Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 5. Аліментні зобов’язання в міжнародному приватному праві Загальновизнаними у міжнародному приватноправовому ре- гулюванні є обов’язок батьків утримувати своїх неповнолітніх чи повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допо- моги, та кореспондуючий обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх батьків і утримувати непрацездатних батьків, що потребують допомоги. В разі ухилення від виконання цього обов’язку кошти на утримання можуть бути стягнуті у судовому порядку. Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює, що права та обов’язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв’язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (ст. 66). Відповідно до ст. 67 цього Закону зобов’язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених ст. 66 цього Закону, 1 Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65. 253 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві регулюються правом держави, в якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо дана особа не може одержати аліменти відповідно до вказаного права, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо це неможливо і за останнім правом, то за- стосовуватиметься право держави, в якій особа, яка зобов’язана на- дати утримання, має місце проживання. Окрему норму присвячено розв’язанню колізійної проблеми щодо утримання родичів та інших членів сім’ї (крім батьків та дітей) (ст. 68). Відповідно до закону вимога про утримання вказаних осіб не може бути задоволена, якщо відповідно до права місця проживання особи, яка зобов’язана надати утримання, такого зобов’язання про утримання не існує. Важливу роль у регулюванні аліментних зобов’язань відіграють міжнародні конвенції та договори про правову допомогу. Так, Конвенція про право, що застосовується до аліментних зобов’язань, підписана у Гаазі у 1973 р., встановлює загальні положення відносно вибору компетентного права, що застосовується до аліментних зобов’язань, як відносно повнолітніх осіб, так і стосовно дітей (до цього моменту діяла Конвенція 1956 р. про право, що застосовується до аліментних зобов’язань відносно дітей). Конвенція 1973 р. застосовується до аліментних зобов’язань, що виникають із сімейних відносин, батьківства і материнства, шлюбу та свояцтва, включаючи аліментні зобов’язан- ня щодо позашлюбної дитини. Вибір права відповідно до Конвенції здійснюється за допомогою декількох прив’язок, які перебувають у субпідрядному зв’язку: звичайно застосовується право держави зви- чайного проживання кредитора, що одержує аліменти (у разі зміни звичайного місця проживання кредитора внутрішнє право нового зви- чайного місця проживання застосовується з моменту настання змін); якщо за названим правом одержання аліментів неможливе, за- стосовується право їх спільного громадянства; якщо й останнє не надає права на одержання аліментів, застосовується внутрішнє право держа- ви місця знаходження компетентного органу, до якого здійснюється запит. Обране за вказаними правилами право визначає, чи має право кредитор вимагати аліментів і від кого; хто має право порушувати справу про стягнення аліментів і які строки позовної давності для її порушення; розмір зобов’язань боржника. Україна є учасницею Конвенції про стягнення аліментів за кордо- ном від 20 червня 1956 р., яку було ратифіковано 20 липня 2006 р. На 254 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА відміну від Конвенції 1973 р. ця Конвенція спрямована на матеріально- правове регулювання аліментних відносин. На її виконання Наказом Міністерства юстиції України від 29 грудня 2006 р. було затверджено Інструкцію про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном 1 Сфера дії Конвенції поширюється на стягнення аліментів, на які особа (позивач), що перебуває на території однієї з Договірних Сторін, заявляє своє право, з іншої особи (відповідача), яка підпадає під юрисдикцію іншої Договірної Сторони. Ця мета досягається за допо- могою установ і органів, які називаються Органи, що передають, та Органи, що приймають. Функції цих органів в Україні відповідно до Інструкції про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном покладено на Міністерство юстиції України. Інструкція відповідно до положень Конвенції закріплює порядок зверенення із заявою про стягнення аліментів з відповідача (боржника), який проживає за кордоном; звернення з клопотанням про визнання і виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої