Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 5. Правовий режим відумерлої спадщини у міжнародному приватному праві При спадкуванні майна в будь-якій державі світу можлива така правова ситуація, за якої на спадкове майно, що залишилося після смерті спадкодавця, ніхто із спадкоємців не претендує. Таке майно називається відумерлим. В Україні правовий режим відумерлої спадщини врегульовано ст. 1277 ЦК України, згідно з якою підставами визнання спадщини відумерлою є: 1) відсутність спадкоємців за заповітом і за законом; 271 Розділ Х. Спадкові відносини в міжнародному приватному праві 2) усунення їх від права на спадкування; 3) неприйняття ними спад- щини, а також відмова від її прийняття. За наявності таких підстав майно за рішенням суду, яке може бути постановлене після спливу одного року після відкриття спадщини переходить у власність те- риторіальної громади за місцем відкриття спадщини. Спадкове право майже всіх країн передбачає перехід відумерлого майна до державної казни, що унеможливлює втрату права власності на спадкове майно і тим самим сприяє його захисту від можливого пошкодження або втрати. Для набуття державою права на відумерле майно прийняття спадщини законом не передбачено. Разом з тим у різних правових системах існують дві різні концепції права держави на спадкування відумерлого майна. Концепція «права окупації» означає, що відумерле майно, яке знаходиться на території держави, переходить у її власність як безхазяйне, вільне від будь-яких обтяжень на підставі принципу місцезнаходження речі або місця смерті громадянина (Франція, Австрія, США). Держава обертає таке майно на свою користь незалежно від зв’язків між нею і спадкодавцем. Пра- во окупації виключає можливість передання відумерлого майна іноземній державі, яка претендує на нього за правом спадкування. Концепція «права спадкування» ґрунтується на універсальному правонаступництві і передбачає наявність зв’язку між державою і спад- кодавцем, оскільки відумерле майно переходить у власність держа- ви, громадянином якої був померлий, незалежно від місцезнаходжен- ня майна (Росія, Іспанія, Швейцарія). У цьому разі держава несе відповідальність за боргами спадкодавця. Отже, якщо громадянин по- мер за кордоном і в нього немає спадкоємців, то за концепцією права окупації відумерле майно перейде до держави, в якій громадянин по- мер або де знаходиться спадкова маса. Перехід же майна за правом спадкування означатиме, що воно буде звернено державі, громадяни- ном якої був спадкодавець. Різний правовий режим, як правило, передбачено при переході до держави різних категорій майна. Рухоме відумерле майно передається державі, громадянином якої був спадкодавець (особистий закон спад- кодавця), а нерухоме — за будь-яких умов переходить до держави, на території якої воно знаходиться (закон місцезнаходження речі). Такий принцип роздвоєння статуту спадкування відумерлого майна відображено у Мінській конвенції, згідно із ст. 46 якої якщо за законо- давством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при 272 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно пере- ходить Договірній Стороні, громадянином якої є спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться. Питання про те, яке майно вважається рухомим, а яке — нерухо- мим, вирішується за правом держави, на території якої знаходиться майно. З метою визначення права, яке необхідно застосовувати до зазна- чених відносин, слід ураховувати двосторонні міжнародні договори про правову допомогу у цивільних справах, де спадкуванню взагалі і спадкуванню відумерлого майна приділено певну увагу і які мають пріоритет перед внутрішнім законодавством. Наприклад, Угодою між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво у цивільних справах 1 встановлено, що якщо померлий громадянин однієї з Договірних Сторін не має спадкоємця на території другої Договірної Сторони, то його рухоме та нерухоме майно буде пере- дано у власність тієї держави, на чиїй території воно знаходиться. Таким чином, доля відумерлого майна залежить: 1) від того, якої концепції його переходу додержується конкретна держава; 2) від місцезнаходження спадкової маси; 3) від належності майна до рухо- мого чи нерухомого. Контрольні запитання 1. Назвіть особливості колізійно-правового регулювання спад- кових відносин у МПП. 2. Назвіть особливості матеріально-правового регулювання спадкових відносин у МПП. 3. У чому полягають особливості спадкування за законом в МПП? 4. У чому полягають особливості спадкування за заповітом в МПП? 5. Охарактеризуйте правовий режим відумерлої спадщини в МПП. 1 Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 44. – Ст. 225. 