Ластовенко О. Міжнародні фінанси. Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"

• Название: Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"
• Анкор: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Дата: 22.06.2018
• Размер: 2.09 Mb.
• Имя файла: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Тип: Курс лекцій; #20596
• страница: 11 из 30

Облігації з "плаваючою" процентною ставкою стали випускати­ся на евроринку з 70-х років. Ставка і дохід на них залежать від зміни ринкового процента. "Плаваюча" ставка за єврооблігаціями базується переважно на ставці ЛІБОР¹ (¹ Англ LIBOR (London Interbank Offered Rate) — міжбанківська процентна ставка за короткотерміновими кредитами (звичайно на 3—6 місяців), що надаються лондонськими банками іншим банкам її фіксують щоденно об 11 й годині за Гринвічем, і вона є основним орієнтиром, базовою ставкою для встановлення іншими банками своїх кредитних процентних ставок Коли хочуть позначити процентну ставку за кредит із використанням ставки ЛІБОР, то записують, наприклад, так ЛІБОР + 2^{і 2} (чи LIBOR + 2^і ) Це означає, що процентна ставка на 2,5 відсотка вища за ставку ЛІБОР) з надбавкою (спредом) за­лежно від умов ринку.

Облігації з нульовим купоном з'явились на євроринку у 80-ті роки. їх власники одержують дохід не щорічно, а лише один раз — викупляючи облігації. Процент за цими облігаціями встановлюється при визначенні емісійного курсу, який, як правило, нижчий номіна­лу (інколи досягає лише ЗО—40 %). Водночас погашення облігації здійснюється за номіналом, у зв'язку з чим дохід власника облігації визначається різницею між емісійним курсом і п номіналом. Крім того, інвестори не сплачують податок на дохід від облігацій.

Процент за облігацією з індексованим процентом залежить від зміни індексу цін на товари (наприклад, нафту або золото).

Конвертовані облігації набули розповсюдження на євроринку цінних паперів у 80-х роках. Вони хоч і приносять їх власникові менший процент, ніж, наприклад, "прямі" облігації, зате дають йому право по закінченні терміну обміняти їх на акції компанп-пози-чальника за умови, що дивіденди за акціями виявляться вищими, ніж проценти за облігаціями.

Облігації з опцюном також з'явилися у 80-ті роки. Вони дають інвестору право вибору різних варіантів операції. Наприклад, було випущено позику, яка дозволяла власникові за рахунок опцюну купи­ти одну тройську унцію золота за наперед встановленою ціною. Ку­півля таких акцій мала рацію за умови, що ціна на золото мала тенденцію до зростання. Облігації з опцюном також дають мож­ливість обмінювати один вид цінного паперу на інший: наприклад, облігацію — на акцію, або облігацію з "плаваючою" ставкою — на облігацію з фіксованою ставкою.

Для залучення коштів інвесторів, ресурси яких відрізняються довгостроковим характером (строкові компанії, пенсійні фонди), випускаються облігації з фіксованою, а також "плаваючою" ставкою на досить значні терміни — 30 і навіть 40 років.

Залученню засобів на ринок єврооблігацій сприяє і така умова, як продаж облігацій у розстрочку. При цьому покупець платить спочатку лише частину курсової вартості облігацій, а суму, що зали­шилася, він може внести через певний час.

Позичальники на єврооблігаційному ринку залежно від країни походження поділяються на такі основі групи:

• розвинуті країни;

• країни, що розвиваються;

• міжнародні інституції, які не мають конкретної національної належності;

• оффшорні центри.

Якщо проаналізувати весь обсяг первинної емісії єврооблігацій за останні 15 років, то на розвинуті країни припадає 75 %; країни, що розвиваються — 7; міжнародні інститути — 10; оффшорні центри — 8 %. Причому на трійку лідерів — Західну Європу, США і Японію — 65 % . Понад 90 % всього обсягу залучених шляхом випуску єврооб­лігацій коштів припадає на позичальників із Північної Америки, Західної Європи, Ази (переважно Японії), Австралії і Нової Зеландії та на міжнародні організації¹.( ¹ International Finansial Statistics IMF — June, 1997 — P 219, World Bank Global Development Finance — 1997 — P 139.)

