Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 7. Позадоговірні зобов’язання у міжнародному приватному праві 7.1. Поняття та зміст позадоговірних зобов’язань у міжнародному приватному праві Під позадоговірними зобов’язаннями в широкому сенсі розуміють зобов’язання сторін у правовідносинах, які виникають не на основі домовленості (договору) між сторонами. Поняття, зміст та види позадоговірних зобов’язань у різних правових системах значно відрізняються. Наприклад, ЦК України до них відносить: – зобов’язання з відшкодування позадоговірної шкоди (деліктні зобов’язання); – публічну обіцянку винагороди; – вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення; – рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; – створення загрози життю, здоров’ю фізичної особи, майну фі- зичної або юридичної особи; 203 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві – набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. Найчастіше під позадоговірними зобов’язаннями в МПП ро- зуміються зобов’язання з позадоговірного відшкодування шкоди (деліктні зобов’язання) та зобов’язання, що виникають з набуття, збе- реження майна без достатньої правової підстави (безпідставного зба- гачення). Закон України «Про міжнародне приватне право» у ст. 48 «Право, що застосовується до недоговірних зобов’язань» визначає, що до зобов’язань, які виникають з дії однієї сторони, з урахуванням поло- жень статей 49–51 цього Закону застосовується право держави, в якій мала місце така дія. Отже, будь-яке недоговірне зобов’язання з іно- земним елементом підлягає регулюванню за законодавством тієї країни, де воно виникло. У МПП стосовно позадоговірних зобов’язань основну увагу приділяють деліктним зобов’язанням. Підставою виникнення деліктних зобов’язань є правопорушення, або делікт (від лат. delictum — провина, проступок). Серед правопо- рушень, що породжують зобов’язання, найчастіше фігурує заподіяння шкоди. За одним із визначень, делікт — це незаконна дія, яка заподіює шкоду іншій особі, на підставі чого виникає зобов’язання в особи, яка заподіяла шкоду, відшкодувати її. При цьому маються на увазі саме випадки позадоговірного заподіяння шкоди. Звичайно, таке заподіяння можливе і внаслідок невиконання зобов’язань однією із сторін за до- говором, проте такі відносини регулюватимуться нормами договірної відповідальності. Інститут деліктної відповідальності спрямовано на врегулювання стосунків між особами, які не пов’язані договірними відносинами, та за певних умов передбачає відшкодування заподіюва- чем шкоди, завданої потерпілому. Цей вид позадоговірних зобов’язань останнім часом набув осо- бливого значення завдяки стрімкому розвитку науки і техніки, а також значному посиленню економічних, соціокультурних та політичних зв’язків між державами, що зробило можливими й навіть необхідними інтенсивну взаємодію суб’єктів МПП між собою і відповідно обтяжен- ня правовідносин іноземним елементом. Слід зазначити, що, як і позадоговірні зобов’язання в цілому, де- ліктні зобов’язання різняться за змістом, значенням та принципами регулювання залежно від конкретної держави. Наприклад, у таких державах романо-германської правової сім’ї, як Німеччина, Франція, 204 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Україна, відповідальність ругулюється відповідно до певних загальних правил (наявність протиправної поведінки, заподіяння шкоди, при- чинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою, провина заподіювача шкоди). Разом з цим у Великій Британії та США, що на- лежать до англосаксонської правової сім’ї, таке регулювання від- бувається шляхом визнання певних конкретних типів правопорушень, що спричиняють шкоду (недбалість, необережне порушення чужих прав володіння, образа тощо), кожний з яких регулюється окремими нормами. Тому важливим є врахування цих відмінностей при аналізі конкретної ситуації. 7.2. Колізійне регулювання деліктних зобов’язань Для регулювання позадоговірних зобов’язань з іноземним елемен- том найчастіше застосовуються колізійні норми, адже уніфікувати законодавство різних держав у цій сфері досить важко. За допомогою колізійних норм формується статут деліктного зобов’язання — сукупність матеріальних норм національного права, обраного на підставі колізійної норми. Незважаючи на істотні відмінності регулювання деліктних пра- вовідносин матеріальним правом різних держав, колізійне регулюван- ня з цього питання є майже тотожним. Для визначення статуту деліктного зобов’язання застосовують такі прив’язки: закон місця заподіяння шкоди ( – lex loci delicti commissi); закон країни суду ( – lex fori); закон прапора ( – lex flagi); закон місця реєстрації транспортного засобу; – особистий закон сторони (сторін) ( – lex patriae, lex domicilii); закон, обраний сторонами (стороною) деліктного зобов’язання – (lex voluntatis). Протягом сторіч домінуючою колізійною прив’язкою у цій сфері є принцип lex loci delicti commissi — застосування закону місця за- подіяння шкоди. Чинне законодавство України також визнає загальним правилом закон місця заподіяння шкоди. Так, у ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що права та обов’язки за зобов’язаннями, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, визнача- ються правом держави, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. 