Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 2. Колізійне регулювання укладання та розірвання шлюбу в міжнародному приватному праві Укладання шлюбу з іноземним елементом передбачає різні ситуації: укладання шлюбу громадянином (-кою) України з особою іншої державної належності як на території України, так і за її межами, укла- дання шлюбу в консульській установі або дипломатичному пред- ставництві, визнання шлюбів, укладених за кордоном. 242 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Укладання шлюбу на території України. Відповідно до ст. 56 За- кону України «Про міжнародне приватне право» формальні умови (форма і порядок укладання шлюбу) в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України. Щодо матеріальних вимог, то ст. 55 цього Закону закріплює, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладання шлюбу. В разі укладання шлюбу в Україні застосовуються вимоги СК України щодо підстав його недійсност. Укладання шлюбу за кордоном. Питання про визнання таких шлюбів в Україні залежить від державної належності осіб, які укладають шлюб. Шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадян- ства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання стосовно громадя- нина України вимог СК України щодо підстав недійсності шлюбу (ч. 1 ст. 58 Закону «Про міжнародне приватне право»). Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без грома- дянства, шлюб між особами без громадянства, що укладені відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні (ч. 2 ст. 58 цього За- кону), тобто такі шлюби визнаються в Україні і за формальними, і за матеріальними умовами відповідно до права держави місця укладання шлюбу (прив’язка lex loci celebrationis). Дана прив’язка традиційно використовується у шлюбно-сімейних відносинах, проте найчастіше вона регулює саме формальні умови укладання шлюбу. До матеріальних вимог з метою запобігання виникненню «кульгаючих відносин» застосовується кумулятивна прив’язка — права держави місця укла- дання шлюбу (прив’язка lex loci celebrationis) та особистого закону кожної з осіб, які укладають шлюб (lex personalis). Так, відповідно до Закону Угорщини про МПП вимоги до шлюбу регулюються спільним особистим законом осіб, що укладають шлюб. Якщо особисті закони цих осіб є різними, то шлюб буде дійсним лише у разі додержання умов дійсності шлюбу за особистими законами обох сторін. Укладання шлюбу в консульській установі або дипломатичному представництві.Такі шлюби одержали назву «консульські шлюби». Можливість укладання консульських шлюбів виникає тоді, якщо обидві особи мають національну належність держави, що призначила посла чи консула. 243 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві Відповідно до ст. 57 зазначеного Закону шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в консульській установі або дипломатичному представництві України згідно з правом України. Такі шлюби беззаперечно визнають- ся в Україні. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або дипломатичному представництві відповідних держав в Україні ре- гулюється правом держави, що акредитує. Умовою визнання таких консульських шлюбів може бути взаємність (в Україні визнаватимуть- ся шлюби, укладені у консульських установах тих держав, які визнають шлюби, укладені консульствами України у цих державах). Ці питання вирішуються, як правило, консульськими угодами між державами. Іноді консульські конвенції містять застереження про те, що консул має право здійснювати реєстрацію шлюбів за правом держави, що акредитує, якщо це не суперечить законам держави перебування, чи про те, що консул здійснює реєстрацію шлюбів, якщо він уповноваже- ний на це своєю державою та за умови додержання законодавства держави перебування. Обов’язковим є повідомлення місцевих органів про реєстрацію шлюбу консулом, якщо цього вимагають місцеві за- кони. Взагалі у сфері колізійного регулювання сімейних відносин голов- ним і найбільш поширеним є принцип особистого закону (lex personalis). Усі найбільш важливі питання регулювання сімейних відносин вирішуються за особистим законом учасників цих відносин, що зумовлюється тісним зв’язком сімейних відносин, по-перше, з осо- бистим статусом людини, обсягом її правосуб’єктності, і, по-друге, з соціокультурною традицією 1 . Тому цілком виправданим є відсилання до правової системи, до якої належать учасники сімейних відносин. Специфіка міжнародного приватноправового регулювання полягає у необхідності в більшості випадків встановлення спільного особисто- го закону подружжя. Так, відповідно до Закону України «Про міжнарод- не приватне право» (статті 60, 63) правові наслідки шлюбу, включаю- чи припинення шлюбу та правові наслідки такого припинення, визна- чаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності — правом держави, в якій подружжя мало останнє спільне місце прожи- вання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживан- 1 Очерки международного частного права [Текст] / под ред. проф. А. Довгерта. – Харьков : Одиссей, 2007. – С. 248. 