В.І. Муляр політологія курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир
 Скачать 1.3 Mb.
|
|
Питання для самообдумування : 1. Який взаємозв’зок Великої французької революції і консервативної теорії ? Обгрунтуйте. 2. Чому, на Ваш погляд, ліберальні ідеї слабко поширені в сучасному українському суспільстві ? 3. Чи можете Ви відзначити позитивні сторони комуністичної соціально - політичної теорії ? Обгрунтуйте. 4. Чи зустрічали Ви інформацію про сучасні політичні доктрини, не описані в даній лекції ? Література : Бердяєв НА Истоки и смысл русского комунизма . М Наука, 1990. Иванов В.М. Рынок и государство / некоторые аспекты теории либерализма // Полис. - 1993. - № 3. Климов В. Іслам у політичному аспекті // Політика і час. - 1994. - № 8. Кризис марксизма или его вырождение ? // Диалог. - 1990. - № 8. 195 Мигранян А.М. Переосмысливая консерватизм // Вопросы философии. - 1990. - № 11. Орлов Б Социал - демократия Запада ценности и ориентиры // Диалог. - 1990. - № 12. Сабов АД Экс и “нео” : разноликие правые. - М Междунар. отношения, 1991. Современный капитализм критический анализ буржуазных политологических концепций / К.С. Гаджиев, А.К. Гливаковский, Г.В. Каменская и др - М Наука, 1988. Яроцький П Сучасний католицизм // Політика і час. - 1993. - № 12. 196 ФУНКЦІОНУВАННЯ СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ 1. ПОЛІТИЧНІ РЕАЛЬНОСТИ СУЧАСНОГО СВІТУ. 2. КЛАСИЧНІ ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ КРАЇН РОЗВИНУТОЇ ДЕМОКРАТІЇ. 3. ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ КРАЇН З ОБМЕЖЕНОЮ ДЕМОКРАТІЄЮ. Основні поняття і терміни: сучасний світ, парламентаризм, поділ влад, сучасні класичні політичні системи, парламентська система (парламентська монархія, парламентська республіка), президентська система (американська), президентсько - парламентська система (французька, змішана), парламентсько - президентська система (швейцарська, директоріальна), військовий режим, однопартійний режим, напівконкурентний режим. Сьогодні питання про різні моделі політичних систем сучасного світу, механізми їх функціонування набуло особливої актуальності під дією різних причин. Насамперед в теоретичному плані, оскільки раніше висвітлювалось однобоко, з позицій панівної в колишньому радянському суспільстві ідеології. А також і в практичному плані завдяки тим процесам, що проходять заразна теренах Східної та Центральної Європи. Однак перед власне характеристикою різних політичних систему світі варто звернути увагу на ті реальності, які склалися в сучасному політичному розвитку цивілізації. В першу чергу, слід підкреслити велику різноманітність, мозаїчність соціально - політичних форм життя сучасних країн. Наприклад, можна вирізняти країни за різними економічними моделями (ринкові, адміністративні, змішані), за класичними політичними моделями (президентські, парламентські, змішані тощо), за політичними режимами (авторитарні, плюралістичні, тоталітарні та ін.), за партійними системами (однопартійні, двопартійні, багатопартійні), за соціально- класовою структурою (країни із стабільною класовою структурою 197 та країни, що не мають такої) тощо. Така різноманітність зумовлена багатьма факторами. Наприклад, часом формування політичних систем. Скажімо, політична система Англії бере свої витоки ще з часів проголошення Великої Хартії вольностей (1215 р, Сполучені Штати Америки сформували свої політичні інститути більше 200 років назад, французи також. В іншій групі країн політичні системи за зразками першої групи лише формуються (Єгипет, Індія, Іспанія тощо). Тут інститути держави, політичних партій ще не досить стабільні, але закладені постійно діючі механізми їх формування (вибори, поділ влад, парламентаризм та ін.). Третю ж групу країн (Латинська Америка, багато країн Африки, країни Центрально - Східної Європи) складають такі, що стають на шлях формування саме засад стабільних політичних систем, реконструйовуючи неефективні політичні моделі. Таким чином, можна говорити про постійну динаміку політичних систем в різних регіонах світу, в процесі якої кожна держава прагне до ефективних форм діяльності у відповідності до власної історії, традицій, національних ознак свого народу. Важливим фактором різноманітності політичних систем в сучасному світі є геополітичний. В останні кілька десятиріч світ був поділений на певні зони впливу супердержав великою