В.І. Муляр політологія курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир
 Скачать 1.3 Mb.
|
|
Питання для самообдумування: 1. Чому третій віковий етап політичної соціалізації людини починається з 18 років ? 2. Що, на Ваш погляд, більш важливе для політичної поведінки людини: внутрішні мотиви чи зовнішні передумови ? 3. Чи можливе, на Вашу думку, перенесення особливостей дії матеріальних передумов політичної участі людини на сучасне життя нашого суспільства ? Література : Алексеева ТА Личность и политика в переходный период проблемы личности и власти // Вопросы философии. - 1998. - № 7. Головаха Е.И., Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. - Киев Наукова думка, 1992. 168 Кантор В.К. Личность и власть в России сотворение катастрофы // Вопросы философии. - 1998. - № 7. Личность и политика Логические упражнения по курсу политологии // Социально – политические науки. - 1991. - № 6. Основы политологии наука о политике. - К Инноцентр, 1991. Человек : История – фарси трагедия // Диалог. - 1990. - № 11. Человек / серия статей // Диалог. - 1990. - № 12. Шестопал Е.Б. Личность и политика. Критический анализ современных западных концепций политической социализации. - М Мысль, 1988. 169 СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ СУЧАСНОГО СВІТУ 1. РІЗНОМАНІТНІСТЬ СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНО – ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН. 2. СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОМУНІЗМУ ТА СУЧАСНОЇ СОЦІАЛ – ДЕМОКРАТІЇ. 3. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ЛІБЕРАЛІЗМУ : ІСТОРІЯ ТА РОЗВИТОК. 4. CУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНА ТЕОРІЯ КОНСЕРВАТИЗМУ. 5. СУЧАСНІ ТЕОЛОГІЧНІ ПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ. 6. ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ НЕОФАШИЗМУ. Основні поняття і терміни: доктрина, рівність, свобода, комунізм, соціал - демократія, соціальна держава, демократичний соціалізм, лібералізм, неолібералізм, консерватизм, розум, інтуїція, революція, еволюція, спроби і помилки, іслам, християнство, неофашизм. В сучасному світі існує безліч політичних доктрин (з латині - вчення, теорія) – певних систематизованих вчень, сукупності принципів, цілісних концепцій Див Философский энциклопедический словарь. - МС. Своїм предметом вони ставлять фундаментальні питання політичного життя : що таке влада, які механізми її походження та функціонування; як мають співвідноситись найважливіші вартості людського життя – рівність, свобода, справедливість; яка найоптимальніша модель політичного розвитку певної нації, народу, цивілізації та ін. Спектр таких доктрин досить широкий, як і гама тих економічних, суспільно – політичних та інших інтересів, на які спираються учасники політичних процесів у своїй діяльності. Тому можна стверджувати, що вони виступають конкуруючими політичними 170 теоріями, місце яких в загальному ряду постійно змінюється під впливом дуже багатьох факторів. Так, наприклад, комуністична доктрина довгий час панувала і зараз ще не втратила свого впливу на суспільну психологію народів Східної Європи, деяких інших регіонів світу. Соціал - демократія найбільших успіхів досягла в Західній та Північній Європі. Консерватизм дуже поширений в Англії, Канаді, Австралії. Країною класичного лібералізму вважають США. Політична доктрина ісламу традиційно панує в країнах Азії, Африки, а сьогодні інтенсивно проникає в інші регіони. За походженням та історичним віком суспільно - політичні доктрини також різні. Одні з них виникли дуже давно і до нинішнього століття не один раз модифікувались, інші – кілька десятків років назад. Так, наприклад, політична теорія західноєвропейського комунізму бере свій початок ще з давнини, але найбільш системно розроблена у ХІХ столітті. Виникнення ж лібералізму органічно було пов’язане з процесом переходу країн Західної Європи від феодального виробництва до вільного підприємництва та ринку. Досить тривалу історію мають релігійні політичні теорії, які створювались одночасно з формуванням самих релігій. Поряд з ними політичні концепції європейського чи латиноамериканського неофашизму або африканського націоналізму перебувають, образно кажучи, в дитячому віці. Але це звичайно, не означає, що їх вплив на суспільні процеси слабкіший. Сучасні політичні теорії різні і за тим, чиї інтереси вони відображають, на кого спираються. Так, одну групу таких теорій складають ті, що орієнтуються на певні прошарки суспільства (комунізм, лібералізм). Для інших класова ознака не є головною католицизм, іслам тощо). Значна ж частина сучасних неофашистських угрупувань у Європі на чільне місце ставлять гіпертрофовані інтереси нації. Звернемось тепер до короткої характеристики деяких сучасних суспільних політичних доктрин. Серед системи суспільних вартостей соціально - політична теорія комунізму завжди віддавала перевагу рівності людей. Прагнення до справедливішого суспільства рухало багатьма верствами людей 171 різних країн світу в найрізноманітніші часи. Ця проблема зачіпала уми багатьох великих людей. Тому комунізм як політична доктрина не є якоюсь випадковістю історії, як дехто зараз твердить. Це специфічне відображення сподівань людей, особливо найбідніших, на краще життя. І чим більш явною ставала у суспільстві нерівність, тим більше прихильників знаходив комунізм як політичне вчення. Теоретичні моделі комунізму починаються Т. Мором (“Утопія”) та Т. Кампанеллою (“Місто сонця”) ще у ХVІ - ХVІІ ст. Продовжуються пошуки комунізму в дослідженнях утопічних соціалістів КЛ. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена та ін. Завершені форми західноєвропейського комунізму з’являються завдяки працям К. Маркса і Ф. Енгельса, а В. Ленін фактично реалізував основні його положення в практиці російської революції. Особливістю соціально - політичної теорії марксизму є її органічний зв’язок з обгрунтуванням економічних засади суспільства. В чому джерело нерівності ? – запитує К. Маркс. І знаходить відповідь: в існуванні приватної власності. Саме вона створює додаткову вартість за рахунок експлуатації робітника капіталістом. Рано чи пізно, задумкою основоположника західноєвропейського комунізму К. Маркса, це призводить до відносної та абсолютної злиденності народу, який повстає проти такого порядку. Тому у своїй сутності приватна власність є джерелом формування антогоністичних суперечностей між різними суспільними групами, а значить, причиною класової боротьби. Звідси висновок німецького мислителя: потрібно скасувати першоджерело – приватну власність. Але як це зробити ? Аналіз робіт Маркса дає право стверджувати, що він вирізняв два шляхи цього процесу : економічний та політичний. Перший з них передбачає скасування приватної власності еволюційним чином, поступово, через усуспільнення цієї власності за допомогою економічних механізмів. Другий – шляхом насильства, революційного терору, збройного виступу