Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 2. Основні міжнародні угоди щодо охорони авторських і суміжних прав З метою ліквідації практики незаконного передруковування літературних творів у 1886 р. прийнято першу багатосторонню міжнародну угоду — Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів 1 . Надалі цей документ неодноразово переглядався на міжнародних конференціях, які проходили в 1896, 1908, 1914, 1928, 1948 і 1967 рр. Остання з них відбулася в 1971 р. у Парижі. Тому для країн-учасниць Конвенція діє в різних редакціях. Для України вона діє з 25 жовтня 1995 р. 2 у вигляді Паризького акта від 24 липня 1971 р., зміненого 2 жовтня 1979 р. Відповідно до Бернської конвенції до охоронюваних прав належать авторські права на літературні і художні твори, у тому числі кінема- тографічні, фотографічні, хореографічні та музично-драматичні. При визначенні суб’єктів охорони Конвенція керується географічним критерієм, відповідно до якого перевага віддається країні походження (першого опублікування). 1 Офіц. вісн. України. – 2007. – № 75. – Ст. 2809. 2 Відом. Верхов. Ради України. – 1995. – № 21.– Ст. 155. 154 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Конвенція обмежує можливість вільного використання літературних і художніх творів за кордоном, домовляючись про обов’язкові умови одержання згоди власників авторських прав на опублікування таких творів, виплату авторського гонорару та ін. Другим за значенням міжнародним договором, прийнятим з метою охорони авторських прав, є Всесвітня (Женевська) конвенція про ав- торське право 1952 р. 1 , розроблена під егідою ЮНЕСКО (в 1971 р. на дипломатичній конференції в Парижі до неї було внесено зміни). Для України вона діє з 27 травня 1973 р. 2 Головною відмінністю між Бернською та Женевською конвенціями є те, що першу спрямовано на встановлення одноманітного правово- го режиму охорони авторських прав у країнах-учасницях, а друга забезпечує захист авторських прав іноземців відповідно до націо- нального законодавства країн-учасниць. Права авторів та інших власників авторських прав, як зазначено у ст. 1 Женевської конвенції, повинні охоронятися настільки, наскільки вони належать до творів літератури, науки та мистецтва, включаючи письмові, музичні, драматичні, кінематографічні твори, а також твори живопису, графіки та скульптури. Держави у своєму національному законодавстві мають право розширити цей перелік. Але права на зазначені категорії творів повинні бути захищені національним зако- нодавством в обов’язковому порядку. Конвенція передбачає охорону прав на випущені у світ (опубліковані) і не випущені у світ (неопубліковані) твори громадян країн-учасниць, причому навіть у тому разі, якщо цей твір уперше було опубліковано на території країни, яка не бере участі у Конвенції (ст. 2). Під випуском твору в світ розуміється «відтворення в будь-якій матеріальній формі та надання невизначеному колу осіб примірників твору для читання або ознайомлення шляхом публічного сприйняття» (так, музичний твір вважатиметься випущеним у світ не в момент його виконання, а в мо- мент виходу нот із друку). У Конвенції закріплено принцип національного режиму охорони авторських прав іноземців: опублікованим за кордоном творам, а також не випущеним у світ творам іноземних авторів країн-учасниць у цій державі надається така сама охорона, яка передбачена внутрішнім за- конодавством та вже надана творам власних громадян, що вперше опубліковані у цій країні. 1 Офіц. вісн. України. – 2006. – № 46. – Ст. 3104. 2 Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 13. – Ст. 70. 155 Розділ VІ. Інтелектуальна власність у міжнародному приватному праві Стаття 3 Конвенції закріплює процедуру спрощення формально- стей, необхідних для захисту авторського права. Відносно всіх охоро- нюваних Конвенцією творів формальні вимоги вважаються викона- ними при додержанні двох умов: – якщо даний твір вперше випущено у світ поза територією країни, де вимагається охорона, і якщо автор не є громадянином цієї країни; – якщо, починаючи з першого випуску в світ твору, всі його примірники, видані з дозволу автора або будь-якого іншого власника його прав, матимуть знак © із вказівкою на ім’я власника авторського права та року першого випуску твору в світ. Якщо ці умови відсутні, то держава, де вимагається охорона, може вимагати додержання всіх формальностей і умов, необхідних для на- буття та реалізації авторського права в конкретній державі, у тому числі в процесуальному характері при розгляді справ про захист авторських прав у суді. Основне