ЗБІРНИК_КОНФЕРЕНЦІЇ_НАВС_25_11_2021. Міністерство внутрішніх справ україни національна академія внутрішніх справ інновації в криміналістиці
 Скачать 3.31 Mb.
|
|
Список використаних джерел 1. Берназ П. В. Інновації – основа криміналістичного забезпечення діяльності з розслідування злочинів. Південноукраїнський правничий часопис. 2015. № 4. С. 49–53. 2. Шевчук В. М. Інноваційні криміналістичні продукти у правозастосовній діяльності: поняття, ознаки та проблеми впровадження у практику. Наукові праці НУ ОЮА. 2020. Т. 26. С. 139–155. 3. Шевчук В. М. Інновації у криміналістичній техніці: сучасні можливості й проблеми застосування. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2020. № 43. С. 146–151. 4. Шепітько В. Ю., Журавель В. А., Авдєєва Г. К. Інновації в криміналістиці та їх впровадження в діяльність органів досудового слідства. Питання боротьби зі злочинністю. 2011. Вип. 21. С. 39–45. Лапкін Андрій Васильович, доцент кафедри судоустрою та прокурорської діяльності Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, доцент КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ ПІДХІД ДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ Актуальність обраної теми зумовлена необхідністю структурування досудового провадження на певні частини, що відображають послідовність його розвитку. Вбачається, що обмеженість процесуального підходу до виділення етапів досудового розслідування, зумовлену законодавчими конструкціями, втіленими у КПК України, можна подолати з урахуванням напрацювань науки криміналістики, яка за основу періодизації досудового розслідування бере відповідну слідчу ситуацію, коло стратегічних і тактичних завдань, прийомів, засобів і методів їх вирішення, напрямів діяльності слідчого. Найбільш поширеним є виділення початкового і наступного етапів розслідування. Так, В. М. Шевчук вказує, що початковий етап розпочинається з моменту занесення заяви або повідомлення про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР і завершується 36 повідомленням про підозру і спрямований на пошук достатніх доказів для оголошення підозри. Наступний етап розпочинається з вручення особі письмового повідомлення про підозру і триває до закінчення досудового розслідування, за своєю сутністю він є підсумковим [1, c. 252–253]. Натомість В. А. Журавель вважає, що у періодизації досудового розслідування можливим є виокремлення чотирьох етапів: 1) відкриття кримінального провадження (вихідний етап); 2) початок кримінального провадження (початковий етап); 3) продовження кримінального провадження (наступний етап); 4) завершення кримінального провадження (завершальний етап) [2, c. 141–142]. Як вбачається з наведених наукових позицій, вони відрізняються одна від одної ступенем деталізації етапів досудового розслідування та визначенням їх фактичних меж, початкового і заключного моментів. Таким чином, в структурі кримінального провадження можна виокремити такі етапи: 1) початковий етап, що включає: а) відкриття кримінального провадження – охоплює сукупність дій та рішень уповноважених суб’єктів, спрямованих на прийняття, облік та реєстрацію інформації про кримінальні правопорушення, внесення відомостей про них до ЄРДР. Він розпочинається з моменту надходження до органів досудового розслідування, прокурора заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення, або самостійного виявлення з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, і завершується внесенням відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Його особливостями є: (1) здійснення правовідносин до формального початку кримінального провадження (згідно із ч. 2 ст. 214 КПК України, досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР); (2) наявність широкого кола суб’єктів: це слідчий, прокурор, співробітники оперативних підрозділів, слідчий суддя, до якого може бути оскаржена бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення (в порядку п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України), службові особи, уповноважені на прийняття заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, затримання особи, реагування на повідомлення про кримінальне правопорушення тощо; (3) обмеження у формі заборони на проведення процесуальних дій, за винятком огляду місця події чи здійснення досудового розслідування на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України (ч. 3 ст. 214 КПК України); (4) стислі строки цього етапу – він відбувається в межах 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 214 КПК України). 