Навчальний посібник за редакцією Д. І. Рижмань Для студентів аграрних вищих навчальних закладів
 Скачать 4.61 Mb.
|
|
6.1.6. Методика визначення «чутливості» прибутку до зміни ціни і врожайності конкуруючих культур При використанні даної методики слід брати до уваги ту обставину, що ціни і врожайність у розрахунках беруться як прогнозні величини, які в реальному житті часто набувають інших значень. Тому виникає необхідність у визначенні «чутливості» одержуваного від конкуруючих культур прибутку від змін ціни та їх урожайності з наступним урахуванням одержаних результатів при прийнятті альтернативних господарських рішень. Методика грунтується на визначенні рівнів ціни і врожайності відповідної культури, за яких досягається така сама прибутковість, що забезпечується іншою культурою. Припустимо, що підприємство поставило за мету визначити чутливість одержуваного умовно чистого прибутку від вівса (УЧП 2 ) відносно одержуваного умовно чистого прибутку від ячменю (УЧП 1 ), виходячи з таких вихідних даних: Урожайність, ц/га Ціни за 1 ц, грн Змінні витрати на 1 ц, грн. Умовно чистий прибуток, грн/га Ячмінь 35 45 22 805 Овес 31 40 16 744 Завдання полягає в тому, щоб визначити, за якого рівня ціни на овес або рівня його врожайності досягається такий самий умовно чистий прибуток на 1 га від цієї культури, як від ячменю. Щоб одержати відповідь на поставлене питання, необхідно записати механізм розрахунку умовно чистого прибутку по обох культурах у формалізованому вигляді, а потім прирівняти їх і розв'язати рівняння почергово для ціни і врожайності. Умовно чистий прибуток для ячменю (УЧП 1 ) і вівса (УЧП 2 ) можна представити такими формулами: УЧП 1 = (У 1 -Ц 1 )-(З В1 -У 2 ) УЧП 2 = (У 2 -Ц 2 )-(З В2 -У 2 ) де У 1 У 2 - урожайність з 1 га відповідно ячменю і вівса, ц; 244 Ц 1 , Ц 2 - ціна реалізації за 1 ц цих культур; З В1 З В2 - змінні витрати на 1 ц відповідно ячменю і вівса. Прирівняємо УЧП 2 до УЧП 1 : (У 1 • Ц 1 ) - (З В1 • У 1 ) = (У 2 • Ц 2 ) - (3 В2 • У 2 ) = У 2 (Ц 2 -З В2 ) Розв'яжемо рівняння для врожайності вівса, за якої УЧП 2 = УЧП 1 : Якщо в наведену формулу підставити фактичні дані, одержимо: У 2 = 33,54 ц/га. Як бачимо, щоб досягти умовно чистого прибутку від вівса в сумі 805 грн, тобто нарівні УЧП ячменю, необхідно, щоб урожайність його зросла з 31 до 33,54 ц/га за того самого рівня ціни і змінних витрат. І дійсно: 33,54 • 40 - - 16 • 33,54 = 805 грн. Тепер розв'яжемо рівняння для ціни на овес, за якої УЧП 2 дорівнюватиме УЧП 1 і за умови сталості інших факторів - урожайності й змінних витрат. Розв'язуємо в два етапи. На першому з формули (21.8) визначається сума прибутку, що повинна бути в складі ціни, за якої досягається поставлена мета, а саме: Підставивши в праву частину формули фактичні дані, одержимо, що Ц 2 - 3 В2 , тобто сума прибутку на 1 ц повинна становити 25,97 грн. Звідси ціну на овес, за якої УЧП 2 = УЧП 1 можна розрахувати за формулою: Ö = (Ц 2 - 3 В2 ) + 3 В2 Використовуючи ці дані, одержимо: що Ö = 41,97 грн (25,97 + 16), тобто повинна бути вищою від базового рівня на 1,97 грн (41,97 - 40). За такої ціни УЧП від вівса зрівняється з УЧП від ячменю [(31 • 41,97) - (31 • 16) = 805]. Одержаний результат треба оцінювати з позицій імовірності збільшення ціни і підвищення врожайності до визначених рівнів. Зрозуміло, що ймовірність підвищується, коли для досягнення однакового умовно чистого прибутку вимагається відносно невелике підвищення ціни й урожайності оцінюваної культури. За таких умов порівнювані культури вважаються рівноцінними, але лише з позицій прибутковості. Остаточне рішення приймається з урахуванням інших факторів (вимог сівозмін, взятих договірних зобов'язань, наявності кадрів необхідної кваліфікації тощо). 6.2. Концентрація виробництва та диверсифікація аграрних підприємств 6.2.1. Концентрація виробництва та її вплив на економіку підприємств Концентрація сільськогосподарського виробництва - це зосередження землі, засобів виробництва, робочої сили й обсягу виробництва продукції на одних і тих же підприємствах, що зумовлює збільшення їх розмірів. Отже, 245 показники розміру аграрних підприємств водночас розглядаються як показники концентрації сільськогосподарського виробництва. Такими основними показниками є: • площа сільськогосподарських угідь підприємства, включаючи й орендовану землю; • авансований капітал підприємства, взятий разом з орендованим майном; • середньооблікова чисельність працівників в еквіваленті повної зайнятості; • обсяг виробництва і продажу сільськогосподарської продукції. Для поглибленого аналізу рівня концентрації можна залучати показники вартості основного й оборотного капіталу підприємства. За умови відображення в активах підприємств вартості землі основними показниками концентрації виробництва можна вважати розмір авансованого капіталу та обсяг виробництва продукції. Поняття концентрації виробництва має окремі спільні риси з поняттям інтенсивності, але не є тотожним з ним. Спільним є те, що в обох визначеннях йдеться про зосередження (концентрацію) авансованого капіталу на підприємствах і про виробництво ними сільськогосподарської продукції. Відмінність проявляється в тому, що концентрація виробництва вимірюється загальним розміром авансованого капіталу та обсягом виробництва продукції, а суть інтенсивності зводиться до зосередження авансованого капіталу на одиницю земельної площі. Отже, ці два поняття взаємодоповнюють одне одного і разом дають змогу більш глибоко аналізувати чинники формування ефективності сільськогосподарського виробництва. Слід розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Абсолютний рівень концентрації характеризується середнім розміром аграрних підприємств за певним показником і його доцільно визначати в розрізі окремих типів таких підприємств: селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та інших видів товариств, приватних аграрних підприємств, виробничих сіль- ськогосподарських кооперативів як у цілому по країні, так і по окремих адміністративних регіонах. Відносний рівень концентрації виробництва визначається часткою великих підприємств за відповідним показником