Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 2. Міжнародно-правове регулювання спадкових відносин Найуспішнішою формою уніфікації спадкових норм на сьогодні є їхня уніфікація на регіональному рівні. Найвідомішими регіональними міжнародними договорами залишаються: 1) Кодекс міжнародного при- ватного права 1928 р. (Кодекс Бустаманте), учасницями якого є 15 країн Латинської Америки 1 ; 2) Конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини по цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), учасницями якої є країни СНД, у тому числі Україна. У Кодексі Бустаманте питанням спадкування присвячено підрозділи III–V розділу III. Відповідно до нього правове регулювання спадкуван- ня здійснюється згідно з англо-американською системою права: спад- кове майно розподіляється особистим представником спадкодавця. Призначення та повноваження особистого представника регулюються особистим законом спадкодавця. Успадкування як за законом, так і за заповітом теж регулюється особистим законом спадкодавця. Сформу- льовано положення, згідно з яким низка правовідносин у сфері спад- кування належить до міжнародного публічного порядку. Так, до міжнародного публічного порядку належать положення, що забороня- ють сумісні або усні заповіти, норми відносно форми заповіту та акта його скасування, здобуті під дією загроз або шахрайства. У Мінській конвенції питанням спадкування присвячено ч. V, яка складається із семи статей. Держави-учасниці (Україна також є учас- ницею) в питаннях спадкування закріпили принцип рівності спад- куванні як за законом, так і за заповітом, на територіях інших Договірних Сторін (принцип національного режиму). Цей принцип означає, що громадяни будь-якої договірної держави незалежно від того, на території якої з них вони закликаються до спадкування, мають ті самі права, що і громадяни відповідної держави. Колізійною прив’язкою у питаннях спадкування є закон останнього місця про- живання спадкодавця. Так, право успадкування визначається за за- конодавством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав постійне місце проживання. 1 Международное частное право [Текст] : сб. док. / сост. К. А. Бекяшев, А. Г. Ходаков. – М. : БЕК, 1997. – С. 15. 264 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Право на успадкування рухомого майна визначається за законодав- ством Договірної Сторони, на території, якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце проживання, а щодо нерухомого майна — за- конодавством Договірної Сторони, на території якої це майно знахо- диться. У випадках, якщо спадкоємцем є держава, встановлюється змішаний режим для рухомого та нерухомого майна: рухоме майно переходить до держави, громадянином якої спадкодавець був у момент смерті; нерухоме — до держави, на території якої воно знаходиться. Спори, які виникають унаслідок спадкових відносин, розглядають- ся: відносно нерухомого майна — установами держави місця знахо- дження майна; стосовно рухомого майна — установам держави на території якої спадкодавець мав місце проживання в момент смерті. Здатність особи до складання та скасування заповіту, а також фор- ма заповіту визначаються правом тієї країни, де спадкодавець мав місце проживання в момент його складання. Проте заповіт чи його скасуван- ня не можуть бути визнані недійсними через недодержання форми, якщо вона відповідає вимогам права місця його складання. Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спадкових розпоряджень від 5 жовтня 1961 р. 1 належить до уніфікованого міжнародного договору. Конвенція в інтересах спадкодавця надає перелік правопорядків, за приписами яких щодо форми може бути складено спадкове розпорядження. Так, у ст. 1 Конвенції закріплено альтернативну колізійну норму, згідно з якою спадкове розпоряджен- ня може бути складено у формі, передбаченій законом: держави місця складання заповіту; – держави, громадянином якої був заповідач на момент складання – заповіту або смерті; держави місця проживання в час складання заповіту або в момент – смерті; держави, в якій заповідач мав постійне місце проживання в час – складання заповіту або в момент смерті; держави, на території якої знаходиться нерухоме майно, якщо – воно є предметом спадкового розпорядження. Згідно з Конвенцією кожна держава-учасниця може зробити за- стереження стосовно того, що вона не визнаватиме спадкові розпоряд- ження, зроблені в усній формі. Застереження про публічний порядок 1 Международное частное право [Текст] : сб. док. / сост. К. А. Бекяшев, А. Г. Хо- даков. – М. : БЕК, 1997. – С. 664. 