держави; опрацювання звернень, що надходять від іноземних заявників, про стягнення аліментів та про визнання і виконання рішен- ня іноземного суду про стягнення аліментів з осіб, які проживають в Україні; надання міжнародної правової допомоги у зв’язку з розгля- дом справ на підставі Конвенції; функції Мін’юсту України як органу, що приймає, та органу, що передає, а також територіальних управлінь юстиції. Зокрема, у випадку одержання звернення із заявами (клопотаннями) відповідно до Конвенції, що стосуються стягнення аліментів за кордо- ном, територіальне управління юстиції перевіряє правильність оформ- лення одержаних документів, в разі потреби вживає заходів для їх до оформлення і надсилає до Міністерства юстиції України. Одержавши від Міністерства юстиції заяву (клопотання) іншої Договірної Сторони про стягнення аліментів на території України та про визнання і виконання рішення, територіальне управління юстиції: а) у необхідних випадках вживає заходів для встановлення (уточнення) місцезнаходження боржника (відповідача); б) надсилає заяву на розгляд суду за місцезнаходженням відповідача; в) інформує Міністерство юстиції про стан розгляду заяви та виконання рішення суду стосовно стягнення аліментів. 1 Офіц. вісн. України. – 2007. – № 1. – Ст. 57. 255 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві Після набрання законної сили судовим рішенням України, що за- довольняє заяву (клопотання), територіальне управління юстиції на підставі доручення позивача одержує виконавчий лист і звертається до компетентного органу Державної виконавчої служби з метою забез- печення стягнення коштів та їх надіслання заявнику на підставі рішен- ня суду України про стягнення аліментів або ухвали суду України про надання дозволу на примусове виконання іноземного рішення. Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. також містить норми щодо розв’язання колізійної проблеми у випадках виникнення аліментних зобов’язань. Так, відповідно до ч. 2 ст. 32 цієї Конвенції у справах про стягнення аліментів з повнолітніх дітей застосовується законодавство Договірної держави, на території якої має місце про- живання особа, що претендує на одержання аліментів. Законодавство України містить певні обмеження у праві виїзду за кордон осіб, які мають непогашені аліментні зобов’язання. Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України від 21 січня 1994 р. «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон або у виданні па- спорта у разі, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання — до виконання зобов’язань, або розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. «Про затвердження Порядку стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній держа- ві, з якою не укладено договір про надання правової допомоги» 1 встановлюється обов’язок виконати аліментні зобов’язання з утриман- ня дитини (дітей) до досягнення нею повноліття, що оформляються договором між цією особою та одним з батьків, з яким залишається дитина (діти), чи її опікуном (піклувальником), або договором про припинення права на аліменти для дитини (дітей) у зв’язку з передан- ням права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Якщо аліментні зобов’язання не були виконані особою, що ви- їжджає, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду. 1 Офіц. вісн. України. – 2002. – № 34. – Ст. 1599. 256 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Виконання зазначених аліментних зобов’язань підтверджується договором про виплачення аліментів, або нотаріально засвідченою заявою про відсутність у одержувача аліментів вимог щодо стягнення аліментних платежів, або копією рішення суду про виплачення аліментів. Подання цих документів є необхідним при оформленні права виїзду на постійне місце проживання в іншу державу. Контрольні запитання 1. Назвіть основні джерела міжнародного сімейного права. 2. Назвіть особливості укладання та розірвання шлюбу в МПП. 3. У чому полягають особливості колізійно-правового та ма- теріально-правового регулювання майнових відносин по- дружжя в МПП? 4. Охарактеризуйте чинне законодавство щодо стягнення алі- ментів за кордоном. 5. Охарактеризуйте порядок та правові наслідки міжнародного усиновлення. 