Слід зазначити, що групування суб'єктів євроринку за принци­пом інвесторів у облігації на пред'явника є досить умовним, оскіль­ки достовірно визначити безпосереднього власника цих цінних па­перів практично неможливо. Це пояснюється тим, що банки та інші організації, які розповсюджують єврооблігації, виявляють винятко­ву стриманість у визначенні своїх клієнтів, намагаючись їх не афі­шувати. Крім того, доступність єврооблігацій дрібному інвестору (завдяки невисокій номінальній вартості в 1000 дол. США за одини­цю) робить їх привабливими для продажу приватним, "роздрібним" інвесторам, що призводить до такого явища, як "розводнювання" єврооблігацій.

І все ж, хоч і з певним ступенем умовності, можна визначити декілька основних груп "кінцевих" інвесторів, які займають доміну­юче становище на ринку єврооблігацій. Це приватні та інституційні інвестори.

Приватні інвестори — це фізичні особи, які здійснюють опера­ції з єврооблігаціями. Інколи їх називають кінцевими, або роздріб­ними, інвесторами.

Ринок єврооблігацій є досить привабливим для приватних інве­сторів, які проживають у країнах із недостатньо розвинутим рин­ком капіталу і обмеженими інвестиційними можливостями, для роз­міщення тимчасово вільних грошових коштів. Для осіб із економічно і політично нестабільних країн, або якщо вони бажають зберегти свою анонімність, ринок єврооблігацій також виступає досить при­вабливим місцем вкладання капіталу. Завдяки цьому переважна більшість таких приватних інвесторів не володіє достатнім досві­дом і часом для всебічного аналізу фінансової інформації, наданої позичальником. Тому вони, як правило, дотримуються досить тради­ційної, можна сказати консервативної, позиції, надаючи перевагу купівлі єврооблігацій добре відомих кредиторів із розвинутих країн. Крім того, приватні інвестори намагаються "тримати" єврооблігації до моменту погашення. Вони не займаються частими операціями купівлі чи продажу облігацій, обміну одних інвестиційних інстру­ментів на інші, граючи на змінах і терміновості ринку, як це прита­манно професійним учасникам євроринку. Як правило, метою та­ких приватних інвесторів є намагання будь-що диверсифікувати свої валютні заощадження або збільшити процентний дохід шляхом придбання облігацій, номінованих у різних валютах.

Як показує аналіз, від 40 до 60 % всіх єврооблігацій, що розміщу­ються на ринку, належить швейцарським і люксембурзьким бан­кам, які діють в інтересах своїх приватних клієнтів-інвесторів. При­чому переважна більшість єврооблігацій, які складають портфелі названих банків, були придбані в останні десять років XX ст., коли активний рух до ринкових засад економіки розпочали постсоціалі-стичні країни та країни пострадянського простору.

Іншою вагомою групою ринку єврооблігацій є інституційні інве­стори. Важливим етапом у зростанні ролі інституційних інвесторів стала практика випуску з першої половини 90-х років великих євро-облігаційних позик, що дало змогу звузити амплітуду коливання цін і підвищити ліквідність вторинного ринку єврооблігацій.

На ринку єврооблігацій у групі інституційних інвесторів можна виділити:

• банки (центральні, інвестиційні, комерційні);

• державні установи;

• міжнародні фінансові інститути;

• пенсійні фонди;

• страхові фонди і компанії (у тому числі оффшорні);

• взаємні (пайові) інвестиційні фонди (ПІФи);

• менеджерів вкладів (управляючих інвестиціями);

• пайові інвестиційні фонди;

• великі корпорації.

Досить активну роль на ринку єврооблігацій відіграють цент­ральні банки, чому сприяло інтенсивне накопичення ними валют­них резервів. Однак ця категорія інвесторів досить обережна у ви­борі інвестиційної стратегії поведінки на ринку єврооблігацій. Де­які банки вважають, що найбільш розумно вкладати свої інвестиційні ресурси в короткострокові активи — депозити і короткотермінові державні зобов'язання. Більша ж частина дотримується точки зору, згідно з якою їхні резерви мають залишатися незмінними і вартість їх не повинна падати нижче певного рівня. Завдяки цьому основні резерви таких банків інвестуються в короткотермінові фінансові інструменти, які є найбільш ліквідними на ринку, а інша частина резервів розміщується в довгострокові активи. Якщо раніше цент­ральні банки обмежувалися вкладанням коштів у цінні папери з терміном обігу не більше 5 років, то сьогодні спектр фінансових інструментів значно розширився, і відповідно розширилися та дифе­ренціювалися самі інвестиційні портфелі центральних банків.

