Національна юридична академія україниімені ярослава мудрогоміжнародне приватне право
 Скачать 5.93 Mb.
|
|
§ 5. Правове становище власності України за кордоном За кордоном знаходяться різні види майна, що входять до складу державної власності. Це майно, яке перейшло в порядку правонаступ- ництва від СРСР, так і набуте за час незалежності України. Зараз за кордоном перебувають державне майно, що належить по- сольствам, представництвам України при міжнародних організаціях, консульствам, торговельним представництвам та іншим органам дер- жави, внески Національного банку України та «Ексімбанку», експортні товари, що тимчасово знаходяться за кордоном, морські судна, літаки та ін. Також слід зазначити що за кордоном може знаходитися майно, яке належить Українській православній церкві і різним громадським та благодійним організаціям. Щодо державного майна, яке перебуває поза межами України, застосовується правило, згідно з яким правовий статус державної власності, що перебуває за кордоном, визначається як законодавством України, так і законодавством країни місцезнаходження майна, а також на підставі міжнародних угод за участю України. Власність держави має особливий статус, бо вона наділена іму- нітетом. Імунітет власності держави припускає наявність особливого режиму такої власності, що пов’язано з особливим становищем суб’єкта права власності — суверенної держави. Власність держави користується недоторканністю — це майно не може бути об’єктом примусових заходів з боку тієї держави, де зазначене майно перебуває. Відповідно до концепції імунітету держави, яка поширюється на власність іноземної держави, не допускається: 1) пред’явлення позовів безпосередньо до такої власності; 2) накладення арешту на власність для забезпечення будь-яко- го позову, незалежно від того, пов’язані ці вимоги з таким позовом чи ні; 3) примусове виконання рішення суду, винесеного стосовно вла- сності. Відповідно до Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р. іноземна держава не користується імунітетом у судах іншої держави — учасника по спорах, що стосується права іноземної держави на неру- хому власність, яка перебуває на території держави суду. 146 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Як правило, на власність іноземної держави, якщо це не передба- чено в угодах між державами, не поширюється дія принципу lex reі sіtae. Отже, відносно цієї власності, виходячи із зазначеного принципу, повинні бути зроблені певні винятки. У зв’язку з поширенням теорії функціонального (або обмеженого) імунітету велике значення має призначення державної власності. Так, не може бути звернене стягнення на майно, що належить державі, проти якої винесене судове рішення. В цьому разі, якщо майно за- стосовується для здійснення суверенних функцій і функцій публічно- правового характеру, то на нього поширюється імунітет. Якщо ж май- но призначене для здійснення торговельних, комерційних цілей, то державу імунітетом не наділено. Також слід відзначити, що у зміст поняття «імунітет державної власно- сті» входить і те положення, згідно з яким органи іноземної держави, де перебуває це майно, не мають права брати участь у розгляді питання про те, чи належить це майно іноземній державі, яка на нього претендує. Разом з цим користування імунітетом є правом, а не обов’язком дер- жави. Отже, держава у деяких випадках не може посилатися на імунітет власності. Крім того, кожна держава самостійно визначає режим своєї власності: вона може передати власність або її частину в господарське відання або оперативне управління господарюючим суб’єктам. Таким чином, на майно, що знаходиться в господарському віданні або оперативному управлінні національних юридичних осіб, не по- ширюється імунітет держави. Важливим елементом спілкування, взаєморозуміння та взаємного зближення держав і народів є культурні цінності. Кожен об’єкт історико- культурного призначення, кожний витвір мистецтва, пам’ятник культу ри є однією з ланок такого нерозривного історичного цілого, а тому їх втрата має негативні наслідки для повноцінного розвитку народів та націй. Об’єкти, що вважаються культурними цінностями, можуть не тільки перебувати у державній власності, а й належати приватним фізичним чи юридичним особам, знаходитися у цивільному обороті, тому чимало дослідників розглядають проблему повернення культур- них цінностей як у публічно-правовому аспекті, так і в межах МПП 1 1 Богуславский, М. М. Культурные ценности в международном обороте: правовые аспекты [Текст] / М. М. Богуславский. – М. : Юристъ, 2005; Мазеин, Д. В. Некоторые проблемы правового регулирования гражданского оборота движимых культурных ценностей [Текст] / Д. В. Мазеин // Актуальные проблемы гражданского права: сб. ст. – М. : Норма, 2004. – Вып. 8. – С. 140–172. 