розміру в загальній кількості аграрних підприємств певного юридично-правового статусу. У вузькоспеціалізованих аграрних підприємствах - птахо- і бройлерних фабриках, тваринницьких свино- і скотовідгодівельних комплексах, тепличних комбінатах абсолютний рівень концентрації виробництва доцільно визначати за показниками їх потужності - річним обсягом виробництва продукції або умовно ресурсним показником: кількістю птахомісць, скотомісць, площею закритого фунту. Концентрація виробництва справляє істотний вплив на його ефективність. З її підвищенням зростають важливіші економічні показники господарської діяльності підприємств за рахунок позитивної дії фактора масштабів виробництва. Досягається, зокрема, економія на постійних витратах (постійні витрати, скажімо, на зерновий комбайн за площі посіву зернових 300 га будуть 246 вдвічі меншими на гектар збиральної площі, ніж за площі їх посіву 150 га), зменшуються питомі капіталовкладення, досягається вища маневреність матеріальних ресурсів і завдяки цьому зростає ефективність їх використання, підвищується продуктивність праці і прибутковість виробництва, Проте підвищення рівня концентрації виробництва справляє позитивний вплив на економіку лише до певної межі, перехід за яку призводить до зниження ефективності. В надмірно великих підприємствах ускладнюється процес управління виробництвом, зростають транспортні витрати, погіршується контроль за якістю виконання робіт і дотриманням технології. Протидіючим фактором надмірної концентрації є і екологічні вимоги. Особливо це стосується великих тваринницьких комплексів, які справляють негативний вплив на довкілля. Тому важливою є проблема досягнення оптимального рівня концентрації виробництва, розв'язання якої в кінцевому рахунку зводиться до визначення раціональних розмірів аграрних підприємств різної спеціалізації з урахуванням їх юридичного статусу і вітчизняних зональних особливостей. Для періоду реформування сільського господарства нашої країни з грудня 1999 р. до 2000 р. включно характерним був процес деконцентрації виробництва, коли на базі колишніх КСП нерідко створювалося два, а то й більше нових підприємств, що функціонують на засадах приватної власності. У цілому цей процес мав об'єктивний характер з орієнтацією на одержання позитивних результатів за рахунок задіяння не лише фактора приватної власності, а й поділу надмірно великих КСП. В майбутньому рівень абсолютної концентрації виробництва зростатиме, насамперед, за рахунок зміцнення матеріально-технічної бази аграрних підприємств, яка в 2002 р. в багатьох з них була надто слабкою, а також завдяки нарощуванню масштабів виробництва і продажу сільськогосподарської продукції. Слід очікувати і зміни розміру земельної площі, що припадатиме на одне підприємство. Цей процес прискориться із введенням повноцінного ринку землі і виникненням реальних можливостей придбання окремими аграрними підприємствами землі у приват- ну власність. Підвищення концентрації може здійснюватися і за рахунок злиття підприємств або приєднання одного із суб'єктів господарювання до іншого. Розглянута концентрація виробництва за своєю суттю є ресурсною концентрацією, оскільки головним чином зводиться до зосередження ресурсів на одних і тих підприємствах. Крім ресурсної, для ринкової економіки характерна й економічна концентрація. Розглянемо це питання детальніше. 6.2.2. Економічна концентрація та захист економічної конкуренції Для ринкової економіки, крім ресурсної, притаманна й економічна концентрація, під якою розуміють реальну можливість Здійснення вирішального впливу однієї або декількох пов'язаних юридичних (фізичних) осіб на господарську діяльність інших суб'єктів господарювання чи їх частин. Економічна концентрація суб'єктів господарювання може здійснюватися такими шляхами: • безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у 247 власність часток акцій (паїв), що забезпечує одержання або перевищення 25 чи 50 % голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання; • безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у власність у інших суб'єктів господарювання цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу; • одержанням в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуттям в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу іншого суб'єкта господарювання; • отриманням двома або більше суб'єктами господарювання нового суб'єкта господарювання, який тривалий час самостійно здійснюватиме господарську діяльність під їх контролем; • обранням або призначенням на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого виконавчого чи наглядового органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька названих посад в інших суб'єктах господарювання; • створенням такої управлінської колізії, за якої більша половина посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні і ті ж особи; • створенням та діяльністю об'єднань суб'єктів господарювання, що призводять до антиконкурентних узгоджувальних дій. Законом України «Про захист економічної конкуренції» (січень 2001 р.) передбачено здійснення контролю за концентрацією суб'єктів господарювання, яка формується, крім зазначених шляхів економічної концентрації, і завдяки злиттю суб'єктів господарювання та приєднання одного суб'єкта господарювання іншим. Як бачимо, тут концентрація трактується в більш широкому плані, ніж розглянуті нами ресурсна концентрація та економічна концентрація. За своєю суттю це -ресурсно-економічна концентрація, цільова функція якої полягає в означенні таких суб'єктів господарювання, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку. Відповідно до згаданого закону суб'єктом господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, визнається такий суб'єкт, у якого на цьому ринку немає жодного конкурента або який не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу на ринок інших суб'єктів господарювання. В результаті здійснення ресурсно-економічної концентрації окремі суб'єкти господарювання можуть займати значну частку в ринку певного товару. В цьому разі з метою за- хисту економічної конкуренції монопольним вважається становище