Певне місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають дер­жавні установи {агентства) та міжнародні фінансові інститу­ти, їх інвестиційна стратегія полягає у погодженні валюти позики і терміну погашення випущених ними боргових паперів та розміщен­ня коштів у облігації, що випускаються високонадійними емітента­ми. Як і центральні банки, ця категорія інвесторів також має жорсткі обмеження щодо інвестування своїх коштів і тому орієнтується ви­ключно на високоліквідні фінансові інструменти.

Казначейства транснаціональних корпорацій для збереження ліквідності й капітальної вартості своїх активів вкладають кошти як у короткотермінові інструменти грошового ринку, так і періодич­но вкладають свої касові залишки в єврооблігації з плаваючою відсот­ковою ставкою, забезпечуючи таким чином високу дохідність вкла­день і при цьому, звичайно, приймаючи на себе високий рівень ризику.

Суттєве місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають пенсійні фонди, які у своїй переважній більшості створені транснаціо­нальними корпораціями. Створення таких фондів дає змогу уникну­ти процедурних складностей, пов'язаних зі сплатою податків. На пенсійні фонди припадає 25 % інституційних інвестицій.

Щодо страхових та інвестиційних компаній, то вони разом забезпечують близько 60 % інституційних інвестицій¹.(¹Рубцов Б.Б. Мировые фондовые рынки: статистический портрет // Вестник Финансовой академии. — М.: Финансы и статистика, 1998. — № 2 (6). — С. 47.) Певна части­на інвесторів на ринку єврооблігацій представлена також страхови­ми фондами, оффшорними страховими компаніями, переважно дочір­німи, які створені транснаціональними компаніями.

Ще однією категорією інвесторів ринку єврооблігацій є менедже­ри вкладів (управляючі інвестиціями), у ролі яких виступають банківські трастові² (²Траст __ система довірчого управління цінними паперами, яке здійснюється за домовленістю між окремими фізичними або юридичними особами (власниками паперів) та спеціалізованими установами (довірчими товариствами)) департаменти. Враховуючи той факт, що клієнта­ми в більшості випадків є приватні інвестори, менеджери вкладів, зазвичай віддають перевагу цінним паперам корпорацій, здебіль­шого американських. При цьому перевага віддається високій дохід­ності й, відповідно, більш високим кредитним ризикам.

Останніми роками на ринку єврооблігацій набирають силу пайо­ві інвестиційні фонди, які є професійними учасниками ринку і володіють великими пакетами єврооблігащй. Водночас ці фонди в будь-який час (у випадку зміни умов на ринку) готові перевести свої кошти в інші активи для підвищення їхньої дохідності або для до­сягнення інших інвестиційних цілей. Це, як правило, досить мобільні інвестиційні структури, які забезпечують вкладникам диверсифіка­цію інвестиційного портфеля, високу ліквідність і високопрофесійне управління цінними паперами.
4. Діяльність фондових бірж на міжнародному ринку цінних паперів
Загальноприйнятого визначення міжнародного ринку цінних па­перів немає. Як правило, на цьому ринку відбувається торгівля цінни­ми паперами між нерезидентами та торгівля фондовими цінностями, вираженими не в національних валютах. Критерій "міжнародності" визначається тим, що капітал перетікає з однієї країни в іншу, а інвестиційні ресурси перетинають національні кордони.

Важливим для аналізу міжнародного ринку цінних паперів є його поділ на первинний і вторинний.

Первинним ринком цінних паперів є економічний простір, який цінний папір проходить від свого емітента до першого покупця. Економічним цей простір називається тому, що на ньому діють емі­тент та інвестор, він раціонально організований, виконує певну еко­номічну функцію, і тільки в межах цього простору емітент може одержати необхідний йому капітал.