244 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА ня у цій державі, а за відсутності такого — правом, з яким обидва з под- ружжя мають найбільш тісний зв’язок іншим чином. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що застосовуватиметься до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Однак у цьому разі автономія волі є обмеженою, оскільки існує вибір лише між особистими законами кожного з по- дружжя. Вибір права, здійснений подружжям, має бути зафіксовано у письмовій формі або явно випливати з умов шлюбного договору. В разі укладення угоди про вибір права в Україні необхідним є її нотаріальне посвідчення (ст. 62 цього Закону). Класичним прикладом комбінованого підходу до визначення спільного особистого закону подружжя є так звана «шкала Кегеля», яку було закріплено у Вступному законі до Цивільного уложення Німеччини. Ця шкала передбачає наступні прив’язки у такій по- слідовності: закон спільного громадянства подружжя; у разі його відсутності — закон останнього спільного громадянства, якщо один із подружжя зберіг його; за його відсутності — закон звичайного спільного місця проживання подружжя на даний момент; у разі відсутності спільного місця проживання — закон останнього спільного місця проживання, якщо один із подружжя і зараз там проживає; за відсутності всіх цих умов — закон держави, з якою відносини мають найбільш тісний зв’язок. Така система забезпечує можливість для гнучкого й ефективного розв’язання колізійних проблем з урахуванням широкого кола можливих фактичних обставин і можливості обрання прив’язок 1 . Подібний підхід щодо визначення спільного особистого закону подружжя закріплено і у Мінській конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (ст. 30). Окремою проблемою у сфері регулювання шлюбно-сімейних відносин є визнання розірвання шлюбу (розлучення), що мало місце за кордоном. Це визнання полягає у поширенні законної сили рішення іноземного суду (чи іншого правозастосовного органу) на територію України. Таке визнання може здійснюватися у двох формах: або у вигляді визнання іноземного судового рішення про розлучення судом 1 Кисіль, В. І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації [Текст] / В. І. Кисіль. – К. : Україна, 2000. – С. 273. 245 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві України, або шляхом легалізації документа про розлучення, виданого за кордоном. Про це детальніше йтиметься у розділі, присвяченому питанням визнання і виконання рішень іноземних судів та легалізації документів, виданих за кордоном. Міжнародно-правове регулювання шлюбно-сімейних відносин має на меті уніфікацію правового регулювання у даній сфері. До основних міжнародних договорів слід віднести Конвенцію про стягнення за кордоном аліментів 1956 р., Конвенцію про згоду на одруження, шлюб- ний вік і реєстрацію шлюбу 1962 р., Конвенцію про визнання розлучень і рішень про окреме проживання подружжя 1970 р., Конвенцію про укладення і визнання дійсності шлюбів 1978 р., Конвенцію про право, що застосовується до режимів власності подружжя 1978 р., Конвенцію про захист дітей та співробітництво у галузі міжнародного усиновлен- ня 1993 р. § 3. Майнові відносини подружжя в міжнародному приватному праві Подружжя може бути суб’єктом майнових відносин, у тому числі відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на спеціальних умовах, визначених наперед фактом перебування їх у шлюбі. Породження шлюбом майнових відносин подружжя є за- гальновизнаним фактом. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства окремих держав. Правові системи різних держав містять суттєві відмінності щодо визначення правового режиму майна подружжя. У порівняльно- правовому аспекті можна виділити три основні види правових режимів майна подружжя: а) режим роздільності майна («separate property»), коли майно належить кожному з подружжя окремо. Такий режим було встановлено в Англії законом 1882 р. і прийнято іншими державами загального права; б) режим спільності майна («community property»), що передбачає об’єднання майна подружжя в єдиний майновий масив і встановлення спеціальних правил щодо його володіння, користуван- ня та розпорядження. При цьому кожний із подружжя зберігає право власності на дошлюбне, успадковане та подароване майно. Цей режим 246 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА (як і режим роздільності) має у правовій культурі глибокі традиції, його елементи можна знайти у Кодексі царя Хаммурапі, праві античних Єгипту і Греції тощо. Класичний правовий режим спільності рухомо- го і придбаного майна подружжя було встановлено Французьким Цивільним кодексом 1804 р.; в) режим відкладеної спільності («deferred community») полягає в тому, що кожний з подружжя визнається влас- ником належного йому майна, яким він володіє, користується і