265 Розділ Х. Спадкові відносини в міжнародному приватному праві закріплено у ст. 7 Конвенції, згідно з якою держави мають право не застосовувати колізійні норми цієї Конвенції у випадках, коли їх за- стосування суперечить публічному порядку. Застосування колізійних норм, закріплених у цій Конвенції, не обумовлені вимогами взаємності, тобто якщо колізійна норма цієї Конвенції зробила вибір на користь законодавства України, незважаючи на те, що Україна не є учасницею, застосовуватиметься право України. Також до міжнародних договорів, які знаходяться на універсальному рівні, належать: Гаазька конвенція 1989 р. про право, яке підлягає за- стосуванню до спадкового майна, Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим майном 1973 р., Вашингтонська конвенція про форму міжнародного заповіту 1973 р. На жаль, Україна не бере участі в жодному багатосторонньому міжнародному договорі з питань спадкування, але є учасницею близь- ко 30 двосторонніх договорів про правову допомогу, якими і врегульо- вуються питання іноземного спадкування. Характерними рисами договорів про правову допомогу у спадкових справах є те, що: 1) майже всі вони надають національний режим гро- мадянам іншої сторони у спадкових міжнародних відносинах щодо здатності до складання заповіту і здатності одержувати майно та пра- ва; 2) договори виходять із розщеплення спадкування згідно з категоріями майна, яке спадкується, тобто сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон громадянства чи закон постійного місця проживання, а до нерухомого — закон міс- ця його знаходження; 3) форма заповіту майже завжди визначається за законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи на момент місця складення заповіту 1 § 3. спадкові права іноземців в Україні В Україні іноземні громадяни можуть на загальних засадах разом з українськими громадянами бути суб’єктами спадкових відносин. Надання іноземцям національного режиму у сфері зазначених відносин ґрунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про правовий статус іноземців», ЦК України, а також консульських 1 Степанюк, А. А. Міжнародне приватне право [Текст] : підручник / А. А. Степа- нюк. – Х. : Кроссроуд, 2008. – С. 610. 266 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА конвенцій та міжнародних договорів про правову допомогу. На- ціональний режим має безумовний характер, тобто надається іноземному громадянинові без вимоги про взаємність. Іноземці-спадкодавці, як і українські громадяни, можуть заповідати майно, призначаючи спадкоємців шляхом складання заповіту; на влас- ний розсуд розподіляти між спадкоємцями спадкове майно, майнові права та обов’язки; не вказуючи причин, позбавляти права на спадку- вання будь-яку особу з числа спадкоємців за законом; включати до заповіту інші розпорядження, передбачені ЦК України; скасовувати чи змінювати складений заповіт тощо. Іноземці-спадкоємці в Україні можуть спадкувати майно за законом і за заповітом або відмовитися від прийняття спадщини; закликатися до спадкування у порядку чер- говості. Із принципу рівності громадян і іноземців виходять також ба- гатосторонні та двосторонні угоди про правову допомогу, в яких за- значено, що громадяни кожної з Договірних Сторін можуть спадкува- ти на території інших Договірних Сторін майно або права за законом або за заповітом на рівних умовах і в тому ж обсязі, як і громадяни даної Договірної Сторони (ст. 44 Мінської конвенції). Надаючи іноземцям національний режим щодо спадкування, Україна не ставить умови про взаємність. Разом із тим, прирівнюючи іноземців до громадян України у правах і обов’язках, держава може встановити певні обмеження, закріпивши їх у законі або міжнародному договорі. Так, спадкування громадян однієї держави на території іншої допускається лише відносно таких видів майна, які за законом цієї держави можуть бути об’єктами спадкування його власних гро- мадян. В Україні до спадкової маси не можуть входити об’єкти, вилучені із цивільного обороту. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затверджено постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» 1 ЗК України обмежує право власності іноземців на землі. Так, у його п. 4 ст. 81 встановлено, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню іншій фізичній 1 Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 35. – Ст. 517. 