Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 5. Трудові права українських громадян за кордоном Зовнішня трудова міграція є характерною для України, і вона має різноспрямований характер — схід/захід. Кількість українських гро- мадян, які постійно працюють за межами України, постійно зростає. При цьому держава вживає відповідних заходів щодо захисту своїх громадян. Дискримінація громадян України, що працюють за кордоном, є доведеним фактом, і тому держава вживає заходів щодо покращення захисту наших заробітчан. Крім того, громадяни України мають право на укладання трудових контрактів з іноземними наймачами, що перебувають за кордоном, для виконання роботи на території України. Це право випливає з економічної волі індивіда, що лежить в основі демократії, правової держави, дійс- но громадянського суспільства. Це важливе положення як частина економічної незалежності індивіда означає свободу продажу громадя- нином за своїм розсудом власної робочої сили як товару. Але у більшості випадків наші громадяни працюють в іноземних наймачів за кордоном за трудовим договором. Під час улаштування на роботу трудові відносини виникають і регулюються трудовим законо- давством відповідної іноземної держави. Доступ до праці постійно проживаючого громадянина України, обсяг його трудових прав і обов’язків залежать від права конкретної країни (зокрема, від норм, що визначають правовий статус іноземців) і чинного в цій країні тру- дового права. Вітчизняне законодавство громадян у галузі праці в цьо- му разі не діє. Однак для наших громадян, що постійно проживають за кордоном, під час повернення їх на батьківщину слід передбачити правові гарантії щодо пенсійного та соціального забезпечення, зара- ховувати стаж роботи за кордоном до загального стажу, що надає їм право на різні соціальні виплати. 233 Розділ VІІІ. Трудові відносини в міжнародному приватному праві Велика кількість громадян України працюють за кордоном офіційно, а кількість осіб, що працюють нелегально, — в декілька разів більша. Деякі держави виявляють занепокоєння з приводу проникнення наших громадян на «чорний ринок» робочої сили. Нелегальній міграції сприяє комерційна діяльність різноманітних посередницьких організацій, що з’явилися недавно, які займаються питаннями працевлаштування на- ших громадян за кордоном. Ця проблема стала предметом розгляду Верховної Ради України, де було підтверджено, що міграція українців нині перетворилася на проблему державного рівня. Більшість українців працюють у статусі нелегальних мігрантів, тому їх захист значно ускладнюється. Серед причин міграційних процесів головними є соціально- економічні, а також низькі доходи громадян в Україні. За рейтингом ООН, за рівнем ВВП Україна посідає 102 місце у світі. Високий рівень безробіття — також причина пошуку кращої долі за кордоном. Іноземні країни найбільш зацікавлені в приході висококваліфікованої робочої сили. Так, Україна витрачає значні кошти на підготовлення ква- ліфікованих фахівців, а вони застосовуються в країнах, що економлять кошти на підготовлення та перепідготовлення різних спеціальностей. Підкреслювався і позитивний бік трудової міграції — держава одержує додатково значні фінанси. За ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, щовключає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Для реалізації цього принципу громадяни України мають право, зокрема, укладати трудові договори з іноземними наймачами як на території України, так і за кордоном. Для визначення права, яке регулюватиме подібні трудові відносини, у ст. 8 КЗпП України закріплено норму про те, що трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян регулюються законодавством держави, в якій здійснюється працевлаштування (наймання) працівника, і міжнародни- ми договорами України. Крім того, ст. 53 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає два випадки, коли праця громадян України за кордоном регулюватиметься правом України: а) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; б) громадяни Украї- ни уклали з роботодавцями — фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому 234 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законо- давству