роз- поряджається самостійно. У разі ж припинення шлюбу все майно подружжя розподіляється між ними порівну. Такий правовий режим встановлено у Німеччині, Данії, Фінляндії, Ісландії, Норвегії і Швеції. У Законі України «Про міжнародне приватне право» міститься спеціальна стаття (ст. 61), яка закріплює правило визначення компе- тентного правопорядку для регулювання майнових відносин подруж- жя, ускладнених іноземним елементом. Відповідно до закону за відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визна- чаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу (як уже зазначалося, першочергово застосовується прив’язка до спільного особистого закону подружжя, потім до права місця останнього спільного проживання). Тобто законом встановлюється автономія волі стосовно регулювання майнових відносин подружжя. Однак у даному випадку автономія волі є обмеженою, оскільки імперативно визначаються умо- ви (відсутність спільного особистого закону або спільного місця про- живання) і види відносин, до яких допускається застосування принци- пу автономії волі (правові наслідки шлюбу (ст. 60), майнові відносини подружжя (ст. 61), укладання шлюбного договору (ст. 59). Також обме- женим є коло правопорядків, з поміж-яких можливий вибір — подруж- жя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу: 1) право особистого закону одного з подружжя, або 2) право держави, в якій один із них має звичайне місце перебування, або 3) стосовно нерухо- мого майна, право держави, в якій це майно знаходиться. Вибране право припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з по- дружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив’язане обране право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не вста- новлено подружжям. Закріплення у законодавстві обмеженої автономії волі пов’язано насамперед з намаганням запобігти обходу закону і по- 247 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві рушенню внаслідок цього прав і свобод одного з подружжя або третіх осіб. Майнові права подружжя можуть регулюватися як нормами закону (легальний режим), так і договором, укладеним між ними (договірний режим майна подружжя). За шлюбним договором (контрактом) под- ружжю надається можливість урегулювати майнові відносини на свій розсуд, у тому числі й передбачити порядок управління майном. За- конодавство багатьох держав передбачає порядок укладення шлюбно- го договору. Так, за законодавством Німеччини обов’язковими є осо- биста присутність обох сторін і нотаріальне посвідчення їх підписів 1 Можливість укладення шлюбного договору передбачено і правом України. Щодо розв’язання колізійної проблеми, то відповідно до ст. 59 Закону України «Про міжнародне приватне право» сторони шлюбного договору можуть обрати право, що застосовується до шлюб- ного договору, відповідно до перелічених вище вимог. § 4. Міжнародне усиновлення та його наслідки Інститут усиновлення міцно ввійшов у життя нашого суспільства і є у певному сенсі мірилом гуманності будь-якого суспільства і дер- жави. Цей інститут має багату і цікаву історію, яка бере витоки з найдавніших часів. Норми про усиновлення було закріплено у законах Хаммурапі, праві Стародавнього Риму тощо. Особливого інтересу набуває усиновлення дітей іноземцями. Якщо у середині 40-х рр. XX ст. мали місце лише одиничні випадки такого усиновлення, то на кінець 80-х рр. таке усиновлення стало у більшості держав світу зви- чайною практикою. У цей період починає широко використовувати- ся термін «міжнародне усиновлення», що раніше об’єднував окре- мі поняття «усиновлення дітей-іноземців» і «усиновлення дітей іноземцями». У випадку міжнародного усиновлення зачіпаються інтереси декількох осіб, які є громадянами різних держав, або осіб, які прожи- вають на території різних держав. У праві цих держав можуть закріплюватись різні, навіть протилежні погляди на усиновлення. Ці 1 Фединяк, Г. С. Міжнародне приватне право [Текст] : курс вибраних лекцій / Г. С. Фединяк. – К. : Юрінком Інтер, 1997. – С. 164. 248 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА розбіжності зумовлюються насамперед різними цілями, що поставле- ні перед інститутом усиновлення у цих державах. Так, у країнах Західної Європи законодавчо закріплено, що усинов- лення можливе лише з урахуванням інтересів дітей, але у той же час воно спрямоване на те, щоб «забезпечити бездітних осіб спадкоємцями, зробити можливим існування фірми» 1 , внаслідок чого у деяких держа- вах допускаються шлюби між усиновителем та усиновленою ним дитиною, а також усиновлення повнолітніх осіб. Цікавим є той факт, що у мусульманських країнах усиновлення взагалі заборонено. Це базується на одному з положень Корану: «Не створив Аллах для людини двох сердець усередині і не зробив ваших годованців вашими дітьми. Возведіть їх до їхніх батьків, це є більш справедливим у Аллаха, а якщо не знаєте їх батьків, то це ваші бра- ти у вірі і ваші близькі». Єдиною