37 б) початок досудового розслідування – здійснюється задля встановлення події і ознак складу кримінального правопорушення, а також особи, яка його вчинила. Розпочинається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і завершується повідомленням особі про підозру. Особливістю цього етапу є: (1) відсутність підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення; (2) проведення тих процесуальних дій, застосування прийомів і методів, які спрямовані на розкриття кримінального правопорушення по «гарячих слідах»; (3) відсутність встановлених строків цього етапу. На цьому етапі слідчий, дізнавач, прокурор повинні визначитися із тим, чи мало місце кримінальне правопорушення та хто його вчинив, або за наявності підстав для цього – закрити кримінальне провадження, аби не марнувати зусилля на його розслідування. 2) центральний етап досудового розслідування – пов’язаний зі встановленням особи, яка з високим ступенем ймовірності вчинила кримінальне правопорушення, офіційним засвідченням початку притягнення її до кримінальної відповідальності, а також збиранням достатніх доказів на підтвердження її вини. Він розпочинається з повідомлення особі про підозру, а завершується встановленням прокурором підстав для закриття кримінального провадження або направлення його до суду. Особливістю цього етапу є: (1) початок стадії притягнення особи до кримінальної відповідальності, який означає встановлення достатніх доказів, що вказують на наявність вини конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення, і вчинення процесуальних дій з метою доведення або спростування її вини; (2) набуття кримінальним провадженням персоніфікованого характеру, який передбачає наявність особи, стосовно якої воно здійснюється; (3) виникнення низки прав підозрюваного і гарантій їх реалізації, зокрема щодо здійснення його права на захист та ін.; (4) можливість застосування заходів процесуального примусу; (5) розширення засад змагальності досудового розслідування, пов’язане з наявністю у процесі сторони захисту; (6) зростання ролі прокурора, що передбачає його виключні права на погодження повідомлення про підозру, зупинення досудового розслідування, застосування до підозрюваного запобіжних заходів тощо; (7) наявність чітких процесуальних строків: проведення досудового розслідування, застосування запобіжних заходів, вручення письмового повідомлення про підозру та ін. [3, c. 116–120]; 3) етап закінчення досудового розслідування – передбачає здійснення прокурором однієї з таких дій: (1) закриття кримінального провадження; (2) звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності; (3) звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Цей етап розпочинається із моменту встановлення прокурором підстав для прийняття відповідного рішення і закінчується з реалізацією певної форми закінчення досудового розслідування. Особливістю цього етапу 38 є: (1) завершальний характер відносно попереднього досудового розслідування, що передбачає контроль і оцінку його результатів; (2) спрямованість на прийняття і процесуальне оформлення рішення про закінчення досудового розслідування в одній із встановлених ст. 283 КПК України форм; (3) виключна роль прокурора щодо прийняття тієї чи іншої форми закінчення досудового розслідування (окрім закриття слідчим кримінального провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 9 ч. 1 ст. 284 КПК України, якщо в цьому кримінальному провадженні жодній особі не повідомлялося про підозру); (4) можливість заміни собою попередніх етапів досудового розслідування (стосовно закриття кримінального провадження, яке може мати місце в будь-який момент кримінального провадження після його початку); (5) диференціація порядку, строків і наслідків залежно від тієї чи іншої форми закінчення досудового розслідування. Список використаних джерел 1. Шевчук В. М. Тактичні операції у криміналістиці: теоретичні засади формування та практика реалізації : монографія. Х. : Апостіль, 2013. 440 с. 2. Журавель В. Проблеми періодизації досудового розслідування. Вісник Національної академії правових наук України. 