мірою це поділ зберігається і зараз. Тому не випадково, що політичні моделі на зразок радянської виникали, за невеликим винятком, там, де вплив цієї системи був досить великим (Східна, Центральна Європа, Азія ). І навпаки, аналогічні радянській системі політичні режими з труднощами пробивали собі шлях в “зоні впливу”, наприклад, США (Сальвадор, Чилі, Нікарагуа). Там панують інтереси та вартості іншої політичної системи. Геополітичні фактори розвитку світу нерідко призводили і призводять зараз до серйозних конфліктів, навіть запеклих воєн. Прикладами можуть служити спроби придушити режим більшовиків в Росії в ХХ ст. або республіканський режиму Франції, коли проти неї виступила майже вся монархічна Європа ХІХ століття. Однією з причин політичної “мозаїчності” сучасного світу є історичні традиції суспільства : економічні, політичні, національні 198 тощо. Вони – результат попереднього розвитку народу, певною мірою рамки, за які психологічно важко вийти суспільству. Наприклад, майже неможливо уявити можливість класичної диктатури в США, в країні із стабільними механізмами поділу влад, громадянським суспільством, високим рівнем індивідуальної свободи. Також важко припустити можливість швидкої побудови демократичного суспільства, наприклад, в Росії, в країні, де століттями панували різновиди авторитарних і тоталітарних режимів. Вищенаведені фактори дуже впливають і на методи формування найрізноманітних політичних систем світу. Тут важливо сказати про таке. Вибір політичної моделі розвитку суспільства – архіважливе питання для будь - якої країни. Пояснення цьому – в історії. Вона свідчить про те, що ті країни, в яких обрана модель політичного розвитку відповідала історичним, духовним, релігійним, національним і т.д. особливостям суспільства, зуміли з найменшими втратами прийти до сучасних стабільних форм політичного життя (США, Англія, Швеція, Норвегія). Ті ж, де такої відповідності не було або вона була недостатньою, не уникнули великих соціальних потрясінь (до прикладу, Франція за 200 років пережила чотири революції, Німеччина, Іспанія та ін.). В першій групі країн переважали методи та механізми політичного компромісу, діалогу, в другій – насильства, революції, терору. Думається, що навіть такого викладу достатньо для того, щоб зрозуміти особливу важливість проблеми адекватної для народу нашої країни його політичної організації. Це, можливо навіть те основоположне питання, правильне розв’язання якого відкриває сучасному українському суспільстві шлях до цивілізованого життя. Незважаючи на політичну різноманітність сучасного світу, можна говорити про певну тенденцію його соціально - політичного розвитку, яка одночасно дає можливість робити висновки про ступінь демократизму кожної політичної системи. Це, насамперед, парламентаризм як форма політичного управління суспільством та поділ державної влади. В сучасних умовах парламентаризм протиставляється диктатурі будь - якого суб’єкта політики. Особливо це видно на прикладі країн з розвинутою демократією, 199 де парламентаризм відображає один з шляхів політичної участі громадянина – представницьку демократію. В даному випадку парламентаризм використовується не в широкому розумінні як всіляке правління з наявним в країні парламентом. Бо такому розумінню парламентаризму можуть відповідати і націонал - соціалізм, і система радянської влади сталінського зразка, і інші політичні системи, які не мають ніякого відношення до вказаного феномена, хоч і допускали існування вищого законодавчого органу. Про парламентаризму власному розумінні слова необхідно говорити у звязку лише з демократичним управлінням, тобто таким, де державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову, які відносно незалежні одна від одної, з чітко окресленими конституційними правами. Тобто, мова іде про дотримання принципу демократичного поділу влад. З цієї точки зору сучасний світ можна розділити на країни з реальним парламентаризмом і поділом влад та країни, де цих умов демократичного правління дотримуються лише формально. Країни першої групи можна назвати такими, які мають розвинену демократичну систему і відповідні до неї класичні політичні моделі (президентську, парламентську, змішану, директоріальну). До другої групи країн потрібно віднести ті, де парламентаризм та поділ влад функціонують обмежено, а значить, відповідно цьому функціонують