поневолених класів проти експлуататорів. Перший шлях – довгий, важкий, але без великих соціальних катаклізмів. Другий – з людськими жертвами, однак відносно швидкий. Доводиться говорити, що в цьому і полягає одна з суттєвих суперечностей комуністичної доктрини 172 Маркса. Коли він аналізує економічні засади переходу від капіталізму до комунізму, то виступає як вчений, і не випадково “Капітал” до сьогодні є частиною класичної економічної теорії, яку вивчають у світі. Однак, коли Маркс звертається до політичних аспектів скасування приватної власності, він виступає не як вчений, а як ідеолог робітничого руху, де замість істини пропагує інтереси останнього. Продовжимо далі відслідковувати логіку роздумів К. Маркса. Хто може здійснити революційне насильство ? Той, кому в цій революції немає чого втрачати, а саме робітничий клас як найбільш революційна сила в капіталістичному суспільстві. Для цього пролетаріат формує свою партію, озброєні загони, проводить агітацію серед населення. Таким чином, Маркс віддає перевагу збройному шляху перетворення сучасного йому капіталістичного суспільства і стверджує, що формою майбутньої політичної влади робітників має бути диктатура пролетаріату. Із здобуттям влади пролетаріат здійснює економічні зміни, які, на думку Маркса, дадуть змогу встановити рівність у суспільстві, а відтак і справедливість. Сьогодні точаться дискусії про течи має право політична доктрина комунізму на життя. Одні кажуть, що має, інші закликають навіть до суду над нею. Нагадаємо, що комуністичні устремління мають широку базу в суспільстві, де панує величезна соціальна та матеріальна прірва між різними групами людей. Цього не можна заперечувати, бо то – об’єктивна причина. Можна стверджувати, що і сьогодні в різних країнах світу комунізм поширений, незважаючи на його негативні результати у суспільній практиці ХХ ст. Зважаючи також і нате, що, як стверджують захисники цього вчення, багато у К. Маркса залишилось незрозумілим навіть сьогодні. І це природньо : текстом неможливо передати всю гаму думок. Однак правильно і те, що будь - яка політична теорія повинна робити похибку нате, що нею будуть користуватися різні люди, групи, політичні діячі. Разом з тим, практика більш як 100 - річного розвитку світу після К. Маркса показала, що багато чого в теорії комунізму виявилось неправильним, особливо, коли вона “опускалася” до конкретних прогнозів. Дуже істотною помилкою, на наш погляд, 173 виявилась спроба засновника європейського комунізму знайти суб’єкта перебудови суспільства і на основі інтересів цього суб’єкта виробити єдину для всього суспільства ідеологію. Це неможливо в принципі. Неможливо віднайти суспільну групу, яка змогла б точно відобразити інтереси всіх та суспільства в цілому. Це випливає із специфіки того місця, яке займає дана група у суспільстві. Про це писав сам Маркс. Але припустився логічної помилки. Думається, тому, що в даному разі зрадив собі як вченому, ставши на ідеологічні позиції певного класу. Однак, ідеологія будь - якого суспільного класу далеко не завжди є адекватним відображенням існуючого стану речей у суспільстві. В кращому разі вона може бути лише адекватним відтворенням суспільних справ з позиції саме цього класу, не більше. Тому теоретична ідея про єдину, загальну для всіх ідеологію на засадах інтересів найбільш прогресивного класу (про що казав Маркс) практично означала уніфікацію “всього і вся у суспільстві, що і довела практика кількох десятиліть колишнього СРСР та інших країн. Заради справедливості скажемо, що в кінці свого життя соратник К. Маркса і один із засновників західноєвропейського комунізму Ф. Енгельс зрозумів цю помилку. Тоді він висловлював думку про те, що нове суспільство будуть будувати всі класи. Однак ця ідея залишилась поза увагою теоретиків і практиків комунізму. Не можна не сказати і про метод перебудови суспільства – насильство, терор, революцію. Думається, що це була найбільша помилка Маркса. Насильство не може призвести до щастя, воно може дати лише насильство. Це закон розвитку. Спосіб завоювання політичної влади і побудови нового суспільства, запропонований політичною теорією комунізму, дав поштовх антигуманізму, бо звів вартість людського життя до нуля. На практиці революційне насильства за принципом ланцюгової реакції призвело до масового терору в усіх сферах суспільства. На жаль, сьогодні, у час масової критики та несприйняття марксизму, спостерігається більше ідеологічного запалу, ніж наукового аналізу. Не можна впроваджувати насильство, це факт. Але можна і потрібно пояснити позицію Маркса. Думається, не останню роль у тому, що комунізм середини ХІХ століття обрав 174 шлях перебудови капіталізму на переважно політичних засадах (а не економічних), зіграла політична ситуація того часу. Західноєвропейська буржуазія, щойно одержавши монопольну політичну владу в суспільстві, не зуміла виявити політичної прозорливості, атому жорстоко розправлялася з найменшими проявами незадоволення з боку будь - яких інших суспільних груп. Події х років попереднього століття підтверджують це. В умовах такої політичної культури правлячого класу ідеологам робітничого руху не залишалось багато варіантів у виборі способів захисту прав “низів” суспільства. Революційний шлях перебудови – закономірна пропозиція Маркса в умовах конфронтаційної політичної культури ХІХ століття. Коли ж умови змінилися (кінець ХІХ - початок ХХ століття), розробники соціально-політичної теорії комунізму великою мірою втратили орієнтири суспільного розвитку, не звернувши увагу на доречну критику марксизму з боку європейської соціал-демократії. Нарешті, узагальнюючим недоліком марксової теорії комунізму стало однобоке розв’язання проблем рівності та свободи в суспільстві. Пріоритет першого над другим в результаті відсутності економічних і політичних механізмів їх гармонії призвів до максимального обмеження свободи людей і гіпертрофії рівності, зведення її лише до матеріального аспекту. Практика ж показала, що однобоке вирішення питання рівності і свободи дає однаково негативні результати, незалежно від суспільного устрою (чи то соціалізм, чи капіталізм). Теоретичні суперечності соціально-політичної доктрини комунізму були піддані критиці вже в кінці ХІХ століття. Одним з перших її критиків був Є. Бернштейн, засновник соціал- демократичної політичної концепції. Зараз ця теорія досить поширена у світі, практично у всіх його частинах. Соціалістичний Інтернаціонал, що об’єднує світову соціал - демократію, нараховує близько 70 партій відповідних напрямків, біля 30 з яких є правлячими у своїх країнах або входять до урядової коаліції. Визначними діячами сучасної соціал - демократії можна назвати У. Пальме (Швеція), Г.