іграшку, включають його в спілкування через предмет, що веде до дій з перед метом. До року у дитини починає виникати потреба у вербальному спілкуванні. На кордоні дитинства і раннього віку відбувається перехід до власне предметним діям, до початку формування гак званого практичного, або сенсомоторного інтелекту. 2. Ранній вік (власне раннє дитинство) (1-3 роки). Тут провідний вид діяльності - предметно-маніпулятивний. Дитина відкриває і закриває двері, пересипає пісок і т.д. Він опановує діями з ложкою, олівцем, відром, носовою хусткою і ін Це операціонально-технічна фаза. У цей період часу предметні дії служать для дитини способом налагодження міжособистісних контактів. Спілкування, у свою чергу, опосередковується предметними діями дитини і практично не відокремлене від них. Але до 3 років дитина починає порівнювати себе з дорослими і заявляти "Я", "Я сам". Епоха дитинства (3-11 років). 1 Дошкільне дитинство (3-7 років). Прагнення до самостійності виводить дитину паролевую гру, що імітує відносини людей у процесі праці. Завдяки ігровим прийомам дитина приймає на себе роль дорослого і моделює в грі їх міжособистісні відносини. Таким чином, рольова гра, об'єднуючи спілкування і предметну діяльність, забезпечує їхній спільний вплив на розвиток дитини. У нього виникає потреба зайняти нову соціальну позицію, і до кінця цього періоду у дитини з'являється прагнення чомусь навчитися, він хоче отримати результат своєї діяльності в якості оцінки, тягнеться до навчання. 2. Молодше шкільне дитинство (7-11 років). Це фаза операційно-технічної діяльності, в основному діяльності навчальної. Дитина вчиться читати, писати. У процесі навчання формуються інтелектуальні та пізнавальні здібності, розвивається система відносин дитини з оточуючими - його власна практика взаємин з іншими людьми. Але приходить час, і він хоче наслідувати поведінки дорослих; хоче рівноправного ставлення до себе. Настає наступна епоха Епоха подростничество (11-17 років). 1. Молодше подростничество (11-14 років). З'являється нова діяльність - діяльність інтимно-особистісного, емоційного спілкування з однолітками, виникає об'єднання з рівними собі за віком дітьми, з'являються лідери. Виникає "почуття дорослості" - особлива форма новоутворення свідомості, через яке під паросток порівнює себе з іншими, знаходить зразки для наслідування, перебудовує свою діяльність і відносини. Тут важливо, щоб кола спілкування дитини не виходили з-під контролю дорослих - "важкий вік", "переломний вік". 2. Юність - старше подростничество (14-17 років). У дитини знову з'являється потреба до самопізнання, формується сама свідомість, ставляться завдання саморозвитку, самовдосконалення, самоактуалізації. Здійснюється професійне і особистісне самовизначення, йому важливо знати, ким він буде. Провідна діяльність - навчально-професійна (знову операціонально-технічна фаза), в процесі якої формуються світогляд, професійні інтереси, ідеали [5]. Періодизація Д.Б. Ельконіна є найбільш поширеною у вітчизняній психології. Змістовне розкриття особливостей віку передбачає: виділення вікових особливостей у натуральному ряду розвитку, осмислення особливостей соціального становища, розуміння їх заломлення в психіці та поведінці дитини. |