257 Розділ X спадкові відносини в міжнародному приватному праві § 1. Основні колізії у спадкуванні за міжнародним приватним правом Спадкове право — це сукупність норм, які регулюють відносини, пов’язані з переходом прав та обов’язків померлого до інших осіб. Унаслідок міграції населення в усьому світі кількість спадкових справ, ускладнених наявністю іноземного елемента, постійно збіль- шується. Переселенці часто пов’язані родинними стосунками з грома- дянами країни свого походження, що і стає підставою для виникнення спадкових справ з іноземним елементом. Різноманітність практики в цій галузі та труднощі, що виникають при вирішенні конкретних спадкових справ, пояснюється значними розбіжностями у матеріальному праві різних держав. Інститут спадкування в системах загального та континентального права розглядається по-різному: у першому випадку — як система норм, що регулюють відносини, пов’язані з виконанням адміністратором (або виконувачем заповіту) функцій особистого представника помер- лого; у другому — як система норм, що регулюють правонаступницт- во, де права та обов’язки померлого переходять безпосередньо до спадкоємців. Правові системи Великої Британії та США не передба- чають правонаступництва: майно померлого спочатку переходить за правом довірчої власності до так званого особистого представника — адміністратора, який передає спадкоємцям ту частку майна, що залишається після розрахунків з кредиторами, або, навпаки, вимагає повернення боргів з боржників померлого, а потім вирішує усі питан- ня із спадкоємцями. Адміністратор, а не спадкоємці, несе від- повідальність за своєчасний та вірний розрахунок за борги спадкодав- ця. Спадкоємці одержують від адміністратора свої долі майна після того, як усі борги будуть повернуті. 258 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Спадкові відносини у системі континентального права базуються на універсальному правонаступництві, що за своєю природою є близь- ким до інституту спадкування, закріпленого в законодавстві України. Майно померлого без «посередників» переходить до спадкоємців за законом або за заповітом. Спадкоємці вже самі відповідають за зо- бов’язаннями спадкодавця. Спадкування за заповітом є одним із видів спадкування. Заповіт являє собою волевиявлення спадкодавця, яке спрямоване на визначен- ня юридичної долі його майна після смерті, що складене у формі, прописаної законом 1 . Метою регулювання спадкових відносин на за- конодавчому рівні є встановлення такого порядку та вимог до заповіту, які б виключали будь-які сумніви стосовно останньої волі заповідача. За законодавством майже всіх країн світу заповіт, який було складено з порушенням формальних вимог, передбачених законом, може бути визнаний недійсним. У законодавстві кожної держави встановлюються власні вимоги до порядку складання заповіту та його форми. Для законодавства більшості країн континентальної Європи характерними є такі форми заповіту: власноручний (олографічний) заповіт — документ, текст якого 1) складається, датується та підписується спадкодавцем власноруч, при цьому друковані машинописні тексти не допускаються (Нідерланди, Іспанія, Італія, Швейцарія, Німеччина); заповіт у формі публічного акта — укладається згідно із вста- 2) новленою законодавством процедурою за участі офіційної посадової особи, найчастіше нотаріуса. При участі двох нотаріусів або одного, але в присутності двох свідків, укладається заповіт у Франції. Законо- давством Швейцарії закріплено, що заповіт має укладатися за участі одного нотаріуса та двох свідків. Залучення свідків при укладанні забезпечує гарантії справжності заповіту і подальшого його виконан- ня, як того бажав спадкодавець; таємний заповіт — заповіт складено спадкодавцем та переданий 3) у закритому вигляді на зберігання нотаріусу в присутності свідків (Франція, Німеччина, Швейцарія). Заповіт у таємній формі має як позитивні, так і негативні риси. Позитивним є те, що така форма заповіту гарантує за- безпечення конфіденційності та збереження документа. У свою чергу, негативним є те, що заповіт складається самостійно спадкодавцем без 1 Скаридов, А. С. Междунар. част. право [Текст] : учеб. пособие / А. С. Ска- ридов. – СПб. : Изд-во Михайлова В. А., Полиус, 1998. – С. 535. 259 Розділ Х. Спадкові відносини в міжнародному приватному праві допомоги фахівців та компетентних посадових осіб. Таємний заповіт мо- же містити розпорядження з подвійним тлумаченням або взагалі протиза- кон ні, що у подальшому призведе до неможливості їх виконання; усна (спрощена) форма заповіту — спадкодавець висловлює 4) свою останню волю усно, але обов’язково в присутності свідків. Таку форму заповіту передбачено законодавством Великої Британії, Ні- меччини, і вона можлива в разі виникнення надзвичайних життєвих ситуацій, наприклад: військовими, які знаходяться на військових за- вданнях; моряками, які знаходяться у плаванні. Законодавством України (ст. 1247 ЦК) закріплено, що заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його скла- дання, має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встанов- леному ЦК. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасу- вання (яке може бути зроблено заповідачем у будь-який час). При складанні заповіту важливу роль відіграє питання здатності особи на його складання. Заповіт не мають права складати недієздат- ні та неповнолітні особи. Визнаються недійсними заповіти, складені психічнохворими особами, а також ті, які було складено внаслідок по- гроз та вчинення насильницьких дій. Спадкове право іноземних країн містить різний віковий ценз із на- буттям якого особа має право складати заповіт. З 18 років мають право складати заповіт у Франції, Швейцарії, Великій Британії, більшості штатів США, а також в Україні. Однак французьким законодавством передбачено, що неповнолітня особа 16-річного віку має право скласти заповіт стосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до шостого ступеня родинності — на рівні з повнолітньою особою. З 16 років мають право складати заповіти громадяни Німеччини 1 У ст. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплено, що здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форми заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадян- ства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент 1 Гражданское и торговое право капиталистических государств [Текст] / под ред. Р. Л. Нарышкиной. – М. : Междунар. отношения, 1984. – Ч. 2. – С. 285–286. 260 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій зна- ходиться нерухоме майно. Отже, українське законодавство до форми заповіту та здатності особи його складати застосовує колізійну при- в’язку — право держави постійного місця проживання спадкодавця, але в момент складання акта або в момент смерті. Заповіти, в яких відображено волю двох чи більше осіб, найчастіше між подружжям — це спільні заповіти, які дозволяються законодав- ством Німеччини, Великої Британії та США і заборонені у Франції, Польщі, Італії, Іспанії. Українське законодавство закріплює (ст. 1243 ЦК), що подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (так званий спадковий договір). Запроваджено своєрідне двоступеневе спадкуван- ня: після смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а після його смерті — до тих, хто визначений у заповіті. Для захисту інтересів членів сім’ї у законодавстві багатьох держав закріплено різну ступінь свободи заповіту. Спадкодавець має право розпоряджатися власним майном тільки в межах, дозволених законом, а інша частина майна переходить до членів його сім’ї, які мають право на обов’язкову частку (резерв) у спадку. Коло осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадку у різних країнах визначається неоднаково, як правило, до таких осіб належать один із подружжя, неповнолітні діти та батьки померлого. У кожній країні по-різному визначається розмір самої обов’язкової частки. Обов’язкова частка в Іспанії стано- вить ⅔ для дітей та ½ для батьків частки, яку вони б одержали у разі спадкування за законом. Згідно із законами Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії незалежно від змісту заповіту діти померлого одержують по- ловину, а батьки й один з подружжя — 1/3 тієї частки, яку вони одер- жали б у разі спадкування за законом. Мусульманське право значно обмежує свободу заповіту. Основним тут є спадкування за законом: спадкодавець не має права змінити встановлений правом порядок спадкування і в змозі розпоряджатися лише ⅓ спадкового майна на користь осіб, які не входять до спадкоємців за законом 1 Згідно з правом Великої Британії чоловіку тому з подружжя, хто пережив, незалежно від заповіту надається право на одержання у довічне використання половини майна спадкодавця 2 1 Міжнародне приватне право [Текст] : навч. посіб. / за ред. В. М. Гайворонсь- кого та В. П. Жушмана. – С. 186–187. 2 Гражданское и торговое право капиталистических государств [Текст] : учебник / под ред. Е. А. Васильева. – М. : Междунар. отношения, 1993. – С. 543. 