147 Розділ V. Право власності у міжнародному приватному праві Культурні цінності мають спеціальний правовий статус, що зу- мовлює істотне значення публічно-правової категорії при регулюванні їх обігу. Саме специфікою культурних цінностей можна пояснити можливість у межах однієї території введення обмежень щодо вільного переміщення таких речей. У ст. 54 Конституції України передбачено захист культурної спадщини та вжиття з боку держави заходів щодо повернення культурних цінностей. У деяких країнах діють законодавчі акті, які встановлюють заборону або обмеження стосовно культурних цінностей, але передбачені в них засоби не завжди спрацьовують. Це ускладнюється й тим, що обмежен- ня, встановлені на національному рівні в одних країнах, не завжди збігаються і навіть різняться із законодавчими приписами іноземних держав. Існують навіть країни, в яких законодавчі норми не обмежують увезення культурних цінностей, що провокує контрабанду та інші по- рушення законодавчо встановленого режиму культурних цінностей. Культурні цінності здебільшого належать до категорії рухомих речей, а тому існує реальна загроза їх незаконного переміщення через кордон з держави-власника до іншої країни. Головною відмінністю культурних цінностей є те, що при регулюванні їх правового статусу, особливо переміщень із однієї країни в іншу, на перше місце стає, не- зважаючи на розходження формулювань, загальнодержавний інтерес, інтерес публічно-правового характеру. Це особливо виявляється при регулюванні вивезення культурних цінностей із країни (заборона й об- меження вивезення, незастосування звичайних строків давності). Стосовно культурних цінностей важливим також є визначення способів виникнення на них права власності. Так, право власності на культурні цінності може виникати не тільки в результаті створення речі, а й унаслідок придбання власності на безхазяйне майно (скарб) і результати археологічних розкопок, набувальної давності та на- ціоналізації. Важливе місце відносно культурних цінностей посідають не тільки первісні, а й похідні способи виникнення права власності: купівля-продаж, дарування та спадкування. Особливе значення для обігу культурних цінностей мають продаж з публічних торгів безха- зяйного майна та викуплення культурних цінностей державою чи при- ватними особами. Головним засобом захисту права власності, в тому числі і на рухомі культурні цінності, є віндикаційний позов. Але існує проблема зіткнен- ня інтересів власника та добросовісного набувача. І в цьому разі 148 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА у різних правових системах існують різні підходи. Так, одні правові системи виключають можливість виникнення права власності на культурні цінності добросовісним набувачем, інші припускають таку можливість навіть стосовно викрадених речей. Крім того, при регулюванні цих питань велике значення мають стро- ки давності. Причому як у законодавстві різних країн, так і в судовій практиці діють різні правила щодо застосування позовної та набувальної давності. Так, у ЦК Франції проводиться відмінність між позовною та набувальною давністю. До цінностей «публічної власності» не може бути застосована, як позовна, так і набувальна давність. Більш того, культурні цінності можуть бути вивезені за кордон як легально, так і в незаконний спосіб. Тому при розгляді справ про по- вернення культурних цінностей виникає необхідність у вирішенні питання про визначення правової системи, що підлягає застосуванню до таких правовідносин. Головною в цьому випадку є колізійна нор- ма — закон місця знаходження речі (lex rei sitae). При цьому на підставі правової системи тієї країни, з якої її було незаконно переміщено через кордон, вирішуватиметься питання про те, чи є особа добросовісним набувачем. З принципу закону місця знаходження речі (lex rei sitae) виходять суди Німеччини, Швейцарії, Австрії та інших країн. Але в США добросовісне набуття вкрадених речей взагалі не визнається. Питання визначення права, що підлягає застосуванню в разі про- дажу культурних цінностей, були предметом розгляду навіть такої авторитетної неурядової організації, як Інститут міжнародного права. На сесії цього Інституту в Базелі в 1991 р. було прийнято резолюцію про міжнародний продаж культурних цінностей з точки зору захисту культурної спадщини. У цій резолюції зазначалося, що перевага при визначенні права, яке підлягає застосуванню, має віддаватися праву країни, з якою куль- турна цінність найбільш тісно пов’язана, а саме праву країни місця походження цінності (lex orіgіnіs). Застосування цього принципу перед- бачено стосовно цінностей, які зареєстровані або в інший спосіб класифіковані як цінності, що входять до складу культурної спадщини певної держави. Тому держава країни походження може вимагати по- вернення незаконно вивезених із неї або викрадених цінностей (ст. 1), якщо їхня втрата може завдати значної шкоди культурній спадщині (п. 1 ст. 4). Резолюція Інституту не має обов’язкової сили, але вона може мати значення для створення моральних стандартів. 