2014. № 2 (77). С. 136–144. 3. Лапкін А. В. Періодизація діяльності прокурора в досудовому розслідуванні. Судова та слідча практика в Україні. 2018. Вип. 6. С. 116–120. Лук’янчиков Євген Дмитрович, професор кафедри інформаційного, господарського та адміністративного права Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», доктор юридичних наук, професор; Лук’янчиков Борис Євгенович, доцент кафедри інформаційного, господарського та адміністративного права Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», кандидат юридичних наук, доцент «ІННОВАЦІЙНІ» СПОСОБИ ОТРИМАННЯ ВЕРБАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ Розкриття кримінальних правопорушень, як інформаційно- пізнавальний процес, забезпечується діяльністю поліцейських, співробітників оперативних підрозділів, слідчих. Кожний із них діє в межах своєї компетенції, проте у будь-якому разі їх діяльність спрямована на відшукання та збереження слідів кримінального правопорушення, які є 39 джерелом інформації про обставини події і особу, що до цього причетна. Традиційно такі сліди поділяють на матеріальні та ідеальні або сліди пам’яті. Не вдаючись у дискусію щодо такого розподілу, це може бути предметом окремого дослідження, зупинимося на способах отримання вербальної інформації, оскільки останнім часом з’явився ряд публікацій, що ставлять під сумнів можливості їх отримання традиційним способом, а саме допитом. 19 січня 2018 року журналіст відділу «Світ» Юрій Михайлов опублікував інтерв’ю Асбйорна Раклева – суперінтенданта поліції округа Осло в Норвегії, з назвою «реальна альтернатива допиту». Останній протягом восьми років займався розслідуванням резонансних убивств, отримав ступінь магістра психології та захистив кандидатську дисертацію на факультеті права Університету Осло в 2009 році [1]. Після цього почали з’являтися публікації з наступними назвами: «Допит vs процесуальне інтерв’ю: що ефективніше для розслідування?», «Інтерв’ю замість допиту: як це працює», «Процесуальне інтерв’ю у кримінальних справах», «Реальная альтернатива допросу», «Сучасні моделі процесуального інтерв’ю», «Процесуальне інтерв’ю як спосіб гуманізації кримінального процесу України», «Процесуальне інтерв’ю в Україні: перші підсумки», «Когнітивні підходи до тактики допиту: модель РЕАСЕ», «Зарубіжний досвід допиту підозрюваного на прикладі європейських країн». На жаль, у аналізованих нами публікаціях не зустрічається визначення «процесуальне інтерв’ю», не розкривається його сутності та не наводяться прийоми, які рекомендуються до застосування під час його проведення. Дивно але науковці чомусь вважають, що використання терміну допит тісно пов’язане з обвинувальним підходом, а також примусовою і насильницькою конотацією. Зважаючи на це, зазначають автори, на початку 90-х років минулого століття дослідницька група Міністерства внутрішніх справ Великобританії на чолі із британським юристом Р. Буллом (R. Bull) обґрунтували модель інтерв’ювання P.E.A.C.E., тактика якої спирається на здобутки когнітивної психології [2, с. 153]. Далі автори зазначають, що ця абревіатура означає п’ять етапів допиту, а не процесуального інтерв’ю. Сутність цих етапів не відрізняється від традиційних етапів допиту, що розроблені вітчизняними науковцями. Можливо це пояснюється тим, що науковці Великобританії почали досліджувати це питання тільки на початку 90- х років минулого століття. Питання, що пов’язані з формуванням інституту допиту перебувають під постійною увагою науковців, свідченням чому є робота І. М. Якімова 1930 року з назвою «Допит». Тактиці допиту свідків присвячена кандидатська дисертація провідного криміналіста України та і усього колишнього СРСР В. О. Коновалової, яка створила цілу наукову школу криміналістів що продовжували розробляти наукові рекомендації з тактики проведення допиту осіб різних за: процесуальним статусом, статтю, віком, станом здоров’я тощо. В 40 жодній із наявних рекомендацій не зустрічається згадки про можливість застосування примусу чи тиску на допитуваного для отримання зізнання. Слід звернути увагу, що такий підхід до допиту спостерігається достатньо тривалий час. Так, в одному із перших підручників з кримінального процесу наголошувалося – ми повинні відмовитися від застосування в судовій роботі не