205 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві Але найновіші тенденції у розвитку МПП свідчать про поступову втрату популярності цієї колізійної прив’язки. Законодавство і судова практика намагаються якнайкраще врахувати всі обставини справи та обрати право, що має найбільш тісний зв’язок із правопорушенням. Аргументи щодо недоцільності неухильного додержання принци- пу lex loci delicti commissi можнапроілюструвати міркуваннями суд- дів Апеляційного суду штату Нью-Йорк у справі 1963 р. Babcock v. Jackson 1 Подружжя Бебкок та Джексонів з м. Рочестер (штат Нью-Йорк) вирушили машиною м-ра Джексона на уїк-енд до Канади. На території Канади, в провінції Онтаріо, м-р Джексон втратив контроль над маши- ною; вона з’їхала з дороги і врізалась у кам’яну стіну, в результаті чого пасажирка міс Бебкок дістала серйозних травм. Повернувшись до свого штату, вона подала позов проти Вільяма Джексона, звинуватив- ши його в необережності при керуванні автомобілем. На час інциденту в провінції Онтаріо чинним був закон, який перед- бачав, що власник автомобіля не несе відповідальності за шкоду, заподіяну здоров’ю осіб, які знаходилися у машині, якщо тільки не йдеться про ділові поїздки чи перевезення пасажирів за плату. Від- повідач позов не визнав, спираючись на закон місця події. Проте суд вирішив, що застосування в цьому разі lex loci delicti commissi буде неправильним, оскільки «зв’язок» цієї справи з правом штату Нью-Йорк незрівнянно більш тісний, ніж з правом провінції Онтаріо, і «інтерес» штату Нью-Йорк значно більший. Як потерпілий, так і заподіювач шкоди — обидва мешканці цього штату, машина зареєстрована, застрахована і, якщо не використовується, то стоїть у гаражі в штаті Нью-Йорк, подорож розпочалась і повинна була за- кінчитися саме тут. Єдиний зв’язок з Онтаріо — те, що подія суто випадково мала місце в цій провінції. Позиція законодавчих органів штату Нью-Йорк до проблеми відшкодування збитків, вчинених тому, хто приїхав з іншого штату (guest), у результаті необережності водія, однозначна — шкода, за- подіяна в такій ситуації, має бути відшкодована. Суд також висловив впевненість, що у законодавця провінції Онтаріо не було наміру по- збавити права на відшкодування мешканця штату Нью-Йорк, який постраждав через свого земляка. Метою цього закону було відвернен- 1 Офіц. сайт Апеляційного суду штату Нью-Йорк / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.courts.state.ny.us/reporter/archives/babcock_jackson.htm 206 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА ня можливості пред’явлення шахрайських вимог пасажирів до водіїв і страхових компаній провінції. Далі суд зазначив, що хоча оцінка поведінки відповідача (тобто, правомірна вона чи ні) може залежати від законів тієї території, якою проїздить автомобіль, права і обов’язки водія і пасажирів стосовно одне одного не повинні змінюватися залежно від пересування машини. На практиці іноді застосовуються закони, аналогічні закону провінції Онтаріо, але ніколи раніше питання не стояло так, як у даному випад- ку, і сліпе слідування закону без урахування його мети та інших чинників може призвести до несправедливого результату. Суд зробив висновок про те, що він не вбачає причин підкоряти всі питання, котрі виникають з деліктних вимог, одному правопорядку. Ця справа стала віхою в судовій практиці вирішення такої категорії справ у США. Українське право, незважаючи на визнання lex loci delicti commissi загальним правилом, також, як і право інших держав, реагуючи на нові тенденції, передбачає винятки із нього щодо певних правовідносин. Так, у ч. 2 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що права та обов’язки за зобов’язаннями, котрі виника- ють внаслідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі (lex domicilii), визначаються правом цієї держави. Тут набуває значення особистий закон осіб, що беруть участь у деліктних правовідносинах. Подібне положення закріплено й у ст. 42 Конвенції країн СНД 1993 р. «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах»: «Якщо заподіювач шкоди та потерпілий є гро- мадянами однієї Договірної сторони, застосовується законодавство цієї Договірної сторони». Тут також ідеться про особистий закон учасників деліктних правовідносин, проте інший його різновид — lex patriae, або закон громадянства. Тобто, як бачимо, у Конвенції 1993 р. за основу взято принцип гро- мадянства осіб, які беруть участь у деліктних відносинах, а в Законі Украї- ни «Про міжнародне приватне право» — закон місця проживання для фізичних осіб (доміциль), або місцезнаходження для юридичних осіб. Таку саму конструкцію з визначення права, за яким розглядати- муться деліктні відносини, де сторонами є громадяни однієї держави, визначили такі країни, як Алжир, Німеччина, Монголія, Греція, Бельгія, Італія. Закон Угорщини «Про міжнародне приватне право», як і українське законодавство, в подібній ситуації визначає основним критерієм не громадянство, а місце постійного проживання (доміциль). 