правило Конвенції, що застосовується до визначення строку охорони авторського права, так само як і вся Конвенція, ґрунтується на принципі національного режиму і полягає в такому: твори, на які поширюються положення Конвенції, повинні в даній державі охоронятися протягом того самого строку, що й твори на- ціональних авторів. Але із цього правила є два винятки: – строк охорони авторських прав не може бути менше одного з чо- тирьох варіантів визначення мінімальних строків охорони, встановле- них Конвенцією для певних випадків; – жодна держава-учасник не зобов’язана охороняти твори інозем- них авторів, на які поширюється Конвенція, протягом більш тривало- го періоду, ніж строк, передбачений законодавством країни походжен- ня твору. Єдине право автора, що прямо регламентується Конвенцією, — це право на переклад (ст. 5). Воно є виключним, і без дозволу автора або іншого власника авторських прав будь-який переклад твору буде неправомірним. Якщо дозвіл на переклад і на випуск його у світ от- римано, то авторові або власникові його прав повинна бути виплачена відповідна винагорода. Однак з виключного права автора на переклад Конвенція встановлює можливі винятки (так звана примусова ліцензія), які можуть поширю- ватися тільки на переклад письмових творів і повинні бути відображені 156 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА в національному законодавстві відповідної держави. Примусова ліцензія — це дозвіл на переклад і опублікування твору, який може бути надано «компетентним органом» тієї чи іншої країни. Її можуть одержати юридичні та фізичні особи відповідної держави за умови дотримання ними вимог, передбачених у п. 2 ст. 5 Конвенції. Однак примусова ліцензія не є виключною. Це означає, що вона не зачіпає права автора на видання власного дозволу на переклад; крім того, держава може видати декілька подібних ліцензій. З другої половини XX ст. у МПП почали укладатися міжнародні договори, присвячені охороні суміжних прав. Першим документом, прийнятим у цій галузі, стала Міжнародна конвенція з охорони інтересів артистів-виконавців, виробників фоно- грам і організацій мовлення від 1961 р. (Римська конвенція). Україна приєдналась до неї згідно із Законом України від 20 вересня 2001 р. У 1971 р. у Женеві підписано Конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. У теперішній час її учасниками є близько 70 країн світу, включаючи Україну. У ст. 2 Конвенції визначено правило: «Кожна країна-учасник зобов’язана охороняти інтереси виробників фонограм, що є громадя- нами інших країн-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввезення таких копій, коли згадані виробництво або ввезення здійснюються з метою їхнього поширення серед публіки, а також від поширення цих копій серед публіки». При цьому Конвенція встановлює, що держави-учасниці самі визначають юридичні заходи, за допомогою яких здійснюватиметься така охорона, а саме: охорона за допомогою авторського права або іншого виключного права; охоро- на за допомогою законодавства про недобросовісну конкуренцію; охорона за допомогою кримінального права (ст. 3). Крім того, ст. 4 Конвенції передбачає можливість встановлення кожною країною- учасницею за допомогою свого національного законодавства певного строку дії такої охорони. Останній, однак, не може бути менше двад- цяти років, починаючи або з кінця року, в якому було зроблено перший запис фонограми, або з кінця року, коли її було вперше опубліковано. Крім того, 21 травня 1974 р. у Брюсселі прийнято Конвенцію про поширення несучих програми сигналів, що передаються через супут- ники. Держави-учасниці взяли на себе зобов’язання вжити заходів щодо запобігання поширення зі своєї території будь-якої несучої про- грами сигналу тими органами, для яких такий сигнал не призначено. 157 Розділ VІ. Інтелектуальна власність у міжнародному приватному праві Крім зазначених міжнародно-правових актів універсального харак- теру, певну роль в охороні авторських і суміжних прав відіграють регіональні угоди. Наприклад, це Панамериканська конвенція про літературну і художню власність, підписана в 1889 р. у Монтевідео та Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміж- них прав, укладена державами — учасницями СНД у 1993 р. у Москві. § 3. Промислова власність та її міжнародна охорона Промислова власність є складовою частиною інтелектуальної власності і містить наукові відкриття, винаходи в усіх сферах людської діяльності, промислові зразки, товарні знаки, фірмові найменування, знаки обслуговування і комерційні позначення, захист проти не- добросовісної