і такого суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товарів перевищує 35 % (за умови, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції). Суб'єкт господарювання може бути визнаним як такий, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку навіть тоді, коли його частка на ринку товару становить 35 і менше відсотків, але якщо він не зазнає значної конкуренції через невеликі частки в ринку, які займають інші конкуренти. Монопольне (домінуюче) становище на ринку може бути визнано і стосовно кожного з декількох суб'єктів господарювання за умови, що сукупна 248 частка на ринку товару не більше ніж трьох таких суб'єктів перевищує 50 % і при цьому вони займають перші три місця на ринку цього товару за їх індивідуальною часткою. Це ж стосується і випадку, коли сукупна частка в ринку не більше п'яти суб'єктів господарювання перевищує 70 % і при цьому вони не доведуть, що між ними існує конкуренція. Проти суб'єктів господарювання, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, порушується справа про недотримання законодавства про захист економічної конкуренції. За результатами її розгляду Антимонопольним комітетом України може бути прийнято рішення про примусовий поділ такого суб'єкта господарювання, накладання штрафів, блокування цінних паперів тощо. Необхідно також пам'ятати, що за певних обставин суб'єкти господарювання зобов'язані брати дозвіл в Антимонопольному комітеті на здійснення ресурсно-економічної концентрації. Зокрема, це стосується випадку, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації за останній фінансовий рік, у тому числі і за кордоном, перевищує суму 12 млн євро і при цьому вартість (сукупна вартість) активів або обсяг реалізації продукції, в тому числі за кордоном, не менше як у двох учасників концентрації перевищує суму, еквівалентну 1 млн євро. Це ж стосується випадку, коли вартість активів або обсяг реалізації товарів в Україні хоча б в одного учасника концентрації перевищує суму, еквівалентну 1 млн євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року. Крім розглянутих видів концентрації, значний інтерес для підприємств представляє концентрація окремих товарних ринків з точки зору ступеня їх монополізованості. Чим вищий він, тим важче виробникові увійти в даний ринок з власним товаром, тим складніше здійснювати власну цінову політику, і навпаки. і У світовій практиці рівень концентрації відповідного товарного ринку визначається за декількома показниками: коефіцієнтом концентрації, коефіцієнтом Херфінделя-Хіршмана, коефіцієнтами Джині та Розенблюта. Найбільш доступними для розрахунку серед них є коефіцієнти концентрації і Херфінделя-Хіршмана. Перший з них характеризує частку сукупних продаж певного товару, що припадає на 4, 8, 20, 50 підприємств-лідерів. Існують також рекомендації, щоб таку частку визначати в іншій послідовності, наприклад 3,6,10 і т.д. Коефіцієнт Херфінделя-Хіршмана (К хх ) визначається за формулою: n 2 ÕÕ ai i 1 Ê S де S 2 аі - частка в ринку і-ого суб'єкта господарювання; n- кількість суб'єктів господарювання. За умов чистої монополії даний коефіцієнт дорівнює 1, або десяти тисячам, коли вказана частота береться у відсотках. Чим більше абсолютне значення даного коефіцієнта, тим монополізованіший ринок, і навпаки. В умовах мінімальної концентрації значення коефіцієнта становить 1/п, або 10000/п. Із методики визначення коефіцієнта Херфінделя-Хіршмана випливає, що в ньому відображаються відмінності між підприємствами в обсягах продажу 249 товару, а також кількість самих підприємств як суб'єктів даного ринку. Це дає змогу здійснювати аналіз динаміки концентрації ринку товару, визначати її тенденцію і робити обґрунтованіші висновки щодо перспектив зміцнення позиції підприємством на даному ринку. 6.2.3. Диверсифікація аграрних підприємств, її форми і види Диверсифікація, як і спеціалізація та концентрація, є однією із суспільних форм організації виробництва. Слово диверсифікація походить від латинських слів diversus, що означає різний, віддалений і fadere - робити. Як економічний термін диверсифікація стала вживатися в західній економічній науці і практиці досить давно й означає проникнення фірм в нові для них сфери діяльності, завдяки чому вони перетворюються в багатогалузеві комплекси. Акцент при цьому робиться на створенні таких видів діяльності, які не пов'язані з основним виробництвом. В сучасних умовах диверсифікація в широкому розумінні цього слова набуває дещо глибшого змісту і може бути визначена як урізноманітнення видів діяльності підприємства у виробничій, фінансовій та маркетингових сферах. В економічній літературі виділяють такі напрями диверсифікації: • концентрична - створення нових видів продукції за існуючої технології і на основі тих же матеріалів, сировини, що раніше використовувалися на підприємстві; • вертикальна - організація виробництва продукції, яку раніше підприємство отримувало від партнерів-постачальників; • горизонтальна - випуск продукції, для виробництва якої потрібні зміни існуючої технології або розробка нової; • корпоративна - створення і виробництво принципово нової продукції. Диверсифікація виробництва в сільському господарстві, з огляду на специфіку даної галузі, має свої істотні особливості, що зумовлює необхідність застосування принципово нового підходу до визначення її напрямів (форм) і видів порівняно з наведеними. Виправдано, зокрема, виділяти за критерієм сфери здійснення три форми диверсифікації: виробничу, фінансову і маркетингову (див. рис. 6.2). 