207 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві Закон місця реєстрації транспортного засобу може мати значення при визначенні матеріального права, що застосовується до деліктних зобов’язань, котрі виникають з володіння та керування транспортним засобом. Так, ст. 3 Гаазької конвенції про право, що застосовується до дорожньо-транспортних пригод (1971 р.), визначає загальне правило, відповідно до якого право, що підлягає застосуванню до деліктних зобов’язань, котрі виникають унаслідок дорожньо-транспортної при- годи (ДТП), є правом держави, де сталась така пригода, тобто lex loci delicti commissi. В той же час ст. 4 Гаазької конвенції встановлює ви- нятки із цього правила коли деліктні зобов’язання, що виникають з ДТП, регулюються державою, в якій зареєстровано транспортний засіб (транспортні засоби), що є учасником (учасниками) ДТП. Закон прапору (lex flagi), як можна зрозуміти з самої його назви, застосовується до міжнародних морських правовідносин, в основному тих, що виникають у торговельному мореплавстві. Так, КТМ України у ст. 5 передбачає, що у разі заподіяння судном шкоди, не передбаченої статтями 296 і 314 цього Кодексу, відшкодування завданих збитків регулюється законодавством держави, де мала місце дія або інша об- ставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, а якщо шкоду заподіяно у відкритому морі, — законодавством держа- ви, під прапором якої плаває судно. Разом з тим п. 6 ст. 14 КТМ України встановлює, що межі відповідальності судновласника та оператора ядерного судна, яке плаває під прапором іноземної держави, регулю- ються законом держави, під прапором якої плаває судно. Якщо ці межі нижчі від установлених цим Кодексом, то під час розгляду спору про відповідальність у суді або господарському суді України застосовують- ся положення цього Кодексу. Іншим ключовим питанням, крім визначення колізійного правила, при визначенні права, яке підлягає застосуванню в деліктних відносинах, є з’ясування наявності автономії волі сторін. Принцип автономії во- лі (lex voluntatis) означає, що сторона (сторони) позадоговірних правовідносин у МПП можуть обирати матеріальне право, яке буде застосовано до їх правовідносин. Отже, в кожному разі слід з’ясовува- ти, чи можуть сторони деліктних відносин самостійно обирати право, яким вони керуватимуться. У світовій практиці існують різні погляди на можливість існування автономії волі сторін у деліктних зобов’язаннях у МПП, а також на ступінь такої автономії. По-перше, різняться погляди на сам факт існування автономії волі сторін у таких правовідносинах. Так, у свій 208 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА час Л. Раапе зазначав: «Принцип місця вчинення делікту є примусовим, у деліктному праві не існує автономії волі сторін». У минулому прак- тика не визнавала можливість встановлення статуту деліктного зо- бов’язання на основі угоди сторін про право, яке застосовуватиметься. Ще недавно статуту деліктних зобов’язань надавався примусовий характер і при цьому відкидалася можливість застосування принципу автономії волі сторін (lex voluntatis). Проте останнім часом спостерігається відмова від підходу, згідно з яким сторони деліктних зобов’язань не повинні мати автономію волі. Тому тепер найбільш поширеною є відмінність саме в підході до об- сягу і випадків застосування автономії волі. Правопорядок конкретної держави стикається тут з такими запитаннями: чи повинна постраж- дала сторона мати автономію волі? Чи повинен заподіювач шкоди мати право впливу на обрання права управомочною стороною? Чи має право вибору надаватися лише обом сторонам за їх згодою? Коли слід визнавати таку домовленість належною: до, після заподіяння шкоди чи в обох випадках? Право яких саме держав входить до переліку, з якого управомочена сторона (сторони разом) повинна мати змогу обрати матеріальне право? Як забезпечити справедливий захист постраждалої сторони? Як захистити заподіювача шкоди від надмірного чи іншим чином несправедливого стягнення з нього відшкодування на користь постраждалої сторони? Найчастіше принцип обмеженої