Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 2. Форма і зміст правочину. сфера дії права, що застосовується до правочину Вивчення питань стосовно форми і змісту правочину дають змогу стверджувати, що до цієї проблематики зверталися ще за часів Давнього Риму. Пізніше ці питання досліджували відомі зарубіжні і вітчизняні правники, зокрема Д. Мейер, який запропонував власну концепцію та типологію щодо визначення форми правочину. Він розглядав форму 164 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА правочину як зовнішню форму вираження волі учасника цивільних відносин (при цьому стверджував, що вона може бути або словесною, або письмовою). За радянських часів концепцію визначення форми право- чину було розвинуто і вдосконалено такими відомими вченими-правниками, як: О. Йоффе, О. Красавчиков, О. Пушкін, В. Толстий, Ф. Хейфец та ін. У чинному ЦК України (ст. 205) відбувається правова регламентація питань визначення форми правочину, а саме: законодавець запозичує вже відому радянському законодавству норму (статті 43, 44 ЦК УРСР) щодо вчинення правочинів в усній та письмовій формах. Новелою, запропонованою українським законодавцем у чинному ЦК України, можна вважати певне правило, за яким якщо воля виражається не сло- весно, а через поведінку сторін, яка засвідчує їхню волю на настан- ня відповідних правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі. З точки зору МПП цікавою є позиція законодавця стосовно можливості вчинення правочинів в електронній формі (ч. 2 ст. 207 ЦК України). Така позиція є загальновизнаною і загальновживаною як у практиці міжнародного (Директива 2000/31/ЄС щодо електронної комерції 1 ), так і внутрішньодержавного регулювання (§ 312b Цивільно- го уложення Германії 2 ) форми правочину. Крім того, питання електронної форми правочину регулюються в Законі України від 22 травня 2003 р. «Про електронні документи та електронний документообіг», прийнят- тя якого являє собою вдалий приклад трансформації норм міжнародної угоди у внутрішнє законодавство держави. У деяких країнах діють норми, що передбачають можливість укла- дати правочин у будь-якій зручній для сторін формі. Подальший роз- виток техніки і суспільних відносин має спричинити прийняття норми, аналогічної ст. 129 ЦК Бразилії 3 , що передбачає відсутність залежності волевиявлення сторін від будь-якої форми угоди, за винятком випадків, коли закон спеціально її вимагає, або норми ст. 143 ЦК Перу 4 , яка містить правило, за яким якщо закон не встановлює конкретної форми угоди, зацікавлені особи мають право укладати її в будь-якій зручній для них формі. 1 Система інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® – К. : Ліга, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: файл MU00216.LHT 2 Гражданское уложение Германии.– М., 2006. – С. 73. 3 Гражданский кодекс Бразилии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.consultant.ru/article/1628 4 Гражданский кодекс Перу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. consultant.ru/article/1627 165 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві Особливостями законодавчого регулювання питань форми право- чину в Україні є наявність спеціальної норми — ст. 31 Закону України «Про міжнародне приватне право», що містить правило, згідно з яким форма правочину повинна відповідати вимогам того правопорядку, який застосовується до змісту правочину. Разом з цим визначено, що для дотримання вимог стосовно форми правочину достатньо дотри- мання вимог права місця, де його було вчинено, а у випадках знахо- дження сторін правочину в різних державах достатньо дотримання вимог права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію — запропонована кумуляція колізійних прив’язок. Новою для українського законодавства є й позиція стосовно форми правочину щодо нерухомого майна. Так, відповідно до положень ч. 2 ст. 31 Закону України «Про міжнародне приватне право» форма такого правочину визначається за правопорядком тієї держави, в якій це май- но знаходиться, а щодо нерухомого майна, яке зареєстроване на те- риторії України, — за правом України — імперативне правило. Особливі вимоги висуває український законодавець до форми зовнішньоекономічного договору. За правилом ч. 3 ст. 31 Закону України «Про міжнародне приватне право» зовнішньоекономічні до- говори за участю українських громадян та юридичних осіб повинні укладатися в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України. Причому це правило діє і відносно зміни, продовження або розірвання договору. Вимога щодо простої письмової форми зов- нішньоекономічного договору міститься і в ч. 2 ст. 6 Закону України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» 1 У міжнародних договорах, зокрема у Віденській конвенції про до- говори