конкуренції, а також усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у промисловій сфері. Право на промислову власність має територіальний характер, оскільки сам винахід необхідно зареєструвати в країні походження винаходу в спеціально створеному для цього державному патентному органі. Для того щоб одержати захист своїх прав в іншій країні, автору винаходу слід знову одержати охоронний документ відповідно до законів іншої держави. Саме міжнародний характер відносин у зазначеній сфері зумовив необхідність створення системи міжнарод- но-правової охорони права промислової власності. Міжнародно-правову регламентацію питань захисту об’єктів промислової власності передбачено в основному міжнародному до- кументі у цій сфері — Паризькій конвенції про охорону промислової власності 1883 р., у якій визначено, що об’єктами охорони промислової власності є: патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування походжен- ня або найменування місця походження, а також питання недобросовісної конкуренції. Під промисловою власністю за Конвенцією слід розуміти не тільки промисловість і торгівлю, а й сільськогосподарське вироб- ництво, видобувну промисловість, продукти промислового та природ- ного походження, такі, наприклад, як вино, зерно та ін. Держави — учасниці Конвенції заснували Паризький Союз із охо- рони промислової власності, куди входить й Україна як держава — 158 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА учасниця Конвенції (Стокгольмський Акт до Конвенції ратифіковано Верховною Радою УРСР 30 вересня 1968 р.). Норми Конвенції містять такі базові правила. По-перше, у ст. 2 Конвенції встановлено національний режим для громадян країн-учасниць. Це означає, що відносно охорони промислової власності громадяни кожної країни-учасниці користуються в усіх інших країнах-учасницях тими самими правами, які надаються відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених Конвенцією. По-друге, будь-яка особа, що належним чином подала заявку на патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок або товарний знак в одній із країн Паризького Со- юзу, або правонаступник цієї особи користується для подання заявки в інших країнах правом пріоритету протягом 12 місяців для патентів на винаходи і для корисних моделей та 6 місяців для промислових зразків і товарних знаків, тобто користується правом «конвекційного пріоритету». Використання правила «конвенційного пріоритету» дає змогу захистити особу-заявника від недобросовісної конкуренції. Умови подання заявки і реєстрації товарних знаків визначаються в кожній країні-учасниці за її національним законодавством. У Конвенції безпосередньо вирішуються питання охорони промислової власності за допомогою патенту, встанов- люються основні принципи щодо патентів (територіальності, неза- лежності реєстрації), містяться норми щодо захисту від недобро совісної конкуренції та ін. З метою охорони промислової власності країни — учасниці Конвен- ції мають право укладати між собою спеціальні угоди, якщо ці угоди не суперечитимуть положенням Конвенції. Крім Паризької конвенції 1883 р., правову регламентацію питань охорони права промислової власності передбачено в Мадридській угоді про міжнародну реєстрацію фабричних і товарних знаків 1891 р., яка є основним міжнародним документом щодо охорони товарних знаків (Україна участі не бере), Вашингтонському договорі про інтелектуальну власність стосовно інтегральних мікросхем 1989 р. (Україна участі не бере), Женевському договорі про закони щодо товарних знаків 1994 р. (чинний для України з 1 серпня 1996 р.), Найробійському договорі про охорону олімпійського символу 1981 р. (чинний для України з 20 груд- ня 1998 р.), Паризькій конвенції з охорони нових сортів рослин 1961 р. (чинна для України з 2 червня1995 р.). У міжнародно-правовій практиці відбувається й регіональне регу- лювання захисту об’єктів промислової власності. 