Ластовенко О. Міжнародні фінанси. Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"

• Название: Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"
• Анкор: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Дата: 22.06.2018
• Размер: 2.09 Mb.
• Имя файла: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Тип: Курс лекцій; #20596
• страница: 13 из 30

Тема 6. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТНИЙ РИНОК ТА ТЕХНОЛОГІЇ КРЕДИТУВАННЯ

План

1. Форми міжнародного кредиту та технології кредитування

2. Міжнародний фінансовий лізинг

3. Зовнішній борг та проблеми його обслуговування

1. Форми міжнародного кредиту та технології кредитування
Однією з головних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв'язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кре­дит. Причому ця тенденція значно посилилась останніми десяти­річчями. Так, якщо в 1937 р. на умовах розрахунків у кредит екс­портувалося лише 1,5 % машинно-технічних товарів, то на початку 60-х — 50 %, а на початку 90-х років — 75 % експорту цієї про­дукції у світі. Надання кредитів імпортерам є сьогодні досить звич­ним засобом реалізації продуктів на світовому ринку, однією з най­поширеніших форм сучасних світогосподарських зв'язків. Тому не випадково на світовому ринку експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи строки поставок.

Міжнародний кредит — це надання у тимчасове користування грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці здійснюється шляхом надання валютних і товарних ресурсів на умовах зворотності та виплати процентів, переважно у вигляді позик.

Залежно від об'єктів кредитування міжнародні кредити поділя­ються на комерційні та фінансові.

Комерційний кредит — це первинна форма кредиту, в тому числі в зовнішній торгівлі, що називається також фірмовим кредитом, або кредитом постачальним, де позикова операція поєднана з купівлею-продажем товару, а рух позикового капіталу — з рухом товарного капіталу. Саме тому комерційний кредит, який є найбільш "зв'яза­ною" формою кредиту, все ще досить широко використовується в міжнародній торгівлі, проте внаслідок обмеження фінансових мож­ливостей ця форма кредитування практично не використовується при взаємних поставках інвестиційних товарів, які призначаються, головним чином, для модернізації та реконструкції виробництва, оновлення його технологічної структури.

Фінансовий кредит — це надання засобів у грошово-валютній формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та національному ринках позикового капіталу за допомогою банків і можуть надаватись у валютах країни-кредитора та країни-боржника, а також в інших валютах.

Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання міжнародного кредиту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів у центральний елемент міжнародних економічних відносин. Адже інтернаціоналізація ви­робництва та капіталу, розширення сфери діяльності транснаціональ­них корпорацій потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й сильних джерел безперебійного міжнародного фінансу­вання відносно незалежних від національних систем. Саме тому до­сить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових капі­талів як система відносин з приводу акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінан­сових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іно­земним контрагентам.

Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продовжує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною струк­тури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х роках, у зв'язку з енергетичною кризою, різко зросла роль деяких країн, що розвива­ються, на світових ринках позикового капіталу, однак невдовзі їх значення тут помітно послабло. А криза платоспроможності пере­важної більшості країн, що розвиваються, призвела до їх практично­го витіснення з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники розвинених країн. Це зумовило появу тенденції до сек'юритизації — переважання на ринку пози­кових капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабливими для представників промис­лово розвинених країн.

Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити приватні, урядові та кредити міжнародних і регіональних органі­зацій.

Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками й у свою чергу поділяються на фірмові та банківські.

Урядові кредити (міжурядові, державні позики) надаються уря­довими кредитними установами.

Кредити міжнародних організацій надаються переважно че­рез Міжнародний валютний фонд, структури Світового банку, Євро­пейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), регіональні банки розвитку країн "третього світу" та інші кредитно-фінансові інсти­туції. Причому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредито­ри, а і як координатори міжнародного кредиту.

Змішані кредити — це кредити, в яких беруть участь приватні підприємства, компанії і відповідні державні органи.

Транснаціональні корпорації використовують приватні форми кредиту для розширення ринків збуту своїх товарів та послуг, як важливий фактор успішного ведення конкурентної боротьби з іншими країнами — експортерами капіталу. В останні десятиліття різко зросла "прив'язаність" кредитів до експортних поставок із країни-кредитора. Нерідко вся позика має бути використана для придбання товарів виключно в країні, що надає кредит.