На первинному ринку міжнародні позичальники розміщують нові випуски боргових інструментів, зазвичай за допомоги великих інвес­тиційних інституцій (інвестиційного банку чи інвестиційного підроз­ділу універсального банку) або їх синдикату.

На вторинному ринку цінних паперів продаються і купуються уже випущені запозичення між різними закордонними інвестора­ми. Вторинний ринок для боргового інструменту розвивається там, де відбувається перевищення попиту міжнародних інвесторів на ризик даного позичальника над пропозицією запропонованих цим пози­чальником своїх боргових інструментів на первинному ринку.

Інвестори, які не мають змоги задовольнити свій попит на пер­винному ринку, звертаються на вторинний ринок боргових інстру­ментів і купують їх у інших інвесторів. У результаті встановлюєть­ся нова ціна на кредитний ризик позичальника — вже на основі операцій на вторинному ринку на більш привабливому для пози­чальника рівні. При цьому останній не отримує якихось прямих вигод від нової рівноваги, оскільки він, як правило, не залучається до торгівлі інструментом. Однак позичальник одержує значні побічні вигоди, адже попит на його інструменти розширюється, його імідж у інвес­торів підвищується і в результаті у нього з'являються можливості здійснення нових емісій на більш вигідних умовах.

З іншого боку, вторинний ринок може створити і значні пробле­ми для позичальника, оскільки ціни цього ринку є мірилом креди­тоспроможності й ризику боржника. У випадку появи негативної інформації, навіть зовсім необгрунтованої, і відповідної негативної зміни ціни на даному ринку, доступ позичальника на первинний ринок з новими емісіями може бути суттєво обмежений. Таким чином, особливої важливості набуває ефективність стратегії позичальника і на первинному, і на вторинному ринках цінних паперів.

Окремі автори вважають, що розвиток ринкового господарства на сучасному етапі призвів до організації і формування так званого світового третинного ринку¹.( ¹ Johnson Christopher New Players, New Rules Financing the 1990s – Dublin: Laferty Publications Ltd, 1992 — P 96). В основі цього ринку лежать добре відомі на міжнародних і національних ринках групи інструментів, які практично остаточно відірвалися від реальних відтворюваних процесів у економіці. Метою їх створення і широкого використання на національних і міжнародних фінансових ринках є опосередку­вання швидкого переливу фіктивного капіталу (у тому числі й по­хідного від базового фіктивного капіталу).

Така точка зору, очевидно, має всі підстави для існування, врахо­вуючи колосальні розміри фіктивного капіталу в сучасному світі та катастрофічні наслідки переливу "гарячих" грошей з одних регіонів у інші.

Вторинний ринок цінних паперів може бути неорганізованим, або позабіржовим, та організованим, або біржовим.

Позабіржовий (неорганізований) ринок цінних паперів характе­ризується такими особливостями:

• численністю продавців цінних паперів;

• відсутністю єдиного курсу на однакові цінні папери (питання про курс будь-якого цінного папера вирішується під час переговорів між його продавцем і покупцем);

• торгівля цінними паперами відбувається в різних місцях і в різний час;

• немає єдиного центру, який організовує цю торгівлю і відпра­цьовує и методологію (на відміну від біржі). Торгівля відбувається як відповідно до чинного законодавства, так і з порушенням його.

І хоч у більшості країн на позабіржовому ринку обертається ос­новна маса (приблизно 85 %) цінних паперів, а на біржовому — відносно мала їх частина, все ж саме біржовий ринок, де зосереджені найважливіші цінні папери, визначає кон'юнктуру та процес розвит­ку міжнародного ринку цінних паперів.

Фондова біржа — це організаційно оформлений і регулярно функ­ціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Вона виконує такі основні функції:

• відкриває доступ підприємствам до позичкового банківського капіталу;

• є важливим координатором розміщення державних цінних паперів;

• забезпечує можливість переміщення капіталу з однієї сфери діяльності в іншу;

• виступає своєрідним економічним барометром ділової актив­ності.

Основними операціями, які здійснює фондова біржа, є:

• перевірка якості та надійності цінних паперів;

• обмін цінних паперів, їх приймання, надання рекомендацій щодо встановлення початкової котирувальної ціни;

• встановлення на основі аукціонної торгівлі єдиного курсу на однакові цінні папери одного емітента;

• оформлення угод щодо купівлі-продажу цінних паперів;

• виконання централізованих взаєморозрахунків у межах біржо­вого ринку цінних паперів;

• забезпечення централізованого інформування (гласності біржо­вих операцій) і курсового контролю;

• правове оформлення угод.