250 Рис. 6.2. Форми і види диверсифікації аграрних підприємств Виробнича диверсифікація - це урізноманітнення на підприємстві видів виробництв, що забезпечують одержання різної продукції і/або розширення її асортименту. Фінансова диверсифікація - це урізноманітнення фінансової діяльності, яка досягається через здійснення підприємством різних видів коротко- і довгострокових фінансових вкладень. Маркетингова диверсифікація пов'язана із створенням підприємством власної торговельної мережі, розширенням каналів збуту продукції, задіянням більшої кількості маркетингових важелів просування товару на ринок, організацією (за необ- хідності) післяпродажного обслуговування проданих товарів. Можна виокремити два види виробничої диверсифікації: галузеву і продуктово-асортиментну. Галузева диверсифікація - це збільшення сукупності функціонуючих на підприємстві галузей, які на стадії виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції - кінцевого споживання, проміжної (насіння, корми) і сировини для промислової переробки - технологічно не пов'язані між собою. Галузева диверсифікація тоді має місце, коли підприємство починає розвивати нові для себе виробництва, які відрізняються від виробництв інших галузей кінцевим продуктом, застосовуваними засобами виробництва, його технологією та організацією. Специфічною особливістю сільськогосподарського виробництва є те, що аграрні підприємства, в тому числі і спеціалізовані (про вузькоспеціалізовані 251 тут не йдеться), повинні розвивати не одну, а декілька галузей сільськогосподарського виробництва. Кількість таких галузей може бути різна. В тому разі, коли аграрне підприємство починає розвивати нові для себе сільськогосподарські галузі, таку галузеву диверсифікацію можна назвати горизонтальною (вузькоспекторною). Наприклад, на підприємстві раніше не займалися вівчарством, але завдяки поліпшенню кон'юнктури ринку і зрос- танню цін на вовну тут стали розвивати цю галузь з метою одержання додаткового доходу. В аграрних підприємствах вівчарство, як і будь-яка інша галузь рослинництва і тваринництва, відноситься до основного виробництва. Тому виправдано горизонтальну диверсифікацію розглядати як диверсифікацію цього виробництва. Можна виділити горизонтально інтегровану і горизонтально неінтегровану диверсифікацію. Горизонтально інтегрована - це така диверсифікація, за якої сільськогосподарська продукція однієї галузі може бути використана на виробниче споживання в інших сільськогосподарських галузях. Наприклад, фуражне зерно як продукція галузі зерновиробництва може бути реалізоване різним споживачам за межі підприємства або ж використане як концентрований корм у відповідних галузях тваринництва. Це ж стосується інших видів кормів, наприклад, сіна. Горизонтально неінтегрована диверсифікація має місце тоді, коли сільськогосподарські галузі по відношенню одна до одної діють автономно. Аграрні підприємства, крім сільськогосподарських галузей, часто розвивають і промислові галузі (виробництва). За своїм характером такі виробництва можуть істотно відрізнятися одні від одних. Проте за критерієм цільового призначення кінцевого продукту промислових галузей їх можна об'єднати в дві групи. Перша група - галузі, які переробляють сільськогосподарську сировину. Отриманий від такого виробництва кінцевий продукт - продовольство - реалізується населенню через роздрібну торгівлю. Як бачимо, ці галузі технологічно поєднані із сільським господарством, але це поєднання знаходиться за межами стадії безпосереднього виробництва сільськогосподарської продукції. Таку галузеву диверсифікацію можна назвати вертикально інтегрованою. Скажімо, підприємство може побудувати забійний і м'ясопереробний цехи і виробляти ковбасні вироби, купити млин і виробляти борошно, крупи, побудувати олійницю і т. д. Друга група - це галузі, які за межами стадії виробництва сільськогосподарської продукції зовсім технологічно не пов'язані з таким виробництвом. Наприклад, підприємство може виробляти стінові матеріали, пиломатеріали, відкрити швейний цех, розвивати художні промисли тощо. Таку галузеву диверсифікацію можна назвати вертикально неінтегрованою (багатоспекторною). Аграрні підприємства, крім галузевої диверсифікації, можуть здійснювати і продуктово-асортиментну диверсифікацію, під якою розуміють розширення на підприємстві асортименту продукції, яка виробляється за єдиною базовою технологією, одними і тими ж засобами виробництва, а також тим самим складом працівників, для яких не вимагається при здійсненні такого розширення набуття нових професійних навичок чи 252 кардинального підвищення кваліфікації. При цьому термін «асортимент продукції» трактується як сукупність різновидів одного і того ж виду продукції (продукції одного найменування), які різняться між собою окремими характеристиками, що мають значення для споживачів. Прикладом продуктово- асортиментної диверсифікації може бути виробництво ковбасним цехом нових для підприємства сортів ковбас, молокопродуктовим - нових видів молокопродуктів, хлібопекарським цехом - різних хлібобулочних виробів і т. д. Слід зазначити, що підприємства можуть вдаватися до поглибленого розширення асортименту продукції, наприклад виробляти декілька сортів варених, копчених чи напівкопчених ковбас. Таке поглиблення продуктово- асортиментної диверсифікації прийнято називати диференціацією товару. Продуктово-асортиментна диверсифікація може мати два різновиди: класична і специфічна. Класична - це така продуктово-асортиментна диверсифікація, яка здійснюється в межах певної номенклатури продукції. При цьому під номенклатурою розуміють перелік найменувань виробів (продуктів), які виробляє підприємство, наприклад молокопродукти, крупи, ковбасні вироби тощо. Особливістю сільськогосподарського виробництва також є те, що продуктово-асортиментна диверсифікація може здійснюватися в межах його окремих галузей. Скажімо, кінцевим продуктом галузі зерновиробництва є зерно. Проте підприємство може диверсифікувати цю галузь, вирощуючи більш широкий, ніж раніше набір зернових і зернобобових культур і завдяки цьому отримувати зерно з різними споживчими характеристиками, що і зумовлює його неоднакове цільове призначення. Таку продуктово-асортиментну диверсифікацію можна назвати специфічною, характерною лише для аграрних підприємств. Продумана продуктово-асортиментна диверсифікація справляє істотний вплив на економіку підприємства, адже для її здійснення потрібно значно менше коштів порівняно з галузевою диверсифікацією і водночас вона дає змогу підвищити конкурентоспроможність продукції, збільшити її збут завдяки повнішому задоволенню потреб споживачів, здійснювати гнучкішу цінову політику. В результаті підвищується прибутковість виробництва, зміцнюється позиція підприємства на ринку, зростає його конкурентоспроможність. 