273 Розділ ХІ Міжнародний цивільний процес § 1. Поняття міжнародного цивільного процесу та його джерела У Загальній частині МПП зазначалося, що основною проблемою МПП є проблема вибору між правовими системами декількох країн, які «стикаються» одна з одною при виникненні приватноправових відносин з іноземним елементом. Проблема вибору стосується не тільки матеріального права, а й правопорядку в цілому, включаючи вибір судової юрисдикції певної країни. Слід відмітити, що у деяких державах саме розв’язання колізії юрисдикцій розглядається як головне, першочергове завдання МПП. Так, англійські науковці зазначають: «Якщо виникає міжнародний спір, першим кроком, який слід зробити в міжнародному приватному праві, — це визначити судові органи, що мають компетенцію його розглядати. Наступним кроком суду має стати вирішення інших процесуальних питань — як має бути повідомлений відповідач, про по- чаток судових процедур, які форми доказування будуть прийнятними для суду…» 1 В багатьох державах включення процесуального елемента до сфери дії МПП відображено в чинному законодавстві, і це характерно не тільки для країн англо-американської системи права, а й для Австрії, Чехії, Угорщини, Монголії, країн Латинської Америки. Наприклад, сфе- ра дії Закону Швейцарії «Про міжнародне приватне право» включає: 1) компетенцію швейцарських судів та відомств; 2) належне до застосу- вання право; 3) підстави визнання та виконання іноземних судових рішень; 4) арбітраж та підсудність. З огляду на тісний зв’язок колізійних питань про вибір права з про- цесуальними питаннями в Україні запроваджено комплексне регулю- 1 Koppenol-Laforce, М. et als. International Contracts. Aspects of Jurisdistion, Arbitration and Private International Law. /M. Koppenol-Laforce et als/ – L., 1996. P. 7./ Цит. за Ануфриева, Л. П. Международное частное право [Текст] : в 3 т. – Т. 3: Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный гражданский процесс: учебник / Л. П. Ануфриева. – М. : БЕК, 2001. – С. 279. 274 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА вання проблеми колізії законів та колізії юрисдикцій в одному норма- тивному акті — Законі України «Про міжнародне приватне право». Отже, в навчальному курсі МПП традиційно розглядаються питання міжнародного цивільного процесу (МЦП). Міжнародне цивільне процесуальне право — це сукупність проце- суальних правових норм, що містяться у внутрішньому праві держави і міжнародних договорах за участю цієї держави, які регулюють цивільно- процесуальні відносини з іноземним елементом при здійсненні право- суддя з цивільних справ і надання міжнародної правової допомоги. Для МЦП притаманні такі особливості: по-перше, він потрібен, якщо в цивільному правовідношенні з’являється іноземний елемент; по-друге, своєю метою МЦП має захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; по-третє, МЦП має в цілому публічний характер; по-четверте, МЦП припускає взаємозв’язок та взаємодію органів різних держав та міжнародних організацій, які реалізують функції в галузі захисту цивільних прав. До компетенції МЦП найчастіше відносять вирішення питань щодо: 1) цивільного процесуального становища іноземців, осіб без гро- мадянства, іноземних підприємств і організацій; 2) судового імунітету іноземної держави та її дипломатичних представників, міжнародних (міждержавних) організацій; 3) міжнародної підсудності (юрисдикції) з цивільних справ; 4) іноземних судових доручень; 5) визнання та примусового виконання іноземних судових рішень з цивільних справ та ін. 1 На підставі ст. 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, перед- бачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Перш за все це означає, що участь іноземців у цивільному процесі як позивачів чи відповідачів або заінтересованих осіб не змінює загального порядку розгляду справ 1 Шак, Х. Международное гражданское процессуальное право [Текст] : підручник / Х. Шах : пер. с нем. – М. : БЕК, 2001. – С. 4–5; Светланов, А. Г. Международный граж- данский процесс: современные тенденции [Текст] / А. Г. Светланов. – М. : ТОН – Остожье, 2002. – С. 7–8. 