Як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів фон­дові біржі сприяють нагромадженню капіталу, його розподілу і пере­розподілу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. У світі налічується близько 200 фондових бірж, об'єднаних у міжнародну Федерацію фондових бірж. Найбільшими з них є фондові біржі Нью-Йорка, Лондона й Токіо, на які припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями.

Провідне становище на міжнародному ринку цінних паперів зай­має Нью-Йоркська фондова біржа, у складі якої 1366 членів, близько 140 з яких діють від свого імені. Це — найбільший у світі вторин­ний ринок цінних паперів, де продаються і купуються 1500 акцій, майже 1000 корпоративних облігацій, близько 400 конвертованих облігацій і більше 200 конвертованих привілейованих облігацій.

Друге за значенням місце на ринку цінних паперів США займає Американська фондова біржа, яка також функціонує у Нью-Йорку.

Маючи яскраво виражений міжнародний характер, провідні фон­дові біржі функціонують у певному національному режимі. Так, у зв'язку з посиленням державного регулювання діяльності фондових бірж у США на початку 30-х років після "Великої депресії", було прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на обмеження спекуля­тивних операцій, які завдавали збитків малим вкладникам. У 1933 р. було прийнято закон про емісію цінних паперів, а в 1934 р. — закон про біржову торгівлю цінними паперами. Згідно з цим законом, який діє донині, цінні папери обов'язково реєструються в урядовій феде­ральній торговельній комісії, регламентуються правила біржових опе­рацій і розміри позик під цінні папери, обмежуються найбільш спеку­лятивні операції.

У Великій Британії провідне місце на міжнародному ринку цінних паперів займає Лондонська міжнародна фондова біржа, яка концен­трує понад 60 % всіх операцій з цінними паперами в країні. Тут у біржових торгах беруть учать цінні папери близько 3000 компаній, більше 500 з яких — іноземні, причому 190 з них також пройшли лістинг¹ (¹ Лістинг — допущення цінних паперів до торгів на фондовій біржі та їх реєст­рація в реєстрі цінних паперів біржі після лістинг-контролю — передпродажної перевірки їхніх якості й надійності відповідно до обов'язкових правил. Цю процеду­ру здійснюють спеціальні відділи фондової біржі.) і на Нью-Йоркській біржі.

Головною особливістю Лондонської біржі є те, що понад полови­ни її торговельних операцій припадає на цінні папери закордонного походження, оскільки Лондон продовжує відігравати роль одного з провідних світових фінансових центрів.

Процедура допущення цінних паперів для торгівлі ними на Лон­донській біржі досить складна. Однак можна визначити два основ­них показники, яким повинні задовольняти емітенти:

• ринкова капіталізація. Початкова (до розглядуваного випуску цінних паперів) сумарна ринкова вартість емітента має бути принаймні 700 000 фунтів стерлінгів для акцій і 200 000 — для облігацій;

• кількість придбаних акцій. Принаймні 25 % цінних паперів будь-якого ґатунку повинні бути придбаними, тобто належати акціо­нерам, які не є директорами чи основними акціонерами компанії.

Лістинг зарубіжних компаній передбачає, що ці компанії повинні задовольняти стандартні вимоги біржі, які застосовуються до ком­паній Великої Британії. Однак біржа надає деякі поступки інозем­ним компаніям, особливо тим, які пройшли лістинг на визнаних за­рубіжних фондових біржах. У таких випадках, наприклад, вимагаєть­ся розкриття фінансової інформації лише за останні три роки, на відміну від п'яти років при звичайних вимогах.

Токійська фондова біржа займає за обігом цінних паперів третє місце у світі після Нью-Йоркської і Лондонської фондових бірж. Зна­чення Токійської біржі почало стрімко зростати із середини 60-х років, коли японський капітал відновив свої позиції всередині країни і став успішно конкурувати з американським і західноєвропейським капі­талами. Крім того, розгортанню біржових операцій в Японії сприяли високі темпи зростання економіки, які адекватно відображалися на курсах цінних паперів і високій нормі грошових заощаджень.