267 Розділ Х. Спадкові відносини в міжнародному приватному праві або юридичній особі, яка згідно із законодавством України має право на набуття земельних ділянок у власність. До складу спадщини при спадкуванні на території однієї держави громадянами іншої не можуть входити об’єкти, не передбачені законом держави перебування для її власних громадян. У ст. 1219 ЦК України визначено перелік прав і обов’язків особи, які не входять до складу спадщини. Кошти, що підлягають виплаті в рахунок спадщини іноземним спадкоємцям, переводяться з України безперешкодно за наявності взаємності щодо таких переводів з боку протилежної сторони, що відображується у відповідних міжнародних угодах. Переміщення через кордон спадкового майна здійснюється з урахуванням обмежень щодо ввезення та вивезення предметів через митний кордон, встановлених чинним українським законодавством. Відповідно до ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спад- кодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не об- рано у заповіті право держави, громадянином якої він був (закон місця проживання спадкодавця). Тобто в разі смерті іноземного спадкодав- ця, останнім місцем проживання якого була Україна, спадкові відносини мають бути врегульовані українським законодавством. Поняття місця проживання фізичної особи міститься у ст. 29 ЦКУ, згідно з якою місцем проживання є місце, у якому фізична особа проживає постійно, пере- важно або тимчасово. Норми, спрямовані на врегулювання питань спадкування з іноземним елементом, містяться у міжнародних конвенціях і угодах, укладених Україною. Ці питання підлягають колізійному врегулюванню на основі спеціальних прив’язок: для спадкування рухомого майна застосовується особистий закон спадкодавця (lex domicilii), а для нерухомого — закон місцезнаходження майна (lex rei sitae). Переважно на таких самих за- садах визначається держава, органи якої здійснюють діловодство у спра- вах про спадкоємство. При спадкуванні рухомого майна компетентними є установи тієї держави, на території якої мав місце проживання спад- кодавець у момент смерті; при спадкуванні нерухомого майна — уста- нови тієї держави, на території якої знаходиться майно. Окремими міжнародними договорами може бути встановлено інший розподіл компетенції провадження по справах про успадкування рухомого майна. Так, договором про правову допомогу між Україною та Литовською 268 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Республікою 1 встановлено, що якщо все рухоме майно знаходиться на території Договірної Сторони, на якій спадкодавець не мав останнього місця проживання, то за заявою спадкоємця чи відмовника, коли з цим згодні всі спадкоємці, провадження по справі про успадкування прова- дять установи цієї Договірної Сторони. Якщо йдеться про спадкування за заповітом, то згідно зі ст. 46 Мінської конвенції здатність особи до складання і скасування заповіту, а також фор- ма заповіту та його скасування визначаються за правом тієї країни, де заповідач мав місце проживання в момент складання акта. Але заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недержан- ня форми, якщо остання задовольняє вимогам права місця його складення. Нотаріус повинен повідомити про відкриття спадщини диплома- тичне представництво або консульську установу держави, громадяни- ном якої є спадкодавець або спадкоємець. Українське законодавство для прийняття спадщини встановлює строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (з мо менту смерті спадкодавця). Однак міжнародними договорами може бути встановлено його відлік з моменту повідомлення диплома- тичного чи консульського представництва про смерть спадкодавця. Іноземні спадкоємці у зазначений строк повинні особисто або через представників подати в нотаріальну контору за місцем останнього про- живання спадкодавця заяву про прийняття спадщини. Якщо місце про- живання спадкодавця невідоме — за місцезнаходженням нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — за місцезнаходженням основної частини рухомого майна (ст. 1221 ЦК України). Якщо спадкоємці-іноземці відсутні за місцезнаходженням спадщини, вони подають заяву про прийняття спадщини до посольства чи консульства України за кордоном. Спадкоємці, які у встановлений строк не подали до нотаріуса заяву про прийняття спадщини, вважають- ся такими, що не прийняли її. Проте за заявою спадкоємця, який про- пустив строк для прийняття спадщини з поважної причини (від’їзд, хвороба), за згодою інших спадкоємців або у судовому порядку строк для подання заяви в нотаріальну контору може бути продовжений. До прийняття спадщини спадкоємцями охорона спадкового майна здійснюється нотаріусом за місцем відкриття спадщини. На майно, що переходить у порядку спадкування до спадкоємців і знаходиться в Україні, нотаріус видає свідоцтво про право на спад- щину. 1 Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 499. 