Х. Брундтланд (Норвегія), В. Брандта (Німеччина), Ф. Міттерана (Франція), Ф. Враницького (Австрія), Ф. Гонсалеса (Іспанія) тощо. 175 Вперше соціал – демократія як політична доктрина чітко заявила про себе в кінці ХІХ століття, а на переломі віків у результаті розколу робітничого руху оформлюється організаційно у багатьох країнах світу. Таким чином, вона стала другою в ряду політичних доктрин робітничого класу. Алена відміну від теорії комунізму, який орієнтується на найбідніші прошарки суспільства в цілому, соціал - демократія є політичною доктриною так званої робітничої аристократії – найбільш освіченого, компетентного, кваліфікованого крила пролетаріату. Кінець ХІХ століття потягнув за собою ряд серйозних соціально – економічних та політичних змін, які зумовили виникнення та становлення соціал - демократії. Насамперед, потрібно сказати про вступ суспільства на той рівень, коли людина стає основною продуктивною силою, коли ефективність виробництва прямо залежить від рівня професійної підготовки робітника, його освіти, загальної та спеціальної культури. Навчання робітника стає неминучим, рівень його підготовки має піднятися до рівня технічних, технологічних та інших вимог часу. Все це об’єктивно вимагає від роботодавця певних матеріальних поступок на користь робітників. Таким чином, закладаються підвалини нової політичної культури як робітничого класу, так і буржуазії. Ці ознаки з’явились вперше на рубежі ХІХ і ХХ століть і, перейшовши у чітку тенденцію, стали базою політичної доктрини соціал - демократії. В умовах більш лояльних, ніж це було навіть в середині ХІХ століття, класових, політичних та інших відносин з’явились можливості економічного, політичного компромісу – поступок з обох боків. Робітник одержав можливість розширити свої економічні вимоги, але до певної межі, за якою втрачається економічна ефективність виробництва. Підприємець же до цієї межі міг поступатися, не боячись небезпеки повного знищення свого капіталу. Ці, коротко викладені, умови дали можливість критикам Маркса сформулювати ряд суттєвих висновків, які лягли в основу соціал-демократичної теорії. Перший – гасло Бернштейна : не зупинятись ні перед якими авторитетами, зробити “прориви” в теорії. При цьому, безумовно, потрібно керуватися інтересами 176 трудящих та дотримуватись у сфері теорії здорового глузду”. Другий висновок випливав з першого – потрібно переглянути теорію Маркса, особливо теорію додаткової вартості. В нових умовах додаткова вартість, за переконаннями Е. Бернштейна, формується не лише за рахунок трудової діяльності робітника, але й у процесі праці підприємця, менеджерів, наукових розробок у виробництві тощо. Е. Бернштейн відкинув висновок Маркса про процес відносного і абсолютного злидарювання робітників, а натомість висунув ідею розширення середнього класу. Останній, на його думку, закономірно створюється специфічними економічними тенденціями – виживанням середніх виробників, які встигають адекватно реагувати на зміну економічної кон’юктури. Крім того, доктрина соціал - демократії переглянула теорію краху капіталізму, як про це писав Маркс. Яка ж має бути стратегія робітничого руху в цих умовах ? На думку засновників соціал - демократичної теорії, потрібно відмовитися від насильницьких форм класової боротьби як засобу вирішення проблем трудящих мас. Натомість необхідно максимально використовувати мирні, цивілізовані форми. Компроміс, таким чином, стає основним видом політичної діяльності з обох боків – верхів та низів. Тому не революція, а реформа – основний шлях розвитку суспільства. Одним з найважливіших понять політичної теорії соціал- демократії є “соціальна держава (держава добробуту”). Вона визначається як сукупність соціальних інститутів сучасного капіталістичного суспільства, діяльність яких спрямована на підвищення добробуту, соціальної та матеріальної забезпеченості всіх прошарків громадян. Основним предметом уваги “держави добробуту” є соціальна сфера : соціальне забезпечення, житло, охорона здоров’я, освіта, охорона праці, забезпечення зайнятості, наука, культура тощо. Соціальна держава створюється шляхом формування загальних фондів за допомогою перерозподілу матеріальних та духовних благ різних суспільних груп (навіть шляхом обмеження заробітної платні). Суспільно ефективною виявилась і податкова програма соціал-демократів. Вона функціонує так, що одночасно зберігає дійові стимули для виробництва (тут забезпечується 177 інтерес підприємця, робітника тощо). За рахунок прогресивних ставок податків дає можливість відносно зрівнювати доходи громадян. Цікаво, що, скажімо, у Швеції 1991 року кратність найбільшої та найменшої заробітної платні в державному секторі була 4 до 1. Соціально - економічний аспект теорії соціал- демократії виявився напрочуд вдалим : вона одночасно розвивала стимули для виробництва, тобто максимально розширювала рамки свободи в економічній, базовій для суспільства, сфері і добивалась відносної рівності для більшості членів суспільства. Очевидно, що така рівність не означала рівності з практики комунізму (рівність бідних), а навпаки, постійно піднімала рівень загального добробуту людей за рахунок гармонії виробничої сфери суспільства (свобода) та розподільчої (рівність). Соціальна держава виявилась хоч і не теоретичним (про загальні фонди є і у Леніна), зате достатньо ефективним практичним винаходом світової соціально - політичної думки. Реалізуючи його, сучасній соціал-демократії вдалося гармонізувати економіку з політикою та соціальною сферою, створити оптимальну структуру суспільства (збереження приватної власності, створення колективної власності, загалом змішану економіку) Таким чином, за рахунок соціальної держави почати процес реформування сучасного капіталізму, надати йому людського обличчя, зробити менш поляризованим. І нарешті, вдалося згладити соціальні конфлікти у суспільстві за рахунок оптимального взаємовідношення свободи та рівності. Майбутнє суспільство соціал - демократія розглядає як суспільство демократичного соціалізму”. Вперше цей термін використав 1888 року Д.Б.Шоу (далі Е. Бернштейн, О. Бауер, К. Каутський). З 1945 року демократичний соціалізм стає офіційною доктриною західноєвропейської соціал - демократії. Основні риси цієї програмної концепції були відображені в ряді документів : у Франкфуртській декларації Соціалістичного інтернаціоналу (р, у програмних документах західної соціал - демократії, таких як Віденська програма соціалістичної партії Австрії (1958 р, Годегсбергська програма СДПН (1959 р, “Декларація принципів” Соціалістичного інтернаціоналу (1989 р. 178 Сучасна соціал-демократія трактує демократичний соціалізм як довгий процес суспільних перетворень, як суспільство майбутнього, як принцип своєї діяльності в сучасних умовах. Головними засадами на цьому шляху обгрунтовуються пріоритет колективних форм життя суспільства в усіх сферах його життєдіяльності та соціальний захист усіх членів суспільства. Сучасна соціально - політична доктрина соціал - демократії не встановлює певні часові рамки досягнення демократичного соціалізму. На думку соціал - демократів це суспільство не може бути побудоване в одній країні окремо. Воно уявляється як новий ступінь розвитку сучасної цивілізації. Основними складовими демократичного соціалізму є : політична, економічна та соціальна демократія. Принциповими вартостями вважаються свобода, рівність, справедливість, солідаризм, аз- років ХХ століття - екологія, мирна Землі, емансипація жінок тощо. Поняття політичної демократії включає в себе багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі багатьох партій, їх змінюваність при владі в результаті вільних виборів. Економічна демократія передбачає застосування демократичних принципів у господарській системі капіталістичного суспільства. Згідно з теорією соціал - демократії, економічна демократія розвивається на двох рівнях : на рівні підприємств (контроль всіх суб’єктів виробництва за його ходом – зайнятість, соціальна політика, гуманізація праці, виробничих відносин тощо) та на рівні функціонування економічної системи в цілому (політика соціального партнерства, дотримання конституційних способів відстоювання прав трудящих і т.