Навчальний посібник за редакцією Д. І. Рижмань Для студентів аграрних вищих навчальних закладів
 Скачать 4.61 Mb.
|
|
виробничий напрям. У його назву доцільно включати дві, максимум три відносно переважаючих у господарстві галузі. Якщо, наприклад, у господарстві найбільшу питому вагу в структурі товарної продукції займають овочі (скажімо, 27 %), друге місце - товарне молоко (20 %) і третє - зерно (14 %), виробничий напрям такого підприємства можна сформулювати як овоче-молочний з розвинутим зерновиробництвом. Ефективність виробництва в аграрних підприємствах залежить не лише від розміру галузей, які в них є провідними, а й від того, як розвинуті й інші галузі, що мають товарний характер. Чим більше в господарстві таких галузей, тим, як правило, менші їх розміри і нижча концентрація виробництва. Це інколи негативно відбивається на кінцевих результатах господарювання. Щоб врахувати ступінь розвитку усіх товарних галузей у підприємстві, необхідно визначити і проаналізувати коефіцієнт зосередження товарного виробництва (Кз): 236 де П ві - питома вага і-ї галузі в структурі товарної продукції, %; N i - порядковий номер і-ї галузі в ранжированому ряду, побудованому за спадаючою ознакою: перше місце присвоюють галузі з найбільшою питомою вагою в структурі товарної продукції, а останнє - з найменшою. Якщо за допомогою показника структури товарної продукції роблять висновок про рівень розвитку окремих галузей і ступінь спеціалізації господарства на виробництві продукції головної (провідних) з них, то за коефіцієнтом товарного зосередження галузей судять про рівень спеціалізації аграрного підприємства з урахуванням усіх його товарних галузей. Прийнято вважати, що підприємство є багатогалузевим, коли цей коефіцієнт не переви- щує 0,20, зі слабким рівнем спеціалізації - 0,21-0,30, із середнім - 0,31-0,40, вищим середнього - 0,41-0,50, високим - 0,51-0,60 і з глибоким - понад 0,60. За інших однакових умов ефективність функціонування аграрних підприємств підвищується із збільшенням абсолютного значення коефіцієнта товарного зосередження галузей, але при цьому посилюється ризик втрати фінансової стабільності через можливе погіршення кон'юнктури ринку на продукцію галузей спеціалізації. Внутрішньогосподарська спеціалізація – це поділ праці за виробничими підрозділами (цехами, бригадами, фермами, ланками). Виробнича спеціалізація підприємства визначається за основними товарними галузями і продуктами, які забезпечують найбільшу виручку від реалізації. Отже, основним показником, що характеризує спеціалізацію підприємства, є структура товарної продукції, допоміжними – структура валової продукції, посівних площ, основних виробничих фондів, поголів’я худоби та ін. Коефіцієнт спеціалізації визначає її рівень, за формулою: ) 1 2 ( 100 Н П К Т с де Т П - питома вага даної галузі в загальній вартості товарної продукції, Н - порядковий номер галузі в ранжированому ряді, в якому галузі проставляються в послідовності по мірі спадання їх питомої ваги в структурі товарної продукції. Перше місце за питомою вагою в товарній продукції займає яловичина (25,9%), друге місце – зернові і зернобобові (23,6%). Якщо коефіцієнт спеціалізації Ñ Ê 0,2 , то рівень спеціалізації низький, при Ñ Ê (0,2 0,4) - середній, при Ñ Ê (0,4 0,6) - високий, при Ñ Ê 0,6 - поглиблена. 6.1.3. Галузі й галузева структура аграрних підприємств та методика її визначення При розгляді попереднього питання ми часто вживали термін «галузь». Незважаючи на загальну зрозумілість цього терміну, все ж є потреба в більш глибокому розкритті його змісту. Галузь - це частина сільськогосподарського 237 виробництва, яка відрізняється від його інших частин кінцевою продукцією, набором засобів виробництва (предметів і знарядь праці), технологією виробництва і його організацією, а також професійним складом працівників. Як бачимо, поняття галузі є досить складним, особливо коли йдеться про сільське господарство. Адже на рівні держави воно розглядається як галузь народного господарства. Водночас сільське господарство являє собою таку сферу матеріального виробництва, яка сама складається з комплексу галузей, причому цей комплекс необхідно розглядати на різних рівнях, виділяючи на кожному з них групу галузей, що мають між собою досить істотні спільні ознаки. На рис. 6.1 зображено градацію галузей сільського господарства. На кожному з виділених рівнів поняття галузі розглядається як збірне, тобто таке, що об'єднує в собі певну групу галузей нижчого порядку з притаманними їм спільними рисами. Рис. 6.1. Градація галузей сільського господарства Кожне аграрне підприємство, крім вузькоспеціалізованих, розвиває кілька галузей, які знаходяться у певному співвідношенні (поєднанні). Залежно від економічної ролі, яку відіграють галузі в економіці підприємства, їх поділяють на головні, додаткові й підсобні. До головних відносять галузі, які формують виробничий напрям підприємства, його спеціалізацію. Вся діяльність підприємства спрямовується, насамперед, на створення необхідних умов для успішного розвитку саме цих провідних галузей, оскільки від рівня ефективності їх функціонування залежить загальний економічний стан господарства. Водночас кожне підприємство розвиває додаткові галузі, які мають, як правило, товарне