Державна форма міжнародних кредитів, як правило, готує ґрунт для приватних інвестицій, оскільки надання кредиту тій чи іншій країні часто пов'язується з питанням надання пільг національним корпораціям країни-кредитора, концесій на розробку природних багатств у країні-позичальниці.

За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділя­ються на виробничі й невиробничі.

До виробничих кредитів належать кредити, призначені для роз­витку економіки країни, що їх одержує: для закупівлі промислового обладнання, матеріалів, ліцензій, "ноу-хау", оплати виробничих по­слуг, забезпечення внутрішньоторговельних операцій та інших гос­подарських потреб.

Невиробничі кредити використовуються на утримання держав­ного апарату, армії, закупівлі зброї, погашення зовнішньої заборгова­ності за раніше одержаними кредитами і т. ін.

Залежно від строків кредити поділяють на короткострокові (до 1 року); середньострокові (від 1 до 5 років); довгострокові (понад 5 років). У ряді випадків середньостроковими вважаються кредити до 7 років, а довготерміновими — понад 7 років.

Можливі й інші варіанти розподілу кредиту за строками. При цьому термін кредиту може бути повний, коли він розраховується від моменту надання до повного погашення цієї позики, і середній, коли визначається період, на який у середньому припадає вся сума кредиту.

За умовами використання кредити бувають разові, що надають­ся на певну суму і погашаються у визначений строк, і поновлю­вальні, коли визначаються ліміт кредиту і загальний строк користу­вання ним, а погашена частина автоматично поновлюється.

За способом погашення кредити поділяються на пропорційні (погашення кредиту здійснюється рівними частками протягом пев­ного терміну), прогресивні (суми погашення наростають) і одночасні (погашення кредиту здійснюється в один визначений строк.

Залежно від способу забезпечення кредити бувають забезпечені й бланкові.

Забезпечені кредити — кредити, коли формою їх забезпечення є товари, товарно-розпорядчі документи, акредитиви, виставлені на користь експортерів, акцептовані імпортерами тратти чи векселі, га­рантовані третіми особами, гарантії промислових і торговельних компаній, банків та ін.

Бланкові кредити не мають забезпечення, а надаються під зобо­в'язання імпортера погасити кредит або у визначений строк, або в разі настання певних умов. Такі кредити експортери надають імпорте­рам при поставках товарів із розрахунком за відкритим рахунком.

Залежно від умов реалізації кредити бувають готівкові, коли позика зараховується на рахунок імпортера, й акцептні, коли пози­ку одержує експортер або імпортер шляхом передачі банку своїх векселів, виставлених на цей банк.

Міжнародний кредит виконує багато важливих функцій: стиму­лює експорт товарів та послуг, створює сприятливі умови для розши­рення приватних іноземних інвестицій, служить важливим знаряд­дям одержання прибутку у вигляді процентів від країн-боржників, сприяє розвитку міждержавних господарських зв'язків та поглиб­ленню процесів міжнародної економічної інтеграції.

2. Міжнародний фінансовий лізинг
Новим явищем у післявоєнний період стало подовження строків надання кредитів, а також створення спеціальної системи довгостро­кового кредитування експорту машин і обладнання, у тому числі кредит за "лізингом" (оренда з подальшим викупом обладнання). Значно зросли суми кредитів на фінансування міжнародної торгівлі, на врегулювання платіжних балансів і підтримку основних валют світу.

Щодо обсягу міжнародних лізингових операцій, то тут перше місце належить США, що викликано перш за все значними податковими пільгами. Тут лізинговими операціями мають право займатися бан­ки та їхні відділення, лізингові фірми, спеціалізовані відділення з лізингу фірм — виробників обладнання, а також страхові, інвестиційні, брокерські та інші фірми. Найбільшими лізинговими фірмами є "Бенк Амерілейз Груп", "Сек'юриті Пасифік Консіде Корпорейшн" та ін.

Більше половини всіх лізингових операцій припадає на автотран­спортні засоби, а частка лізингу в нових інвестиціях у машини й обладнання в США і Великій Британії сягає однієї третини, а в ряді інших країн Заходу складає одну п'яту. У загальному обсязі інвес­тицій питома вага лізингу оцінюється: у Німеччині — 16 % , Великій Британії — 36, в Ірландії — 46 %.

