основное(шпоры) о методике преподавания укр. яз. основное(шпоры) о методике преподавания укр. Методика викладання української мови як наука і навчальна дисципліна Методика навчання української мови
 Скачать 1.05 Mb.
|
|
79. Види вправ з пунктуації. Робота з пунктуаційними помилками. Види вправ з пунктуації З метою закріплення і застосування пунктуаційних правил практикуються різноманітні вправи. Назвемо найважливіші з них. 1. Пунктуаційний розбір, що передбачає обґрунтування розділових знаків, ужитих в аналізованому тексті. Здійснюється він переважно в усній формі, охоплює одне чи декілька правил, застосовується як при початковому опрацюванні матеріалу, так і при повторенні та узагальненні вивченого. В процесі розбору учні з'ясовують, чому в певному місці необхідний розділовий знак, чому саме такий, на основі якого правила його поставлено. Здебільшого, пунктуаційний розбір пов'язується з синтаксичним, супроводиться виразним читанням і характеристикою інтонаційного оформлення речень. 2. Пунктуаційне оформлення текстів, в яких пропущено всі розділові знаки або знаки на якесь правило. Така вправа також пов'язана з аналізом, смисловим і граматичним членуванням тексту. У ході її виконання в учнів виробляється пунктуаційна зіркість, особливо необхідна під час перевірки написаного. Проте вправою не слід зловживати: часте виконання такого типу завдань може сформувати в учнів шкідливу звичку розставляти розділові знаки не в процесі письма, а після написання речення. Цей складний вид роботи вимагає від учнів високого рівня самостійності, а тому застосовується здебільшого для закріплення добре відпрацьованих правил. 3. Добір прикладів на певне пунктуаційне правило з готових текстів. Ця вправа сприяє формуванню уміння розпізнавати конструкції, до складу яких входять потрібні орфограми, не змішувати їх з конструкціями інших типів, з іншими орфограмами (напр., речень з уточнюючими та однорідними членами). Сторінка 2 4. Складання учнями власних прикладів (за аналогією з проаналізованими, для ілюстрування пунктуаційних правил). Це завдання важке, але необхідне: наведення готових прикладів не гарантує дотримання правил пунктуації у власному писемному мовленні. 5. Різного роду конструктивні вправи (перестановка окремих компонентів речення, від позиції яких залежить уживання розділових знаків; заміна однієї конструкції іншою, наприклад, прямої мови непрямою чи навпаки), вставка певних елементів висловлювання (звертань, вставних слів, уточнюючих членів речення, загальнюючих слів при однорідних членах речення та ін.). Такі вправи максимально наближують учнів до застосування розділових знаків в умовах самостійного створення і вдосконалення тексту. 6. Запис вивченого напам'ять. Ця вправа допускається лише тоді, коли є певність, що учні розуміють пунктуацію тексту і, отже, не будуть намагатися механічно запам'ятати розділові знаки. При виконанні багатьох пунктуаційних вправ застосовується творче списування. З успіхом використовуються і різні види диктантів. Цілком очевидно, що для пояснення пунктограм можна використати попереджувальний, коментований, пояснювальний диктанти (критерії вживання знака з'ясовуються відповідно до написання, під час написання і після написання речення). Якщо попереджувальний диктант доцільний після початкового ознайомлення з пунктуаційним правилом з метою переносу зробленого узагальнення на інші речення аналогічної структури, коментований і попереджувальний — на подальших стадіях формування пунктуаційної навички. Твори на різні вільні теми і за картинами також можуть бути ускладнені пунктуаційними завданнями: ввести в твір діалог, використати речення з однорідними членами, що по-різному пов'язуються, речення з вставними словами й словосполученнями і т. ін. Необхідно домагатися того, щоб усі синтаксичні конструкції з певними розділовими знаками, введені за спеціальним завданням, органічно входили до твору, бо тільки в цьому випадку вибір їх буде підпорядкований точності й виразності в передачі думки, а сам твір з виконаним спеціальним завданням заслуговуватиме позитивної оцінки. Як у переказах, так і в творах рекомендовані для обов'язкового