Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 8. Представництво, довіреність та позовна давність у міжнародному приватному праві 8.1. Види представництва в міжнародному приватному праві У зв’язку з розширенням експортно-імпортних відносин за участю осіб як юридичних, так і фізичних українських осіб, інтенсивною інтеграцією України у світову спільноту, в тому числі її вступом у СОТ, 215 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві особливого значення набуває інститут представництва. Завжди важли- вим аспектом залишається правильна кваліфікація набуття і реаліза- ції цивільних прав, виконання обов’язків. Це зумовлює необхідність з’ясувати низку питань теорії представництва і повноваження, зокрема, кваліфікації представництва, довіреності, які розглядаються в контексті представництва у комерційних відносинах, що в свою чергу є окремим випадком представництва в цілому. За своєю сутністю представництво — це реалізація правосуб’єктно- сті під час вчинення правочинів та інших юридичних дій, що здійснює представник у межах наданих йому повноважень, з котрих як з юри- дичних фактів випливають правовідносини за участю того, кого пред- ставляють, і третіх осіб. У свою чергу представник залишається за межами відносин, породжених його діями, не набуває ніяких прав і не несе ніяких обов’язків. Таким чином, дії представника породжують юридичні наслідки для того, кого представляють, однак не для самого представника. У міжнародних приватноправових відносинах виділяють такі загаль- ні види представництва, як законне представництво і представництво, що виникає внаслідок спеціального уповноваження особи. Останній вид представництва традиційно для вітчизняного законодавства має назву просто «представництво», або «уповноважене представництво», тоді як, наприклад, закон Італії «Реформа італійської системи міжнародного при- ватного права» 1995 р. класифікує представництво на таке, що виникло на підставі припису закону, і «добровільне представництво». У свою чергу, добровільне представництво може використовуватись у вигляді представництва за довіреністю, комерційного представницт- ва та ін. Зокрема комерційне представництво заслуговує на особливу увагу, оскільки його регулювання є досить новим для українського права (ст. 243 ЦК України), а застосування у приватноправових відносинах з іноземним елементом навпаки, — досить поширеним і суперечливим. Для галузі комерційного представництва характерною є різноманітність класифікації його відносин, наданих різними право- вими системами. З урахуванням цього обрання права підпорядкування у кожному конкретному випадку комерційного представництва може не тільки вплинути на зміст такого представництва, а й сприятиме по- збавленню в подальшому недійсності певних положень договору. Зо- крема, слід визначити, право якої держави може бути застосовано до конкретного правочину, чи може бути застосована автономія волі 216 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА (принцип, відображений у ст. 31 Закону України «Про міжнародне приватне право»), чи є припустимими обрані види договорів. Напри- клад, законодавство деяких країн забороняє діяльність представників, що не є їх громадянами або юридичними особами. Певним чином ситуацію ускладнює відсутність колізійних норм, що регулюють інститут представництва в цілому. Окремі питання цього інституту можуть бути вирішені в межах норм, що регулюють порядок видання, строки дії довіреності, котрі визначено у ст. 34 За- кону України «Про міжнародне приватне право». Колізійною нормою українського права щодо безпосереднього врегулювання питання довіреності є ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно з якою порядок видання, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визнача- ються правом держави, у якій видано довіреність. За своєю сутністю видання довіреності — односторонній правочин. На сучасному етапі загальною тенденцією для законодавств більшості країн, а також низки міжнародних договорів, наприклад, Конвенції про право, що застосовується до договірних зобов’язань, та ін., є відображення принципу автономії волі сторін. Його значення полягає у наданні певної свободи сторонам правочину за участю іноземного елемента. Саме такий підхід є характерним і для законодавства України, колізійні норми якого щодо правочинів містяться у Законі «Про міжнародне приватне право». Відповідно до ст. 31 цього Закону форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинен- ня, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, — місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встанов- лено договором. У свою чергу, зміст правочину за ст. 32 Закону може регулюватися правом, обраним сторонами. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином. 8.2. Колізійні та матеріально-правові норми щодо позовної давності Відносно визначення позовної давності для учасників міжнародно- го комерційного обігу підлягає вирішенню традиційне для всіх правовідносин за участю іноземного елемента питання: право якої держави застосовується в тому чи іншому випадку? 217 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві Отже, позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Колізійні норми щодо врегулювання питань позовної давності містить Закон України «Про міжнародне приватне право», згідно із ст. 35 яко- го позовна давність визначається правом, що застосовується для ви- значення прав та обов’язків учасників відповідних відносин. Відповід- но до цієї самої статті вимоги, на які позовна давність не поширюється, визначаються правом України, якщо хоча б один з учасників відповідних відносин є громадянином України або її юридичною особою. Виходячи з того, що норми українського права з питань позовної давності є матеріально-правовими, їх застосування можливо як у ви- падках, коли право України обрано сторонами як право правочину, так і у випадках, коли відсутня угода сторін і його застосування визнаєть- ся внаслідок колізійної норми. Ускладнення виникають при застосуванні норм іноземного пра- ва. Це пов’язано із тим, що законодавство різних країн містить норми, в яких не збігаються ні тривалість строків позовної давності, ні по- рядок їх обчислення. До того ж у країнах континентальної системи права позовна давність кваліфікується як інститут матеріального права, коли законодавство англо-американської правової системи відносить його до процесуального права. Також до значної не- визначеності у правовому регулюванні призводять розрізненість та недостатня кількість джерел інформації про норми іноземного за- конодавства щодо тривалості строків позовної давності. Так, у Великій Британії встановлено загальний строк позовної давності у шість років, у Франції, Швейцарії та Італії — десять років, у Німеччині — тридцять років. Крім того, як і в Україні, законодавство багатьох країн визначає як загальні, так і спеціальні строки позовної давності за позовами окремих категорій. Зазначені строки можуть бути скороченими або більш три- валими. І як в Україні, трапляються випадки ще більшої градації спеціальних строків позовної давності, зокрема, ЦК Італії передбачає строки тривалістю у п’ять, три, два, півтора роки, а також у шість місяців (статті 2946–2955). Така нормативна різноманітність вимагає уважного підходу до вирішення питання про те, коли саме спливає строк позовної давності спірної вимоги. З 80-х років XX ст. спостерігається зменшення гостроти проблеми спливу строку позовної давності за рахунок усе більшого переходу до 218 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА матеріально-правової кваліфікації і англо-американських систем пра- вопорядку. У Великої Британії, наприклад, це відбулося на основі За- кону про іноземні строки позовної давності 1984 р. У багатьох фе- деральних штатах США норми загального права містять так звані «позичені» закони, що сприяє врахуванню державою за місцем знахо- дження суду норм інших держав з більш короткими строками, хоча їх застосування не є обов’язковим. Ситуація спрощується, коли спірні правовідносини підпадають під регулювання матеріально-правових норм стосовно строків позовної давності, що містяться у міжнародних договорах України. Наприклад, § 1 ст. 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення 1950 р. встановлює, що претензії та позови учасників правовідносин, котрі регулюються зазначеним нормативним актом можуть бути заявлені протягом дев’яти місяців, за винятком претензій та позовів про про- строчення у доставленні вантажу, для пред’явлення яких встановлено строк два місяці. Відповідно до Конвенції ООН «Про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів» 1974 р. єдиним для всіх договорів міжнародної купівлі-продажу встановлено строк позовної давності чотири роки. Одночасно Конвенція містить норми про перерву та подовження стро- ку позовної давності, а також встановлює загальне обмеження строку до десяти років. Контрольні запитання 1. Визначте сферу дії права, що застосовується до форми та змісту правочину з іноземним елементом. 2. Назвіть особливості колізійно-правового регулювання до- говірних зобов’язань у МПП. 3. Охарактеризуйте основні положення Конвенції ООН про до- говори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. 4. Назвіть основні джерела правового регулювання міжнарод- них перевезень вантажів, пасажирів та багажу. 