міжнародної купівлі-продажу 1980 р., не вимагається дотри- мання обов’язкової письмової форми при укладенні договору і вва- жається, що наявність договору може доводитися будь-якими засо- бами, включаючи показання свідків, однак за ст. 96 Конвенції держава може зробити заяву про незастосування до неї даного положення Конвенції у разі, якщо власне законодавство містить обов’язкову ви- могу стосовно письмової форми зовнішньоекономічного договору (Україна зробила таку заяву згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 серпня 1989 р. «Про приєднання УРСР до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» 2 . Отже, в законо- 1 Відом. Верхов. Ради Української РСР. – 1991. – № 29. – Ст. 377. 2 Система інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® – К. : Ліга, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: файл P897978.LHT 166 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА давстві України діє імперативне правило, за яким усі зовнішньоекономіч- ні угоди повинні бути укладені в письмовій формі. У МПП при визначенні змісту правочину значну роль відіграє принцип автономії волі сторін, закріплений у правових системах більшості країн світу. Крім закріплення у внутрішніх законодавствах держав, цей принцип одержав і міжнародно-правове визнання, наприклад у Римській конвен- ції 1980 р. про право, що застосовується до договірних зобов’язань, відповідно до якої вибір права сторонами має бути прямо виражений в умовах договору чи в обставинах справи або прямо випливати з них. У Конвенції допускається можливість урахування «мовчазної волі сторін», під якою слід розуміти конклюдентні дії сторін. Разом із тим у доктрині та законодавстві існують припустимі межі автономії волі, які в законодавстві різних держав встановлюються по- різному. Так, в одних країнах автономія волі сторін нічим не обмежується. Це означає, що сторони, уклавши угоду, можуть підпорядкувати її будь- якій правовій системі. В інших країнах (переважно англосаксонської системи права) діє принцип локалізації договору, відповідно до якого сторони можуть обрати тільки те право, що найбільш тісно пов’язане з даною угодою. Крім того, загальновизнаним є відоме багатьом країнам законодавче обмеження цього принципу, яке полягає в тому, що існую- чі в національних правових системах імперативні норми виключають використання сторонами автономії волі. У законодавстві України питання автономії волі сторін у договірних відносинах вирішуються за правилами статей 5 і 10 Закону «Про міжнародне приватне право», крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України (ст. 43 Закону України «Про міжнародне приватне право»). У міжнародній практиці законодавчого регулювання договірних відносин спостерігається тенденція, за якою при застосуванні принци- пу автономії волі сторін прийнято відсилати не до певного правопо- рядку, а до «загальноприйнятих принципів і норм права» чи до «права міжнародної торгівлі» 1 . Таке відсилання в доктрині міжнародного при- ватного права є відсиланням до положень концепції «Lex mercatoria». Якщо сторони самостійно не обрали право, що підлягає застосу- ванню до змісту правочину, його зміст визначається згідно з правом 1 Міжнародное частное право [Текст] : учебник / под ред. Т. К. Дмитриевой. – М., 2001. – С. 335. 167 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві тієї держави, яке має найбільш тісний зв’язок з правочином. Цей прин- цип закріплено у внутрішньому законодавстві практично всіх єв- ропейських країн, оскільки вони беруть участь у Римській конвенції 1980 р. про право, що застосовується до договірних зобов’язань. Законодавство України також виходить із принципу найбільш тісно- го зв’язку правочину із правом певної країни. Це правило відображе- но в Законі України «Про міжнародне приватне право» (ст. 32). Критеріями визначення права країни, з якою договір найбільш тіс- но пов’язаний, виступають: 1) місце проживання фізичної особи, під яким у законодавстві України слід розуміти місце постійного, переважного або тимчасового проживання (ст. 28 ЦК України); 2) місцезнаходження юридичної особи, що визначається в Законі України «Про міжнародне приватне право» (ст. 25) як місце реєстрації такої особи (теорія інкорпорації) або місцезнаходження її виконавчо- го органу (теорія осілості). Питання змісту правочину в доктрині МПП тісно пов’язане з по- няттям «зобов’язальний статут». У МПП під зобов’язальним статутом прийнято розуміти право, яке підлягає застосуванню до зобов’язальних відносин, що виникають на підставі угод, укладених сторонами. Зобов’язальний статут вважається встановленим, коли сторони в угоді визначили право, що підлягає застосуванню, а у разі відсутності тако- го волевиявлення сторін — визначається компетентним