д). Вищим ступенем демократичного соціалізму є соціальна демократія, коли демократизуються всі сфери життя суспільства, насамперед, сфера незворотності розгортання основних прав та свобод людини (на життя, працю, відпочинок, свободу тощо). Сьогодні світова соціал - демократія переживає певну кризу, однак думається, що основні положення її соціально-політичної доктрини суттєво впливатимуть на розвиток цивілізації довгі роки. Однією з найвпливовіших соціально - політичних доктрин сучасного світу є лібералізм (від латинського “лібераліс” - те, що притаманне вільній людині). Виникнення лібералізму пов’язується 179 з процесом переходу європейського суспільства від феодалізму до капіталізму. Тому з самого початку лібералізм виступає як теоретична основа вільного підприємництва, як відображення політичної та економічної боротьби нового класу з феодалізмом. У економіці лібералізм проповідує свободу від феодальної станової обмеженості (цехових та інших регламентацій), свободу підприємницької ініціативи ; у політиці – свободу вільних зібрань та створення організацій вільних власників, заперечує станові та успадковані привілеї ; у сфері духовній – свободу думки, ідеології тощо. На першому, так званому аристократичному етапі розвитку лібералізму його теоретичними засновниками виступили англійські філософи Т. Гоббс та Дж. Локк. Теорія про природні, невідчуджувані права людини, пріоритет цих стосовно прав держави, обгрунтування максимальних можливостей їх реалізації – це були перші підвалини політичного лібералізму. З середини ХІХ ст. лібералізм вступає у другий етап свого розвитку – демократичний. Починається фундаментальне обгрунтування ліберальних ідей в різних науках : політекономії, філософії, політичній теорії. На цьому етапі формулюється основоположні принципи класичного лібералізму, які практично не змінились до сьогодні. Англієць А. Сміт обгрунтовує необхідність відміни регламентацій та обмежень прав виробника з боку державної влади, розширення простору для приватної ініціативи, створення максимально вільних умов розгортання приватного підприємництва. Він доводить, що вільна взаємодія індивідів як “суспільних атомів” з необхідністю призводить до встановлення певного рівноважного стану суспільства, який у підсумку виявиться на користь всім і кожному. Не заважайте діяти!” – ось лозунг ліберальних економістів того часу в Європі, який щоразу з’являється і сьогодні утих країнах, що стоять перед необхідністю розкріпачення економічного потенціалу суспільства. Цей лозунг вимагає повної свободи для приватної ініціативи, визволення економіки з - під гніту держави, забезпечення умов для вільного підприємництва. На етапі демократичного лібералізму продовжується його філософське обгрунтування, яке пов’язують з іменем французького 180 вченого О. Конта (1798-1857 рр.). В своїй роботі Система позитивної політики, або Трактат про соціологію, яка встановлює релігію Людства” він формулює закон трьох стадій історичного розвитку : теологічного, метафізичного та позитивного. В основі цього процесу лежить зміна людської свідомості, яка формує панівні типи світогляду : теологічний, метафізичний, позитивний. На першому етапі держава розглядається як результат дії надприродних сила всі політичні явища (влада, форми та методи її здійснення тощо) є волею бога. Цьому етапові відповідають дух насильства та експансії, політичні режими переважно авторитарного типу, які за формою функціонують як монархії. На другому етапі владу одержують філософи - метафізики, в цей час спостерігається піднесення ремесел, торгівлі. З’являється претензія людини до держави, яка обмежує розвиток індивідуальності. Внаслідок цього виникають революції, захоплення влади некомпетентними особами, що є передумовою суспільного прогресу. На третьому етапі панує позитивна свідомість, тобто та, яка грунтується на наукових, точних знаннях про суспільство. В цей період особливо актуалізується солідарність, яка проявляється у суспільній згоді всіх верств громадян, людини і держави. Порушення такої солідарності веде до розкладу і занепаду суспільства. На основі економічних та філософських засад лібералізм на стадії свого демократичного розвитку сформувався і як політична доктрина. Загальновизнаною рисою цієї доктрини стала оптимістична віра в те, що історія є поступальним розвитком, в основі якого лежить постійне вдосконалення природи людини та людських стосунків. Цей висновок випливав з визначального принципу лібералізму – принципу самовизначення особистості. Згідно з цим принципом людина є вільна істота і здатна на відповідальні вчинки в усіх сферах життя. “Людина – насамперед істота, яка здатна самостійно мислити і діяти, відрізняти добро від зла. Дійсною основою суспільства є повага до людської особистості”, - так наголошує початок Маніфесту міжнародної конференції представників ліберальних партій 1947 року в Оксфорді. Послідовно дотримуючись вчення Дж. Локка, лібералізм обгрунтовує індивідуалізм, тобто пріоритет особи над 181 всіма формами колективного життя людей – групою, нацією, державою. Інтереси та добробут окремої особи, згідно з політичною доктриною лібералізму, є основною умовою та критерієм оцінки суспільного ладу. Найважливішим принципом справедливого, цивілізованого способу життя людей, на думку лібералізму, є право приватної власності як основи суспільного життя. Воно є священним, натуральним правом кожного громадянина, тому цього права мають дотримуватись усі члени суспільства, а також створювана ними державна влада. Лише при цій умові можливі два інших принципи демократичного лібералізму – політична демократія і толеранція. Але якщо політична демократія в ході лібералізації суспільства встановлюється не зразу, а поступово, то толерантність – іманентна риса всього процесу. Вона передбачає терпимість кожного члена суспільства до найрізноманітних форм суспільної поведінки в силу того, що кожна людина – суб’єкт власності (матеріальної, інтелектуальної). Важливою рисою політичного лібералізму є необхідність обмеження функцій держави в житті суспільства і насамперед у сфері економічного життя, яке має бути вільним від націоналізації, планування тощо. Звідси випливає обмеження влади державного апарату, що передбачає таку його організацію, яка б не заважала свободам та активності громадян. Приблизно з х років XX століття демократичний лібералізм поступово втрачає свої позиції серед “верхів” суспільства у багатьох країнах Заходу. Насамперед це стосується США, дев результаті “великої депресії” найяскравіше проявились негативні сторони вільної конкуренції. Економічна криза, політична нестабільність, загострення класової боротьби показали, що справедлива для всіх верств суспільства економіка вільною бути вже не в змозі – потрібні вагомі впливи на економічний розвиток з боку держави. І основне завдання останньої полягало в тому, щоб економічними, а потім і політичними засобами вгамувати соціальні конфлікти, що насувалися. Держава має виконувати функцію такого регулятора, при цьому вона неповинна виконувати волю одного – двох класів, а волю всіх груп в суспільстві. Це свого роду “соціальний арбітр”, який 182 цивілізованими методами врівноважує інтереси всіх. Таким чином, лібералізм 30 - х років ХХ століття, набуває форми неолібералізму, завзятими проповідниками якого були французькі філософи М. Оріу, Ж. Ренар, Г. Гурвіч – представники інституціоналізму. Великий вклад в становлення неолібералізму вніс видатний німецький вчений Макс Вебер – родоначальник так званої теорії “плюралістичної демократії” тобто такої демократії, яка функціонує не лише за принципом більшості, але й за умови участі в управлінні державою максимальної кількості політичних сил суспільства. Потрібно сказати, що неолібералізм не змінив своїх суттєвих принципів, він лише пристосував їх до нових умов. Він допускає втручання держави в економічне життя суспільства, духовне життя та інші сфери. Однак він пропонує це робити в розумних межах, а саме в таких, які не змінюють сутності людини як вільної істоти. Неолібералізм виступає за цивільний характер держави, пріоритет громадянського суспільства по відношенню до останньої, свободу вибору для людини, політичну, економічну та інтелектуальну конкуренцію, поділ влад заради демонополізації влади в цілому, багатопартійність, приватну власність, ринок. Керуючись реаліями сучасного розвитку, неолібералізм підтримує певний перерозподіл суспільних благ з метою соціальних гарантій “низів” суспільства. Цим він знайшов багато прихильників у західних країнах. У вітчизняній історії доля лібералізму досить складна. Потрібно взагалі сказати, що лібералізм, так би мовити, вільних націй і невільних націй різний. В усіх країнах, де одна нація певною мірою поневолювала іншу, зміст лібералізму був різний. Зокрема, в країнах - колоніях лібералізм виражався в ідеях національної автономії. Його носіями нерідко були представники різних суспільних груп колонії. І все цена тлі процесу переходу від феодальних порядків до капіталістичних. Зародження ліберально - демократичних ідей в українському суспільстві відносять до 20 - 40 років ХІХ століття. Біля витоків лібералізму стояли такі відомі письменники та громадянські діячі, як Г. Квітка - Основ’яненко, Е. Гребінка, М. Максимович, М. Маркевич. На цьому етапі великий вплив на розвиток ліберальних ідей мала німецька класична філософія (Шеллінг, 183 Фіхте, Кант, Гегель), яка обгрунтовувала ідеї самобутності, неповторності, унікальності людини. 1846 року було засновано Кирило - Мефодіївське товариство – організація, де на провідних ролях були представники ліберальної інтелігенції – М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркович. Програма товариства, крім іншого, містила ідеї звільнення українського народу від національного гноблення, входження йогов слов’янську федерацію республік з парламентським устроєм і наданням кожному народові рівних прав та широкої автономії для розвитку на засадах економічних свобод, ліквідації станових привілеїв, знищення кріпацтва. Закінчується цей етап в х роках, коли громади згідно з циркуляром міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва були закриті. В цей період ліберальний рух в Україні негативно ставився, з одного боку, до самодержавства, з іншого – до комунізму. Другий етап розвитку лібералізму в Україні пов’язують з рубежем ХІХ—ХХ ст. Його визначними представниками можна назвати І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського та інших. В цей час створюються партії ліберального напрямку (Українська демократична партія, а після розколу – Українська демократично - радикальна партія, Українська партія соціалістів - федералістів тощо). Основними завданнями ліберального руху в Україні на цьому етапі були такі як національна автономія, конституціоналізм, державність, парламентаризм тощо. Однак і на цьому етапі ліберальна ідеологія достатньо не поширилась в українське суспільство. І лише із здобуттям Україною незалежності в наш час ідеї лібералізму одержали певні умови для свого поширення : економічні, політичні, інформаційні. Тепер звернемось до аналізу соціально - політичної доктрини консерватизму. Виникнення та розвиток цієї теорії є закономірним явищем в історії світової політичної думки. По - перше, консерватизм певною мірою є відповіддю на зародження та поширення ліберальних теорій в Європі з їх ідеєю максимальної свободи індивіда і повної незалежності від будь - яких історичних традицій. Однак саме цю ідею – про наступність духовно - моральних звичок і традицій – консерватизм відстоює з часу свого виникнення. Подруге, консерватизм зароджується і як 184 протилежність соціальним теоріям про можливість перебудувати суспільство за заздалегідь розробленим ідеальним планом. Такі основні витоки соціально-політичної доктрини консерватизму. Приводом ж стала Велика французька революція, через рік від початку якої англійський вчений Е. Берк пише роботу “Роздуми про революцію у Франції” ( 1790 р. ). Цю дату майже офіційно називають народженням політичного консерватизму Сьогодні консерватизм – одна з найбільш поширених соціально - політичних теорій в світі. Особливо міцною є його позиція в Англії, Канаді, Австралії тощо. В колишньому СРСР консерватизм поширення не набув з причин несумісності його змісту і теорії комунізму. Довгий час в нашому суспільстві він був предметом гострої критики, в результаті чого в громадській вітчизняній думці сформувався стійкий стереотип консерватизму як реакційної теорії та світогляду. Термін консерватизм має походження від латинського “консерваре” – зберігати, прагнути до збереження. Як політична теорія він передбачає збереження та підтримку історично встановлених форм державного та суспільного життя, насамперед, морально-правових його засад, відображених в явищах нації, сім’ї, шлюбі, власності тощо. Тому консерватизм віддає перевагу мудрості предків, він з підозрою