275 Розділ ХІ. Міжнародний цивільний процес у суді України. Провадження ведеться за загальними правилами ци- вільного судочинства, встановленими ЦПК України. Отже, цивільне судочинство та пов’язані з ним цивільні процесуальні відносини з іноземним елементом, як правило, підпорядковані власно- му праву суду. Безумовно, переважне значення власного цивільного процесуального права, що застосовується при розгляді будь-яких цивільних справ з іноземним елементом, для більшості теоретиків і практиків завжди видавалося аксіомою. У тих випадках, коли міжнародний договір стосується цього питання, він, як правило, вирішує його саме в зазначеному сенсі, тобто називає «закон суду», де відбуваються процесуальні дії. Таким чином, згідно з чинним законодавством та домінуючою в МПП доктриною суд, розглядаючи справу з іноземною особою, по- винен застосовувати, як правило, процесуальне право своєї країни, або закон місця розгляду спору, або «закон суду» (lex fori). Головним внутрішнім джерелом МЦП є Конституція України. Стаття 26 Конституції гарантує іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, ті самі права і свобо- ди та покладає на них такі самі обов’язки, як і на громадян України, за деякими винятками. Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції кожний, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, мають гарантоване державою право оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Закон України «Про міжнародне приватне право» містить розділи ХІ–ХІІІ, присвячені провадженню у справах за участю іноземних осіб, підсудності та виконанню іноземних судових доручень, визнанню та виконанню рішень іноземних судів. Також спеціальні розділи — про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (VIII) та про- вадження у справах за участю іноземних осіб (Х) — містяться в ЦПК України. Слід зазначити, що процесуальні норми цих нормативних актів певним чином дублюють та доповнюють одна одну. Так, ст. 414 ЦПК містить відсилочну норму щодо врегулювання питань підсудності справ за участю іноземних осіб, а статті 70–77 Закону України «Про міжнародне приватно право» докладно регулюють ці відносини. У той же час Закон «Про міжнародне приватне право» у статтях 81–82 встановлює лише загальні засади визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні. Докладний порядок розгляду таких справ регламентується статтями 390–401 ЦПК України. 276 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Цивільні процесуальні норми містяться і в законах України від «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 1 , «Про біженців» 2 , «Про нотаріат» 3 та ін. Враховуючи, що іноземна держава, її дипломатичні представники і деякі інші особи користуються судовим імунітетом, до джерел МЦП слід віднести затверджений Указом Президента України від 25 червня 2002 р. у редакції Указу від 11 вересня 2006 р. Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час урегулювання спорів, роз- гляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб’єкта та України 4 , Консульський Статут від 2 квітня 1994 р. 5 , По- ложення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. 6 , а також Положення про дипломатичне пред- ставництво України за кордоном, затверджене розпорядженням Пре- зидента України від 22 жовтня 1992 р. 7 Процесуальні норми містяться в багатьох підзаконних актах внутрішнього законодавства. Одним з найважливіших з них є Інструкція «Про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень», затвер- джена Наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 р. 8 Ця Інструкція визначає порядок опрацювання доручень про вручення документів, отримання доказів, вчинення інших процесуальних дій, а також клопотань про визнання і виконання судових рішень на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах. Друга група джерел МЦП — міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Важливим джерелом МЦП є Віденська конвенція від 23 серпня 1978 р. «Про правонаступництво держав відносно договорів» 9 , яка набрала чинності 1 Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 23. – Ст. 161. 2 Там само. – 2001. – № 47. – Ст. 250. 3 Там само. – 1993. – № 39. – Ст. 383. 4 Офіц. вісн. України. – 2006. – № 37. – Ст. 2541. 5 Там само. – 2002. – № 21. – Ст. 1012. 6 Укази Президента України [Текст]. – К., 1997. – Т. 1. – С. 813. 7 Уряд. кур’єр. – 1992. – № 50–51. 8 Офіц. вісн. України. – 2009. – № 17. – Ст. 545. 9 Там само. – 2006. – № 37. – Ст. 2541. 