5. У чому полягають особливості колізійно-правового та ма- теріально-правового регулювання деліктних зобов’язань у МПП? 219 Розділ VIII Трудові відносини в міжнародному приватному праві § 1. Загальна характеристика трудових відносин у міжнародному приватному праві Трудова міграція — явище, характерне для сучасного світу. На збільшення кількості працівників-мігрантів впливають різні чинники економічного і політичного характеру. Серед них можна виділити такі події початку 90-х років XX ст.: розпад СРСР, воєнні конфлікти на території колишньої Югославії, міжетнічні зіткнення і помилки під час переходу країн Східної Європи до ринкової економіки. І як наслідок — практично в кожній країні світу є певна група працівників, які закон но чи незаконно прибули з іншої держави для працевлашту- вання. Дослідники відзначають, що сьогодні триває процес переселення людей до багатих країн. Основна мета переселенців — вирішення завдань економічного характеру, звичайно, є й інші цілі — родинні, релігійні тощо. Як правило, прибулі знаходять застосування своєї праці у тих галузях, які через різні причини є непривабливими для працівни- ків корінної нації. Такими галузями є: аграрне виробництво, будівницт- во, сфера обслуговування (вивезення сміття, доглядання за хворими і престарілими) та ін. Проблемам правового регулювання «транскордонної» трудової діяльності велика увага приділяється як на міждержавному рівні, так і на рівні національному. Законодавством переважної більшості держав право їх громадян на виїзд за кордон з метою працевлаштування нічим не обмежується. Деякі країни стимулюють виїзд громадян за кордон шляхом підписання дво- і багатосторонніх договорів. Кожна держава встановлює власний порядок в’їзду на її територію іноземних громадян. Багато країн світу обмежують в’їзд іноземців 220 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА шляхом одержання спеціального дозволу на отримання роботи. Такі дозволи вимагаються за законодавством Німеччини, Франції, Великої Британії, США, Австрії та інших держав. Крім того, деякі країни встановлюють щорічні квоти на в’їзд іноземців з метою працевлаштування (США, Австрія, Швеція та ін.). Додатково окремі держави приймають спеціальне законодавство, що регулює трудові відносини на спільних підприємствах та у вільних економічних зонах, наприклад, Закон КНР про спільні підприємства з китайським та іноземним капіталом 1979 р. Право, яке регулює трудові відносини, має подвійний характер: йому, крім приватноправового елемента, належить і елемент публічно- правовий. А тому В. П. Звеков дійшов висновку про те, що система норм, яка впливає на трудові відносини з іноземним елементом, формує підгалузь МПП — міжнародне приватне трудове право, що складається із матеріально-правових і колізійних норм 1 . До сфери дії МПП нале- жать ті з них, що мають цивілістичний характер, — відносини трудо- вого найму, питання відшкодування шкоди, завданої трудовим ка- ліцтвом, тощо. Для практики судів і доктрини країн Заходу характерні спроби розподілити застосування права до трудових відносин за питаннями приватного і публічного права. Одні автори відповідно до національних концепцій намагаються застосувати до трудових угод загальні колізійні принципи зобов’язального права (обрання права сторонами на підставі автономії волі сторін, застосування закону місця укладення угоди та ін.). Інші висувають на перший план питання публічно-правового ха- рактеру, відносно яких не може застосовуватись іноземне публічне право, а завжди підлягає застосуванню правило країни місця роботи. Міжнародно-правове регулювання трудової міграції — це встанов- лена міжнародними договорами (актами) система стандартів віднос- но регулювання трудової міграції, яку держава, що приєдналася до відповідного договору (ратифікувала його), використовує в національно- му законодавстві. Визначальними є положення Загальної декларації прав людини щодо права особи вільно покидати будь-яку країну, включаючи власну (ст. 13), та права вільно обирати роботу (ст. 23). Сучасна міжнародно-правова регламентація міграційних процесів розвивається частіше за все як договірне право. Джерелом міжнародно- 1 Звеков, В. П. Международное частное право [Текст] : курс лекций / В. П. Зве- ков. – М., 1999. – С. 410. 221 Розділ VІІІ. Трудові відносини в міжнародному приватному праві правової регламентації міграційних процесів стає вся сукупність міжнародних угод, які регулюють міграційні процеси незалежно від географічного охоплення та кількості учасників. Тому ця проблема стала предметом багатосторонніх, двосторонніх угод, договорів та угод держав, вона перебуває в полі зору універсальних і регіональних міжнародних організацій. У доктрині міжнародного права немає єдиного погляду на термін «міжнародний трудовий мігрант». У науці міжнародного трудового права виділяють п’ять основних типів міжнародних мігрантів: 1) по- селенців; 2) контрактних працівників; 3) професіоналів; 4) нелегальних іммігрантів; 5) осіб, що шукають притулок, і біженців. «Трудящі-мігранти» — це контрактні працівники, якими є особи, прийняті на роботу на обмежений строк, як правило, некваліфіковані чи низькокваліфіковані