ставиться до радикального заперечення та зміни будь - яких вартостей або вчинків в силу того, що розглядає суспільство як реальність, яка має хрупку структуру, як організм, якого не можна перебудувати як машину. Дві основні проблеми є предметом уваги консерватизму як теорії: 1) про розуміння місця та ролі раціонального в соціально - історичному та політичному процесі; 2) про ставлення до революції. Розглядаючи першу проблему, консерватизм вважає, що людський розум обмежений в своїх можливостях сприйняття світу та суспільства в його тотальності. Тому поряд з Розумом, Законом буттям править і Провидіння, Інтуїція, Випадковість. Засновники філософської бази консерватизму (Ф. Шатобріан, Л. Бональд, Д. Юм та ін.) вважали, що суспільні інститути не є результатом плану чи проекту, хай навіть і найдосконалішого. Вони - це виживання найбільш ефективного в боротьбі з іншими можливими варіантами. Атому швидше за все суспільні інституції 185 є більше продуктами діяльності людей, ніж реалізацією їх проектів. Таким чином, з самого початку свого виникнення консерватизм виступив проти точки зору, що суспільство можна тотально раціоналізувати, тому, мовляв, все питання полягає в тому, щоб створити добрий проект майбутнього суспільства. Підкреслимо, що саме цю точку зору поділяли визначні представники французького Просвітництва (Вольтер, Руссо, Гольбах тощо), на політичній філософії яких грунтувалась французька революція і левову частинку принципових положень котрої запозичив західноєвропейський комунізм К. Маркса. Філософські засади консерватизму дають можливість зрозуміти місце Розуму та Закономірності в розвитку політичних інститутів. Вони є не результатом генія або чистого розуму. Політичні інститути – це наслідок досвіду поколінь, який відібрав найбільш ефективні форми політичних систем. Соціальний процес – це результат спроб та помилок, що накопичений і переданий з поколінь в покоління, відповідно втілений в інститутах та вартостях, які люди сконструювали не свідомо, атому і не в змозі ними управляти. Не чарівництво геніальної людини, а еволюція добре організованих інститутів, де завдяки чітко встановленим правилам та принципам проявляється конфлікт інтересів різних суспільних груп і досягається їх компроміс. Те ж саме стосується всієї системи вартостей в суспільстві. Накожному етапі історії система вартостей, яку застають люди при народженні, визначає цілі, яким має служити розум. Тому, як пише австрійський вчений Ф. Хайєк, хоч ми завжди повинні прагнути до покращення наших інститутів, ми ніколи не ставимо перед собою завдання переробити їх повністю, атому в наших зусиллях вдосконалювати їх ми повинні прийняти як дане багато чого з того, що мине розуміємо. Ми маємо постійно діяти всередині і в рамках як вартостей, так і інститутів, створених не нами. В цьому плані важливим є ставлення консерватизму до індивідуальної поведінки людей. Така поведінка, вважають теоретики цієї доктрини, повинна детермінуватися, насамперед, тими нормами і традиціями, які виробили попередні покоління. Індивідуальний інтерес і розум не можуть виходити за межі 186 історичних традицій, які мають не індивідуальну, а загальнолюдську природу. Нічого, крім хаосу і безпорядку не може виникнути, якщо індивіди будуть прагнуть визначити для себе те, що від них вимагає натуральне право і діяти аналогічно тим відповідям, які вони знайдуть. Отже, консерватизм віддає перевагу колективному над індивідуальним, однак колективному не тоталітарного, а демократичного типу. В цьому – розходження консерватизму як з ліберальною доктриною, так і з комуністичною. Друга проблема, що характеризує консерватизм як соціально- політичну теорію, зачіпає питання про сутність суспільних змін, тобто про ставлення до революції та еволюції. Найважливішою тут є ідея про наступність суспільного розвитку. А. Токвіль, Ф. Шатобріан та інші вчені піддали гострій критиці уявлення про революцію як про щось раціонально організоване і заплановане у відповідності до абстрактних принципів. На їх думку, саме революція є логічним завершенням утопічних теорій про абстрактну силу людського розуму на пояснення світу. Натомість консерватизм пропонує наступність у розвитку суспільних процесів, а це досягається лише тоді, коли спиратися на теорію еволюції. Остання, на думку прихильників консерватизму, не перериває історію і, таким чином, не створює соціальних конфліктів, які виникають саме в результаті революції. Для прикладу Е. Берк наводить історію Англії. Він пише, що англійці своїми правами та свободами зобов’язані не якимось раціонально сформульованим абстрактним та універсальним принципам. Демократичний устрій цієї країни зумовлений процесами розвитку англійського суспільства від Великої Хартії вольностей до Білля про права. Протягом багатьох століть ці права розширювались і передавались з поколінь в покоління. Ідею про еволюцію історичного процесу консерватизм обгрунтовує розумінням суспільства як дуже складного організму, радикальні зміни якого можуть дати результат, що буде прямо протилежним тому, на який надіялись автори таких змін. Бо при цьому суспільство втрачає свою цілісність, єдність, наступність (взаємозв’язок минулого, теперішнього та майбутнього). А це значить, що воно втрачає себе як організм, який саморозвивається. 187 Найкращий метод суспільного розвитку – еволюційний, метод спроб та помилок, який дає можливість своєчасної корекції цілей та механізмів перебудови суспільства. Перед тим, як спробувати перебудувати суспільство на засадах розумних доказів, – пише згадуваний вище Ф. Хайєк, – ми повинні зрозуміти природу його функціонування і усвідомити, що людська цивілізація має своє власне життя і всі наші спроби покращити що - небудь мають здійснюватись всередині працюючого цілого, що не ми можемо повністю контролювати дії його сил. В нашій змозі лише підтримати або прискорити цей процес в тій мірі, в якій ми його розуміємо. В останні десятиріччя XX століття консерватизм дещо змінив свої позиції, залишившись в сутності вірним своїм принциповим засадам. Зміст його змін розкривається в певному зближенні з лібералізмом, визнанням більшої свободи індивіда в економічній сфері його життя, меншій його залежності від історичних традицій. В цілому ж сьогодні консерватизм робить спробу зайняти місце між лібералізмом та соціалізмом (соціал - демократією), одночасно поділяючи деякі позиції як одного, так і іншого та протиставляючи себе їм в інших питаннях. Серед релігійних суспільно - політичних концепцій сучасного світу іслам займає особливе місце. Цепов язано, насамперед, з так званим “ісламським бумом – феноменом, який виявився певною несподіванкою для більшості західних вчених та спеціалістів. Вважалося, що модернізація афро - азіатського регіону в XX столітті носитиме все більше вестернізований характер, де головна функція ісламу буде зводитись до того, щоб забезпечити в цьому процесі зв’язок політичної еліти з масами. Одночасно західні спеціалісти виходили з того, що, мовляв, зразки американської та західноєвропейської ліберальної демократії є найкращими в світі, і при суттєвій економічній допомозі країнам вказаного регіону з боку Заходу модернізація призведе до очевидного послаблення ролі ісламу в цих країнах або принаймні перетворить йогов релігію прозахідного типу. Однак події останніх десятиріч показали, що модернізація суспільного життя країн в XX столітті не завжди супроводжується секуляризацією, а в ряді випадків, навпаки, може підсилювати традиційні форми світогляду. 