правозасто- совним органом на підставі колізійних норм. При цьому слід зазначи- ти, що «під зобов’язальний статут підпадають далеко не всі аспекти правочину з іноземним елементом і тому важливим є визначення сфе- ри дії зобов’язального статуту (тобто обраного права)» 1 У законодавстві України сферу дії права, що застосовується до правочину, визначено в ст. 33 Закону України «Про міжнародне при- ватне право». В цій нормі вирішуються питання дійсності правочину (матеріальна і формальна сторони правочину), його тлумачення (тлу- мачення його юридичної сутності та умов, що в ньому містяться) та правових наслідків його недійсності (загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочину). При вирішенні цих питань законо- давець відсилає до застосування відомих у МПП принципів — автономії волі та локалізації договору (ст. 32 Закону України «Про міжнародне 1 Міжнародне приватне право [Текст] : навч. посіб. / за ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана. – К. : Юрінком Інтер, 2007. – С. 167. 168 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА приватне право»). Крім того, право, що застосовується до змісту право- чину, не може поширюватися на питання правосуб’єктності сторін (статті 16 і 30 Закону України «Про міжнародне приватне право»), речового права (статті 38–42 Закону України «Про міжнародне при- ватне право»), на вимоги щодо форми правочину (ст. 31). Що стосується наслідків недійсності правочину, то за законодавством різних держав вони можуть розрізнятися. Окремо законодавець визначає сферу дії права, що застосовується до договору (зобов’язальний статут). У ст. 47 Закону України «Про міжнародне приватне право» її визначено в такий спосіб: «Право, що застосовується до договору, охоплює: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов’язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності договору; 8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з дого- вором». Разом з цим визначений у ч. 1 ст. 47 цього Закону перелік меж за- стосування зобов’язального статуту не є вичерпним. Треба також за- значити, що до сфери дії зобов’язального статуту не належать питан- ня, які стосуються права, що застосовується до форми договору (таке право визначається відповідно до положень ч. 3 ст. 47 Закону України «Про міжнародне приватне право», на підставі спеціальної колізійної норми — ст. 31 цього Закону. § 3. Особливості колізійного регулювання договірних зобов’язань у міжнародному приватному праві У міжнародній практиці правового регулювання договірних відносин за участю іноземного елемента визнаним є правило, за яким законодавець надає право сторонам самостійно обирати правопорядок, що регулюватиме ці відносини. Проте такий вибір може бути обмеже- ний імперативними нормами, що містяться у відповідному законодавст- 169 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві ві країн світу. Така норма є й у законодавстві України (ст. 43 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Разом з тим, коли сторони договору не обрали це право, для ви- рішення питання про вибір компетентного правопорядку має застосо- вуватися право тієї країни, яка має найбільш тісний зв’язок з цим до- говором. Такий підхід у МПП прийнято називати доктриною харак- терного виконання, сутність якої зводиться до того, що договірні відносини повинні врегульовуватися особистим законом особи, на яку покладено виконання. Таку позицію відтворено і в законодавчих актах багатьох держав (наприклад, ст. 1211 ЦК РФ 1 ), у тому числі України. Однак, використавши принцип найбільш тісного зв’язку, законодавці зарубіжних країн наповнили його іншим змістом. Передбачивши за- стосування цього принципу як субсидіарної прив’язки (за умови відсутності згоди сторін про застосовуване право), законодавець формулює конкретні прив’язки, які, на його думку, презюмують найбільш тісний зв’язок. Стаття 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» містить колізійні прив’язки для видів договорів (ч. 1 пп. 1–23), стосов- но яких визначення країни, що має найбільш тісний зв’язок з догово- ром, здійснюється залежно від виду договору. Інакше, ніж за загальним правилом доктрини характерного виконання вирішується питання ви- бору права, що застосовується до договорів: а) про нерухоме майно — застосовується право тієї держави, в якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, — право держави, де здійснено реєстрацію; б) про спільну діяльність або виконання робіт — право держави, в якій така діяльність провадиться або створюються передбачені до- говором результати;. в) укладених на аукціоні, за конкурсом або на біржі застосовують- ся правові норми держави, в якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа. Принцип найбільш тісного зв’язку в сучасній доктрині та за- конодавстві держав світу застосовується не для всіх категорій до- говорів. Так, в Україні він не застосовується до договорів споживання та засновницького договору юридичної особи з іноземною участю (статті 45 і 46 Закону України «Про міжнародне приватне право»). 