6.2.4. Переваги і загрози диверсифікації виробництва та методика визначення її рівня Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва може забезпечити підприємству ряд переваг. По-перше, вона є важливим засобом управління фінансовими ризиками. Якщо, скажімо, підприємство отримує переважну частку прибутку від реалізації якогось одного виду продукції, то погіршення кон'юнктури ринку по даній продукції або стихійного лиха типу епізоотії може призвести до серйозних економічних втрат або навіть до банкрутства такого підприємства. В умовах диверсифікації виробництва втрати 253 прибутку по одних галузях можуть бути компенсовані завдяки одержанню більшого прибутку від реалізації продукції інших галузей. У разі, коли такої компенсації не відбулося, що цілком ймовірно, економічні втрати по одній галузі не можуть істотно вплинути на фінансово-економічний стан підприєм- ства, оскільки її питома вага в доходах перестає бути домінуючою. Тому підприємства з диверсифікованим виробництвом відзначаються вищою стійкістю економіки, особливо в умовах мінливого зовнішнього середовища і прояву кризових явищ: інфляції, неплатежів, низької платоспроможності населення та ін. По-друге, диверсифікація дає змогу підприємствам повніше ви- користовувати свої матеріальні ресурси, землю та робочу силу і завдяки цьому пом'якшити сезонність виробництва, підвищити зайнятість працівників, отримати додатковий дохід від своєчасної і продуманої галузевої маневреності, швидше нарощувати обсяги виробництва тих видів продукції, на які є попит і формується прийнятна ціна, а також частково скорочувати виробництво інших видів продукції, по яких стала проявлятися несприятлива кон'юнктура ринку. Зрозуміло, що такий маневр спеціалізованим господарствам здійснювати набагато важче, бо їм потрібно започатковувати виробництво нове, а це вимагає значних коштів і тривалого часу. По-третє, диверсифікація аграрних підприємств, зокрема галузева вертикально інтегрована диверсифікація, дає змогу їм отримувати синергічний ефект і тим самим, за однакових інших умов, підвищувати ефективність виробництва. Одночасно диверсифікація несе підприємствам і певні загрози. Вона не завжди дає змогу використати переваги спеціалізованого виробництва, а тому до відомого ступеня є його антиподом. Адже розвиток багатьох галузей розпорошує ресурси підприємства, а тому нерідко не вдається досягти по окремих з них раціональної концентрації. В результаті підприємство втрачає ефект масштабу виробництва. Потрібно також мати на увазі, що управляти диверсифікованим виробництвом значно складніше порівняно з недиверсифікованим. Тут менеджери і спеціалісти повинні мати різнобічну фахову підготовку, їм доводиться враховувати значно більше чинників зовнішнього і внутрішнього середовища, а це підвищує ризик прийняття недостатньо обгрунтованих рішень. Тому, враховуючи аргументи «за» і «проти» диверсифікації, кожне підприємство повинне вирішити, до якого ступеня йому доцільно диверсифікувати виробництво. При цьому потрібно враховувати стан зовнішнього середовища (стабільна чи нестабільна економіка, кон'юнктура ринку, платоспроможність населення тощо), а також розміри підприємства, фактичний стан його економіки. Очевидно, що великі за розміром підприємства мають більше можливостей для диверсифікації виробництва. Вони в змозі розвивати нові для них галузі з раціональною концентрацією виробництва і тим самим усувати або істотно згладжувати протиріччя між диверсифікацією і спеціалізацією виробництва, досягати кращих результатів господарювання. Такі підприємства мають більше фінансових ресурсів для започаткування нових виробництв. Це зменшує потребу в позичковому капіталі, а отже, і скорочує 254 витрати на його залучення. І навпаки, малі підприємства з низьким рівнем концентрації виробництва не в змозі розвивати багато галузей, а тому вони повинні більше тяжіти до спеціалізованого виробництва. Для оцінки впливу диверсифікації виробництва на його результати необхідно обґрунтовано вимірювати її рівень. З цією метою можуть бути використані такі показники: 1. Абсолютний рівень диверсифікації. Визначається загальною кількістю галузей, що технологічно не пов'язані між собою на стадії виробництва сільськогосподарської продукції кінцевого споживання, проміжної і сировини. Для повнішої уяви про характер диверсифікації окремо виділяється кількість та питома вага галузей: а) основного виробництва; б) вертикально інтегрованих галузей; в) вертикально неінтегрованих галузей. Питома вага цих груп галузей визначається діленням кількості галузей певної групи на загальну кількість галузей підприємства. При цьому зауважимо, що при визначенні даного показника до уваги беруться лише ті галузі, продукція яких виробляється для продажу і набуває товарної форми. 2. Інтегральний показник диверсифікації виробництва, що враховує кількість галузей та їх вклад у формування грошового доходу підприємства. В економічній літературі відомі декілька підходів до визначення такого показника. Наведемо два з них, як найбільш прийнятних для розрахунку і аналізу. Перший ґрунтується на використанні формули Херфінделя-Хіршмана і визначається з виразу: n 2 äõ ³ i 1 Ê 1 Ï Â де 2 ³ Ï Â - частка і-ої галузі в структурі товарної продукції підприємства, коефіцієнт. Другий підхід базується на використанні формули визначення коефіцієнта зосередженості галузей. Коефіцієнт диверсифікації за цим підходом розраховується з виразу: äç n i i i 1 100 Ê 1 Ï Â (2N 1) де N i - порядковий номер галузі в ранжованому ряді, побудованому за спадним принципом: галузі, яка займає найбільшу питому вагу в структурі товарної продукції, присвоюється перший номер, а найменшу - останній. В табл. 6.1 наведені чотири варіанти галузевої структури підприємств за товарною продукцією, в кожному з яких виділяються три підваріанти. Останні відрізняються між собою ступенем зосередженості галузей. Розрахунок за допомогою наведених формул коефіцієнта диверсифікації по кожному варіанту показує, що дані методичні підходи до їх визначення дають близькі за своїм абсолютним значенням