9 вересня 1994 р. 159 Розділ VІ. Інтелектуальна власність у міжнародному приватному праві країни — учасниці СНД підписали Євразійську патентну конвенцію, відповідно до якої для виконання адміністративних завдань, пов’язаних із функціонуванням Євразійської патентної системи та виданням євразійських патентів, було засновано Євразійську патентну організацію. Ця організація видає євразійський патент на винахід, що є новим, має винахідницький рівень і може бути промислово застосовуваним. Пра- во на євразійський патент належить винахіднику або його правона- ступнику. Власник євразійського патенту має виключне право викори- стання, а також дозволу або заборони іншим у використанні запатен- тованого строку. Термін дії євразійського патенту становить 20 років з дати подання євразійської заявки. Україна бере участь у цій Кон- венції. § 4. Угода сОТ щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності У рамках Уругвайського раунду ГАТТ 15 грудня 1993 р. було укла- дено Угоду щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності. Вона набула чинності з 1 січня 1995 р. і на даний час є обов’язковою для всіх держав — членів СОТ. У міжнародній практиці цей норматив- ний акт іменується як ТРІПС відповідно до абревіатури його назви англійською мовою (TRIPS — Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights). У цій Угоді порівняно з раніше прийнятими між- народними договорами розширено перелік об’єктів інтелектуальної власності, що підлягають охороні, вперше закріплено зобов’язання країн-учасниць відносно додержання міжнародних стандартів захисту авторських прав і прав на промислову власність від усякого роду по- рушень, а також правила щодо розгляду спорів. Угода по ТРІПС встановлює стандарти захисту прав інтелектуальної власності й порядок їх правозастосування. Вона передбачає, що кожна держава — член СОТ повинна виконувати зобов’язання, котрі випли- вають із інших міжнародних угод щодо прав інтелектуальної власності, доповнюючи їх зобов’язаннями по ТРІПС і гарантуючи, що в кожній країні-учасниці будуть застосовані примусові процедури для захисту прав інтелектуальної власності. 160 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Угода по ТРІПС належить до одного із трьох основних правових інструментів СОТ. За ст. VI Угоди про заснування СОТ створюється Рада по ТРІПС як орган Конференції міністрів СОТ. Рада вирішує питання контролю дії Угоди по ТРІПС для держав-учасниць. Угода складається із семи частин. У частині I розглядаються загаль- ні принципи. Частина II містить стандарти захисту різних видів інтелектуальної власності: авторського права і суміжних прав, торго- вельних знаків, географічних вказівок, промислових зразків, патентів, топологію (топографії) інтегральних мікросхем, питання комерційної таємниці. Частина III регламентує примусові процедури щодо додер- жання прав інтелектуальної власності, а частина IV описує процедури набуття та надання доказів щодо таких прав. Нарешті, Угода визначає загальні процедури — в частині V, тимчасові угоди — в частині VI, організаційні та заключні положення — в частині VII. Угода по ТРІПС вимагає від країн — членів СОТ додержання зобов’язань щодо норм Паризької конвенції про захист промислової власності (в редакції 1967 р.), виконання зобов’язань щодо Бернської конвенції про захист літературних і художніх творів (у редакції 1971 р.) (ст. 9 ТРІПС), а також Римської конвенції (1962 р.) і Вашингтонського договору 1989 р. (ст. 35 ТРІПС). Стаття 3 вимагає від держав-учасниць надавати національний режим, а стаття 4 — режим найбільшого спри- яння з питань, що входять до компетенції ТРІПС. Важливим нововведенням Угоди по ТРІПС є зобов’язання створи- ти національні механізми з охорони прав інтелектуальної власності. З цією метою учасники ТРІПС повинні гармонізувати національне законодавство. Україна як держава — член СОТ бере участь у цій Угоді. Контрольні запитання 1. Охарактеризуйте особливості правового захисту авторських прав у МПП. 2. Охарактеризуйте особливості правового захисту суміжних прав у МПП. 3. Охарактеризуйте особливості правового захисту промисло- вої власності у МПП. 4. У чому полягають особливості правового захисту загально- відомих товарних знаків? 5. Охарактеризуйте основні положення Угоди СОТ щодо тор- говельних аспектів прав інтелектуальної власності. 161 Розділ VII Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві § 1. Поняття та види правочинів з іноземним елементом У сфері приватноправових відносин, ускладнених іноземним еле- ментом, дуже важливими з точки зору доктрини і практики законодав- чого регулювання є питання визначення поняття (доктринального і нормативного) правочинів (договорів, угод). Причому підходи як у доктринальній літературі, так і в законодавстві різних держав сто- совно визначення цих понять та спроба класифікувати їх види суттєво різняться. Саме тому на даний час як у доктрині МПП, так і у за- конодавчій практиці вирішення цього питання є вкрай актуальним і нагальним з урахуванням тих тенденцій (інтернаціоналізація економік, міграційні процеси, зближення законодавств та ін.), що відбуваються в сучасному світі. У теорії і практиці законодавчого регулювання питань правочинів (угод, договорів) та їх класифікації за кордоном під ними прийнято розуміти угоди, в яких одна із сторін є іноземним громадянином (частіше за все підприємцем) або іноземною юридичною особою, а інша — її іноземним контрагентом. Змістом таких правочинів (угод, договорів) найчастіше є здійснення операцій щодо ввезення чи виве- зення товарів (послуг) через державний кордон однієї або декількох країн. Разом із тим на практиці зростає кількість правочинів (угод, договорів), що мають інший зміст, — це договори страхування за уча- стю іноземних страховиків, договори на надання послуг (юридичних, медичних, туристичних та ін.), що зумовлює необхідність законодавчих змін на внутрішньодержавному і міжнародному рівнях. У міжнародному діловому обороті прийнято також використовува- ти термін «договір міжнародної купівлі-продажу».Це поняття, зокре- ма, закріплено у Віденській конвенції про договори міжнародної 162 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА купівлі-продажу 1980 р. у такий спосіб: «Договори міжнародної купівлі-продажу являють собою договори купівлі-продажу товарів, укладені між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах». Відповідно до чинного законодавства України визначення поняття «правочин» міститься в ЦК України (ст. 202). Чинний ЦК визначає його як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Разом із тим законодавець не запропонував норма- тивного визначення поняття «правочин з іноземним елементом», що є досить логічним з урахуванням труднощів у побудові такої правової конструкції. Втім відсутність у законодавстві України нормативної класифікації видів правочинів з іноземним елементом негативно впливає на стан правової регламентації відносин у цій сфері. У Законі України «Про міжнародне приватне право» створено лише колізійні норми стосовно правочинів і договорів, а саме: Розділ 3. Колізійні норми щодо правочинів, довіреності, позовної давності (статті 31–35); Розділ 6. Колізійні норми зобов’язального права (статті 43–47). Доктрині та зарубіжному законодавству відомий і такий самостійний (за класифікацією) вид договору (угоди), як зовнішньоекономічний договір (угода), що визначається зазвичай як угода, спрямована на встановлення, зміну чи припинення прав та обов’язків у зовнішньо- економічній діяльності. Класифікацію (досить умовну) зовнішньоекономічних договорів (контрактів) як різновиду правочинів з іноземним елементом можна здійснити за такими критеріями. За об’єктним складом зовнішньоекономічні договори поділяють- ся на: – договір міжнародної купівлі-продажу товару (основний різновид зовнішньоекономічних угод); – договір підряду, договір будівельного підряду; – договір міни; – договір лізингу; – договір комісії та ін. За кількістю учасників усі зовнішньоекономічні договори по- діляються на: – односторонні (видання доручення іноземній юридичній чи фі- зичній особі на вчинення дій); – двосторонні (договори міжнародної купівлі-продажу товарів та ін.); 163 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві – багатосторонні (договір про спільну діяльність, установчий до- говір та ін.). Зовнішньоекономічні договори також мають свою специфіку, яка дає змогу не ототожнювати їх із комерційними договорами у внут- рішньодержавному обороті. До основних відмінностей зовнішньо еко- номічних договорів від цивільно-правових та господарсько-правових у внутрішньодержавному обороті можна, зокрема, віднести: – суб’єктний склад; – форму та порядок підписання; – особливий порядок правового регулювання; – зміст договору. Втім в українському законодавстві запропоновано інший підхід до цієї категорії правочинів (договорів), а саме: зовнішньоекономічний договір (контракт) визначається як угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів… у сфері зовнішньоекономічної діяльності, під якою слід розуміти го- сподарську діяльність, яка у процесі її здійснення потребує перетинан- ня митного кордону України майном та/або робочою силою (ч. 1 ст. 337 ГК України). Така позиція дозволяє стверджувати про наявність се- рйозних прогалин у врегулюванні цих питань (як на рівні доктрини, так і на законодавчому рівні). Проблемними є й класифікація міжнародного комерційного право- чину та його нормативне визначення і закріплення на рівні міжнародних договорів з питань зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньої торгівлі. В доктрині МПП вважається, що визначення поняття «міжнародний комерційний правочин» зводиться до відповіді на за- питання: за наявності яких обставин цивільно-правовий правочин набуває міжнародного характеру? |