мусульманською державою, де функціонує інститут усиновлення, є Туніс 2 . В інших державах існує інститут «прийому» чи «притулку», відповідно до якого подружжя зобов’язується прийняти дитину і надати їй необхідну допомогу, про- те дитина не може ні носити прізвище своєї нової сім’ї, ні розрахову- вати на частину майна чи спадок 3 Оскільки у відносинах міжнародного усиновлення бере участь іноземний елемент, то можливими є такі випадки усиновлення: 1) в Україні іноземець усиновлює дитину-громадянина України; 2) в Україні громадянин України всиновлює дитину-громадянина іншої держави; 3) в Україні іноземець всиновлює дитину-іноземця; 4) за кордоном громадянин України всиновлює дитину-іноземця; 5) за кор- доном громадянин України всиновлює дитину-громадянина України; 6) за кордоном іноземний громадянин усиновлює дитину-громадянина України. Як бачимо, випадків немало, у зв’язку з чим виникає питання вибору компетентного правопорядку. Міжнародною практикою розроблено три підходи до регулюван- ня цього питання: 1) усиновлення за участю іноземного елемента регулюється особистим законом усиновлювача (Австрія, Німеччина, 1 Городецкая, И. К. Международная защита прав и интересов детей [Текст] / И. К. Городецкая. – М. : Междунар. отношения, 1973. – С. 74. 2 Синкевич, Н. Регламентация иностранного усыновления в международном частном праве [Текст] // Белорус. журн. междунар. права и междунар. отношений [Електронний ресурс] / Н. Синкевич. – Режим дос тупу: www.htt p://beljournal.by.ru 3 Рыжкова, Е. А. Смешанные браки мусульман с мусульманами [Текст] / Е. А. Рыжкова // Моск. журн. междунар. права. – 1999. – № 4. – С. 58. 249 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві Швейцарія); 2) усиновлення регулюється законом усиновленого (Ве- лика Британія, Бєларусь). У Великій Британії наказ про усиновлення видається судом, а усиновлення регулюється внутрішнім англійським правом; 3) відносини з усиновлення регулюються особистим законом усиновлювача з органічним застосуванням особистого закону усинов- леного (Російська Федерація, Франція, Норвегія, Швеція, Фінляндія, країни Латинської Америки). Особливістю колізійного регулювання відносин з усиновлення в Україні є застосування кумуляції, тобто одночасного використання права різних держав. Відповідно до ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право» усиновлення та його скасування регулю- ються особистим законом дитини та особистим законом усиновлюва- ча. Якщо усиновлювач — подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. При цьому здатність особи бути усиновлювачем визначається відповід- но до її особистого закону. Щодо правових наслідків усиновлення або його припинення, то вони визначаються особистим законом усинов- лювача. Нагляд та облік дітей, усиновлених відповідно до положень цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини. Процедура усиновлення в Україні регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 905, якою затвер- джено Порядок провадження діяльності з усиновлення та здійснен- ня нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей 1 , і Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 2 вересня 2008 р. № 510, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків перебування на обліку в Держав- ному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини при Мі- ністерстві України у справах сім’ї, молоді та спорту та ін. Усиновлення дитини-громадянина України громадянами України, які проживають за межами України, та іноземцями можливе у разі, якщо строк перебування цієї дитини на централізованому обліку Дер- жавного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини становить більше року (недодержання даного строку можливе, якщо дитина страждає на захворювання, що включене до Переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України, або якщо усиновитель є ро- дичем цієї дитини). 1 Офіц. вісн. України. – 2008. – № 79. – Ст. 2660. 250 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Громадяни України, які проживають за межами України, та іноземці, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, подають до Департаменту справу, яка складається з таких документів: 1) заява про взяття на облік кандидатів в усиновителі, засвідчена нотаріально; 2) копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, у двох примірниках; 3) висновок компетентного органу країни проживання, який підтверджує можливість заявників бути усиновителями, де за- значаються житлово-побутові умови (кількість спальних кімнат, наявність умов для проживання дитини), біографічні дані, склад сім’ї (кількість осіб, які проживають разом із заявником, ступінь родинного зв’язку, наявність власних дітей), ставлення заявників до усиновлен- ня. Висновок має містити рекомендації щодо кількості, віку та стану здоров’я дітей, яких можуть усиновити заявники; 4) дозвіл компетент- ного органу країни проживання заявників на в’їзд і постійне