вживання речення з певними розділовими знаками можуть бути виділені підкресленням. Робота над пунктуаційними помилками У різних видах письмових робіт, які підлягають перевірці, вчитель виправляє всі пунктуаційні помилки, а на полі позначає наявність їх у рядку. Виправлення помилок може бути здійснено по-різному: а) неправильно вжитий розділовий знак закреслюється, ставиться потрібний, місце вживання розділового знака підкреслюється однією прямою лінією; б) пунктуаційна помилка тільки підкреслюється; в) на полі ставиться позначка, що є свідченням наявності помилки в рядку. Від способу виправлення залежить наступна робота над пунктуаційними помилками. Помилки підраховують, кількість їх виставляють у кінці роботи. Письмова робота оцінюється відповідно до існуючих норм оцінювання знань і вмінь учнів 5-11 класів за 12-бальною системою. Звичайно, необхідно враховувати, які правила з пунктуації вивчені на час проведення письмової роботи, а які ще не вивчені, що відповідно вплине на оцінку й організацію роботи над помилками. Після завершення перевірки письмових робіт і обліку помилок учитель готується до проведення уроку аналізу їх. Сам урок аналізу пунктуаційних помилок проходить так, як і урок аналізу орфографічних помилок. Спершу вчитель дає загальну характеристику контрольного диктанту чи іншої роботи в зіставленні з попередньою, відзначає успіхи, недоліки, оголошує оцінки. Далі учні опрацьовують кожну типову помилку шляхом повторення відповідних правил і виконання системи тренувальних вправ. Варіанти цієї частини роботи можуть бути різними: спочатку повторення правил, а потім виконання вправ, пояснення розділових знаків, формулювання правил їх уживання, самостійна робота учнів над типовими помилками за схемою; відшукування помилок у диктанті (якщо помилка не підкреслена, а наявність її у рядку позначена на полі), виправлення їх і пояснення потреби вживання саме такого знака тощо. Далі учні виконують підсумкову вправу, що має остаточно закріпити знання і навички й одночасно перевірити їх міцність. Звичайно, це треба поєднувати з роботою над орфографічними помилками, якщо вони трапляються в контрольному диктанті. Особливість полягає тільки в тому, що спочатку аналізують пунктуаційні помилки, на них зосереджується основна увага, а потім — орфографічні, граматичні, стилістичні та інші. 80. Лінгвістичні основи методики стилістики. Термін стиль використовується в багатьох науках. У мовознавстві стиль розуміється як сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюється метою, змістом й умовами спілкування. Саме ці особливості різних стилів стали предметом вивчення окремої лінгвістичної науки - стилістики [2, 140]. Стилістика розглядає засоби мови і мовлення з погляду їх виражальних можливостей у тісному зв'язку з іншими лінгвістичними дисциплінами: фонетикою, лексикологією, морфологією, синтаксисом. І це не випадково: без свідомого і систематичного засвоєння теоретичних знань не можна сформувати в учнів уміння будувати різні за стилями зв'язні висловлювання. Наявні в мові відповідні засоби становлять собою мовний аспект стилістики, який у сучасній методиці дістав назву практична стилістика. Цей напрям реалізується шляхом ознайомлення школярів зі стилістичними можливостями [2, 39]. Не менш важливий і мовленнєвий (функціональний) аспект стилістики. Він теж практичний, а не теоретичний. У центрі його уваги міститься поняття функціонального стилю, як стилю мовлення, у визначення якого В. Виноградов вкладає специфіку функціонування мови в тій, чи іншій суспільній сфері людської діяльності, де існують свої прийоми відбору і поєднання засобів спілкування [3, 29]. Характеристика стилів включає перелік різноаспектних властивостей кожного з них і може бути використана вчителем з навчальною метою. Ці властивості безпосередньо пов'язані із стилістичними нормами, які, спираючись на мовленнєві норми, закріплюють за конкретним стилем відповідні мовні засоби. При опрацюванні програмового матеріалу з української мови стилістичні функції мовних одиниць, які найвиразніше характеризують кожен стиль, повинні стати предметом особливої уваги вчителя. Це сприятиме