результати (табл. 6.2): чим більше значення цього показника, тим вищий рівень диверсифікації виробництва на підприємстві, і навпаки. При цьому за однієї і тієї ж кількості товарних галузей величина 255 даного показника буде не однаковою за умови, що має місце різне співвідношення їх вкладу (питомої ваги) у грошову виручку підприємства. Коефіцієнт диверсифікації буде вищий у тому разі, коли має місце неістотне відхилення питомої ваги абсолютної більшості галузей у структурі товарної продукції (варіант 1). Одночасно даний показник буде меншим за умови, коли існує невелика кількість галузей (2-3), на які припадає переважна частка такого вкладу. З табл. 6.2 видно, як змінюється коефіцієнт диверсифікації в бік його зменшення від другого до четвертого варіантів, коли збільшується ступінь зосередженості галузей. Таблиця 6.1 Коефіцієнт диверсифікації за різних співвідношень вкладу галузей у грошовій виручці від реалізації продукції Варіант Кількість галузей на підприємстві 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Питома вага галузі в структурі товарної продукції, % 1 1а 17,5 17,3 17,1 17,0 16,0 13,1 - - - - 16 13,5 12,8 12,6 12,5 12,4 12,3 12,0 11,9 - - їв 12,5 12,0 11,5 11,0 10,9 10 9,9 9,8 8,0 4,4 2. 2а 30 25 15 12 10 8 - - - - 26 25 20 15 12 10 7 6 5 - - 2в 22 18 13 11 9 8 7 5 4 3 3 За 40 34 20 3 2 1 - - - - 36 35 28 15 7 6 4 3 2 - - Зв 32 25 13 7 6 5 4 3 2 1 4 4а 45 40 5 4 3 3 - - - - 46 40 36 6 5 4 4 3 2 - - 4в 37 32 6 5,5 5 4,1 4 3,9 1,5 1 Таблиця 6.2 Абсолютне значення коефіцієнтів диверсифікації, розрахованих різними методичними підходами Вар іан т П ід ва рі ан т Ко еф іц іє нт ди ве рс иф іка ці ї, Кд х % Ко еф іц іє нт ди ве рс иф іка ці ї, Кд з % Ко еф іц іє нт ди ве рс иф іка ці ї, Кд р % Ві дн оше нн я ко ефіці єн та К др до к ое фіці єн та 256 1 2 3 4 5 6 7 8 9 1 1а 0,866 100 0,822 100 0,839 100 102,1 16 0,875 101,0 0,872 106,1 0,878 104,6 100,7 їв 0,904 104,4 0,887 107,9 0,910 108,5 102,6 2 2а 0,794 100 0,774 100 0,868 100 112,1 26 0,840 105,7 0,831 107,4 0,904 104,1 108,8 2в 0,866 109,0 0,853 110,2 0,924 106,5 108,3 3 За 0,683 100 0,657 100 0,890 100 135,5 36 0,765 112,0 0,756 115,1 0,916 102,9 121,1 Зв 0,804 117,7 0,792 120,5 0,932 104,7 117,7 4 4а 0,632 100 0,640 100 0,891 100 139,2 46 0,700 110,8 0,731 114,2 0,919 103,1 125,7 4в 0,747 118,2 0,776 121,3 0,935 104,5 120,5 У четвертому варіанті коефіцієнт диверсифікації істотно знижується саме завдяки тому, що тут виробництво зосереджене переважно у двох товарних галузях - першій і другій. За найбільшої розосередженості виробництва, як це характерно для варіанта 1, коефіцієнт диверсифікації буде найвищим. Дані табл. 6.2 також переконують, що на рівень диверсифікації виробництва істотно впливає кількість товарних галузей, яку розвиває підприємство. При збереженні приблизно того самого характеру розподілу вкладів галузей у формування товарної продукції, але за умови збільшення кількості галузей коефіцієнт диверсифікації зростає. Так, збільшення числа галузей з 6 до 8 зумовило зростання показника КДЗ у першому варіанті з 0,822 до 0,872, а за десяти галузей - до 0,887. Така ж тенденція характерна і для інших варіантів. Очевидно, що за неістотних змін у розподілі між галузями вкладу у формування товарної продукції збільшення кількості товарних галузей на одну галузь призводить до підвищення коефіцієнта диверсифікації до 10 %. Цей відсоток буде більшим (в межах 10 %), якщо в умовах зростання кількості галузей відбувається водночас зосередження виробництва на невеликій кількості галузей, і навпаки. Важливо, що коефіцієнт диверсифікації «чутливий» і до зміни співвідношення галузей за однієї і тієї ж їх кількості на підприємстві. Наприклад, за шести товарних галузей К дз зменшується з 0,822 у варіанті співвідношення 1а до 0,640 у варіанті 4а; за восьми галузей - з 0,872 до 0,731 і за десяти галузей - з 0,887 до 0,766. Зрозуміло, що така чутливість викликана різним ступенем концентрації галузей. З її підвищенням коефіцієнт диверсифікації зменшується, оскільки більшість галузей у такому разі не відіграють більш-менш істотної ролі у формуванні грошового доходу підприємства. Разом з тим, із зростанням рівня зосередженості галузей підвищується і ризик втрати підприємством фінансової стабільності. Адже підприємства, де одна-три галузі займають домінуюче 257 становище у формуванні їх грошового доходу, за несприятливої кон'юнктури ринку на продукцію цих галузей можуть зазнати істотних збитків і навіть опинитися на межі банкрутства. На противагу цьому у підприємствах з більш-менш рівномірним розподілом вкладу окремих галузей у грошовий дохід підприємства така ситуація виключається. Щоб наближено розрахувати ступінь зростання ризику від підвищення зосередження галузей, доцільно визначити третій показник диверсифікації, використовуючи також формулу коефіцієнта зосередженості галузей, але при цьому рангований ряд галузей будується не за спадним, а за зростаючим принципом, коли галузі, яка займає найменшу частку в структурі товарної продукції, присвоюється перший номер, а з найбільшою часткою - останній відповідно до кількості галузей. Рівень цього показника (К др ) наведено в графі 7 табл. 6.2. Як бачимо, коефіцієнт К др від першого до четвертого варіанта зростає, оскільки в ньому підсилюється вагомість тих галузей, які займають більшу частку в структурі товарної продукції. Наближене зростання ризику від підвищення ступеня зосередження галузей можна визначити з виразу: Нр = (Кдр : Кдз) • 100. В графі 9 табл. 6.2 наведено значення цього показника. Як бачимо, за першого варіанта з більш-менш рівномірним розподілом вкладу галузей показник наближеного ризику має невелике значення. Але він істотно зростає з підвищенням ступеня зосередження галузей. Скажімо, у четвертому варіанті, де цей ступінь найвищий, має місце і найвища ризикованість дестабілізації фінансового стану підприємств і наближено вона становить від 120,5 % у під-варіанті 4в до 139,2 % - у підваріанті 4а. Отже, аграрні підприємства при розробці стратегії виробничої діяльності повинні враховувати не тільки плюси і мінуси диверсифікації виробництва, а й співвідношення галузей і тісно пов'язаний з ним ризик порушення фінансової стабільності. 