Загальний обсяг лізингових операцій 25 країн — членів "Асоціа­ції європейських лізингових компаній — Ліз'юроп" у другій поло­вині 90-х років перевищив 85 млрд. ЕКЮ.

Якщо в одних країнах існують спеціальні закони, які регулюють лізингові операції (наприклад, у Франції і Бельгії), то в інших діють або спеціальні законодавчі акти (Велика Британія і Австралія), або немає ні спеціальних законів, ні підзаконних актів (СІЛА, Німеччина).

Лізинг — це особлива форма руху позикового капіталу, яка на­дається насамперед у формі кредиту з наступним правом купівлі товару.

Серед різних форм лізингу найбільш поширений фінансовий лізинг як різновид довгострокового кредитування, що за своїми ре­зультатами рівнозначний продажу товару в розстрочку. При цьому обладнання здається на термін, який близький або дорівнює строку амортизації. Фінансовий лізинг здійснюється, як правило, при при­дбанні дорогих машин і обладнання. Основна частина вартості ма­шин і обладнання, які здаються в оренду, береться у третьої сторони (зазвичай у банку) в кредит. У цій операції беруть участь ряд осіб на боці лізингоодержувача, лізингодавця і позикодавця. Строк оренди тут значний і, як правило, амортизується вся вартість майна.

При здійсненні міжнародних лізингових операцій важливою проблемою є їх валютні умови, що викликано тривалістю лізингових контрактів, особливостями валютного законодавства, необхідністю страхування валютних ризиків і можливими ускладненнями, які можуть виникнути в майбутньому за відсутності необхідної валюти. Широко використовується практика виплати орендних платежів у двох валютах. Практикується і передача від лізингодавця до орен­датора податкових пільг, які одержані в країні лізингодавця і у відповідній валюті. Учасники міжнародного лізингу широко вико­ристовують податкові пільги тих держав, фірми яких беруть актив­ну участь у лізингових операціях.

У розвинутих країнах Заходу лізингові операції монополізовані великими банками і сильними компаніями-орендаторами. Напри­клад, у Великій Британії на частку "Асоціації з лізингу обладнан­ня", куди входять сильні банки і великі орендатори, припадає до 90 % операцій на ринку лізингу.

У міру поглиблення інтернаціоналізації світогосподарських зв'язків, у тому числі й кредитних, об'єктивно розвиваються і поси­люються різні форми регулювання міжнародного кредиту на між­урядовому та наддержавному міжнародному рівнях. Розробляються уніфіковані системи збору інформації про міжнародні кредити, спільні умови надання кредитів, режими кредитування і т. ін.

Закордонні кредити, що надаються Україні, реалізуються через мережу банків, у тому числі й комерційних. Однак кредитори вису­вають до суб'єктів валютного ринку досить жорсткі умови. Так, кре­дитна лінія, що надана Україні Європейським банком реконструкції і розвитку, реалізується через мережу комерційних банків. У ній можуть брати участь будь-які банки, що відповідають вимогам ЄБРР. Однією з головних умов приєднання до кредитної лінії є проходжен­ня українським банком аудиторської перевірки за міжнародними стандартами обліку. МБРР проводить жорстку перевірку всіх учас­ників кредитної лінії. Якщо рейтинг якогось із них перебуває на рівні міжнародних норм, МБРР має право надати такому банку кре­дити без жодних гарантій.

Міжнародну аудиторську перевірку здійснюють спеціалізовані аудиторські фірми, однією з яких, що працює на українському ва­лютному ринку, є "Делойт і Туш". Це міжнародна аудиторська ком­панія, що працює у 123 країнах світу. Фірма обслуговує транснаціо­нальні корпорації, які посідають важливе місце на валютних рин­ках. Серед них "Дженерал моторе", "Міцубісі", "Сумітомо", "Дойче Бундесбанк", банк "Креді Ліоне" та ін. Фірма виступає аудитором 55 із 200 найбільших банків світу і 27 % банків, величина активів яких перевищує 1 млрд дол. США.

Звичайно, досягти рівня таких найвідоміших суб'єктів світових валютних ринків — справа непроста. Однак, як показують результа­ти аудиторських перевірок, українські банки поступово досягають його. Першою установою в Україні, в якій фірма "Делойт і Туш" виконала аудиторську перевірку за результатами роботи у 1993 р. відповідно до міжнародних стандартів, був "Градобанк", який успіш­но її пройшов. Крім "Градобанку" міжнародний аудит успішно про­йшли "Вабанк", "Приватбанк", "Укрінбанк" та банк "Аваль".