значення. Основна їх функція полягає в тому, щоб підвищити доходність підприємства, створити необхідні умови для успішного розвитку головної галузі (галузей спеціалізації), забезпечити найповніше 238 використання матеріальних ресурсів і робочої сили, пом'якшити сезонність виробництва. Наприклад, в умовах Лісостепу в підприємствах зерно-буряково- молочного напряму додатковими галузями можуть бути садівництво або овочівництво, вівчарство. З метою самозабезпечення певними видами сільськогосподарської продукції аграрні підприємства нерідко розвивають підсобні сільськогосподарські галузі, що мають незначне товарне значення (наприклад, свинарство - для забезпечення працівників господарства приплодом і громадське харчування свининою, птахівництво - для задоволення потреб громадського харчування тощо) або зовсім його не мають. Підсобні галузі можуть бути представлені несільськогосподарськими виробництвами, наприклад місцевими промислами, виробництвом будівельних матеріалів тощо. Вони можуть мати товарне значення і розвиватися з метою раціонального використання трудових та інших ресурсів, одержання додаткового доходу і нерідко для самозабезпечення. Немало підприємств розвивають промислові виробництва з переробки сільськогосподарської продукції. Ці галузі нерідко стають провідними в таких господарствах, завдяки чому останні набувають статусу агропромислових підприємств або агрофірм. В аграрних підприємствах не вся продукція набуває товарну форму. Частина її споживається в процесі виробництва іншими галузями, насамперед головними, тому для оцінки галузевої структури кожного підприємства необхідно використовувати такий показник, який характеризував би склад і співвідношення всіх галузей незалежно від каналу використання їх продукції. Таким головним показником є структура валової продукції, яка визначається діленням вартості продукції в зіставних цінах, одержаної від певної галузі, на загальний обсяг валової продукції підприємства. Додаткові показники галузевої структури підприємства - це структура трудових і матеріально-грошових витрат. Перший з них обчислюється діленням прямих затрат праці в людино- годинах, що понесені в певній галузі, на загальний обсяг прямих трудових затрат підприємства з наступним множенням одержаного результату на 100. Другий додатковий показник визначається аналогічно, лише замість трудових, тут оперують матеріально-грошовими витратами. Структура валової продукції дозволяє судити про роль окремих галузей у виконанні виробничої програми господарства і формуванні її товарного фонду. З підвищенням питомої ваги тієї або іншої галузі в структурі валової продукції зростає її значення для економіки підприємства. В результаті порівняння цього показника із структурою товарної продукції одержують інформацію про місце галузей, які не мають товарного значення і продукція яких використовується для виробничого споживання товарними галузями. Наприклад, у спеціалізованих скотовідгодівельних підприємствах велике значення для функціонування головної галузі, отже, і для економіки господарства в цілому має галузь кормовиробництва. В структурі товарної продукції вона зовсім не знаходить свого відображення, тимчасом як у структурі валової продукції її частка нерідко сягає 20 % і більше. При визначенні галузевої структури підприємства бажано оперувати 239 даними за три-п'ять років, що дає змогу уникнути випадкових відхилень в одержаних результатах, спричинених впливом погодних умов. При порівняльній оцінці галузевої структури підприємств різного виробничого напряму передусім слід звернути увагу на перелік і розмір товарних галузей. Господарства, що перебувають в ідентичних природно-економічних умовах, але мають різну спеціалізацію, відрізнятимуться за набором названих галузей, оскільки, як відомо, ряд тваринницьких і рослинницьких виробництв є конкуруючими за необхідними для їх функціонування ресурсами. Тому, наприклад, у свиновідгодівельних спецгоспах птахівництво може розвиватися лише як підсобна галузь для задоволення внутрішньогосподарських потреб і, навпаки, в птахоспе-ціалізованих господарствах свинарство взагалі відсутнє або ж розвивається як підсобна галузь. У скотовідгодівельних підприємствах не розвивають товарне молочне скотарство, а в господарствах, що спеціалізуються на виробництві вовни і м'яса овець, ця галузь є додатковою. Господарства не розвивають рівною мірою і ті рослинницькі галузі, які вимагають нині великих затрат ручної праці і в яких технологічні цикли виробництва їх продукції збігаються. 