1 Международное частное право [Текст] / сост. Н. Ю. Ерпылева, М. Б. Касено- ва. – М., 2007. – С. 104. 170 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Подібне правило закріплено і в законодавстві інших держав (статті 1212, 1214 ЦК РФ 1 , статті 1126, 1130 ЦК Республіки Бєларусь 2 , ст. 1114 ЦК Республіки Казахстан 3 ). До договорів за участю споживача застосовується правило, передбачене в ст. 45 Закону «Про міжнародне приватне право». Вибір права, що застосовується до договору, сторо- ною якого є споживач, який набуває або замовляє споживані товари (послуги) для особистих потреб, не може обмежити захисту його прав, що надається імперативними нормами в країні його місця проживання (перебування або місяця знаходження), якщо мала місце хоча б одна з таких обставин: 1) укладенню договору в цій країні передувала оферта, адресована споживачеві, або реклама, споживач здійснив у цій країні всі дії, не- обхідні для укладення договору; або 2) контрагент споживача прийняв замовлення від споживача в цій країні; або 3) споживач здійснив подорож за кордон з метою укладення спо- живчого договору з ініціативи контрагента. До договорів про створення юридичної особи з іноземною участю (засновницького договору) застосовується право держави, в якій буде створено цю юридичну особу (ст. 46 Закону «Про міжнародне при- ватне право»). Ця норма за своєю правовою природою є імперативною і виключає можливість вибору засновників іншого права, ніж право тієї держави, де буде створено юридичну особу. Слід зазначити, що це правило застосовується виключно до створення юридичної особи з іноземною участю. Щодо інших договірних відносин, зокрема відносин між юридичною особою та іншими суб’єктами МПП, право обирається за загальними правилами, що містяться у законодавстві певної держави. § 4. Договір міжнародної купівлі-продажу товарів У праві різних країн існують різні положення, які регулюють купівлю-продаж товарів і суттєво розрізняються за своїм змістом, що 1 Международное частное право [Текст] / сост. Н. Ю. Ерпылева, М. Б. Касенова. – М., 2007. – С. 105–106. 2 Гражданский кодекс Республики Беларусь. – СПб., 2003. – С. 1036–1037. 3 Гражданский кодекс Республики Казахстан. – СПб., 2002. – С. 1021. 171 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві надзвичайно ускладнює правове регулювання цих відносин. Виходячи з теорії і практики МПП, доктринальних підходів та внутрішнього за- конодавства держав, слід визначити такі особливості, що притаманні даній категорії договорів: 1) договір міжнародної купівлі-продажу товарів — це угода суб’єктів МПП, спрямована на встановлення, зміну і припинення прав та обов’язків у сфері міжнародної купівлі-продажу товарів; 2) дії суб’єктів МПП у сфері міжнародної купівлі-продажу товарів мають комерційний характер; 3) комерційні підприємства суб’єктів договірних відносин з між- народної купівлі-продажу товарів на момент укладення договору зна- ходяться в різних державах. Правова регламентація відносин, що виникають з приводу укла- дення, зміни та розірвання даної категорії договорів, здебільшого відбувається у міжнародно-правових актах. Найбільш значущими серед них є Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1 , прийнята в 1980 р. у Відні, та Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 2 , прийнята в 1974 р. у Нью-Йорку. Україна є учасницею обох цих Конвенцій. Віденська конвенція ООН 1980 р. являє собою сукупність між- народно-правових норм, головною метою яких є створення єдиного правового режиму угод міжнародної купівлі-продажу товарів. Вона має універсальний характер, оскільки в ній враховано принципи та інститути, характерні для різних правових систем, а також принципи рівності та взаємної вигоди. Договорами міжнародної купівлі-продажу товарів за цією Кон- венцією є «договори купівлі-продажу, котрі укладають контрагенти, комерційні підприємства яких знаходяться у різних державах». При- чому за Конвенцією, якщо держава має декілька комерційних підприємств, то положення Конвенції застосовуються до комерційного підприємства, з яким договір має найбільш тісний зв’язок. Положення Конвенції є обов’язковими для фізичних і юридичних осіб, що перебувають під юрисдикцією держави — учасниці Конвенції, тільки якщо інша сторона за укладеним договором міжнародної купівлі- продажу також перебуває під юрисдикцією іншої держави — учасниці Конвенції. 1 Офіц. вісн. України. – 2006. – № 15. – Ст. 1171. 2 Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 36. – Ст. 368. 