Таким чином, за останні роки все більше суб'єктів валютного ринку України "підтягуються" до рівня провідних учасників міжна­родних валютних відносин.
3. Зовнішній борг та проблеми його обслуговування
Зовнішня заборгованість — це сума фінансових зобов'язань країни іноземним кредиторам, що підлягає погашенню в обумовлені терміни. Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що розвиваються, і переросла нині в проблему кризи заборгованості.

Криза заборгованості зумовлена, на перший погляд, рухом пози­кового капіталу, кредитних коштів, що видавалися промислово роз­виненими країнами молодим державам. Насправді її причини знач­но глибші. Вони охоплюють усю систему відносин господарського спілкування між партнерами з приводу руху капіталів, товарів і по­слуг. Тому за своєю політико-економічною природою криза заборго­ваності має трактуватися не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинених країн з молодими державами, а як найбільш узагальнюючий прояв кризи всієї системи світогосподарських відносин між ними. І якщо це так, то і вихід з неї в рамках існуючої системи нерівноправних відносин неможливий. Отже, ситуація по­требує докорінної зміни цих відносин, їх перебудови на справедливій демократичній основі, встановлення нового міжнародного економіч­ного порядку.

Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються на кінець 90-х років перевищив 2 трлн дол. США. Проте тягар за­боргованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів з його погашення, їх відношенням до валового національного продукту й експорту.

Погіршення умов кредитування молодих держав останніми де­сятиріччями супроводжувалося більш швидкими темпами збільшен­ня виплат з обслуговування боргу, особливо процентів, ніж зростан­ня самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скорочен­ням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій ТНК не дала змоги країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість. Проблема зовнішнього боргу переросла в кризу за­боргованості.

Зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, становила млрд дол. США: 1955 p. — 37,1 млрд дол. США; 1965 р. — 72,9; 1975 р. — 335,0; 1985 р.— 1186; 1990 р. — 1500,0; 1995 р. — 2000,0 млрд дол. США.

З кожним роком молоді держави змушені витрачати все більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу й оплату процентів, що істотно обмежує можливості імпорту необхід­ного цим країнам виробничого устаткування та технології і нега­тивно позначається на перспективах їх економічного розвитку. Так, якщо в 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодуван­ня боргів і сплату процентів 13 % своїх експортних надходжень, то з 1986 р. — понад ЗО %, що значно перевищує критичну межу 25 %. У Латинській Америці та Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 %.

У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть пере­вищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує економічний розвиток молодих держав, а й практично не дає змоги підтримувати навіть той злиденний рівень споживання в багатьох із них, якого було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвива­ються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть на десятиріччя назад.

Країни, що розвиваються, економічно не спроможні сплатити ве­личезні борги і проценти за ними. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, бо може викликати ланцюгову реакцію банкрутств, практичний розвал усієї фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл вживати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин із країнами, що розви­ваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і разом із тим кардинальних політичних рішень, які б враховували інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогоспо-дарських зв'язків.

Термін "криза заборгованості" цілком придатний і для характе­ристики стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Євро­пи, передусім Польщі. Так, протягом 1971—1987 pp. ця країна, отри­мавши кредитів на загальну суму 47 млрд. дол. США, виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. дол. і зали­шалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки "подарували" їй значні суми боргу, що привело до суттєвого зменшення загальної зовнішньої заборгованості. Так, за деякими розрахунками, зовнішній борг Польщі на початок 1992 р. становив лише 23 млрд дол. США.

Країни з розвиненою ринковою економікою також мають зовнішні борги (а деякі й досить значні), проте у зв'язку з їх відносною еконо­мічною стабільністю зовнішня заборгованість не набула тієї гостро­ти, як для країн, що розвиваються, та держав Східної Європи.

За даними Міжнародного валютного фонду, валовий (внутрішній та зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинутих країн світу зріс із 40 % розміру сумарного валового внутрішнього продук­ту (ВВП) у 1978 р. до близько 70 % у 1994 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закор­донних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни є водночас найбільшим у світі боржником.