261 Розділ Х. Спадкові відносини в міжнародному приватному праві У ЦК Російської Федерації (ст.1149) закріплено, що право на обов’язкову частку у спадку мають неповнолітні діти, непрацездатний чоловік або жінка, батьки та непрацездатні утриманці спадкодавця. Розмір обов’язкової частки становить не менш ніж половини частки, яка була б належати кожному з них, якщо спадкування проходило за законом. Згідно з українським законодавством (ст. 1241 ЦК) право на обов’язкову частку у спадщині мають неповнолітні, повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Обов’язкова частка складається із половини частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Спадкове право іноземних країн щодо змісту заповіту припускає можливість зробити в його тексті не тільки розпорядження майном, а й визнання позашлюбної дитини, призначення опікуна неповноліт- ній особі або виконавця заповіту. Стосовно спадкування за законом, то в праві різних країн існує велике різноманіття у визначенні кола осіб, які мають право на одер- жання спадку. Історично склалися дві базові системи спадкування за законом: романська система та система парантел. Романська система — заснована на поділі спадкоємців за 1. низхідними, висхідними та боковими лініями, класами, чергами та розрядами. Так, у Франції є чотири розряди спадкоємців за законом: перший — низхідні родичі спадкодавця (діти, онуки та ін.); другий — батьки спадкодавця — його брати, сестри та їх низхідні родичі; третій — усі інші висхідні родичі спадкодавця (дід, бабка, прадід та ін.); четвер- тий — інші родичі за боковою лінією (двоюрідні брати, сестри, дядьки та ін.). Спадкувати за законом в Італії можуть: 1) родичі спадкодавця за низхідною лінією — батьки, брати, сестри спадкодавця; 2) висхідні родичі — дід, бабка, прадід та інші родичі за боковими лініями. За за- конодавством Румунії спадкують діти, їхні низхідні; якщо дітей немає, тоді спадкують батьки, брати, сестри померлого; у разі їх відсутності — дід, бабка та ін. Той з подружжя, хто пережив, спадкує самостійно і одноособово тільки в тому разі, якщо не залишилося родичів ближче четвертого ступеня. Система парантел. 2. Парантела — група кровних родичів зі спільним предком і його низхідними родичами. За законодавством Німеччини спершу спадкують низхідні спадкодавця, а потім — батьки, 262 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА їх низхідні, дід і бабка, їхні низхідні, прадід, прабабка, їхні низхідні. Всередині першої і другої парантел майно поділяється порівну між дітьми спадкодавця та відповідно його батьками. У третій та інших парантелах висхідні родичі усувають від спадкування низхідних, май- но поділяється порівну між родичами по батьківській та материнській лініях, а у разі відсутності родичів у одній з парантел усе майно поділяється всередині іншої; низхідні родичі спадкують за правом представництва. Отже, у Німеччині кількість парантел необмежена, тому в разі відсутності заповіту навіть далекі родичі можуть стати спадкоємцями. У Швейцарії коло спадкоємців за законом обмежено першими трьома парантелами, родичам четвертої парантели надаєть- ся право користуватися майном спадкодавця (узуфрукт) 1 У законодавстві багатьох країн існує інститут негідного спадкоєм- ця. За законодавством Ірану спадкових прав позбавлено осіб іншого віросповідання та осіб, які вчинили умисне вбивство спадкодавця (крім необхідної самооборони), позашлюбні діти. Не можуть бути спадкоємцями подружжя, якщо у судовому порядку один із них звину- ватив другого у подружній зраді 2 Законом Іспанії про спадкування (1981 р.) визначено коло осіб, які не мають право на спадкування ні за заповітом, ні за законом: бать- ки, які покинули власних дітей або вимагали від них займатися проституцією; особи, засуджені за дії, вчинені проти спадкодавця або його подружжя; особи, які неправдиво звинуватили спадкодавця у вчиненні злочину, внаслідок чого його було засуджено, та ін. 3 Отже, внаслідок великих розбіжностей у матеріальному праві різних країн на практиці для врегулюванні спадкових відносин традиційно використовують такі колізійні прив’язки: особистий закон спадкодавця (як закон громадянства, так і закон доміцилію); закон звичайного місця перебування спадкодавця (на момент складання заповіту або на момент смерті); закон місця знаходження майна (в основному застосовується у разі спадкування нерухомого майна); закон місця складання заповіту. 1 Международное частное право [Текст] : учебник / Г. Ю. Федосеева. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Эксмо, 2007. – С. 272. 2 Перевин, М. С. Наследование в Иране [Текст] / М. С. Перевин // Междунар. част. право. – 1997. – № 1. – С. 3. 3 Международное частное право [Текст] : учебник / И. В. Гетьман-Павлова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Эксмо, 2009. – С. 443. |