політичні моделі. Парламентсько - кабінетна політична система (парламентська республіка, парламентська монархія) функціонує в багатьох сучасних країнах (в Німеччині, Іспанії, Італії, Англії, Японії та ін. ), однак з’явилась в Англії – батьківщині парламентаризму. Вищу законодавчу владу в такій системі має парламент, як правило двопалатний, котрий формується переважно за пропорційною системою виборів (за партійними списками ). Парламент виконує дві основні функції – формує законодавство і контролює бюджет країни. Виконавську владу (як і великою мірою законодавчу) одержує та політична партія (або кілька партій ), яка в ході парламентських виборів отримала більшість місць в парламенті. Лідер такої партії (коаліції) рекомендується главою держави (в Англії – королевою, в Німеччині – президентом, в Японії – 200 імператором) і призначається парламентом на посаду прем’єр - міністра країни. Ця політична система особлива тим, що практично об’єднує, хоч і не повністю, законодавчу та виконавчу владу в країні (в особі правлячої партії). Виконавська влада тут поділена між кабінетом міністрів та частково главою держави. Разом з тим і останній, і голова уряду поділяють представницькі функції (відносини з іншими державами. В цілому кабінет міністрів відповідає перед парламентом і може одержати від останнього вотум недовіри, однак прем’єр - міністр країни має досить великі конституційні рамки свободи, а в Англії, наприклад, може користуватися правом розпуску парламенту, чим реалізується принцип поділу влад. Парламентська політична система складалася досить довго, вдосконалювалась протягом кількох століть і сьогодні успішно функціонує в багатьох країнах світу. Однак для свого ефективного існування вона вимагає високого рівня політичної культури суспільства, розвиненої партійної структури, щоб запобігти перетворенню влади певної правлячої партії в необмежену. Одночасно парламентська республіка в багатьох країнах носить риси обмеженої монархії, зберігаючи відповідний інститут як символ єдності народу та держави. Такий варіант досить поширений в сучасному світі і реалізується в таких країнах як Іспанія, Нідерланди, Японія, Бельгія та ін. Президентська політична система ( президентська республіка) в чистому вигляді існує сьогодні в США, однак з різними відтінками успішно функціонує і в інших країнах (наприклад, у Фінляндії, Бразилії). Центральною фігурою цієї моделі виступає президент, який обирається загальними, прямими виборами (з різними варіантами) на альтернативній основі. Він незалежний від парламенту, має повну або достатньо високу автономію на формування уряду, безпосередньо його очолює. Причому, президент в принципі має право на формування уряду незалежно від того, які політичні сили переважають в законодавчому органі. Однак за конституцією і принциповими засадами даної політичної моделі президент не має право законодавчої ініціативи, а лише володіє правом вето на законодавчі результати роботи парламенту. 201 Парламент в президентській республіці також, як правило, двопалатний, формується різними шляхами (мажоритарною, пропорційною, змішаною системою виборів), в різні строки з президентською адміністрацією. Головними функціями парламенту є законодавчі та контрольно - бюджетні. Однак він не має конституційного права на створення виконавської влади, атому не може відкликати уряд країни. Таким чином, парламент не впливає на діяльність президента, однак у виключних випадках має право оголосити імпічмент президенту за поданням верховної судової влади. Поділ влад в президентській моделі конституційно реалізується неможливістю якоїсь з гілок влади обмежити повноваження інших (парламент, за одним винятком, не може достроково усунути президента, а президент не в змозі розпустити парламент і оголосити нові вибори). Особливістю такої моделі є те, що президент об’єднує як виконавські, так і представницькі функції на рівні держави як її глава. Президентська республіка є формою правління сильної виконавської влади в умовах панування ідеології лібералізму, широких прав та свобод громадян. Така політична система краще всього спрацьовує в країнах з розвинутим духом індивідуалізму і необхідністю стримання в цивілізованих межах людського егоїзму. Тому не випадково вона була створена в США, громадяни яких склали найбільш вільні вихідці з різних країн світу. Сьогодні більшість західних демократій