За подібних обставин розвинутим країнам треба було б бити на сполох, однак у жодній з них проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за свої­ми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у високорозвинутих країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших краін-дебіторів.

У разі, коли економічні умови сприятливі, державний борг здат­ний навіть "працювати" на державу. Наприкінці XIX ст. у Роси за рахунок випуску та розміщення за кордоном державних облігацій, тобто фактично за рахунок зовнішнього боргу, були засновані чис­ленні казенні заводи, збудовані залізниці та інші важливі об'єкти.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж зростає валовий внутрішній продукт, то обслуговування державного боргу може здійснюватися і за рахунок накопичення і споживання, тобто за ра­хунок зниження життєвого рівня населення.

Якщо державний борг зростає в умовах припинення зростання ВВП або його падіння, то наслідки для краіни-боржника можуть бути більш негативними. Коли борги накопичуються з року в рік, то це може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і навіть поставити на порядок денний питання про майбутню економічну незалежність та втрату політичних позицій у світовому співтоваристві.

Досить неоднозначна ситуація із зовнішньою заборгованістю скла­лася на сьогодні в Україні, державний борг якої іноземним кредито­рам на кінець 2000 р. становив 10,324 млрд дол. США, з яких май­же 4,288 млрд дол., тобто 41,5 %, становила заборгованість перед міжнародними фінансовими інституціями.

Міжнародна платоспроможність України характеризується кількома макроекономічними показниками, серед яких обсяг дер­жавного боргу, співвідношення між внутрішньою і зовнішньою його складовими, експортний потенціал економіки, стан платіжного ба­лансу та забезпечення зовнішнього боргу валовими валютними ре­зервами НБУ.

Загальний державний борг України з 1992 р. поступово зростав.

Це обумовлювалося різними чинниками, у тому числі дефіцитніс­тю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залуче­них кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом (у першу чергу — стосовно запозичень, отриманих під державні га­рантії), несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 р. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 pp. стабілізувало ситуацію. Так, у 2000 р. загальна сума державного зовнішнього боргу зменшилася на 2,113 млрд дол. Але основні причини та джерела дефіциту, насамперед незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишилися. Це може у перспективі призвести до подальшого зростання державного боргу. Разом з тим рівень державного боргу України не є критич­ним. Згідно з міжнародними стандартами (наприклад, Маастрихт­ською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60 % від ВВП.

Щодо управління державним зовнішнім боргом, то суттєвою проблемою тут є високий рівень валютного ризику, що обумовлено значною питомою вагою зовнішнього боргу в загальній заборгова­ності держави (70 %). Залежно від ситуації на внутрішньому і міжна­родному фінансових ринках слід використовувати можливості вива­женого трансформування зовнішнього боргу у внутрішній, що у свою чергу вимагає від уряду та НБУ вжиття ефективних заходів щодо радикального удосконалення внутрішнього фінансового ринку. Це можливе лише за належної ліквідності державних цінних паперів та високого рівня їхньої капіталізації.

У системі управління платоспроможністю України за умов фінан­сової кризи важливу роль відіграє лімітування зовнішнього запози­чення. Цей механізм теж має бути повністю прозорим — від стадії розгляду доцільності запозичення до остаточного боргу.

Зміцнення платоспроможності України лежить у площині за­гального прискорення соціально-економічного розвитку, ефективні­шого використання власних матеріальних і фінансових ресурсів, поглиблення процесів ринкової трансформації економіки, а також її детінізації. Зміцненню фінансових позицій Української держави мають також слугувати легалізація та повернення в Україну вивезе­них коштів, удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, її геостратегічна диверсифікація, поліпшення умов міжнародної торгівлі.

Оцінюючи платоспроможність окремих країн, використовують показник норми обслуговування державного боргу (НОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна має виплати­ти іноземним державам за певний період {СП), до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг (СВ):
НОБ = СП : СВ • 100 %.
У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОВ переви­щує 20 % — країна є неплатоспроможною.

Показником оцінки загального стану сукупної платоспромож­ності країн світу або окремого регіону є показник міжнародної ва­лютної ліквідності (МВЛ), який визначається відношенням золо­товалютних резервів центральних банків країн світового співтова­риства (ЯР) до загальної суми річного імпорту товарів та послуг (IP):
МВЛ = ВР : IP • 100 %.
Структура міжнародної ліквідності включає в себе такі компонен­ти: офіційні валютні резерви країн; офіційні золоті резерви; резервну позицію в Міжнародному валютному фонді; розрахунки в СДР та евро.