лише насилля та погроз, але і омани, хитрощів для добування доказів. Слідчий не повинен домагатися зізнання обвинуваченого ні обіцянками, ні хитрощами, ні погрозами чи подібними заходами вимагання. Незаконними, а відповідно недопустимими, діями слідчого автор вважає примушування давати показання шляхом погроз та насилля, а також надмірне тримання під вартою (як засіб домогтися показань), застосування оманливих пасток, затягування справи [3, с. 122–123, 169, 235–236]. Значна увага висвітленню тактичних прийомів допиту приділена і в підручнику з криміналістики [4, с. 166–189]. Формулюючи поняття допиту М. М. Марков, як і деякі інші науковці зазначає, що ним є – процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно- психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі [5, с. 183]. Слід звернути увагу, що вітчизняна наука кримінального процесу та криміналістики з широкого кола процесуальних дій виділяє слідчі дії, що спрямовані на відшукання джерел інформації та формування судових доказів, до яких відноситься допит. Оскільки у визначенні допиту наголошується, що ним є інформаційно-психологічний процес спілкування осіб не слід забувати внесок науковців Національної академії внутрішніх справ у розроблення спочатку криміналістичної теорії спілкування [6], а потім способів і прийомів отримання вербальної інформації [7], що знайшло відображення в захищених докторських дисертаціях та монографіях. На нашу думку, інститут допиту у кримінальному провадженні розроблено на належному рівні, що не виключає можливості його дослідження та розроблення нових тактичних прийомів, які будуть відповідати нормам закону, забезпечувати права та інтереси допитуваних. Разом з тим, недоцільною є постановка запитання про заміну допиту «процесуальним інтерв’ю», у тому плані як його розглядають науковці. Під процесуальним інтерв’ю, чомусь розглядають будь-яке спілкування працівника поліції з особою з метою отримання інформації. Допит є слідчою дією, яка може застосовуватися тільки після внесення відомостей до ЄРДР, слідчим (дізнавачем) який здійснює це провадження. Навряд чи можна порівнювати допит з звичайним спілкуванням поліцейського з громадянами або спілкування співробітника оперативного підрозділу під час проведення розвідувального опитування. Порядок проведення цих дій врегульовано спеціальними законами (Про Національну 41 поліцію (ст. 7, 18, 33), про ОРД (ст. 8)), які спрямовані на забезпечення прав та інтересів особи. На завершення слід зазначити, що допит за своєю формою і змістом, як психологічний інформаційно-пізнавальний процес, має чимало загальних рис з інтерв’ю, проте в рамках кримінального судочинства жодним чином не може бути ані його замінником, ані спорідненою процесуальною дією, оскільки інтерв’ю має принципово іншу соціальну природу, завдання та сферу застосування [8, с. 415–448]. Список використаних джерел 1. Реальная альтернатива допросу. https://lb.ua/world/2018/01/19/ 387543_realnaya_alternativa_doprosu.html. 2. Кубарєв І. В., Барган С. С. Когнітивні підходи до тактики допиту: модель РЕАСЕ. Кримінальне судочинство: сучасний стан та перспективи розвитку : матеріали Всеукр. наук.- практ. конф. (Київ, 28 трав. 2021 р.). Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2021. С. 153–156. 3. Чельцов-Бебутов М. А. Советский уголовный процесс. Вып. 2. Харьков: Юр. издат. Наркомюста Украины, 1929. 338 с. 4. Винберг А. И., Шавер Б. М. Криминалистика. М.: Госиздат «Юрид. лит.», 1949. 272 с. 5. Марков М. М. Зарубіжний досвід допиту підозрюваного на прикладі європейських країн. Кримінальне судочинство: сучасний стан та перспективи розвитку : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 28 трав. 2021 р.). Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2021. С. 183–185. 6. Лукашевич В. Г. Криминалистическая теория общения: постановка проблемы, методика исследования, перспективы использования: монография. К.: Изд-во УАВД, 1993. 194 с. 7. Удалова Л. Д. Вербальна інформація у кримінальному процесі України : монографія. К.: ПАЛИВОДА А. В., 2006. 324 с. 8. Добреньков В. И., Кравченко А. И. Методы социологического исследования. М.: ИНФА-М. 2009. 