держави, на території якої виконується робота. Таким чином, для українських громадян, які працюють за кордоном з іноземним наймачем, вітчизняне колізійне право встановлює прив’язку до права країни працевлаштування. Це означає, що трудові відносини українських громадян за кордоном залежать від політики іноземної держави у сфері працевлаштування іноземців (допущення іноземців на ринки праці, заснування квот, установлення відповідальності тощо) і регулюються відповідно до міжнародних договорів про працевла- штування, трудового законодавства конкретної країни, статуту відповідного підприємства, трудових договорів та інших локальних нормативних актів. Від них залежать права та обов’язки у сфері праці українських громадян, їх правовий статус у трудових відносинах як іноземців у певній країні. Українське матеріальне право в даних пи- таннях не є компетентним. Додатково питання трудової міграції можуть бути врегульовано двосторонніми угодами. Наприклад, Угода між урядами України та Російської Федерації від 14 січня 1993 р. про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Російської Федерації, працюю- чих за межами своїх держав, виходить із принципу національного режиму, передбачає взаємне застосування трудового законодавства до громадян обох держав, порядок відшкодування збитків працівнику внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, одержаного внаслідок виконання ним трудових обов’язків, визнання дипломів, свідоцтв та інших документів про освіту та кваліфікацію без ле- галізації. § 6. Правове регулювання праці співробітників міжнародних та міжурядових організацій Трудові відносини між міжнародною і міжурядовою організацією та її персоналом незалежно від категорії та громадянства регулюються виключно положеннями та правилами про персонал і не підпадають під сферу дії норм національного трудового права. Це обґрунтовується тим, що міжурядова організація, яка є суб’єктом міжнародного при- ватного права, користується повною автономією щодо розгляду питань, 235 Розділ VІІІ. Трудові відносини в міжнародному приватному праві які стосуються її внутрішньої діяльності. Отже, організація має осо- бливий характер правосуб’єктності, на нього не впливатиме ні місце укладення угоди, ні місце виконання співробітником своїх обов’язків. Трудові спори ООН та її спеціалізованих установ зі своїм персона- лом розглядаються адміністративними трибуналами цих організацій. Відповідно до свого Статуту Адміністративний трибунал ООН компетентний заслуховувати та виносити рішення за заявами, які сто- суються порушень контрактів найму персоналу Секретаріату ООН або умов найму такого персоналу. В ст. 14 Статуту встановлено, що компетенція Трибуналу може поширюватися на будь-яку спеціалізовану установу на умовах, передбачених спеціальною угодою, яка повинна бути укладена з кожною такою установою Генеральним секретарем ООН. Адміністративний трибунал МОП компетентний розглядати скар- ги, пов’язані з додержанням за змістом або за формою умов призна- чення на посаду та застосування до даного випадку відповідних приписів Положення про персонал співробітників Міжнародного бюро праці та співробітників тих міжнародних організацій, які визнали правомочність Трибуналу (наприклад, ЮНЕСКО, Міжнародний союз електрозв’язку, Продовольча та сільськогосподарська організація, Всесвітній поштовий союз та ін.). Положення про персонал міжнародних організацій закріпили пра- ва і обов’язки та основні умови праці осіб, які працюють за наймом на постійних або тимчасових засадах. Усі члени персоналу організацій є міжнародними цивільними службовцями та їх відповідальність має міжнародний характер. У положеннях про персонал передбачаються порядок найму пер- соналу, виплати зарплатні та інших грошових винагород, відрядження, а також пенсійне забезпечення. Відповідно до Статуту ООН не вста- новлено жодних обмежень щодо прав жінок та чоловіків брати участь у виконанні трудових функцій, так само і підібрання на роботу здійснюється без різниці за ознаками раси або релігії. За можливістю підібрання має здійснюватися на конкурсних засадах. Вирішуються й інші важливі умови виконання трудових обов’язків працівників