6.2.5. Агрокооперативи. В Україні вже склалася певна система кооперативних інститутів: це сільськогосподарські, споживчі, будівельні, кредитні. За цілями завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі й обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою одержання прибутку, працюють на засадах обов'язкової трудової участі членів кооперативу у процесі виробництва. Обслуговуючі кооперативи спрямовують свою діяльність на обслуговування сільськогосподарського й іншого виробництва учасників кооперації та не ставлять за мету одержання прибутку. Обслуговуючі, в свою чергу, поділяються на: переробні, заготівельно- збутові, постачальницькі, сервісні, багатофункціональні й інші. Переробні - це переробка сільськогосподарської сировини (виробництво хлібобулочних, овочевих, плодово-ягідних, м'ясних, молочних, рибних продуктів, виробів із льону, коноплі, пиломатеріалів тощо); 258 Заготівельно-збутові – заготівля, зберігання, передпродажна обробка, продаж сільськогосподарської продукції, надання маркетингових послуг та інше; Постачальницькі - закупівля й постачання засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів, виготовлення сировини та матеріалів і постачання їх членам кооперативу; Сервісні - технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, ветеринарне обслуговування та племінна робота, телефонізація, газифікація, електрифікація в сільській місцевості, надання побутових, санаторно-курортних, науково-консультаційних послуг, послуги з ведення бухгалтерського обліку, аудиту та інше; Багатофункціональні кооперативи - поєднання кількох видів діяльності. В структурі кооперативів найбільшу питому вагу мають виробничі, серед яких вагомих успіхів досяг кооператив «Батьківщина» Котелевського району Полтавської області. 6.2.6. Розвиток агропромислової інтеграції в умовах ринкових відносин Головним завдання сільського господарства, нагадаємо, забезпечення населення продуктами харчування, а переробної промисловості - сировиною. Однак переважна більшість продукції (крім тієї, що споживається у свіжому вигляді) йде на переробку. У даній ситуації сільське господарство виступає в ролі виробника та постачальника сировини, а дальше доведення продукції до споживчих якостей, переробку, зберігання і реалізацію населенню переймають на себе інші галузі. Такий процес спеціалізації ускладнює взаємовідносини між сільським господарством та іншими галузями, ставить ефективність сільськогосподарського виробництва в залежність від суміжних виробництв. У зв'язку з цим виникають об'єктивні передумови для безпосереднього об'єднання сільського господарства з промисловими підприємствами. Воно ґрунтується на спільності завдань щодо виробництва кінцевого продукту, який буде реалізовано споживачеві. Таке об'єднання називаються вертикальною інтеграцією. Взаємозв'язок-галузей народного господарства, які беруть участь у виробництві сільськогосподарської сировини, її заготівлі, переробці, зберіганні, транспортуванні, збуті, виробництві засобів виробництва та їх обслуговуванні, й визначає агропромислову інтеграцію. На рівні підприємств та об'єднань агропромислова інтеграція розвивається в двох напрямах, шляхом посилення зв'язків сільського господарства з промисловістю і шляхом створення нових форм підприємств на основі сільськогосподарського та промислового виробництва під єдиним керівництвом. В останньому випадку така інтеграція зумовлює об'єднання підприємств,, що спеціалізуються на виробництві того чи іншого виду сільськогосподарської продукції або на певних стадіях цього виробництва, з промисловими підприємствами, які виробляють кінцеву продукцію. Крім сільськогосподарських підприємств, ці об'єднання включають підприємства переробної, легкої та інших галузей промисловості, а також 259 заготівельні, транспортні й торговельні організації. Великі агропромислові об'єднання включають і науково-дослідні установи, що сприяє ефективнішому та швидшому вирішенню завдань щодо збільшення обсягів виробництва продукції. Агропромислова інтеграція сприяє тому, що продукція швидко проходить стадії виробництво - заготівля - переробка - зберігання - реалізація, зменшуються її втрати підвищується ефективність використання всіх виробничих ресурсів. Інтеграція також є стимулом для науково-технічного прогресу, оскільки вимагає вдосконалення існуючої та розробки нової техніки, технології, форм організації виробництва і праці. У практиці господарювання агропромислового комплексу країни існують такі форми агропромислової інтеграції: агропромислові підприємства та агрофірми, виробничі агропромислові об'єднання й агропромислові комбінати, науково-виробничі об'єднання. Агропромислові підприємства та агрофірми характеризуються поєднанням виробництва сільськогосподарської продукції і промислових виробництв по переробці, доробці та зберіганню сільськогосподарської продукції. При. цьому сума реалізації переробленої продукції разом із товарною продукцією сировинних галузей займає основне або одне з основних місць у структурі товарної продукції. Особливістю агрофірм порівняно з агропромисловими підприємствами є те; що в структурі перших наявні, крім усього, ще й торговельні підприємства, служби маркетингу та інші елементи. ринкової інфраструктури. Агропромислові об'єднання включають сільськогосподарські та промислові підприємства, а також обслуговуючі, ремонтні, транспортні, холодильні, складські, торговельні. ї¥ своєму складі вони мають галузі і виробництва, які територіально та технологічно залежні один від одного. Підприємства входять до складу об'єднання на правах внут- рішньогосподарських підрозділів, однак користуються певною оперативною самостійністю. Агропромислові комбінати будуються за територіальним принципом, як правило, в межах адміністративних районів включають сільськогосподарські, переробні та обслуговуючі виробництва. Підприємства, які входять до його складу, зберігають самостійність і права юридичної особи, однак фінансове обслуговування здійснюється централізовано, що має змогу маневрувати ресурсами з метою