автономії волі визначається тоді, коли жодна із сторін не має необмеженого права впливу на обрання матеріального права. Обрання сторони в такому разі обмежується необхідністю отрима- ти згоду іншої сторони чи встановленням досить обмеженого переліку випадків, коли автономія волі є можливою, або дуже обмеженого переліку держав, матеріальне право яких можна обрати, тощо. Цікавим у цьому контексті є застосування в праві деяких держав (наприклад, Чеської Республіки) правила lex loci delicti commissi, під яким розуміється як саме місце вчинення акту, що заподіює шкоду, так і місце, де настали шкідливі наслідки. В такому разі управомочена сторона може мати право вибору між правом держави, де було вчине- но такий акт, і правом держави, де настали шкідливі наслідки акту, якщо наслідки такого акту настали в іншій державі. Українське законодавство, враховуючи сучасні тенденції, також визнає можливість застосування принципу автономії волі в деліктних відносинах. Так, у ч. 3 ст. 49 Закону України «Про міжнародне при- ватне право» зазначено: «Сторони зобов’язання, що виникло внаслідок 209 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві заподіяння шкоди, у будь-який час після його виникнення можуть об- рати право держави суду». Тобто в даному випадку можна говорити про обмежену автономію волі, оскільки сторони деліктного зобов’язання можуть обрати тільки закон суду (lex fori). До того ж такий вибір пра- ва за принципом lex fori можливо здійснити тільки після виникнення зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди. Це зумовлено самою при- родою недоговірних зобов’язань. Як правило, сторони до настання шкоди не мають будь-яких зв’язків і тим більше не можуть знати, де, коли і як між ними виникнуть деліктні відносини. Можливість застосування закону суду (lex fori) в рамках принципу автономії волі сторін (lex voluntatis) зумовлена тим, що принцип lex fori відігравав домінуючу роль у вирішенні питань деліктної від- повідальності. При відносно нерозвинутій системі МПП достатньо природною видається тенденція суду звертатися до власного права для вирішення колізійних питань. Щоправда, принцип автономії волі теж обмежений, ми також спостерігаємо і в ст. 50 Закону України «Про міжнародне приватне право», де зазначається, що до вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого застосовується: 1) право держави, у якій знаходиться місце проживання або основ- не місце діяльності потерпілого; 2) право держави, у якій знаходиться місце проживання або міс- цезнаходження виробника або особи, яка надала послугу; 3) право держави, у якій споживач придбав товар або в якій йому була надана послуга. Принцип автономії волі у деліктних відносинах, що виникають у рамках захисту прав споживачів, який надає споживачеві, що по- страждав через недоліки товарів, право вибору матеріального права, є досить поширеним у світовій практиці. Він визнається, наприклад, Швейцарією, Ліхтенштейном, Тунісом, Італією, Естонією, Канадською провінцією Квебек, американським штатом Луїзіана, Казахстаном, Узбекистаном та ін. Крім цього, існує спеціальна Гаазька конвенція, укладена 2 жовтня 1973 р., що застосовується до відповідальності, спричиненої неякісним товаром, яка також передбачає можливість обрання матеріального права постраждалою стороною з урахуванням певних правил серед права держави місця постійного проживання постраждалої особи, держави основного місця діяльності заподіювача шкоди, держави місця, де придбано неякісний товар. Відповідно учасники цієї Конвен- 210 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА ції, якими, зокрема, є Хорватія, Франція, Фінляндія та ін., визнають автономію волі сторін у цих правовідносинах незалежно від фіксації права на таку автономію в їх національному праві. Заслуговує на увагу також загальне обмеження, передбачене у ч. 3 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно з якою право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною. Відповідно український суд відшкодовуватиме незалежно від обраного найбільш сприятливо- го права лише шкоду, завдану поведінкою, яка вважається протиправ- ною за українським правом. Подібні норми містяться і в законодавстві інших країн, а саме у ст. 32 закону про міжнародне приватне право Угорщини, § 133 закону про міжнародне приватне право Швейцарії. У свою чергу, звід законів про конфлікти законів США рекомендує в такій ситуації використовувати ці ж самі принципи, а також брати до уваги місце проживання і право держави, в якій виникли колізійні відносини сторін. Альтернативні колізійні норми покликані в даному випадку як- найбільшим чином захистити інтереси потерпілої сторони, але якщо потерпілий не скористається таким альтернативним вибором права, то потрібно застосовувати закон місця заподіяння шкоди (вчинення