277 Розділ ХІ. Міжнародний цивільний процес для України 6 листопада 1996 р. Стосовно міжнародних договорів, у яких Україна самостійно не брала участі, діють загальні положення Конвенції, викладені в ч. IV «Об’єднання та відокремлення держав», зокрема у ст. 34 «Правонаступництво держав в разі відокремлення частин держави». Згідно з цією статтею, якщо частини території дер- жави відокремлюються і утворюють нові держави, будь-який договір, що діє на момент правонаступництва держав, продовжує діяти віднос- но кожної утвореної таким чином держави-наступника. Норми міжнародного цивільного процесу містяться й у Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., яка встановила умови та межі дії міжнародних угод. Важливими джерелами, що створюють необхідні засоби для по- легшення передання та виконання судових доручень, а також своєчасного вручення за кордоном судових або позасудових документів, є дві конвенції, до яких Україна приєдналась 19 жовтня 2000 р.: Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, укладена 18 березня 1970 р., та Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладена 15 листопада 1965 р. Ці конвенції замінюють положення статей 1–16 Гаазької конвенції від 1 березня 1954 р. з питань цивільного процесу. Після приєднання України до Статуту Ради Європи 31 жовтня 1995 р. слід відзначити Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., а також Перший протокол та протоко- ли № 2, 4, 7, 11 до цієї Конвенції, які було ратифіковано Україною 17 липня 1997 р. До джерел міжнародного цивільного процесу належать також нор- ми Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., у яких брав участь СРСР і які є чинними для України. Цивільні процесуальні норми містяться також в укладених Україною консульських конвенціях та договорах про правову допо- могу. На сьогодні є чинними, зокрема, такі міжнародні договори з цього питання: а) Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами-членами СНД у Мінську 22 січня 1993 р. 1 ; 1 Офіц. вісн. України. – 2005. – № 44. – Ст. 2824. 278 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА б) Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць СНД у Києві 20 березня 1992 р. 1 ; в) Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у Нью-Йорку в 1958 р. 2 ; г) двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах: з Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р.), Естонською Республікою (підписано 15 лютого 1995 р.), Республікою Молдова (підписано 13 грудня 1993 р.), Республікою Польща (підписано 24 травня 1993 р.), Китайською Народною Республікою (підписано 31 жовтня 1992 р.), Литовською Республікою (підписано 7 липня 1993 р.), Латвійською Республікою (підписано 23 трав- ня 1995 р.), Монголією (підписано 27 червня 1995 р.), Республікою Узбекистан (підписано 19 лютого 1998 р.), Соціалістичною Республікою В’єтнам (підписано 6 квітня 2000 р.); Республікою Македонія (підписано 10 квітня 2000 р.); Турецькою Республікою (підписано 23 листопада 2000 р.); Угорською Республікою (підписано 2 серпня 2001 р.); Чеською Республікою (підписано 28 травня 2001 р.); Республікою Куба (підписано 27 березня 2003 р.); Корейською Народно-Демократичною Республікою (4 червня 2004 р.); Республікою Кіпр (ратифіковано 22 ве- ресня 2005 р.); Республікою Болгарія (22 вересня 2005 р.); Румунією (ратифіковано 7 вересня 2005 р.); Ісламською Республікою Іран (ратифіковано 7 вересня 2005 р.); ґ) двосторонні договори про взаємну правову допомогу, укладені СРСР та є чинними для України: з Народною Республікою Албанія, Алжирською Народною Демократичною Республікою, Народною Республікою Болгарія, Грецькою Республікою, Іракською Республікою, Народною Демократичною Республікою Ємен, Республікою Кіпр, Корейською Народною Демократичною Республікою, Румунською Народною Республікою, Туніською Республікою, Фінляндською Республікою, а також Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах; д) двосторонні договори про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР та є чинними для України: з Народною Республікою Албанія, з Алжирською Народною Демократичною Республікою, із Іракською Республікою, з Народною Демократичною Республікою 1 Офіц. вісн. України. – 2005. – № 12. – Ст. 587. 2 Там само. – 2004. – № 45. – Ст. 3004. 279 Розділ ХІ. Міжнародний цивільний процес Ємен, з Німецькою Демократичною Республікою, з Туніською Республікою, з Фінляндською Республікою, а також Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах; е) угода між СРСР та Австрійською Республікою з питань цивільно- го процесу від 11 березня 1970 р.; є) Угода між СРСР та Францією про передання судових та но- таріальних документів і виконання судових доручень по цивільних та торговельних справах від 11 серпня 1936 р. |