269 Розділ Х. Спадкові відносини в міжнародному приватному праві § 4. спадкові права українських громадян за кордоном У зв’язку зі смертю за кордоном громадянина України, відкриттям спадщини і наявністю за кордоном спадкового майна виникають спадкові відносини, що регулюються на підставі або колізійних норм внутрішнього законодавства певної держави, або норм міжнародної угоди. Україна визнає права спадкування, що виникли під дією іноземного закону. Громадяни України як спадкодавці за кордоном мають право заповідати своє майно і майнові права. Це означає, що українські громадяни можуть виступати спадкоємцями певної черги при спадкуванні за законом і мають право на одержання спадкової частки у разі відкриття спадщини за кордоном за законом держави, в якій відкрилася спадщина. У більшості випадків внутрішнє законодавство, міжнародні угоди з правової допомоги та консульські конвенції виходять із принципу роз- щеплення режиму спадкування майна залежно від його категорії. Відносно нерухомого майна застосовується закон місцезнаходження майна, а відносно рухомого — закон громадянства спадкодавця (або закон місця проживання). Якщо, наприклад, український громадянин помер на території іноземної держави, то його рухоме майно передається консулу України для того, щоб він вчинив з ним за законом своєї держави. На не- рухоме ж майно поширюється закон держави, на території якої воно знаходиться. Однак при успадкуванні майна в деяких країнах цей принцип може не зберігатися. Так, відповідно до ЦК Іспанії спадкування регулюється законом громадянства спадкодавця, що визначається на момент його смерті, якими би не були природа майна і держава, де воно знаходиться. Згідно з договорами про правову допомогу, які уклала Україна з КНДР, Румунією, Чеською Республікою та ін., здатність особи склада- ти або скасовувати заповіт, а також визначення правових наслідків недоліків волевиявлення встановлюються законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої був заповідач на момент складання або скасування заповіту. Форма складання або скасування заповіту визначається законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої був заповідач на момент складання або скасування заповіту. Проте достатньо, щоб було додержане законодавство Договірної Сторони, на території якої складено або скасовано, змінено заповіт. На відміну від законодавства України, яке передбачає шестимісячний строк для прийняття спадщини, у більшості зарубіжних країн цей строк 270 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА є значно більшим. Наприклад, у Великій Британії він сягає сім років. У США, Австралії, Канаді питання спадкування регулюються законо- давством адміністративних одиниць цих країн (штатів, провінцій). Ним визначається і строк подання заяви на одержання спадщини, який може дорівнювати від кількох років до 30 років. Захист спадкових прав українських громадян за кордоном покла- дений на консулів. Компетенцію дипломатичного представництва або консульської установи визначено Консульським статутом України, за- твердженим Указом Президента України від 2 квітня 1994 р., а також положеннями консульських конвенцій. Зазначеними актами на консулів відносно спадкування покладено обов’язок вживати заходів щодо охорони майна, яке залишилося після смерті громадянина України. Якщо консулу стане відомо про спадщину, що відкрилася на користь громадян України, які проживають в Україні, він негайно передає у МЗС відомі йому дані про таку спадщину і можливих спадкоємців. Консул має право приймати спадкове майно для передання його спадкоємцям, які перебувають в Україні, вчиняти нотаріальні дії — посвідчувати заповіти, видавати свідоцтва про право на спадщину. У справах про спадкоємство, у тому числі зі спадкових спорів, дипломатичні представництва або консульські установи є компетент- ними представляти (за винятком права на відмову від спадщини) без спеціальної довіреності в установах інших держав громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника. Громадяни України мають можливість доручити ведення справи про спадщину за кордоном Ін’юрколегії. |