таких організацій: надання відпусток, пенсійне забезпечення, дисциплінарна відповідальність працівника, години праці та відпочинку, медичних оглядів або медичного забезпечення, виплат різного роду компенсацій тощо. 236 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Таким чином, правове регулювання праці персоналу ООН та інших міжурядових організацій здійснюється тільки на основі положень про персонал. Одні організації впроваджують це докладно, а інші — ви- значають лише загальні умови праці. Конкретні питання трудової діяльності співробітників вирішує вища посадова особа організації. Правила про персонал цих організацій не передбачають застосування внутрішньодержавних правових норм. У Юридичному висновку Секретаріату ООН від 16 лютого 1976 р. з цього питання підкреслювалося, що ООН може лише деколи у по- рядку консультацій витребувати думку місцевих влад про існуюче становище у сфері внутрішньодержавного права 1 Контрольні запитання 1. У чому полягають особливості колізійно-правового регулю- вання трудових відносин у МПП? 2. У чому полягають особливості матеріально-правового регу- лювання трудових відносин у МПП? 3. Охарактеризуйте порядок працевлаштування іноземних громадян в Україні. 4. Охарактеризуйте порядок працевлаштування громадян Укра- їни за кордоном та особливості захисту їхніх трудових прав. 5. Назвіть основні функції МОП у сфері захисту прав трудових мігрантів. 1 Юридический ежегодник Организации Объединенных Наций. – Нью-Йорк, 1976.– С. 222. 237 Розділ IX Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві § 1. Особливості правового регулювання шлюбно-сімейних відносин у праві різних держав При вивченні будь-якого розділу Особливої частини МПП стає очевидним, що кожна держава у межах своєї юрисдикції встановлює власні правила регулювання однакових відносин. Сфера шлюбно- сімейних відносин у цьому сенсі є унікальною, оскільки ні процес уніфікації, ні існування міжнародних звичаїв не можуть нівелювати ту специфіку в регулюванні, що зумовлюється національними нормами. На регулювання шлюбно-сімейних відносин дуже сильний вплив справляють історичні традиції, релігійні настанови, місцеві звичаї, соціально-економічні та побутові особливості та ін., що й породжує специфічну регламентацію цих відносин. Відмінним у різних державах є і співвідношення норм різного характеру. Так, однакова за змістом норма у різних спільнот може бути закріплена як норма етична, релігійна чи правова, крім того, різні нормативні чинники набувають різного значення у різних культурах (наприклад, у мусульманських державах переважає вплив релігійних норм, в інших (Японія, Китай) — етично-світоглядних традиційних норм, у європейських — правових норм). До шлюбно-сімейних відносин у МПП належить вирішення колізій щодо: укладання та розірвання «шлюбу з іноземним елементом», тоб- то шлюбу між особами різної державної належності або здійснення цих дій за кордоном; регулювання відносин подружжя у шлюбах з іноземним елементом; «міжнародне усиновлення», тобто усиновлен- ня дитини особами з іншою державною належністю; аліментні зобов’язання батьків і дітей та ін. У сучасних умовах у сфері правово- го регулювання сімейних відносин також набуває гостроти проблема 238 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА регулювання так званих «нових» відносин, пов’язаних з науковими досягненнями та змінами ціннісних орієнтирів у деяких суспільствах (наприклад, відносини щодо «цивільних» шлюбів, одностатевих шлюбів, сурогатного материнства тощо). Підставою виникнення колізій у галузі шлюбно-сімейних відносин є застосування у різних державах різного правового регулювання до однакових фактичних обставин. Правова система кожної держави закріплює такий інститут сімейного права, як укладання шлюбу. При цьому національне законодавство звичайно містить як власне поняття шлюбу (шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство) 1 , так і власні вимоги щодо його дійсності. Ці вимоги можна поділити на такі групи. 