практичному засвоєнню школярами стилістики, що разом з іншими розділами (фонетикою, лексикологією, орфографією, граматикою) становить єдине ціле української національної мови. Стилістична вправність учнів - необхідна умова високої мовної культури. Тому в шкільному курсі рідної мови стилістика вивчається поряд з лексикою, фонетикою і граматикою [4]. Знання стилістики сприяють підвищенню грамотності людини, виробляють уміння користуватися мовними засобами у різних сферах спілкування і в різних життєвих ситуаціях. Школярі, вивчаючи лексичні, фонетичні, граматичні явища мови, повинні засвоїти стилістичні особливості звукової системи мови, граматичних форм і категорій у зв'язку з певними мовними стилями. Досить плідною в цьому плані є ідея вивчати мову у функціонально-стилістичному аспекті, давати учням знання і формувати в них уміння й навички не тільки з граматики і правопису, але й стилістики. В основі вивчення української мови в функціонально-стилістичному аспекті лежить принцип цілісного вивчення мови і мовлення - лексики, фонетики, граматики і стилістики. Свідоме і систематичне засвоєння матеріалу зі стилістики - необхідна умова глибоких і стійких знань, що сприяють виробленню навичок. Між стилістикою та іншими розділами шкільного курсу повинна бути певна єдність, і насамперед єдність мети - навчання мови. Під мовною функціонально-стилістичною роботою слід розуміти навчання школярів умінням стилістично доцільно, з урахуванням стилю висловлювання користуватися мовними засобами у власному мовленні. Ідея вивчення рідної мови у функціонально-стилістичному аспекті виявляється у систематичному формуванні стилістичних умінь і навичок [5, 234]. Функціонально-стилістичний аспект вивчення мови ґрунтується на здійсненні взаємозв'язку стилістики з усіма іншими розділами шкільного курсу. Взаємозв'язок стилістики з лексикою, граматикою, фонетикою виражається в тому, що предметом їх вивчення є однаковий матеріал - сукупність усіх ресурсів української мови. Свідоме і систематичне засвоєння матеріалу зі стилістики під час вивчення фонетики, лексики, граматики - необхідна умова глибоких і стійких знань, що сприяють виробленню комунікативних умінь і навичок. Учні повинні осмислювати засоби, які вони використовують для вираження думок, шукати правильний, точний вираз чи слово [6]. Отже, вивчення мови у функціонально-стилістичному аспекті вимагає комплексного формування умінь і навичок. У багатьох випадках вчителі багато уваги приділяють формуванню умінь з фонетики, словотвору, синтаксису, орфографії й пунктуації. Значна робота проводиться й по виробленню умінь зв'язного усного і писемного мовлення, але вона не має чіткого стилістичного спрямування. Це, по-перше, пояснюється тим, що вчителі не завжди знають, яка стилістична робота може проводитись у зв'язку з вивченням програмових розділів. І, по-друге, погано уявляють, які стилістичні уміння і навички слід формувати. Подолання цих двох недоліків забезпечить більш якісну реалізацію функціонально-стилістичного аспекту вивчення рідної мови і розвиток мовленнєвої компетенції учнів. 81. Функціонально-стилістичне спрямування у вивченні мовних явищ. Усі розділи шкільного курсу мови тісно пов'язані між собою. Цей взаємозв'язок найкраще виявляється в опануванні учнями стилістичних норм. Ще з молодших класів вони набувають стилістичних умінь підчас вивчення тієї чи іншої програмової теми. Стилістична вправність учнів - необхідна умова високої мовної культури. Тому в шкільному курсі рідної мови стилістика вивчається поряд з лексикою, фонетикою і граматикою. Учень, який добре знає граматичний матеріал, але не вміє користуватися ним у певній мовленнєвій ситуації, не може вважатися грамотним. Мовлення учнів часто засмічується діалектизмами, жаргонізмами, канцелярськими штампами. Однак навіть без цих недоліків грамотно побудоване мовлення не буде правильним, якщо воно невиразне, позбавлене стилістичного забарвлення. Знання стилістики сприяють підвищенню грамотності людини, виробляють уміння користуватися мовними засобами в різних сферах спілкування і в різних життєвих ситуаціях. Школярі, вивчаючи лексичні, фонетичні, граматичні