ефективного розвитку всіх галузей агропромислового об'єднання. Дещо вищий рівень вертикальної інтеграції порівняно з іншими формами має науково-виробниче об'єднання, яке поряд з агропромисловим виробництвом включає і наукові установи. Це сприяє інтенсивнішому розвитку науки та швидшому впровадженню результатів наукових досліджень у виробництво. Порівняно висока ефективність інтегрованих галузей та виробництва в цілому в підприємствах агропромислового типу переконує в доцільності їх організації та розвитку насамперед на базі спеціалізованих колективних госпо- дарств. В умовах ринкової економіки перспективними формами організації 260 інтегрованого виробництва на рівні підприємств надалі будуть агропромислові фірми, асоціації, кооперативи, компанії. Для забезпечення вищого рівня ефективності виробництва необхідно не тільки розширювати й поглиблювати інтеграційний процес у підприємствах шляхом подальшого розвитку промислових виробництв, а й формувати ринкову інфраструктуру. Розвиток агропромислової інтеграції певною мірою сприятиме забезпеченню демонополізації економіки, створенню ринкового середовища, посиленню конкуренції серед відповідних типів господарських структур, що в умовах ринкової економіки є одним із стимулюючих факторів збільшеная виробництва продукції, поліпшення її якості, підвищення ефективності та розширення асортименту відповідно до потреб ринку. 6.3. Організаційно-економічні основи формування сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу. Важливим завданням обслуговуючої кооперації сільськогосподарських товаровиробників є протистояння безконтрольному поширенню непродуктивного торговельно-посередницького бізнесу, що «знекровлює» сільське господарство і тим самим сприяє відтоку фінансових ресурсів з агропромислового виробництва, посилює проблему диспаритету цін. Обслуговуюча кооперація покликана надати товаровиробникам можливість отримувати прибутки не тільки безпосередньо від сільськогосподарського виробництва, а й від подальшого руху виробленої ними продукції, брати участь у великомасштабному бізнесі, використовувати професійних управлінців, розподіляти ризик, контролювати канали збуту своєї продукції і матеріально- технічного постачання, впливати на ціни шляхом формування великих партій продукції і застосування сучасних маркетингових методів і технологій, бути рівноправними партнерами у конкурентному ринковому середовищі. Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив - це підприємство, створене для здійснення обслуговування переважно своїх членів на засадах взаємодопомоги та економічного співробітництва. Залежно від видів діяльності Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" поділяє обслуговуючі кооперативи на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та багатопрофільні. Детальніший перелік послуг, що їх можуть надавати обслуговуючі кооперативи, наводиться нижче: • зберігання і реалізація сільськогосподарської продукції; • переробка сільськогосподарської продукції і лісової сировини; • матеріально-технічне постачання; • виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції (вирощування насіння деяких сільськогосподарських культур, вирощування молодняка птиці, свиней, племінної худоби тощо ); • ремонт сільгосптехніки та її технічне обслуговування; • транспортне обслуговування; • газифікація, телефонізація, електронізація і комп'ютеризація сільського господарства; 261 • виконання окремих видів сільськогосподарських робіт (оранка, збирання врожаю, боротьба з шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур, штучне осіменіння тварин, ветеринарне обслуговування); • виконання будівельних робіт і виготовлення проектної документації; • виробництво окремих видів добрив, техніки та обладнання для потреб селян; • консультаційне обслуговування (бухгалтерське, фінансове, аудиторське, агрономічне, зоотехнічне, економічне тощо). Однією з важливих передумов формування і ефективної діяльності обслуговуючих кооперативів є територіальна концентрація сільськогосподарських товаровиробників, а обов'язковою умовою початку розробки проекту організації кооперативу має бути їх ініціатива та зацікавленість. Важливою також є підтримка становлення кооперативу з боку органів державного управління та сільськогосподарських громадських об'єднань. Практична робота по створенню кооперативу може починатися лише за наявності лідера, який його очолить. В обслуговуючих кооперативах об'єднується тільки частина власності товаровиробників, необхідна для нормальної роботи кожного такого кооперативу, шляхом передання йому грошового або натурального (що має вартісну оцінку) внеску на основі принципів, зафіксованих установчою угодою про створення кооперативу. Факторами, що спонукають сільськогосподарських товаровиробників до кооперування, можуть бути: • вигода від участі у великих за обсягом господарських операціях, створення конкуренції комерційним посередницьким фірмам та уникнення конкуренції між собою, користування послугами професійного менеджменту; • можливість отримувати прибуток не тільки від виробництва, а й від подальших стадій руху виробленої ними продукції у межах маркетингового ланцюжка певного товару (виробництво - збирання та зберігання - переробка - транспортування - оптова торгівля - роздрібна торгівля - споживання); • вихід на вигідні ринки збуту, постачання і послуг (у тому числі міжнародні); • переваги від координації дій, поділу ризику й отримання ринкової вигоди, тобто контроль ситуації на ринку. Особливість обслуговуючого кооперативу полягає в тому, що він: • належить сільськогосподарським товаровиробникам – своїм членам- клієнтам і управляється ними на демократичних засадах; • надає своїм членам ті послуги, які необхідні для їх власних колективних, фермерських чи особистих підсобних господарств і є продовженням цих господарств; • не ставить за мету отримання прибутку для себе, а має на меті збільшення прибутку господарств своїх членів. Специфічною характерною рисою сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу є те, що його члени поєднують в одній особі співвласника кооперативного підприємства і його клієнта. |