Основну частину міжнародної валютної ліквідності складають офіційні золотовалютні резерви — запаси золота, що належать дер­жаві (у зливках і монетах), та іноземної валюти в центральному бан­ку, інших фінансових органах країни, в міжнародних і регіональних валютно-кредитних і фінансових організаціях, які призначені для міжнародних розрахунків.

До іноземної валюти в даному випадку відносять перш за все вільно конвертовані (оборотні) національні валюти країн, де немає валютних обмежень за поточними операціями платіжного балансу. До категорії "вільно використовуваної" валюти МВФ відносять до­лар СІЛА, німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів. Центральні банки країни мають, як правило, достатню кількість ва­люти іноземних держав для здійснення зовнішньоекономічних роз­рахунків, що носить назву офіційних резервів.

Країни при формуванні своїх офіційних резервів виходять із того, що валюта має бути резервною стосовно національної. Так, оскільки німецька марка вважається резервною одиницею щодо інших євро­пейських валют, то країни Європи, вибираючи резервну валюту, відда­ють перевагу саме німецькій марці. У свою чергу Німеччина, відповід­но, вибирає як резервну валюту долар США. Зі свого боку, США, формуючи валютні резерви, віддають перевагу грошам більш високо­го порядку — золоту, завдяки чому власна питома вага валютної час­тини резервів США менша її золотої складової.

Нині у структурі міжнародної ліквідності зросла частка валют­ного компонента, що відображає закономірну тенденцію в умовах демонетизації золота до заміщення його іншими функціональними формами світових грошей, перш за все національними кредитними грошима.

Резервна позиція в Міжнародному валютному фонді — особлива форма активів, яка означає право країни — члена МВФ автоматично одержувати від Фонду безумовні кредити в іноземній валюті в межах 25 % квоти, а також суми, яку країна раніше надала в борг МВФ. Частка цього компонента в ліквідних резервах незначна і сягає 6 % .

Що стосується структури СДР і евро, то їх питома вага в ліквідних резервах поки що значно менша резервної позиції в МВФ.

Крім власних резервів (безумовна ліквідність), існують запозичені резерви (умовна ліквідність). До складу останньої входять кредити іно­земних центральних і приватних банків, Міжнародного валютного фонду, використання яких пов'язано з виконанням певних вимог кредитора.

Стан міжнародної ліквідності виражається такими показниками:

• якість резервів, що визначається часткою золота у ліквідних резервах, темпами знецінення резервних валют, динамікою їхнього курсу та попиту на них на світових ринках, зовнішньою заборгованіс­тю країн — емітентів резервної валюти;

• відповідність обсягу резервів потребам у них, що визначається кількістю ліквідних резервів порівняно з обсягом міжнародних опера­цій певної країни, сальдо платіжного балансу, в тому числі поточного, зовнішнім боргом, рухом короткострокових і довгострокових капіталів.

Міжнародна ліквідність виконує такі головні функції:

• виступає засобом міжнародних платежів, що використовуєть­ся головним чином для покриття дефіциту платіжного балансу;

• є засобом валютних інтервенцій.

Особливе місце в міжнародній валютній ліквідності займає золо­то, яке використовується як надзвичайний засіб покриття міжна­родних зобов'язань шляхом продажу на золотих аукціонах за необ­хідну іноземну валюту або шляхом передачі кредитору як застави для отримання іноземних позик.
Контрольні запитання і завдання

1. Що являє собою міжнародний кредит? Які його основні форми?

2. Охарактеризуйте комерційний та фінансовий міжнародні кредити.

3. Що таке фінансовий лізинг?

4. Які основні причини зовнішньої заборгованості країн, що роз­виваються?

5. Що являє собою криза заборгованості країн, що розвиваються?

6. Яка на сьогодні ситуація із зовнішніми боргами у постсоціа-лістичних країнах?

7. Які особливості зовнішньої заборгованості розвинених країн?

8. Проаналізуйте динаміку державного боргу України.

9. Які показники використовуються для оцінювання плато­спроможності окремих країн та сукупної платоспроможності країн світу?

10. Що таке міжнародна валютна ліквідність та яка її струк­тура?