явища мови, повинні засвоїти стилістичні особливості звукової системи мови, граматичних форм і категорій у зв'язку з певними мовними стилями. Стилістичних навичок,таким чином,учні набувають протягом вивчення всього шкільного курсу мови, а не тільки окремих його тем. Досить плідною в цьому плані є ідея вивчати мову у функціонально-стилістичному аспекті, давати учням знання і формувати в них уміння й навички не тільки з граматики і правопису, але й зі стилістики. Ця ідея повинна реалізуватися в школах усіх типів. В основі вивчення української мови в функціонально-стилістичному аспекті лежить принцип цілісного вивчення мови і мовлення - лексики, фонетики, граматики і стилістики. Цей принцип розкриває перед учителем широкі можливості для розвитку в учнів стилістичних умінь і навичок, глибшого і всебічного вивчення української мови. Мовні засоби розглядаються в мовленнєвому контексті. Розкриваючи перед учнями виражальні можливості мовних одиниць, учитель показує особливості їх функціонування, сферу використання, проводить вправи, на яких школярі вчаться оцінювати синонімічні варіанти, їх емоційно-експресивне забарвлення, конструювати речення і тексти із стилістичною метою, використовувати у власному мовленні різні мовні засоби. Засвоюючи теоретичні відомості про фонетичну та лексичну системи мови, різноманітність її граматичної будови, виконуючи вправи з правопису й пунктуації, школярі одночасно збагачують свій словник, знайомляться зі стилістичними особливостями того чи іншого мовного явища і засвоюють їх. Між стилістикою та іншими розділами шкільного курсу повинна бути певна єдність, і насамперед єдність мети - формування комунікативної компетенції. Під мовленнєвою функціонально-стилістичною роботою слід розуміти розвиток умінь стилістично доцільно, з урахуванням стилю висловлювання користуватися мовними засобами у власному мовленні. Ідея вивчення рідної мови у функціонально-стилістичному аспекті виявляється у систематичному формуванні стилістичних умінь і навичок. Ця робота повинна виражатися у формуванні навичок: а) заміни одних мовних одиниць іншими (стилістичні заміни); б) розрізнення стилів, визначення основних їх ознак; в) удосконалення стилю сказаного й написаного (стилістичного редагування); ґ) користування тим чи іншим стилем під час продукування мовлення; г) стилістичного аналізу, умінь визначати функцію певної мовної одиниці в мовленні. Функціонально-стилістичний аспект вивчення мови вимагає від учителя розкриття стилістичних особливостей лексичних і граматичних синонімів, систематичного формування в учнів навичок синонімічної заміни. Павички розрізнення стилів формуються в учнів протягом вивчення української мови в 5-9 класах. Уже в 5 класі діти вчаться розрізняти розмовний, діловий, художній стилі. Воші задовільно визначають мовні стилі на зразках з досить чіткими стилістичними ознаками. Чинні програми з української мови вимагають умінь диференціювати стилі мовлення у 5- 7 класах. Отже, така робота повинна набрати систематичного характеру і проводитися на кожному уроці. Для цього слід добирати дидактичний матеріал з текстів різних стилів, а не лише з художнього і публіцистичного, як уже традиційно склалося у практиці вчителів. Навички розрізнення ознак того чи іншого стилю формуються в процесі опрацювання засобів стилістики під час вивчення програмових розділів. Формування навичок стилістичного редагування відбувається під час роботи з чернеткою. Уже в 5 класі учні набувають умінь виправляти написане не тільки в орфографічно-пунктуаційному плані, але й стилістичному, дотримуючись стильового спрямування тексту. У такий спосіб краще засвоюються ознаки стилів, що вивчаються в школі. Стилістичну правку тексту варто проводити й під час компонування творів малого розміру (мініатюр). Корисним є також взаєморецензування індивідуальних відповідей учнів. Вироблення навичок критичного ставлення до свого й чужого мовлення є необхідним компонентом функціонально-стилістичного аспекту вивчення мовних явищ. Навички користування тим чи іншим стилем виробляються в учнів ще слабо (особливо науковим, публіцистичним). Діти часто допускають