149 Розділ V. Право власності у міжнародному приватному праві Процес повернення культурних цінностей є досить довготривалим і супроводжується не тільки розв’язанням правових проблем, а й за- лученням для цього низки державних органів і експертів, а також значним витрачанням фінансів. Практика свідчить про те, що повер- нення культурних цінностей може здійснюватись як у судовому по- рядку 1 , так і шляхом ведення безпосередніх переговорів між держава- ми, музеями та з власниками (або спадкоємцями) 2 Під егідою ЮНЕСКО було розроблено низку багатосторонніх конвенцій про захист культурних цінностей і попередження їхнього не- законного переміщення, серед яких, зокрема: Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту (14.05.1954 р.) 3 , Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і попередження неза- конного ввезення, вивезення і передання права власності на культурні цінності (14.11.1970 р.) 4 , Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (16.11.1972 р.) 5 , Конвенція УНІДРУА про викрадені або незаконно вивезені культурні цінності (24.06.1995 р.) 6 У рамках СНД було укладено Угоду про співпрацю в галузі культури (15.05.1992 р.) та Угоду про вивезення і ввезення культурних цінностей (28.09.2001 р.) 7 . У рамках Європейського Союзу слід відзначити Ди- рективу № 3911/92 про експорт культурних цінностей (09.12.1992 р.) та Директиву № 93/7 Ради ЄС про повернення культурних цінностей, незаконно переміщених з території держави — члена ЄС (15.03.1993 р.), а також деякі інші. 1 Наприклад, у вересні 1998 р. рішенням Верховного суду Великої Британії було задоволено позов м. Гота (ФРН) до аукціону Сотбіс та панамської компанії «Коберт Файненс С.А.» про повернення картини «Святе сімейство зі св. Іоанном, св. Єлизаветою й ангелами» Йоахима А. Втевала, яку було вивезено як трофей Другої світової війни і 1992 р. виставлену на аукціоні Сотбіс. Судове рішення ґрунтувалося на застереженні про публічний порядок враховуючи законодавство Німеччини, зро- блено висновок про те, що строк позовної давності у цій справі не минув і картина має бути повернена законному володільцю – музею м. Гота [Електронний ресурс] // City of Cotha v. Sotheby’s and Cobert Finance SA H.M. High Court. 9 th September, 1998, Mr. J. Moses. – Режим доступу: http://iecl.iuscompr.org/gla/judgement/foreign/gotha 2 Так, у результаті довготривалих переговорів на міжурядовому та громадському рівнях Російській Православній Церкві 17 травня 2009 р. було повернено дзвони Да- нилова монастиря з Гарвардського університету США в обмін на їх копії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.danilovbells.ru 3 Система інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® – К. : Ліга, 2009. – файл MU54K01U.LHT. 4 Там само. – файл MU70K04U.LHT. 5 Там само. – файл t667300.LHT. 6 Там само. 2009 – файл MU95333.LHT. 7 Там само. 2009 – файл MU01220.LHT. 150 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Так, Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення і передання права власності на культурні цінності 1970 р., закріплює дозвільний порядок вивезення культурних цінностей і пропонує випадки, в яких передання прав власності на цінності, перелічені в Конвенції, характеризується як незаконне. Метою ж Конвенції УНІДРУА про викрадені або незаконно вивезені культурні цінності є захист культурного надбання та культурних обмінів, сприян- ня ефективній боротьбі з незаконним перевезенням і торгівлею культур- ними цінностями. Причому ця Конвенція містить визначення культурних цінностей як таких, що є важливими для археології, антропології, історії, літератури, мистецтва або науки і належать до однієї з категорій, перелічених у додатку до Конвенції. Крім того, Конвенція передбачає обов’язок недобросовісного власника культурної цінності повернути її законному володільцю. Прохання про повернення цінності має бути внесено в трирічний строк, починаючи з моменту, коли позивачеві ста- ло відомо про місце, де ця цінність перебуває, і протягом 50-го строку з моменту вибуття цінності із володіння законного власника. У разі добросовісного придбання культурної цінності набувач має право ви- магати з держави-позивача в момент повернення речі справедливого відшкодування збитків за умови, що він не знав або не припускав у мо- мент придбання речі того, що її може бути викрадено. З метою збереження культурної спадщини України, захисту куль- турних цінностей від незаконного вивезення, ввезення та передання права власності на них, а також сприяння розвитку міжнародного культурного співробітництва 21 вересня 1999 р. було ухвалено Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». У цьому Законі визначено поняття культурних цінностей, що підпадають