537 с. Мотлях Олександр Іванович, завідувач наукової лабораторії з проблем психологічного забезпечення та психофізіологічних досліджень навчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання Національної академії внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор СПЕЦИФІКА УЧАСТІ СПЕЦІАЛІСТА Й ЕКСПЕРТА В ПРОВЕДЕННІ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ПОЛІГРАФА Проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа, у будь-якій сфері діяльності, покладається на спеціаліста- поліграфолога. Це особа, яка здобула вищу освіту освітньо- кваліфікаційного рівня спеціаліста чи магістра, додатково пройшла 42 цільове курсове навчання за напрямом підготовки «поліграфологія» і отримала кваліфікацію спеціаліста-поліграфолога, що підтверджується відповідним документом і має наявний, не менш ніж трирічний стаж роботи, особисті добропорядні якості та набуті достатні професійні навички для проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа. Спеціалістів такого профілю готують для подальшої роботи як в державні інституції різного спрямування, так і в приватні установи, підприємства, організації, компанії тощо. Часто спеціалісти- поліграфологи є самозайнятими особами, які надають свої послуги в галузі поліграфології різним суб’єктам господарювання, а також у приватному порядку пересічним громадянам у з’ясуванні нагальних, у тому числі проблемних питань, що виникли у них і потребують їх з’ясування, аналізу, оцінки і підготовки обґрунтованих відповідей. Здебільшого такі дослідження стосуються питань психологічного кадрового відбору осіб на обіймання відповідних посад, чергових, планових та позапланових перевірок, внутрішніх переміщень, переатестації кадрів, внутрішніх розслідувань, кримінального та іншого судочинства, устаткування питань приватного характеру тощо. Їх результати мають суто конфіденційний характер і не підлягають розголошенню, за винятком і в порядку встановленому законодавством України для органів та структур, що наділені спеціальними повноваженнями з боку держави у питаннях розслідування вчинених кримінальних правопорушень та інших питань судочинства. Зазначені результати проведених досліджень застосовуються для об’єктивного аналізу і оцінки наданої особою конкретної інформації, яка підлягає встановленню, а також для: – звужування кола ймовірно причетних осіб до події, що перевіряється; – з’ясування причетності особи до підготовки або вчинення конкретного правопорушення; – перевірки правдивості інформації, наданої досліджуваною особою; – підготовки і вчинення корупційних та інших діянь з боку посадових осіб; – наявності в особи боргів або фінансових зобов’язань, причетності особи до діянь, що передбачають юридичну відповідальність; – виявлення ознак небезпеки (загрози), а також незаконних посягань, пов’язаних із виконанням особою своїх посадових обов’язків; – розголошення особою відомостей, що становлять державну таємницю, службову або конфіденційну інформацію та ін. Спеціалісти-поліграфологи також наділені повноваженнями надавати професійну допомогу органам досудового розслідування як експерти, оскільки володіють навичками спеціальних знань у галузі поліграфології, а тому їх діяльність має відповідати врегульованому порядку визначеному вітчизняним законодавством. На них покладаються завдання, які стосуються не лише дотримання 43 процесуальних вимог, а й тих, котрі відносять до організаційних, методичних, технічних і тактичних засад на різних етапах розслідування вчинених кримінальних правопорушень. Однак, процесуалісти у цьому питанні є більш стриманими і вважають, що умовиводи спеціалістів-поліграфологів не можуть замінити повноцінно проведеного експертного дослідження експертом- поліграфологом, особливо у випадках, коли потрібно дати однозначну, категоричну, стверджувальну відповідь. Вони посилаються на різницю між цими суб’єктами, яка існує у провадженні слідчих (розшукових) дій і полягає в тому, що спеціаліст надає слідчому науково-технічну допомогу у пошуку, вилученні, закріпленні та попередньому первинному дослідженні матеріальних слідів злочину й інших джерел доказової інформації, тобто в отриманні доказів, а експерт самостійно провадить дослідження направлених йому на експертизу об’єктів та формулює висновки, що являють собою якісно інше, не емпіричне, а висновкове знання та належать до самостійного виду доказів. Однак така позиція науковців є не зовсім об’єктивною у ставленні