Білет 1 Джерела земельного права. Джерелами земельного права
 Скачать 1.42 Mb.
|
|
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: а) передачі їм земель державної власності; б) відчуження земельних ділянок для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; в) прийняття спадщини; г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно- правовими угодами; ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом. Держава набуває права власності на землю у разі: а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно- правовими угодами; в) прийняття спадщини; г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; ґ) конфіскації земельної ділянки. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки. Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного Кодексу. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Тобто необхідне внесення відомостей до Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню.); б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально- паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. ! 2.Право власності іноземних юридичних осіб. Ч.2 ст.82 ЗКУ передбачає, що іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Правила щодо набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у спадщину, передбачені ч.4 ст.82 ЗКУ, ідентичні тим, що встановлені для іноземних громадян та осіб без громадянства ! 3.Юрисдикція виконавчої влади у регулюванні земельних відносин. Районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва. 4. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. 5. Обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб. 6. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у межах їхніх територій передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. 7. Рада міністрів Автономної Республіки Крим на території Автономної Республіки Крим передає земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст, що не входять до складу певного району, та за межами населених пунктів для всіх потреб, а також погоджує передачу таких земель у власність або у користування районними державними адміністраціями на їхній території для будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). 8. Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу, та земельні ділянки дна територіального моря, а також передає земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності до статутного капіталу державного земельного банку, який стовідсотково належить державі та не підлягає приватизації. 9. Державні органи приватизації здійснюють продаж земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації. ! 4.Особливості правового режиму земель фермерських господарств. Оскільки фермерське господарство є різновидом підприємств (див. визначення підприємства, наведене у ст. 62 ГКУ), на землі фермерських господарств поширюються положення ст. 28 ЗКУ - сільськогосподарські підприємства. Особливості правового режиму земель фермерських господарств покликаний визначити розділ IV Закону України "Про фермерське господарство", проте більшість його положень повторюють загальні норми, що визначають права і обов'язки власників землі та землекористувачів (зокрема, ст. ст. 90, 91, 95, 96 ЗКУ). Специфікою характеризуються лише положення, які обмежують здійснення права загального землекористування на землях фермерських господарств (ст. 17 Закону) - воно дозволяється лише за згодою власників, а також встановлення нормативів мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується. Правовий режим земельних ділянок, що використовуються для ведення фермерського господарства, визначається земельно-кадастровою документацією, їх належністю до певних видів сільськогосподарських або несільськогосподарських угідь. Планування території фермерських господарств здійснюється відповідно до ДБН Б.2.4-4-97 "Планування і забудова малих сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських)господарств". ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! Білет ххх4 1.Правова природа приватизації та роздержавлення земель. Існуючи точки зору можна умовно поділити на широкий та вузький підходи: 1) Широкий підхід передбачає розгляд приватизації як відчуження майна, що перебуває у державній (комунальній) власності, на користь фізичних та юридичних осіб. 2) За вузького підходу приватизація розглядається як безоплатне, одноразове (в межах встановлених норм) відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності виключно громадянам (в такому розумінні приватизація буде розглядатися і у даному питанні теми). У теорії земельного права прийнято виділяти різні «моделі» приватизації земельних ділянок. Можна виділити: • т.з. повну модель (процедуру) – приватизацію земельних ділянок в порядку відведення; • спрощену модель (процедуру) – приватизацію земельних ділянок, що були раніше надані в користування особам, що бажають їх приватизувати (заявникам); • ускладнену модель (процедуру) – приватизацію земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших осіб (не заявника); • приватизацію земельних ділянок колективами громадян (по суті – юридичними особами); • приватизацію земельних ділянок для ведення ФГ. Під суб'єктами приватизації землі слід розуміти громадян, юридичних осіб та органи влади, які беруть участь у приватизації земельних ділянок. Громадяни та юридичні особи, які є землекористувачами, становлять найчисленнішу групу суб'єктів приватизації землі. ОКРІМ : 1) землі атомної енергетики та космічної системи; 2) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; 5) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; 6) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 7) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами. Крім того, не можуть виступати об'єктом приватизації ряд земель, що перебувають у комунальній власності. Як передбачено ст. 83 ЗК України, до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать: 1) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); 2) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; 4) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; 5) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; 6) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; 7) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами. ! 