сезонні робітники; професіонали — особи з високим рівнем освіти і достатнім досвідом роботи, велика кількість яких є співробітниками багатонаціональних корпорацій і які пе- реїжджають з однієї філії до іншої. Здебільшого у міжнародних до- кументах використовується термін «трудящий-мігрант» (іноді пе- рекладається українською як «працівник-мігрант»). Універсальні і глобальні міжнародні організації, пов’язані з регу- люванням міграційних процесів, можна поділити на дві групи: 1) інституції, які розв’язують міграційні проблеми в рамках своєї основної функціональної компетенції: МОП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.; 2) міжнародні органи, які мають за мету міжурядову співпрацю з упо- рядкування саме міграційних процесів та визначення статусу мігранта: Міжнародна організація міграції, Управління Верховного комісара ООН з справ біженців, Міждержавний фонд допомоги біженцям і ви- мушеним переселенцям (на рівні СНД) Характер проблеми ре- гламентації міграційних процесів обумовлює розширення ін- ституційного співробітництва у всіх сферах. Двосторонні договори закріплюють норми щодо захисту мігрантів та інші питання стосовно працевлаштування іноземців. Саме ці угоди вирішують такі питання: 1) статус компетентного органу держави, який вирішуватиме питання направлення працівників в іноземні країни; 2) порядок обміну інформацією про вакансії; 3) порядок визначення нелегального мігранта та його подальшої долі; 4) зміст списку кан- дидатів на одержання роботи; 5) порядок попереднього відбору із списку кандидатів на одержання вакансії; 6) порядок медичного обсте- 222 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА ження та подальшого медичного обслуговування; 7) порядок прибуття іноземців на територію країни роботи та в’їзні документи; 8) порядок одержання дозволу на проживання та працевлаштування або їх відсутність; 9) якими мовами або мовою укладається трудовий договір та його умови; 10) хто оплачує витрати на проживання; 11) визначаєть- ся компетентний орган, який має право розв’язувати можливі спори. § 2. Колізійне регулювання міжнародних трудових відносин У Законі України «Про міжнародне приватне право» названо таку основну колізійну прив’язку — право держави, де виконується робота (ст. 52). У законодавстві ж інших країн закріплено не тільки такі, а й відмінні правила. Тому у сфері трудових відносин склалися основні колізійні принципи, наведені нижче. 1. Закон країни праці (lex loci laboris) — основний принцип зако- нодавства про МПП Австрії, Угорщини, Іспанії, Швейцарії, Бразилії та ін. Згідно з цим принципом до іноземців застосовується закон країни праці. Даний принцип визначається по-різному. В одних випадках — закон країни місця знаходження підприємства, де працює особа. 2. Вільний вибір права (автономія волі — lex voluntatis). Законодав- ство деяких країн дозволяє сторонам трудової угоди обирати закон для її врегулювання. 3. Закон місця знаходження працедавця. Цей колізійний принцип застосовується у тих випадках, коли трудові функції виконуються на території декількох держав, і тоді застосовується закон місця знаход- ження, закон місця проживання або закон місця комерційної діяльності працедавця. 4. Закон прапора судна (lex flagi). Трудові відносини працівника, який виконує службові обов’язки на водному чи повітряному транспор- ті, регламентуються законом країни, де зареєстровано транспортний засіб. 5. Особистий закон роботодавця — фізичної або юридичної особи (lex personalіs / lex societatis). Застосовується тоді, коли відряджений працівник виконує свої трудові функції за кордоном або коли місце роботи практично неможливо встановити. Іноді при відрядженні працівника в іншу країну для виконання тих або інших трудових за- 223 Розділ VІІІ. Трудові відносини в міжнародному приватному праві вдань застосовується принцип закону країни установи, яка відрядила працівника (lex loci delegationis). 6. Закон країни укладення угоди про найом (lex loci contractus). Деякі країни у своєму законодавстві визначають, що до трудових відносин, укладених у цих країнах застосовується місцеве право (Ве- лика Британія, США). Російський дослідник І. Я. Кисельов називає два випадки екс- територіального застосування трудового права: а) за допомогою укла- дення спеціальної угоди; б) іноземне право застосовується у всіх ви- падках, коли колізійні норми прямо відсилають до іноземного закону 1 Будь-яка країна може заборонити застосування на своїй території норм іноземного права, якщо це суперечить публічному порядку. Інші країни бажають розширити екстериторіальну дію свого трудового законодав- ства (наприклад, деякі закони США не тільки діють на території США, а й поширюються на трудові відносини американських громадян, що проживають за кордоном, з американськими компаніями, які функціонують за межами США). |