188 Зародившись ще в давнину (в VII ст, іслам, поступово вдосконалюючись, перетворився з фрагментарного у цілісне віровчення, яке універсально охоплювало своїми нормами не лише релігійну, але й позарелігійну сферу, даючи настанови щодо влади, суспільно-економічних, правових, сімейних відносин і навіть гігієни. Акцент на зовнішню, обрядову форму віровчення, узаконення та освячення існуючих структур влади, правлячої ієрархії, вимоги законослухняності рядового мусульманського населення, регламентація навіть таких сторін життя громадян, які нічого спільного з релігією не мали, зробили іслам універсальним законом життя величезної маси людей (на сьогодні – більше 1 млрд. прихильників). Згодом ці норми були оформлені в шаріаті (“правильний, істинний шлях) – зведенні мусульманських політичних і правових нормативів як настанов Аллаха. Сьогодні іслам як явище досить різнобарвний, але в цілому можна говорити про два його напрями : традиціоналістський та реформаторський. В рамках останнього сьогодні особливо виділяються так званий “ісламський фундаменталізм”, який виступає за відродження основоположних принципів ісламу. Ця течія має дуже багато прихильників, діяльність яких не обмежується лише теоретичними дискусіями щодо ролі ісламу в політичному житті цілого ряду країн. У багатьох з них (навіть європейських) діють радикальні ісламські групи, які вогнем і мечем поширюють іслам серед невірних”. Свої дії вони виправдовують посиланнями на коранічні настанови про “великі побиття” невірних, помсту, караючий меч ісламу тощо. Особливо активізувались такі групи в результаті “першої успішної ісламської” революції в Ірані 1979 року на чолі з аятоллою Р. Хомейні, який і після своєї смерті є духовним і теоретичним авторитетом для віруючих - мусульман. Ця революція, як стверджує політична доктрина ісламу, є першим кроком до створення єдиної ісламської держави для всіх мусульман. Держава і влада згідно з ісламом, даруються людям богом, є відображенням його волі і функціонують за його наказами. Р. Хомейні, наприклад, виходить з того, що за ісламськими законами земля і все, що на ній знаходиться, було передане богом пророкові Мухаммеду. Оскільки останній був вождем за правом 189 і разом з тим управителем з правами нації”, який виконував волю бога в “ісламській державі”, той зараз вся земля і все, що на ній знаходиться, належить державі та “управителеві нації”, який передає їх людям у користування. Таким чином, держава має абсолютне право власності і контролю за відносинами власності, якщо влада у такій державі знаходитиметься у руках охоронців та знавців божих наказів. При цьому духовний лідер мусульман визнає законними приватну, державну і кооперативну форми власності. В цілому Р. Хомейні та його прихильники не обмежують зростання приватної власності, однак, якщо вона є так званою трудовою власністю”, тобто такою, яка зароблена законним шляхом, оскільки вся земля належить Аллаху, а людині – те, чого вона досягла. Але при цьому закликають мусульманів обмежувати особисті потреби і не брати за приклад західне “суспільство споживання”, вести скромне життя, бо, мовляв, щастя полягає у служінні богові, морально - релігійному вдосконалені під керівництвом духовних наставників. Важливе місце в концепції “відродження ісламу” займає питання гармонізації інтересів різних груп населення. Визнаючи існування класів та суперечностей між ними, політична доктрина ісламу стверджує, що їх подолання має відбутися шляхом духовної гармонії, а ісламська економіка в цілому повинна служити захисту інтересів знедолених. На цій основі має відбуватися уніфікація економічних і політичних систем усіх мусульманських держав, кожна з яких розглядається як “частина світу ісламу”. Такі погляди були розвинуті в теорії “ісламської солідарності”, основною умовою якої є введення законів шаріату. У питаннях соціальної революції іслам головну увагу приділяє особистості, яка має свободу вибору, однак в цілому повинна підкорятися керівництву справжніх знавців ісламу – мусульманських богословів. Сама революція розуміється як джихад – священна боротьба за торжество ісламських принципів справедливості в усьому світі. На особистому рівні джихад передбачає, насамперед, самовдосконалення людини, ау вигляді збройної боротьби розглядається як крайній засіб в тому випадку, коли за допомогою морально - етичних способів ціль не 190 досягається. Однак, як показує досвід, не всі фундаменталісти поділяють таку позицію Р. Хомейні. Тепер звернемось до характеристики суспільно - політичної доктрини іншої, найпоширенішої світової релігії – католицької. Традиції цієї релігії, як відомо, глибокі. Її соціально-політична теорія вироблялась видатними представниками християнства – Августином, Фомою Аквінським, Папою Левом ХІІІ тощо. 1892 року в енцикліці (посланні Папи Римського до всіх католиків, яке за канонами католицької церкви не обговорюється і обов’язкове до виконання) “Нові речі” проголошується недоторканість права на приватну власність. Її знищення вважається найбільшим злом, яке, як писав Лев ХІІІ, не подолає несправедливого розподілу багатств і злиденності пролетарів. Енцикліка закликає до солідарного співробітництва як одного з принципів суспільних перетворень, яких вимагає час. “Нові речі” відкидають класову боротьбу, підтримуючи при цьому право слабкіших, гідність бідних і обов’язки багатих. Замість класових боїв Лев ХІІІ пропонує виявити милосердя, дозволити право на створення професійних спілок. При цьому держава та церква мають об’єднати свої зусилля. Протягом ХХ століття політична доктрина католицизму уточнювалась, доповнювалась в цілому ряді церковних документів. Так, 1991 року була видана енцикліка Папи Іоганна Павла ІІ під назвою “Століття”. Насамперед, в ній робиться аналіз політичної ситуації в світі, зокрема в Європі. На думку Папи, 1989 рік став кульмінаційним, бо він відкрив шлях деяким народам європейських країн до таких політичних устроїв, які залишають більше місця для участі та справедливості. Комунізм, згідно з енциклікою, залишив глибокий шрам на обличчях багатьох націй, нагромадивши немало ненависті і злоби. Останнє може проявитися з усією силою уже в найближчі часи, коли ці народи, виснажені тривалими нестатками, чекають швидкого і невідкладного задоволення своїх сподівань. Це вимагає від західних демократій достатньої підтримки вказаних народів, і Папа закликає надати їм як моральну, так і матеріальну, економічну та політичну допомогу. 