2.Державна реєстрація права власності на землю. Реєстрація права власності на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Відповідно до ст. 125 ЗКУ, право власності на земельну ділянку виникає «з моменту державної реєстрації» цього права. Правові засади реєстрації визначаються ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». З початку 2013 року зареєструвати власність чи інші права (включаючи, оренду, сервітут, суперфіцій, емфітевзис і т.і.) на землю можна через Державну реєстраційну службу України (Укрдержреєстр), яка адмініструє Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. Саме після реєстрації в Укрдержреєстрі виникає, змінюється чи припиняється відповідне право. Якщо згадати, то до 2013 року право власності на землю підтверджувалось державним актом про право власності на земельну ділянку, який можна було отримати в місцевому органі Держкомзему. Далі необхідно підготувати документи для подачі до місцевого органу Укрдержрестру, який включатиме: -витяг з Державного земельного кадастру (ДЗК); -заява про реєстрацію права власності на земельну ділянку; -копію та оригінал паспорту заявника; -копію та оригінал ідентифікаційного номеру; -підтвердження оплати за видачу витягу з Державного реєстру прав (120 грн.); -підтвердження оплати держмита (119 грн.); -документ - підстава виникнення права на ділянку (договір купівлі-продажу (дарування, міни і т.і.), рішення суду, свідоцтво на спадщину, тощо); -довіреність, якщо документи подаються представником (нотаріально засвідчена, якщо від фізичної особи); -оригінал та копію паспорту, ідентифікаційного номеру представника, якщо документи подаються представником. ! 3.Підстави виникнення права власності осіб на землю. Щодо громадян України обмеження по об’єктному складу земель, що можуть перебувати у їх власності, практично відсутні (див. ч.1 ст.81 ЗКУ). Іноземні громадяни та особи без громадянства, відповідно до ч.2 ст.81 ЗКУ, можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на такі земельні ділянки у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно- правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини. З ч.4 ст.81, ст.145 ЗКУ випливає, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення ці особи також мають право набувати, проте лише у спадщину, і протягом року зобов’язані їх відчужити. У разі невиконання цієї вимоги настають передбачені п.«д» ст.143 ЗКУ наслідки, а саме, право власності на земельну ділянку може бути примусово припинене. !! 4.Правова природа земель наданих для городництва. З правової точки зору під городництвом слід розуміти непідприємницьку сільськогосподарську трудову діяльність, яка здійснюється громадянином індивідуально або у складі об’єднання, пов’язана з використанням на умовах оренди земельних делянок, за загальним правилом, сільськогосподарського призначення (а саме - орних угідь) для вирощування сільськогосподарських городніх рослинницьких культур та подальшим переважно особистим споживанням городницької продукції суб’єктом права користування земельною ділянкою для городництва та членами його сім’ї. При формулюванні цього поняття акцентована увага в першу чергу на природних властивостях і якісних характеристиках земельних ділянок для городництва, а саме орних угіддях, які використовуються для вирощування городніх культур, а також характерним специфічним правовим режимом, який спрямований на збереження цих угідь, як найбільш цінних земель. Крім того, враховується і другий чинник – сільськогосподарська праця, сутність якої складає землевикористання. Саме органічний нерозривний взаємозв`язок двох зазначених факторів: сільськогосподарських угідь та праці на них людини як симбіоз одержання споживчих вартостей у формі рослинницької продукції взятий за основу при визначенні городництва в правовому сенсі. Є дві самостійні організаційно-правові форми городництва – індивідуальне та колективне, які відрізняються між собою суб’єктним складом, формою реалізації земельних прав громадян та деякими іншими ознаками. При індивідуальному городництві суб’єктом права орендного землекористування виступає громадянин, який самостійно або разом з членами сім’ї реалізує свої земельні права. При цьому права громадян України на земельні ділянки для городництва розглядаються як спеціалізована складова громадянських прав. Що ж стосується колективного городництва, то суб’єктом права користування закон вважає об’єднання громадян, яке створюється для спільного господарювання на городній землі. Поряд з відмінностями індивідуальному та колективному городництву притаманні і загальні риси. Так, єдиною правовою підставою використання земельних ділянок для городництва (індивідуального і колективного) може виступати згідно із законодавством лише оренда відповідних земельних ділянок. Крім того, здійснення індивідуального чи колективного городництва спрямоване на досягнення однієї мети – вирощування продукції рослинництва та переважно особисте споживання цієї продукції суб`єктом городництва та членами його сім`ї. ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! |