важко назвати президентськими або парламентськими. Вони виробили перехідні, змішані форми правління. Таких виділяють дві: парламентсько - президентську (швейцарського типу або директоріальну) та президентсько-парламентську (французького типу або змішану). Французька політична модель (сучасна V Французька Республіка) поєднала в собі сильні риси як парламентської системи, так і президентської. Однак її краще назвати папівпрезидентською моделлю за ширшими повноваженнями президента від, скажімо, британського прем’єр - міністра. За змішаної політичної системи президент обирається прямим, загальним голосуванням і є главою держави. Він формально має право на призначення прем’єр - міністра країни та уряду, 202 незважаючи на розклад політичних сил в парламенті. Однак в силу того, що парламент обирається за пропорційною системою ( за парламентською моделлю) і має право усунення уряду, президент вимушений фактично процес формування уряду узгоджувати з парламентом. Таким чином, прем’єр - міністр відповідає перед президентом безпосередньо та перед парламентом в політичному аспекті. Така система поділу влад досить складна в своєму механізмові, бо спирається не лишена один бік державного правління (в Британії – партійну структуру, в США – президентську інституцію), а вимагає їх компромісу і, таким чином, виступає більшою гарантією від узурпації державної влади однією з її гілок. Одночасно вона має і свої обмеження, бо нерідко призводить суспільство до політичних сутичок на рівні верховної влади (тільки за кілька останніх років у Франції спостерігалось ряд конфліктів між виконавською та законодавчою владою). Оригінальною є і система стримок і противаг в умовах функціонування напівпрезидентської моделі. Парламент впливає на президента, маючи можливості усунути прем’єр - міністра країни, призначеного президентом, однак не може усунути останнього. Президент може розпустити парламент та призначити нові вибори до нього. Останньою інстанцією в суперечці виконавської та законодавчої влади є народ, який має право нате, щоб виразити довіру (або недовіру) одній з них ( або нікому, або обом). Друга модель змішаної політичної системи – директоріальна. Вона діє у Швейцарії. Її можна назвати напівпарламентською республікою в силу переважаючого впливу парламентської влади над президентською. В цій системі передбачена діяльність двопалатного законодавчого органу, який обирається на чотири роки одночасно за мажоритарною та пропорційною системами. Парламент обирає виконавську владу. В Швейцарії це – президент, віце - президент та 5 федеральних міністрів. Однак обравши уряд, парламент не може його усунути до кінця строку повноважень останнього. Таким чином, уряд в процесі формування повністю залежить від парламенту, під час роботи має максимальну свободу дій – така в сутності система поділу влад. Алена відміну від парламентської моделі, за якою, наприклад, британський голова 203 уряду може розпустити Палату громад, яка його затвердила на цю посаду, в Швейцарії президент не має права розпуску парламенту. Незважаючи на вищенаведені відмінності сучасних класичних політичних моделей, в їх сутності, як видно, лежать відносини між парламентом та урядом, тобто між законодавчою та виконавською владою. Це зумовлено тим, що ці гілки влади за своїм змістом різні і об’єктивно викликають внутрішні суперечності політичного устрою країни. Ці відносини реалізуються певною системою формування як парламенту, так і уряду (система виборів, механізми відкликання гілок влади тощо). Підсумковим результатом механізму поділу влад в розвинутих демократичних країнах є гарантія прав людини, стабільність соціально - політичного розвитку суспільства. Тепер перейдемо до характеристики політичних систем країн з обмеженою демократією. В основному це країни “третього світу”, однак з точки зору загальної тенденції розвитку соціально - політичних систем сучасності сюди необхідно віднести і багато досить розвинутих держав – країн Центральної та Східної Європи, Ірак, Іран, Індію, країни Перської затоки тощо. Цілий ряд “третіх країн” пройшли складний шлях економічної та політичної колонізації, боротьби та утвердження державної незалежності. Це відповідно вплинуло на формування їх політичних систем, які детерміновані рівнем економічного розвитку, національними особливостями, релігійними традиціям, геополітичними та соціально - політичними