делікту) — lex loci delicti commissi, який є універсальним з огляду як на Закон України «Про міжнародне приватне право» (статті 48, 49), так і на міжнародне законодавство, а саме Гаазьку конвенцію 1973 р. про право, що застосовується до відповідальності виробника. Сторони зобов’язання у будь-який час після його виникнення мо- жуть домовитися про застосування до нього права держави суду. Одним з елементів позадоговірних, деліктних зобов’язань у МПП є зобов’язання з відшкодування моральної шкоди, на яке також поширюється загальне правило lex loci delicti commissi. Однак про- блема полягає у тому, що законодавство деяких країн не містить інституту моральної (немайнової) шкоди, а отже, і норм, відповідно до яких цю шкоду можна було б відшкодовувати. Це перш за все країни мусульманського світу. Навіть у праві держав, що визнають інститут моральної шкоди, підходи до обчислення її розміру, доказування, а та- кож випадків спричинення можуть істотно різнитися. Зобов’язання, що виникають з незаконного збагачення, є поряд з деліктними одним з найбільш уживаних різновидів позадоговірних зобов’язань у МПП. В українському праві ці зобов’язання називають- 211 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві ся зобов’язаннями з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави і регулюються гл. 83 ЦК України. Зобов’язання, що виникають з незаконного збагачення, не є де ліктними зобов’язаннями, оскільки, незважаючи на те, що власник майна зазнає певної шкоди, пов’язаної з безпідставним набуттям його майна третьою особою, вони не передбачають своїм обов’язковим елементом деліктну поведінку з боку набувача такого майна. Так, зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 1212 ЦК України положення Кодексу про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Регулюючи правовідносини з незаконного збагачення, українське право відповідно до статей 1212–1214 ЦК України передбачає за за- гальним правилом повернення такого майна (в натурі, якщо це мож- ливо), а також доходів, отриманих з такого майна, потерпілій особі. На практиці незаконне збагачення нерідко відбувається через помилкові дії суб’єктів господарювання. Наприклад, комерційні підприємства, що знаходяться і здійснюють свою діяльність у двох різних державах, уклали договір поставки певних товарів і здійснюють один з одним грошові розрахунки, передбачені укладеним договором. Покупець товарів помилково переказує грошову оплату за партію товарів не постачальникові (продавцеві), а якійсь третій особі, яка перебуває в якійсь іншій державі. Така третя особа буде відповідно особою, яка незаконно (безпідставно) набула ці грошові кошти. По- купець, бажаючи повернути свої кошти, буде змушений діяти згідно з матеріальним правом, яке вкажуть колізійні норми МПП і яке в цьо- му разі регулюватиме правовідносини з незаконного збагачення. Звісно, незаконне збагачення може статися не тільки у підприєм- ницькій практиці. Такі правовідносини можуть скластись і за участю фізичних осіб у їх повсякденному житті, наприклад, при втраті фі- зичною особою своїх речей під час закордонної подорожі тощо. Правилом, яке найчастіше регулює обрання матеріального права у правовідносинах з незаконного збагачення в МПП, є правило, відповідно до якого такі правовідносини регулюються правом держа- ви, де мали місце дії з набуття майна без достатньої правової підстави (тобто lex loci delicti commissi, але з урахуванням того, що ці пра- вовідносини не обов’язково будуть деліктними). Чинне українське законодавство (ст. 51 Закону України «Про міжнародне приватне право») також передбачає, що до зобов’язань, 212 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА які виникли внаслідок набуття, збереження майна без достатніх право- вих підстав, застосовується право держави, в якій такі дії мали місце. Проте, як і в разі деліктних зобов’язань, українське право визнає у правовідносинах з незаконного збагачення обмежену автономію во- лі сторін, і сторони в таких правовідносинах можуть у будь-який час після виникнення відповідного зобов’язання домовитися про застосу- вання до нього права держави суду. 7.3. Особливості відшкодування шкоди, завданої іноземною державою Міжнародно-правове регулювання відшкодування цивільно- правової шкоди, завданої іноземною державою, є досить специфічним і тісно пов’язано з принципами міжнародного публічного права. Річ у тім, що держава є специфічним суб’єктом МПП, який воло діє суверенітетом і відповідно має певний імунітет від цивільно-право вої відповідальності. За загальним правилом цивільно-правова відпові- даль ність держави настає в разі, якщо держава сама дозволить таку відповідаль ність і відмовиться від імунітету. Відмова від імунітету необов’язково має відбутися в повному обсязі і не означає його по- вного скасування (тобто не означає скасування імунітету від усієї та будь-якої відповідальності). Для можливості настання цивільно- правової відповідальності держави за заподіяння позадоговірної шко- ди буде достатнім, якщо держава відмовиться від імунітету лише в частині саме цієї відповідальності. Слід зазначити, що на сьогодні більшість держав відмовилися від імунітету щодо великої частини можливих деліктних зобов’язань і тому відшкодування завданої державою позадоговірної шкоди в основному є можливим. Крім зазначеного, держава має імунітет від юрисдикції судових органів іноземної держави, тому в разі відшкодування в судовому порядку завданої державою шкоди в суді іншої держави необхідною є відповідна відмова від імунітету щодо таких позовів держави-відповідача. Слід також ураховувати, що держава фактично не є певною однорідною особою, складається із різних органів, установ, посадових та службових осіб тощо. Кожна конкретна держава погоджується ви- знати своєю відповідальністю відповідальність за поведінку певного кола службових осіб та органів. Коло таких осіб та органів визначається кожною державою самостійно за власною волею і не є однаковим для 213 Розділ VІІ. Правочини та зобов’язання в міжнародному приватному праві кожної держави. Так само перелік видів і характеристики поведінки осіб та органів, що належать до зазначеного кола, за які держава погоджуєть- ся нести відповідальність, також залежать від конкретної держави. Через зазначені специфічні умови існування і реалізації позадого вірної відповідальності держави необхідним є посилання на право держави- заподіювача шкоди, яким ця держава дозволяє свою від повідальність за конкретну поведінку конкретних осіб, а також обраний потерпілою сто- роною порядок притягнення себе до такої від повідальності. Отже, притягнення іноземної держави до позадоговірної цивіль- но-правової відповідальності можливе лише згідно з правом цієї дер- жави незалежно від існування відповідної колізійної норми та прив’язки до права цієї держави. Україна як держава в питаннях своєї позадоговірної цивільно- правової відповідальності ставиться до іноземних громадян як до своїх власних. Так, відповідно до ч. 1 ст. 73 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. За ч. 1 ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Відповідно до ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне при- ватне право» пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та зна- ходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно мо- жуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Норма ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає існування в міжнародній практиці взаємності в питанні судового імунітету (тобто норм у праві іноземних держав, які дозволя- ють притягнення в іноземних судах України до деліктної відповідально- сті лише за згодою України). Звісно, така взаємність виникає не із зазначеної норми Закону України, проте ця норма є свідченням ураху- вання чинним українським законодавством світової практики та вказує 214 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА на можливість незастосування судами України в певних випадках за- гального правила судового імунітету іноземної держави. Однак у будь- якому разі слід враховувати, що виконання судового рішення, прий- нятого щодо певної держави іноземним судом, частіше за все відбуватиметься за правилами, встановленими державою, щодо якої таке рішення прийнято. Відповідно невизнання такою державою рішення іноземного суду та/або небажання виконувати його, що може статися при погіршенні відносин між державами в умовах, які при- звели до застосування принципу взаємності, унеможливлює його ви- конання. Тому в цих правовідносинах важливими є досягнення і до- держання між державами домовленостей з приводу порядку від- шкодування шкоди, завданої іноземною державою. ЦК України (статті 1173–1176) передбачає цивільно-правову позадоговірну відповідальність України за протиправну поведінку органів державної влади, їх посадових та службових осіб, спричинену при здійсненні ними своїх повноважень. Крім цього, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові неза- конними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» передбачає випадки і порядок відшкодування державою шко- ди, завданої цими органами. Таким чином, ураховуючи відсутність у чинному українському законодавстві вказівки на протилежне, наведене вище означає, що іноземні громадяни та особи без громадянства мають таке саме право на відшкодування позадоговірної цивільно-правової шкоди, завданої Україною, як і громадяни України, як це передбачено ЦК України та іншими нормативно-правовими актами. Проте для здійснення відшкодування такої шкоди в судовому порядку необхідно звернутися до компетентного українського суду. |