172 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Норми Конвенції також мають диспозитивний характер, зокрема: 1) сторони можуть виключити застосування положень Конвенції повністю або відступати від них (ст. 6 Конвенції); 2) держава при приєднанні до Конвенції може зробити застережен- ня про те, що для неї не буде юридично обов’язковою або частина II «Укладення договору», або частина III «Купівля-продаж товарів» (так, при приєднанні до Конвенції в 1989 р. УРСР зробила заяву щодо обов’язковості письмової форми для даної категорії договорів 1 ). Регулюючи процедуру укладення договорів міжнародної купівлі- продажу товарів, а також права та обов’язки сторін, які випливають із контракту, Конвенція не застосовується до продажу товарів для осо- бистого користування, з аукціону, в порядку виконавчого провадження, фондових і забезпечувальних паперів, акцій, оборотних документів та грошей, суден водного і повітряного транспорту, суден на повітряній подушці, електроенергії (ст. 2). Крім того, вона не зачіпає питань дійсності самого договору чи яких-небудь його положень, чи будь-якого звичаю та наслідків, які може мати договір щодо права власності на проданий товар (ст. 4). Іншим відомим міжнародним документом у сфері міжнародної купівлі-продажу є Нью-Йоркська конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р. У 1980 р. було прийня- то Протокол про зміну її положень з метою приведення їх у відповідність з нормами Віденської конвенції про міжнародну купівлю-продаж то- варів. Згідно з положеннями Нью-Йоркської конвенції під строком позовної давності слід розуміти проміжок часу, внаслідок закінчення якого вимоги покупця та продавця один до одного, що випливають з договору міжнародної купівлі-продажу товарів чи пов’язані з його порушенням, припиненням або недійсністю, не можуть бути за- доволені. Конвенція встановлює єдиний строк позовної давності — чотири роки. Питання правової регламентації відносин, що виникають з догово- рів міжнародної купівлі-продажу товарів, вирішуються і в інших міжнародних договорах, наприклад, конвенціях УНІДРУА 1988 р. про 1 Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів : Указ Президії Верхов. Ради Української РСР від 23 серпня 1989 р. // Система інформаційно-правового забезпе- чення ЛІГА:ЗАКОН® – К. : Ліга, 2009 – файл P897978.LHT. 173 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві міжнародний фінансовий лізинг 1 ; про міжнародний факторинг 2 . Україна також бере участь у них. Міжнародні звичаї відіграють важливу роль у міжнародній торгів- лі та торговельному мореплавстві. Зміст великої кількості зовнішньо- торговельних угод визначається міжнародними торговельними зви- чаями. Наприклад, при морському перевезенні вантажів значного по- ширення набули звичаї торгового порту, які застосовуються при навантаженні та розвантаженні суден. На торговельні звичаї посилаєть- ся й зовнішньоторговельний арбітраж у процесі розгляду господарсь- ких спорів. Відповідно до доктринальних позицій більшості країн світу міжнародний звичай (у тому числі міжнародний торговельний звичай) є джерелом сучасного МПП. Головними системоутворювальними ознаками міжнародного торговельного звичаю є: тривалість існування; систематичне однакове застосування; визначеність; відповідність ім- перативним приписам публічного порядку. У більшості країн звичай (у тому числі міжнародний торговельний звичай) використовується як норма, що доповнює закон. Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН міжнародний звичай є доказом загальної практики, визнаної як правова норма 3 Міжнародні звичаї (міжнародні торговельні звичаї) можуть мати як правовий, так і неправовий характер (узвичаєння). Правовий характер вони мають у разі, якщо санкціоновані відповідним компетентним органом держави. Для застосування звичаю необхідне виконання двох головних умов: по-перше, наявність волі сторін, що означає обо- в’язковість звичаю у разі, коли сторони включили його в текст догово- ру за принципом автономії волі; по-друге, використання звичаю право- застосовними органами незалежно від волі сторін у разі, коли його визнають як правову норму. Це правило може випливати із загальних норм законодавства держави або із судової практики. Однак складність використання міжнародних торговельних звича- їв та узвичаєнь у конкретних правовідносинах обумовлена насамперед 1 Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 р. «Про при- єднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг» // Офіц. вісн. України. – 2006. – № 6. – Ст. 278. 2 Україна приєдналася згідно із Законом України від 1 січня 2006 р. «Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг» // Офіц. вісн. України. – 2006. – Ст. 279. 