факторами, ідеологічною орієнтацією. Є ряд особливостей, які притаманні сьогодні політичним системам країн з обмеженою демократією: 1. недостатньо чітко виражений класовий характер цих систем в наслідок тісного переплетіння старих і нових форм економічного господарювання; 2. співіснування нових і старих традицій, інститутів, поглядів ( національних, метропольних, родинно - племених тощо ); 3. особлива роль держави в політичному управлінні суспільством через недорозвиненість партійних систем, громадських рухів та організацій, засобів масової інформації; 204 4. особливе місце суб’єктивного фактора (політичного або державного лідера або вождя) внаслідок відсутності конституційних механізмів формування влади та стабільності конституційної культури суспільства. Так наприклад, в період становлення національної державності значної групи африканських країн характерною формою державного правління була монархія. Особливо це стосується колишніх колоній, де метрополії нав’язували молодим державам перші конституції, які передбачали цим державам статус домініону (Гамбія, Кенія, Нігерія, Маврикій). У деяких інших країнах монархія була результатом внутрішніх процесів Лесото, Руанда, Свазіленд); 5. загальна недорозвиненість демократії, її інститутів, політичної культури народу та влади у західному, ліберальному розумінні. Концентрованою характеристикою політичних систем країн з обмеженою демократією слід вважати відсутність справжнього парламентаризму та поділу влад. Формально у багатьох країн цієї групи діють парламенти, однак вони не виступають тією політичною силою, яка реально гарантувала б суспільство від узурпації державної влади окремою її гілкою, внаслідок чого сама влада стає монопольною, безмежною. Принцип поділу влад практично не згадується у конституціях багатьох країн “третього світу”, за винятком деяких. Так, лише у Конституції Габону (ст) сказано, що “Габонська республіка організована у відповідності з поділом законодавчої, виконавської та судової влади”, а Конституція Руанди (ст. 34) встановлює “поділ і співробітництво виконавської, виконавчої та судової влад”. (Див Политическая власть и конституция в развивающихся странах - МС. У зв’язку з вищесказаним політичні системи більшості країн “третього світу” (особливо у Африці) важко класифікувати за формами правління. Як правило, вони не підходять під поняття президентської республіки, парламентської чи навіть змішаної. Для прикладу можна взяти Сенегал, який належить до того ряду країн, що найбільшою мірою підійшли до західноєвропейських зразків, урівноваживши їх з місцевими політичними інститутами. 205 Насамперед, потрібно сказати про давню багатопартійну традицію, яка була закладена ще у колоніальну епоху. Західні традиції парламентаризму, сприйняті місцевою політичною елітою під безпосереднім впливом французької політичної культури, були перенесені у трансформованому вигляді і в незалежний Сенегал. Сьогодні там діють більше 15 політичних партій – від буржуазних до марксистської. Однак єдино пануючою є одна (Соціалістична партія Сенегалу. Центральним елементом політичної системи Сенегалу виступає інститут особистої влади президента, який концентрує у своїх руках частину законодавчої ініціативи та володіє правом остаточного рішення у сфері виконавської влади. Вже в цьому закладена нечіткість реалізації принципу поділу влад, оскільки, наприклад, американська система (як класична для президентської моделі) максимально обмежує законодавчу ініціативу президента, наділяючи його лише правом вето на законодавчі рішення конгресу США. Далі, президент Сенегалу звільнений від відповідальності перед парламентом (за умов дії будь - якої класичної політичної моделі, де діє президент, він президент певним чином контролюється парламентом, накладає вето на законопроекти національних зборів чи уряду. Враховуючи те, що за формами правління країни “третього світу” важко класифікувати, звернемось до їх характеристики з позиції політичного режиму. Саме він у даному випадку може бути інтегральним показником найхарактерніших ознак політичних систем країн з обмеженою демократією. Найбільш жорсткою за формою, такою, що максимально обмежує демократичні права та свободи громадян, є політична система з військовим режимом. Як правило, вона формується внаслідок військового перевороту, який видається єдиним шляхом виходу країни з довгої смуги