Іноземна компанія, яка бажає пройти лістинг на Токійській біржі, повинна спочатку пройти лістинг на своїй національній біржі, одер­жати дозвіл від Токійської фондової біржі та від Міністерства фінан­сів Японії. Акції компанії мають бути ліквідними на ринку. Компа­нія має вести неперервний бізнес протягом п'яти років і виплачува­ти дивіденди кожні три роки, які передують лістингу. Вона повинна мати акціонерний капітал в кінці фінансового року, що передував лістингу, хоч би 10 млрд єн, а дохід до обкладення податками за останні три роки має бути приблизно 2 млрд єн.

Фондові біржі організовуються, як правило, у вигляді приватних акціонерних товариств (США, Велика Британія) або публічно-право­вих інститутів (Німеччина, Швейцарія, Франція). При публічно-пра­вовому статусі біржі уряд бере участь у розробці правил біржової торгівлі, призначає маклерів, забезпечує порядок на торгах, стежить за виконанням норм і правил при укладанні й виконані біржових фондових угод. Роботу біржі та діяльність її членів регламентують статут, внутрішні правила та інструкції.

Система міжнародних фондових бірж являє собою найбільш усталений і динамічний сегмент інфраструктури сучасної глобаль­ної економіки. Концентрацію світових біржових центрів у країнах з розвинутою ринковою економікою зумовлено, з одного боку, висо­ким рівнем розвитку національних фондових ринків цих країн, з іншого — їх глибиною і різнобічною міжнародною взаємодією. В останні роки в процеси глобального інвестування активно включа­лися окремі країни, що розвиваються. Використовуючи сучасні ком­п'ютерні технології, біржі цих країн стають невід'ємним і все більш значущим елементом глобальної біржової інфраструктури. Це перш за все біржі Південної Кореї, Гонконгу, Сінгапуру, Філіппін, Таїланду.

Щодо України, то тут також поступово формується система біржової фондової торгівлі, розробляються і реалізуються сучасні біржові техно­логії інвестування. Через механізм державного регулювання можли­вим стає не тільки подальший розвиток національного фондового ринку, а і його інтеграція у глобальні біржові структури. На сьогодні в струк­турі масиву цінних паперів України акції займають 74,47 %, ощадні сертифікати — 8,55, векселі — 4,94, облігації та інші папери — 12,05 %. 75 % акцій випускають підприємства, 25 % — комерційні банки. Гро­мадяни України стали власниками акцій на суму 2,2 млрд грн.¹ (¹ Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.: Наукова думка, 1998. — С. 240.)

На біржовому фондовому ринку України функціонують такі біржі:

• Українська фондова біржа (УФБ);

• Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);

• Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);

• Донецька фондова біржа (ДФБ).

У контексті глобалізації інвестиційних ринків та перспектив виходу фондових бірж України на міжнародну арену актуальна вирішення таких проблем:

• формування цілісної біржової фондової системи на базі існуючих фондових бірж та фондових секцій інших бірж, враховуючи той факт, що діюча біржова структура фондового ринку складається стихійно, без чіткого законодавчого забезпечення;

• раціоналізація структур позабіржового та біржового ринків цінних паперів із пріоритетним розвитком останнього;

• включення у біржову торгівлю підприємств загальнонаціонального значення, запровадження на цій основі національного фондового індексу;

• електронізація біржових операцій у рамках уніфікованої, з орієнтацією на міжнародні стандарти, національної системи електронного обігу цінних паперів.
Контрольні запитання і завдання

1. Чому цінні папери не є реальним капіталом?

2. Дайте визначення акції та охарактеризуйте її основні видь

3. Як визначити рівень капіталізації фондового ринку?

4. Охарактеризуйте основні види облігацій.

5. Що таке єврооблігацїі та коли вони виникли?

6. Яка найпоширеніша у світі форма рейтингового оцінюван ня облігацій?

7. Які основні групи "кінцевих" інвесторів?

8. Охарактеризуйте первинний і вторинний ринки цінних па перів.

9. Що таке фондова біржа та які її основні функції?

10. Перелічіть і дайте характеристику найбільших фондових бірж світу.