3 Система інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® – К. : Ліга, 2009 – файл MU45001U.LHT. 174 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА тією обставиною, що вони не завжди збігаються за змістом у законо- давстві різних держав. З метою подолання проблем, що виникають у зв’язку із цим, здійснюються узагальнення подібних правил, їх- ня класифікація та тлумачення. Особливе значення в розробленні стандартів, ділових звичаїв та інших уніфікованих правил у сфері зовнішньої торгівлі має діяльність міжнародних організацій, таких як Міжнародна торговельна палата (МТП), Європейська економічна комісія ООН, Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА), Міжнародна морська організація (ММО). Серед найважливіших актів, прийнятих цими міжнародними ор- ганізаціями в галузі регулювання зовнішньоторговельних відносин, слід виділити Принципи міжнародних комерційних договорів (Прин- ципи УНІДРУА), розроблені Міжнародним інститутом уніфікації при- ватного права в 1994 р. Метою цього документа є розроблення зводу універсальних принципів, призначених для використання незалежно від правових традицій, а також економічних і політичних умов держав, де вони за- стосовуватимуться. Принципи УНІДРУА присвячені регулюванню загальних положень у сфері договірних зобов’язань, містять положен- ня стосовно процедури укладення договору, його змісту, виконання договору, визначення дійсності зовнішньоторговельного контракту і його тлумачення. Принципи УНІДРУА підлягають застосуванню у разі, якщо сторони погодилися на те, що їх договір буде врегульова- но нормами цього документа. Крім того, принципи УНІДРУА можуть використовуватися для тлумачення міжнародних уніфікованих право- вих документів. Одним з найбільш важливих актів МПП, що забезпечують у цей час однакове розуміння і застосування основних принципів міжнародних торговельних відносин, є Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (ІНКОТЕРМС). Цей документ уперше опубліковано МТП у 1936 р. і діє в редакції 2000 р. 1 Правила Інкотермс-2000 включають так звані базисні умови по- ставок. Вони містять правила тлумачення 13 найбільш уживаних тор- говельних термінів у зовнішній торгівлі. Всі вони мають короткі най- менування (FCA, DDP, EXW і т.д.), що являють собою абревіатури їхньої назви англійською мовою. Правила, що містяться в термінах, 1 Уряд. кур’єр. – 2002. – № 63, 68. 175 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві можуть застосовуватися до поставок усіх видів товарів при їх перевезенні повітряним, водним, автомобільним, залізничним або змішаним видами транспорту. Однак при цьому слід мати на увазі, що деякі терміни (FAS, FOB, CFR, CIF, DES і DEQ) можуть бути ви- користані тільки при укладенні контрактів, які передбачають переве- зення вантажів у рамках морських чи водних сполучень. Усі терміни, що містяться в Інкотермс-2000, поділено на чотири групи. Перша із цих груп — група «Е» — передбачає, що продавець надає товари покупцеві безпосередньо на власних площах (у своїх приміщеннях) — EXW (із заводу). Відповідно до термінів другої гру- пи — групи «F» — продавець зобов’язується надати товар у розпоряд- ження перевізника, найнятого покупцем, у погодженому географічному пункті: FCA (франко-перевізник), FAS (франко вздовж борту судна) і FOB (франко-борт). Відповідно до термінів третьої групи — групи «С» — продавець сам зобов’язується укласти договір перевезення. Про- те при цьому він не несе ризику випадкової загибелі або пошкодження майна, а також будь-які інші додаткові витрати після завантаження то- вару на транспортний засіб: CFR (вартість та фрахт), CIF (вартість, страхування та фрахт), СРТ (фрахт/перевезення оплачені до) і CIP (фрахт/ перевезення та страхування оплачені до). Терміни четвертої групи — групи «D» — передбачають, що продавець приймає на себе всі витрати і ризики до моменту поставки товару в країну призначення: DAF (по- ставка до кордону), DES (поставка з судна), DEQ (поставка з причалу), DDU (поставка без сплати мита) і DDP (поставка зі сплатою мита). Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів мають рекомендаційний характер. Тому сторони контракту мають право за- лежно від виду транспорту або характеру взаємовідносин обрати будь- яку схему зовнішньоторговельної операції згідно з Правилами Ін- котермс-2000 та укласти на її основі договір. Якщо ж окремі питання визначаються сторонами в договорі інакше, ніж у Правилах Інко- термс-2000, то такі положення повинні бути повністю викладено в контракті. Серед інших документів, присвячених уніфікації торговельних правил та звичаїв, слід назвати Уніфіковані правила по інкасо в редакції 1995 р. та Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів у редакції 1993 р. 1 Менш відомими документами є Типовий закон 1 Юрид. вісн. України. – 2008. – Серп. – № 34. |