про- живання усиновленої дитини; 5) зобов’язання заявника (у двох примірниках): поставити дитину на облік у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України протягом місяця після в’їзду до країни проживання; забезпечити право усиновленої дитини зберігати громадянство України до досягнення нею 18 років; подавати консульській установі чи дипломатичному представництву України не менш як один раз на рік протягом перших трьох років після усиновлення та в подальшому один раз на три роки до досягнення дитиною вісімнадцяти років звіт про умови проживання та стан здоров’я усиновленої дитини; надавати можливість представникові консульської установи чи дипломатичного представництва України спілкуватися з дитиною; повідомляти консульську установу чи дип- ломатичне представництво України про зміну місця проживання усиновленої дитини; 6) засвідчена нотаріально письмова згода другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством; 7) довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про до- ходи за попередній календарний рік, засвідчена нотаріально або орга- ном, який її видав; 8) засвідчена нотаріально копія документа про шлюб, зареєстрований в компетентних органах країни (у двох при- мірниках); 9) висновок про стан здоров’я кожного заявника; 10) довідка про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана компетентним органом країни проживання; 11) засвідчена нотаріально копія документа, що підтверджує право власності або користування 251 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві житловим приміщенням, із зазначенням його загальної і житлової площі та кількості спальних кімнат. Усі документи (крім копії паспорта або іншого документа, що посвідчує особу) підлягають легалізації у відповідній закордонній дипломатичній установі України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, і подаються до Департаменту разом з їх перекладом на українську мову, що засвідчується в установ- леному порядку. Строк дії цих документів становить один рік від дати їх видання, якщо інше не передбачено законодавством країни (про що зазначається в документі), в якій вони видані. При цьому на день по- дання документів до Департаменту строк їх подальшої дії має стано- вити не менше як шість місяців. Департамент протягом 20 робочих днів перевіряє документи і в разі відповідності законодавству бере заявників на облік кандидатів в усиновлювачі із занесенням даних про них до Книги обліку кандидатів в усиновлювачі та Єдиного банку даних. Після цього дані особи на- бувають право на ознайомлення з інформацією про дітей, які можуть бути усиновлені, на знайомство та встановлення контакту з дитиною. У випадку виявлення кандидатом в усиновителі бажання усиновити конкретну дитину (чи дітей) після знайомства з нею (ними) роз- починається стадія підготовки документів для подання до суду. Дані особи звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини із заявою про бажання усиновити дитину, яка складається українською мовою та засвідчується нотаріусом. Служба у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини протягом 10 робочих днів від дня надходження заяви кандидатів в усиновителі: а) з’ясовує, чи згодна дитина на усиновлення, відповідно до вказаного Порядку; б) готує проект висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. Для одержання письмової згоди Департаменту на усиновлення кандидатом в усиновлювачі подаються відповідна заява, висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, копія письмової згоди дитини на усиновлення та інші документи, передбачені у Порядку. Усиновлення дітей проводиться на підставі рішення суду. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за її межами, здійснюється консульськими установами чи дипломатич- ними представництвами України в країні проживання дитини. 252 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Порядком провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за додержанням прав усиновлених дітей встановлюються та- кож права й обов’язки кандидатів в усиновлювачі та усиновлювачів, а також здійснення нагляду за додержанням прав усиновлених дітей. Щодо наслідків усиновлення, то одним з них є одержання усинов- леним громадянства усиновителів. Закон України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» 1 серед підстав набуття громадянства України, встановлених ст. 6, окремо передбачає таку, як усиновлення. Згідно зі ст. 11 Закону дитина, яка є іноземцем або особою без грома- дянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства або іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Як бачимо, в цьому Законі містяться односторонні імперативні норми, в ньому відсутнє будь-яке колізійне регулювання питань, пов’язаних з громадянством дитини у випадках народження чи усиновлення, що мали місце у змішаних шлюбах. До речі, і в Законі України «Про міжнародне приватне право» це питання залишилося невирішеним. |