різностильність власному мовленні, недостатньо користуються виражальними засобами, властивими певному стилю. Формування таких навичок сприяє засвоєнню ознак кожної стилю. Стилістичний аналіз, визначення функції мовної одиниці у мовленні - не від'ємна частина роботи зі стилістики. Постійне застосування різних видів стилістичного аналізу забезпечує формування умінь і навичок стилістичної грамотності учнів. Функціонально-стилістичний аспект вивчення мови ґрунтується на здійсненні взаємозв'язку стилістики з усіма іншими розділами шкільного курсу. Уживаність мовних засобів у різних стилях неоднакова. Відмінності їх уживання спостерігаються на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, словотвірному морфологічному і синтаксичному. Покажемо це на прикладах двох стилів - наукового й художнього. 1. Фонетичний рівень. Якщо в наукових текстах частота вживання голосних наголошених словах досягає 30%, то в художньому - біля 38%. Це пояснюється тим, що в науковому мовленні частіше вживаються багатоскладові слова і голосні звук і рідше потрапляють у наголошені позиції. Для художнього мовлення властиві звукоповтори (звукова анафора, звукова епіфора, алітерація, асонанс) як важливі його конструктивні засоби, що пов'язані з іншими елементами емоційно забарвленого мовлення і служать для підсилення емоційності. Науковий стиль, що виконує пізнавально-інформативну функцію, позбавлений цих фонетичних ознак. 2. Лексичний рівень. Наукове мовлення, відображаючи мислення, прагне до використання абстрактної лексики, слів-терміиів, назв різних понять, явищ. Художнє мовлення з його тенденцією до художньо-образної конкретності будується здебільшого па конкретній лексиці, на емоційно забарвлених словах. 3. Словотвірний рівень. У науковому мовленні суфіксальні і префіксальні слова не сприймаються як засіб емоційного підсилення. Термінологічна лексика тут не має відтінку зменшеності і пестливості, хоча можуть зустрічатися слова у зменшувальній формі. У художньому мовленні за допомогою афіксації виражаються найрізноманітніші відтінки: співчуття, зневага, злість, строката й суперечлива гама емоцій та оцінок. У цьому стилі часто вживаються суфікси здрібнілості, пестливості і збільшення, згрубілості для створення різних колоритів: урочистості, іронії, живого усного мовлення тощо. У художньому мовленні використовуються також і безафіксні творення слів, здебільшого іменників від прикметників та дієслів. 4. Морфологічний рівень. У науковому мовленні переважна більшість морфологічних форм — суворо нормативні. Тут використовуються ті форми іменників, прикметників, дієслів та інших частин мови, які служать для характеристики певних понять і явищ, для конкретизації висловлення. З-поміж морфологічних синонімів у науковому стилі вживаються в основному форми, позбавлені емоційно-експресивного забарвлення. Для художнього мовлення властиві морфологічні форми слів, що визначаються особливою, образною функцією. До абстрактних віддієслівних іменників, скажімо, в наукових текстах звертаються у три-чотири рази частіше, ніж у художніх. Пояснюється це тим, що іменники, зберігаючи лексичне значення відповідних дієслів, виражають дію в більш абстрактній, узагальненій формі. 5. Синтаксичний рівень. Наукове і художнє мовлення на цьому рівні мають ряд відмінностей. Для наукового мовлення характерне вживання розповідних, повних речень, у яких переважає прямий порядок слів. У наукових текстах переважають складносурядні і складнопідрядні речення, якими можна передавати різноманітні логічні відношення. Широко вживаються тут і складні синтаксичні конструкції. Для художнього мовлення властиві синтаксичні одиниці, які найвиразніше виконують ідейно-естетичну функцію. Використання мовних засобів у художніх текстах має творчий, індивідуальний характер. Через це в художньому мовленні функціонують найрізноманітніші синтаксичні одиниці. Відмінностями різних мовних рівнів характеризуються й інші стилі. Ознаки стилів, а отже, й відмінності між ними школярі можуть засвоїти лише тоді, коли вивчення різних рівнів мовних явищ буде спрямоване в стилістичному аспекті і проводитиметься на текстовій основі. |