під його дію, їх категорії, а також такі, що не підлягають вивезенню з України. Інші культурні цінності за Законом мають виво- зитися відповідно до рішення про можливість їхнього вивезення, яке ухвалює компетентний державний орган. Культурні цінності, заявлені до вивезення, підлягають обов’язковій експертизі. При ухваленні рішення про можливість вивезення культурних цінностей видається свідоцтво на право їхнього вивезення. Один із розділів зазначеного Закону присвячено заходам щодо запобігання незаконного передання права власності на культурні цінності. Питання, пов’язані з переданням права власності на документи Національного архівного фонду, захистом цього права, вивезенням 151 Розділ V. Право власності у міжнародному приватному праві документів Національного архівного фонду за кордон, урегульовано Законом України від 24 грудня 1993 р. «Про Національний архівний фонд та архівні установи». Закон України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спад- щини» передбачає класифікацію об’єктів культурної спадщини, визначає принципи управління охороною культурної спадщини, по- рядок державної реєстрації об’єктів культурної спадщини та веден- ня Державного реєстру нерухомих пам’яток України, особливості здійснення права власності на пам’ятки, порядок забезпечення охоро- ни пам’яток і захисту традиційного характеру середовища та об’єктів культурної спадщини. Встановлено також порядок фінансування охо- рони культурної спадщини та відповідальність за порушення законо- давства про охорону культурної спадщини. Контрольні запитання 1. У чому полягають особливості колізійно-правового регулю- вання відносин власності в МПП? 2. У чому полягають особливості матеріально-правового регу- лювання відносин власності в МПП? 3. Як визначається правовий режим майна, що перебуває у до- розі? 4. Якими нормативними актами визначається міжнародний за- хист іноземних інвестицій? 5. У чому полягають особливості правового становища влас- ності України за кордоном? 152 ОСОБЛиВА ЧАСТиНА Розділ VI Інтелектуальна власність у міжнародному приватному праві § 1. Міжнародно-правова охорона авторських прав Поняття «інтелектуальна власність» є узагальнюючим щодо низки правових інститутів та використовується досить умовно, навіть незва- жаючи на його закріплення у ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності від 14 липня 1967 р. Зважаючи на положення ст. 2 цієї Конвенції, інтелектуальна власність включає права, які належать до літературних, художніх і наукових творів; виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач; винаходів у всіх галузях діяльності, наукових відкриттів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслугову- вання, фірмових найменувань, комерційних позначень; захисту від недобросовісної конкуренції та ін. Цей перелік не є вичерпним і постійно поповнюється у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу. Так, у багатьох країнах прийнято спеціальні закони щодо захисту комп’ютерних програм, електронних баз даних та інших нових об’єктів інтелектуальної творчості. З урахуванням сформованої у цій галузі системи джерел права інтелектуальна власність поділяється на авторське право, суміжні пра- ва та право промислової власності. Насамперед у теорії виділяють інститут авторського права і суміжних прав. Ним регулюються відносини, які виникають у зв’язку зі створенням та використанням наукових, літературних та художніх творів (авторське право), фонограм, постановок, передач організацій ефірного і кабельного мовлення (суміжні права). Авторські і суміжні права мають низку особливостей порівняно з речовими правами. По-перше, це відсутність екстериторіальної дії — авторські права мають так званий територіальний характер, сутність 153 Розділ VІ. Інтелектуальна власність у міжнародному приватному праві якого полягає в тому, що їх захист здійснюється тільки в межах тієї країни, де авторське право виникло та визнано в установленому по- рядку. По-друге, обмежений строк охорони, котрий, як правило, складається з двох строків: усього часу життя автора та додаткового строку охорони після смерті автора, який встановлюється національним законодавством. По-третє, авторське право включає майнові права (право на переклад, на винагороду та ін.) і особисті немайнові права (право авторства на твір, право на оприлюднення твору, право на захист твору та захист репутації автора та ін.). По-четверте, особливий по- рядок передання авторських прав (на підставі авторських договорів). По-п’яте, суб’єктами авторських прав, як правило, виступають фізичні особи, у зв’язку з чим особисті немайнові права є невідчужуваними. Зазначені особливості, сучасні тенденції світового розвитку зумовили необхідність створення міжнародної системи захисту авторських і суміжних прав шляхом прийняття нормативно-правових актів міжнародного рівня. |