1. Вимоги до осіб, які укладають шлюб (шлюбний вік, стать, на- явність і ступінь споріднення, добровільна згода на шлюб сторін, їх батьків чи інших осіб, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, стан здоров’я та ін.). Такі вимоги ще називають матеріальними. Не- додержання матеріальних вимог тягне за собою визнання шлюбу недійсним. Разом із тим наявність у кожній державі власних ма- теріальних вимог до осіб, які укладають шлюб, сприяє виникненню «кульгаючих відносин» — таких відносин, які одержали неоднакову оцінку в праві різних держав, тобто в одній державі визнаються юри- дично дійсними, а в іншій — вважаються нікчемними і не породжують жодних правових наслідків. Так, в Україні до матеріальних умов укладання шлюбу відповідно до статей 21–26 СК України належать досягнення шлюбного віку (для жінок — 17 років, для чоловіків — 18 років), добровільна згода, одношлюбність, різна стать сторін, а також відсутність обставин, що перешкоджають укладанню шлюбу (наприклад, наявність прямого споріднення в осіб, що укладають шлюб, та ін.). У законодавстві різних держав містяться великі розбіжності щодо шлюбного віку осіб, які укладають шлюб. Наприклад, за законодав- ством Франції шлюбний вік для чоловіків становить 18 років, для жінок — 15 років, в Японії — відповідно 18 і 16, в Іспанії — 14 і 12, у США в різних штатах шлюбний вік може коливатися від 15 до 21 для чоловіків і від 14 до 18 для жінок. У деяких державах взагалі не вста- новлено вікового цензу для осіб, які укладають шлюб, зокрема, шлюб- ний вік не передбачено законодавством Ємену. В кожному конкретно- му випадку він визначається індивідуально: 10-річний юнак і 9-річна 1 Кибенко, Е. Р. Международное частное право [Текст] : учеб.-практ. пособие / Е. Р. Кибенко. – Харьков : Эспада, 2003. – С. 118. 239 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві дівчина можуть бути визнані повнолітніми і одержати право на шлюб (за умови досягнення ними статевої зрілості) 1 . За законодавством більшості держав шлюбний вік може бути знижено за наявності по- важних причин відповідним компетентним органом (наприклад, за законодавством Італії у виключних випадках шлюбний вік може бути знижено на два роки відповідно до постанови державного прокурора при суді). Згоду законних представників на шлюб неповнолітніх перед- бачають законодавство Франції та Англії (до 21 року), Німеччини (до 18 років) та деяких інших держав. Взаємна згода сторін на укладання шлюбу є обов’язковою у біль- шості європейських держав (Франція, Велика Британія) та США, про- те у мусульманських державах таку умову укладання шлюбу не перед- бачено. Відповідно до сімейного законодавства Ємену, Ірану, Пакиста- ну від імені нареченої шлюбний договір укладає її батько або опікун, який може видати заміж неповнолітню дівчину без її згоди. Різностатевість сторін за законодавством окремих держав не є обо- в’язковою умовою укладання шлюбу. Так, за законодавством Швеції, Нідерландів, Франції, Італії одностатеві шлюби є дозволеними. Одношлюбність — обов’язкова умова укладання шлюбу в Україні, США, країнах Європи та Латинської Америки. У мусульманських країнах шлюби залишаються полігамними (чоловік може мати до чо- тирьох дружин). Звичаєве право окремих африканських племен взага- лі не містить обмежень полігамії щодо кількості жінок або чоловіків. Відсутність між сторонами прямого споріднення чи відносин сво- яцтва є обов’язковою умовою укладання шлюбу за законодавством більшості держав. Забороняються також шлюби між двоюрідними братами і сестрами, племінниками і тітками (дядьками) та між усино- вителями та усиновленими ними дітьми. В одних державах шлюб припиняє відносинам з усиновлення (Німеччина, Франція), а в інших (Україна) такий шлюб можливий при скасуванні усиновлення. У сімейному законодавстві різних держав можуть міститися й інші матеріальні вимоги до осіб, які укладають шлюб: задовільний стан здоров’я (у деяких державах необхідним є проходження спеціального медичного огляду до укладання шлюбу (Іспанія); відсутність тимчасо- вої заборони на укладання шлюбу — «жалобний строк» після смерті чоловіка або строк «після розлучення» встановлюється для жінок 1 Сюкияйнен, Л. Р. Мусульманское право. Вопросы теории и практики [Текст] / Л. Р. Сюкияйнен. – М. : Наука, 1986. – С. 164. 