до спеціалістів та володіння ними спеціальними знаннями. Згідно ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза – це дослідження виконане експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду [2]. Посилаючись на ч.1 ст. 69 КПК України експертом є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань [1]. Відповідно висновок експерта – це процесуальний документ, складений експертом, у якому сформульовано відповіді на питання слідчого, прокурора, слідчого судді, суду тощо, і який виступає одним із зібраних джерел доказів у відкритому кримінальному провадженні щодо вчиненого і зареєстрованого в ЄРДР кримінального правопорушення. Правовий статус експерта, певні вимоги до нього встановлені ст. 69, 70, 242–245 КПК України, Законом України «Про судову експертизу» та підзаконними нормативними актами. Однак наряду з експертом у кримінальному процесі бере участь і спеціаліст. Згідно ч. 1. ст. 71 КПК України спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Хоча дійсно спеціаліст за результатами виконання своєї діяльності, 44 здебільшого готує та видає довідки, які не слугують доказами для кримінального судочинства, але кримінальне процесуальне законодавство України не позбавляє права залучати спеціаліста експертом у своїй галузі знань. На те вказує і ч. 2 зазначеної ст. 71 Кодексу, яка визначає, що спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового розгляду. Тобто законодавець цією нормою прямо вводить спеціаліста у кримінальний процес, що часто ставало питанням дискусії науковців стосовно правових підстав участі цих суб’єктів у проведенні ними психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа з метою використання отриманих результатів у кримінальному судочинстві. Викладене вище засвідчує, що різниця між експертом і спеціалістом є номінальною, вона більше стосується процесуального статусу цих осіб, тобто закріплення того й іншого учасника нормами кримінального процесуального законодавства. Саме цей поріг заважає органам досудового слідства і суду однаково ставитися до результатів проведених експертних досліджень спеціалістами та експертами. Інша ситуація із забезпеченням доказів у конкретному кримінальному провадженні, коли потребується проведення експертного дослідження особою, яка на достатньому рівні володіє спеціальним знаннями у галузі поліграфології і може професійно виконувати доручені їй завдання в сфері кримінального судочинства. Тоді, за клопотанням слідчого, прокурора, адвоката до керівника установи, яка спеціалізується на проведенні досліджень із застосуванням поліграфа і забезпечила (зарекомендувала) собі бездоганну репутацію, на підставі винесеної слідчим-суддею чи судом ухвали суду призначається судова психофізіологічна експертиза із застосуванням поліграфа щодо перевірки від конкретної особи (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного) інформаційних даних, які були отриманими від неї раніше досудовим слідством для з’ясування питань, пов’язаних з подією вчиненого кримінального правопорушення. Саме на спеціаліста- поліграфолога, якого залучають до участі в кримінальному провадженні як експерта-поліграфолога на підставі ч. 4 ст. 38; ч. 1 ст. 243; ч. 2 п. 4 та 5 ст. 244 КПК України покладається проведення цієї експертизи. Процедура такої заміни обґрунтовується відсутністю в державних інституціях Міністерства юстиції України зазначеного виду експертної діяльності. Спеціалісти-поліграфологи приватних установ, володіючи навичками спеціальних знань у галузі поліграфології виконують покладені на них завдання досудовим слідством з дотриманням процесуальних вимог чинного законодавства України [3]. Така експертна діяльність повністю відповідає вимогам, встановленим до інших видів судових експертиз. Вона ґрунтується на принципах законності, поваги до прав і свобод людини та громадянина, 45 об’єктивності, різнобічності й повноти проведених досліджень на основі використання сучасних досягнень науки та техніки, а також незалежності експерта-поліграфолога, який її виконує. Призначення та проведення цієї експертизи є однією з форм реалізації спеціальних знань у кримінальному судочинстві, оскільки забезпечує методично кваліфіковані, обґрунтовані дослідження об’єктів, які мають значення для встановлення обставин розслідуваної події злочину. |