191 Однак, процеси в посттоталітарних державах в основному залежать від того, як самі звільнені народи впораються із власними проблемами. Насамперед, потрібно олюднити економіку і не копіювати сліпо досвіду Заходу, бо вади капіталізму далеко не щезли. А це передбачає контроль з боку держави за капіталом таким чином, щоб були задоволені головні потреби усього суспільства. В іншому випадку можливе поширення радикальної ідеології капіталістичного типу, яка призвела б до неконтрольованого ринку. Наслідком же такого ринку може стати повторення диктатури і тоталітаризму. Великого значення сучасна політична доктрина католицизму надає проблемі громадянського суспільства. Це пояснюється новим звучанням у католицизмі – зверненням особливої уваги на права та свободи людини. Як твердить енцикліка “Століття”, держава часто забуває, що існування людини не може мати замету ні державу, ні ринок. Але саме останні нерідко обмежують свободу людини, нав’язуючи її свої власні проблеми. Тому сучасне суспільство має будуватися таким чином, щоб поєднати індивідуальний та загальний інтереси. Власність на засоби виробництва справедлива і законна тоді, коли вона допомагає зростанню ефективної праці на загальне благо. Сучасний католицизм досить активно працює на політичній сцені у світі. Особливу увагу він приділяє створенню світських навколоцерковних організацій, в багатьох країнах впливовими є християнсько - політичні партії, які відіграють важливу роль у суспільних процесах (Німеччина, Італія тощо). Користується католицька церква і послугами профспілок, різних неполітичних об’єднань. Особлива увага надається засобам масової інформації, різним місіонерським організаціям. А це, безумовно, підвищує авторитет католицької релігії в сучасному світі. Серед крайніх правих помітну силу представляють сучасні політичні концепції неофашизму. Сьогодні цей політичний рух є досить значним, хоч і не таким багаточисельним як, наприклад, у 30 - ті роки ХХ століття або навіть у 80 - ті роки. Сучасний неофашизм реалізується у діяльності політичних партій (як правило, нелегальних, крім Італії) – невеликих військових та напіввійськових формувань, в засобах масової інформації. 192 Особливого поширення він набув в останні десятиріччя у Західній Європі, в країнах Латинської Америки. В результаті труднощів посттоталітарної реформації неофашизм виникає і в країнах колишнього соціалістичного світу. Насамперед зазначимо, що сучасний неофашизм не є копією традиційного фашизму. Сьогодні він нерідко використовує ліберальну термінологію, формується на прагматичному рівні, атому не має загальної теорії. За останні роки чисельність фашистських груп дещо скоротилось, але одночасно спостерігається радикалізація багатьох з них як в ідеологічному, так і в практичному плані. Зросла кількість терористичних актів. Культ вождя для них не є головним, тому сучасні неофашисти мало нагадують сувору ієрархію гігантських формувань фашистів в 30 - ті роки. Якщо фашизм 30 - их років ненавидів єврея, тов -і роки він виливає свою ненависть на “чорномазих”, “косооких”, арабах, на всіх емігрантах, які наводнили Західну Європу. Таким чином, антисемітизм традиційного фашизму сьогодні змінився антит’єрмонтизмом, що означає французькою нетерпимість до людей, які приїздять до Європи з країн “третього світу”. Найбільш активними є “Республіканська партія” (Німеччина ), “Національний фронт (Франція), неофашисти Аргентини, інших регіонів. Неофашизму Франції нерозривно пов’язаний з іменем Жана- Марі Ле Пена. Свою політичну діяльність він починав у популістських рухах 50 - их років, тоді ж став депутатом французького парламенту. За довгу політичну діяльність Ле Пен змінив цілий ряд своїх лозунгів: від заклику розігнати ІУ Республіку і створити партію, яка буде здатна встановити диктатуру, до камуфляжної підтримки ліберальної демократії. Цей політик створив кілька організацій, але найбільшого успіху досяг, починаючи з середини 80 - их років, коли його партія добилася депутатських мандатів у Національних зборах Франції. Головною причиною всіх негараздів у житті нації Ле Пен вважає емігрантів, які заважають французам жити достойно. Падіння народжуваності, забуття молоддю національної культури та історії, зростання злочинності, змішання рас, яке веде до 193 зникнення французького народу як епосу – все цена думку Ле Пена, результат запорошення французької нації емігрантами. Навіть серед самих французів він вбачає тих, хто відноситься до нації, і тих, хто відноситься до нації - батьківщини. Тому головним лозунгом Ле Пена є гасло “Франція для французів!”. Для його реалізації цей політик пропонує прості шляхи відправити всіх іноземців додому, якщо не вистачає роботи для французів; перерозподілити національне багатство лише серед французів, якщо його не вистачає для всіх. Потрібно сказати, що ідеї Ле Пена виявились співзвучними настроям не такою вже й малої частини французів. Звідси – вражаючий успіх на виборах, починаючи з 1983 року. Крім того, в останнє десятиріччя політична доктрина французьких неофашистів змінилася, принаймні, на словах. Вона проголошує повагу до основних цінностей демократії, відмову від політики сили, кулака, терору, роздування суспільної напруги. Ле Пен заявляє про необхідність захищати демократію від диктатури. Успіхові неофашистів у Франції сприяло також розчарування великої частини виборців в реформах, які проводила ліва більшість парламенту. Важливою особливістю політичної доктрини Ле Пена є її ідеологічна розмитість. Використовуючи в своїх виступах суперечливі, навіть протилежні ідеї, він не тільки не втратив прихильників, але й збільшив їх кількість. Основні положення його програми “Новий французький порядок містять такі пункти: 1. необхідність парламентської демократії з президентом на чолі, який в інтересах національного спасіння має право вводити “римську диктатуру 2. потреба дискримінаційного суспільства щодо іноземців, на яких має поширюватись особливе законодавство ; 3. введення репресивного суспільства щодо всіх порушників установленого морального та соціального порядку ; 4. побудова ліберального, капіталістичного суспільства для всіх основних економічних виробників, крім членів профспілки ; 194 5. необхідність авторитарного, мілітаризованого режиму, що спиратиметься на армію, войовничу щодо варварів. Неофашизму всіх його відтінках не вичерпує сучасної палітри праворадикальних політичних доктрину світі. Так, на африканському континенті певний час досить поширеною була політична теорія, що обгрунтовувала необхідність “правління білих” (ПАР. В останній час поряд з нею сформувалась протилежна за змістом, однак ідентична за методологією доктрина, що виправдовує “правління чорних”. В даній темі показані основні суспільні - політичні доктрині сучасного світу. Звичайно, поза увагою залишились інші доктрини, які мають стати предметом додаткового аналізу. |