240 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА з метою уникнення можливих спорів про батьківство (300 днів — у Франції, Швейцарії, 302 дні — у Німеччині); інші заборони (у му- сульманських країнах заборона шлюбів з іновірцями (Ірак), обітниця ченця тощо). 2. Вимоги до процедури укладання шлюбу (формальні вимоги) також є досить різними за законодавством різних держав: а) визнається лише цивільна форма реєстрації шлюбу в компетентних органах дер- жави (Україна, Росія, Франція, Німеччина, Японія та ін.); б) дозволеною є як цивільна, так і релігійна форма шлюбу в таких державах, як Ве- лика Британія, Італія, Бразилія тощо; в) тільки релігійна форма шлюбу є правомірною і породжує правові наслідки у більшості мусульмансь- ких держав (Ірак, Іран) та Ізраїлі, Греції, Ліхтенштейні; г) дозволяють- ся юридично не оформлені шлюби, тобто шлюби за загальним або звичаєвим правом, «common law marriage» (відомі у деяких штатах США, низці провінцій Канади). У цьому разі достатніми є наявність добровільного волевиявлення стати чоловіком і дружиною та існування фактичних шлюбних відносин. Як порівняння — за правом Об’єднаних Арабських Еміратів спільне проживання чоловіка і жінки без укладан- ня шлюбу і навіть поцілунок на людях караються тюремним ув’яз- ненням. Загальним правилом за законодавством більшості держав є обо- в’язкова особиста присутність обох сторін при укладання шлюбу. Лише в окремих державах допускається шлюб через представника (Перу, Іспанія, Мексика). Різними є вимоги щодо присутності повнолітніх свідків (від двох до шести у Німеччині та Швеції; трьох свідків- мусульман за правом Іраку). В законодавстві деяких держав передба- чено обов’язкові процедури, що передують укладанню шлюбу: публічне повідомлення про шлюб є обов’язковим у Франції, Італії; одержання спеціального дозволу (ліцензії) на шлюб — у США, Великої Британії; заручини тощо. Іноді встановлюється необхідність одержання поперед- нього дозволу компетентного органу державної влади на шлюб з іноземцями (Ірак, Індія, Норвегія, Італія, Швеція). Суттєвими у праві різних держав є і відмінності, що стосуються припинення шлюбу. Ще й досі існують держави, в яких розірвання шлюбу не допускається (Ірландія, Андорра, деякі держави Латинської Америки, де значний вплив католицизму). Не схвалюється розірвання шлюбу й у мусульманських країнах, проте воно є можливим. Напри- клад, за правом Об’єднаних Арабських Еміратів жінка може вимагати 241 Розділ ІХ. Шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві розірвання шлюбу, якщо чоловік забезпечує її гірше за батька. Чолові- ку ж достатньо тричі вимовити слово «розлучення», щоб шлюб було розірвано. Однак норми шаріату вимагають суттєвих підстав для цьо- го. Крім того, дружина має залишатися під одним дахом з чоловіком протягом трьох місяців, аби він переконався, що вона не вагітна. Різними є й підходи щодо визначення підстав розірвання шлюбу: у деяких державах воно є можливим лише за умови винної поведінки одного із подружжя, причому у законодавстві цих держав, як правило, міститься вичерпний перелік підстав розірвання шлюбу, до яких взаємна згода подружжя не належить (Велика Британія, деякі штати США); за- кони інших держав є більш ліберальними і дозволяють розірвання шлю- бу за різними підставами, включаючи взаємну згоду подружжя. Напри- клад, за законодавством Швеції допускається можливість негайного розірвання шлюбу без будь-яких додаткових умов, підстав чи доказів розпаду шлюбу в разі наявності взаємної згоди подружжя. Винятки становлять випадки, коли у подружжя є діти, які не досягли 16-річного віку. У такому разі розірвання шлюбу є можливим лише після закінчення шестимісячного строку. Проте дана умова не застосовується, якщо под- ружжя жило окремо протягом двох років. У деяких державах обов’язковим етапом, що передує розірванню шлюбу, чи окремою підставою такого розірвання виступає сепарація — роздільне проживання подружжя протягом певного проміжку часу (Велика Британія, Італія, більшість держав Латинської Америки, деякі штати США, Франція). Так, за законодавством Франції однією з підстав розірвання шлюбу, поряд зі взаємною згодою подружжя, винною поведінкою одного із подружжя та ін., є окреме проживання протягом останніх шести років. |