економічних, політичних, етнічних негараздів. Така політична система вважається перехідною, однак може існувати і довгі роки ( наприклад, в Чилі). Військові режими можуть бути з різними відтінками (від реакційного до достатньо прогресивного). В результаті військового перевороту конституційні норми замінюються актами військової влади, розпускається парламент або його функції зводяться до формально юридичного 206 та політичного затвердження рішень реальної влади. Виборні органи на місцях усуваються, натомість призначаються представники центральної влади, забороняється діяльність усіх політичних партій та громадських організацій, у кращому випадку – лише опозиційних до влади. Політичні системи з військовим режимом – явище досить поширене у ХХ ст. Так, військові режими діяли у колишніх Іспанії, Греції, Чилі, Аргентині, Бразилії. У Африці військові режими існували у Гвінеї, Нігерії, Мавританії, однак в цілому їхня кількість значно зменшилась і в останні роки вони набувають рис однопартійної політичної системи (Бурунді, Руанда, Заїр, Малі). Про реальну їх цінність можна було говорити лише тоді, коли влада в цих країнах переходила до рук цивільних за умов політичного лібералізму та цивілізованому механізму формування державних органів. Поряд з відомими негативними наслідками функціювання таких режимів (обмеження прав громадян, насильство, терор) багато з них у своїх країнах зіграли прогресивну роль (Чилі, Південна Корея та ін.). У багатьох країнах Африки (Руанда, Заїр, Того, Малі, Судан) поширена політична система з так званим однопартійним режимом. Вона дуже нагадує попередню, політичну модель але на відміну від неї (яка є відкритим обмеженням демократії) виступає як прихована форма авторитарної влади. Така політична модель може існувати з конституцією або без неї, механізми реалізації якої відповідають інтересам правлячої верхівки. Функціонує виборний парламент, але він не виступає стримуючою реальній владі політичною силою. Тому парламентаризму у власному розумінні однопартійна система не допускає. Вона передбачає лише одну політичну партію, інші забороняє або не допускає до реальної влади. При цьому в деяких країнах (Того, Заїр) було проголошене верховенство партії над державними інституціями. На правлячу партію покладаються функції політичного виховання народу. За таких умов великого значення набуває розробка партією ідеологічної платформи суспільства, адже політична система ефективно працює в тому випадку, коли здійснюється ідеологічна обробка громадян. 207 Функціювання політичної системи з однопартійним режимом неможливе без домінування виконавської влади таза умов, коли ключові функції по управлінню державою не зосереджуються в руках президента. Тому правляча партія (точніше її керівництво) безпосередньо бере участь у формуванні парламенту, оскільки балотуватись на парламентських виборах можуть лише члени партії або кандидатури, схвалені особисто президентом чи керівником партії. Народні маси фактично виключені з процесу прийняття політичних рішень. Найбільш ліберальною політичною моделлю у країнах з обмеженою демократією є система, в основі якої знаходиться так званий однопартійний режим “напівконкурентного” типу (Замбія, Центральна - Африканська республіка). В цих країнах діє конституція, яка передбачає виборний парламент. Останній це дуже мало нагадує політичний орган парламентського типу, однак можуть встановлюватись демократичні механізми його формування. У зв’язку з цим дозволяється багатопартійність, але вона ще слабко розвинена в силу відсутності економічної свободи у суспільстві. “Напівконкурентність” такої системи полягає в тому, що вона допускає альтернативні вибори у представницькі органи влади всюди, крім виборів президента. Тут також домінує виконавська влада над законодавчою, за рахунок чого і вдається зберігати авторитарні форми та методи управління суспільством. В багатьох країнах світу ця політична модель виникла в результаті лібералізації, демократизації однопартійних режимів Того, Руанда. Це значно розширило географію даної політичної системи. З другого боку, її виникнення повязано з намаганням політичної еліти частково і на деякий час зняти гостроту соціально- економічних та політичних проблем, що накопичились. Одночасно таке нововведення виконувало функцію чистки і закріплення авторитарної системи, попереджуючи процес кристалізації опозиції (Кот - д’Івуар, Сьєрра-Леоне тощо). В ряді країн Північної Африки (Єгипет, Судан, Марокко, Туніс), Латинської Америки (Аргентина, Бразилія) існують політичні системи, основою яких є багатопартійна система. Формування таких систем пов’язують, як правило, з посиленням технократичних угрупувань, національної буржуазії, яка найбільш 208 тісно співпрацює з іноземним та місцевим капіталом. Крім того, в рамках політичної еліти таких країн створюється кілька незалежних центрів економічного, фінансового, політичного, етнічного життя, які ведуть боротьбу за вплив на суспільство. Цим вони об’єктивно сприяють лібералізації економічного, а також політичного життя суспільства. Однак багатопартійність у таких країнах виростає внаслідок певного функціювання держави, яка з метою розширення соціальної бази режиму більш активно (Єгипет, Бразилія) або менш активно (Туніс, Марокко) перетворює надбудовані структури суспільства, тією чи іншою проявляючи свою присутність у цих структурах. Ними можуть бути партії, масові політичні рухи, організації, засоби масової інформації. Наприклад, політична модель Єгипту функціонує за концепцією “контрольованої демократії”. Згідно з нею у цій країні діють політичні інститути, в цілому скопійовані з аналогічних структур Заходу та “вмонтовані” в єгипетське суспільство зверху. У той же час політична культура народу орієнтована, насамперед, на іслам, традиційну для єгиптян систему цінностей, історію. В результаті така політична модель, наперший погляд, носить досить цивілізований характер і має привабливий вигляд, ау своїй сутності створює такі соціально - політичні суперечності, які призводять до суспільних конфліктів. Під час апогею одного з них у жовтні 1987 року було вбито президента країни А. Садата, який один з найперших виступив з ідеєю “контрольованої демократії”. У лекції показано далеко не всі існуючі на сьогодні моделі політичних систему світі. В дійсності їх набагато більше. Причому, серед них, так би мовити, чистих небагато. Абсолютна більшість країн у світі реалізують змішані форми державного правління, політичних режимів, державного устрою. Це диктується цілим рядом причин історичного, національного, психологічного, релігійного тощо характеру. Потрібно сказати про формальний бік справи. Історія доводить, що в цілому ряді випадків показані у цій лекції найсуттєвіші характеристики політичних систем при їх аналізові не гарантують від неправильного розуміння конкретної моделі у конкретній країні. Скажемо, Адольф Гітлер абсолютно законно прийшов до влади у Німеччині 1933 року завдяки, в цілому, 209 демократичному механізму її формування. Однак нічого спільного з демократією його режим не мав. І не міг мати, в силу ряду факторів, які характеризували німецьке суспільство тих часів. Тому показаний у лекції поділ країн та регіонів на предмет особливостей їх політичних систем є відносним, нежорстким, таким, що має піддаватися постійному переглядові внаслідок закономірної зміни політичних процесів у світі. На закінчення – ще раз про деякі практичні аспекти даної теми. Вибір ефективної моделі політичного розвитку – це питання найголовніше для багатьох країн світу. Для України – особливо, адже наша держава лише формується. І від вибору її моделі залежатиме дуже багато: методи політичної боротьби, час і темпи становлення та стабілізації соціально - політичної системи, врешті права і свободи громадян. У цьому плані варто звернути увагу на переваги та недоліки класичних політичних систем, на традиції українського народу, його релігійні, національні, психологічні особливості. Адже сліпе копіювання чужих зразків нічого, крім шкоди, не принесе і призведе не лише до спотворених форм політичного розвитку, але й до виродження того, що притаманне було тільки цьому суспільству. Особливу увагу сьогодні слід звернути на сучасну специфіку українського суспільства. Вона ж полягає в тому, що Україна має подолати шлях від тоталітарного минулого до плюралістичного, демократичного майбутнього. Цей процес продовжує ставити, як видно з історії, безліч серйозних питань, пов’язаних з необхідністю збереження державності, цілісності країни, влади тощо. І це має стати предметом постійної уваги з боку як владних структур, так і громадянського суспільства нашої країни. У протилежному випадку наше суспільство чекають важкі часи, яких не уникнули навіть великі нації світу. |