6.1.4. Методика визначення ефективності галузевої структури підприємства Економічна ефективність галузевої структури підприємства проявляється через економічну ефективність його товарних галузей. Перш ніж її здійснити, доцільно встановити місце і роль головної галузі в економіці підприємства. При цьому місце галузі визначається за показниками: • питомою вагою галузі в усіх виробничих витратах підприємства; • часткою трудових затрат галузі в загальних трудових затратах підприємства. Роль головної галузі в економіці підприємства розраховують за такими показниками: 1) часткою грошової виручки від реалізації продукції головної галузі в загальній виручці підприємства; 2) питомою вагою прибутку від реалізації продукції галузі в усій масі прибутку підприємства. За умови , що головна галузь є збитковою, обчислюють її частку в загальній сумі збитку, не скорегованого на одержаний від інших виробництв прибуток. Чим вища питома вага головної галузі у витратах виробництва і трудових затратах, тим вагоміше місце займає ця галузь в економіці підприємства з позиції споживання виробничих ресурсів. Аналогічно підходять до оцінки показників ролі галузі в економіці підприємства. Для оцінки ефективності галузевої структури підприємства в цілому потрібно порівняти структуру товарної продукції із структурою прибутку підприємства, не скорегованого на поза цінові доходи й витрати та на одержаний збиток від реалізації продукції окремих галузей. Економічний зміст останнього показника полягає в тому, що він дозволяє визначити місце кожної 240 галузі у формуванні головного джерела розширеного відтворення. Як правило, найбільшу питому вагу в структурі прибутку мають ті галузі, частка яких найвища в структурі товарної продукції. Однак сказане не означає, що дані показники (питома вага галузі в структурі товарної продукції й у структурі прибутку) повинні збігатися за своїм абсолютним значенням. Завдяки поглибленню спеціалізації підприємства на виробництві певного виду продукції знижується собівартість і поліпшується її якість. Це - загальна за- кономірність, яка завжди проявляється за нормальних умов господарювання в межах раціонального рівня концентрації виробництва. В результаті дії даного фактора питома вага спеціалізованих галузей у структурі прибутку підвищується порівняно з її часткою в структурі товарної продукції. Якщо ж спостерігається зворотне явище, це є свідченням відносно недостатнього рівня економічної ефективності виробництва продукції головної галузі. Для оцінки галузевої структури підприємства доцільно використовувати і такі економічні показники, як наприклад, окупність поточних витрат прибутком, маса прибутку на гектар посівної площі й на одну голову тварин, норма прибутку на авансований і власний капітал. За умови, що підприємство вдосконалює свою галузеву структуру, виникає необхідність у поглибленому дослідженні впливу цього фактора на кінцеві результати виробництва. Оскільки структурні зрушення в співвідношенні галузей впливають на економічну ефективність виробництва в комплексі з дією на неї інших чинників - впровадження досягнень НТП, удосконалення організаційної структури виробництва, здійснення режиму економії тощо, - виникає необхідність у застосуванні спеціальної методики, яка б дала змогу кількісно вичленити дію кожного фактора зокрема. Суть означеної методики полягає в наступному. Спочатку за кожною галуззю розраховують прибуток на гектар посіву відповідної культури і на одну середньорічну голову тварин певного виду в звітний період. Потім визначають розрахунковий (умовний) річний обсяг прибутку. Якщо фактичну масу прибутку у звітний рік позначити П 1 , а в базовий – П 0 , то загальний приріст прибутку буде: ΔП = П 1 - П 0 Звідси приріст прибутку за рахунок змін у галузевій структурі виробництва можна визначити за формулою: Δр = П 1 - П Залишкова частина приросту прибутку Δ ЗП = ΔП - Δр є результатом поліпшення технології й організації виробництва. Якщо в досліджуваний період пройшли зміни в землекористуванні підприємства, цей фактор слід знівелювати. Збільшення приросту прибутку внаслідок змін у галузевій структурі виробництва свідчить про її доцільність і дає підстави для розробки необхідних заходів щодо дальшого поглиблення спеціалізації і підвищення до оптимального рівня концентрації виробництва. В умовах ринкової економіки і насиченого ринку сільськогосподарською продукцією проблема вдосконалення галузевої структури не повинна випадати з поля зору аграрних підприємств. Під впливом внутрішньої і зовнішньої 241 конкуренції, зміни кон'юнктури ринку часто виникає необхідність у прискореному розвитку одних галузей і скороченні виробництва продукції інших. Проте за будь-яких обставин підприємство, як правило, має певні альтернативи у виборі галузей, а отже, і в формуванні галузевої структури виробництва. Розглянемо цю проблему більш конкретно. 6.1.5. Підбір конкуруючих галузей і оцінка альтернатив при формуванні галузевої структури підприємства Суть поставленої проблеми полягає в тому, щоб підібрати такі рослинницькі галузі, на продукцію яких існує попит і які забезпечують у даних умовах найвищу прибутковість виробництва. Для того щоб зрозуміти суть такого підходу, спочатку для прикладу скористаємося спрощеною виробничою ситуацією, коли виробничі витрати в розрахунку на гектар посіву конкуруючих галузей майже однакові. Оскільки таке явище справді може мати місце в практиці аграрних підприємств, то його всебічний аналіз 1 дасть змогу більш обґрунтовано розв'язувати дану проблему в тих переважаючих випадках, коли витрати в розрахунку на гектар і на одиницю продукції конкуруючих галузей різні. Відправним пунктом її є положення, згідно з яким дві конкуруючі культури є однаково економічно вигідними, якщо коефіцієнт заміни одного продукту іншим дорівнює зворотному співвідношенню цін для цих двох продуктів. Коефіцієнт заміни в даному випадку визначається діленням середньої фактичної врожайності культури, що розглядається як об'єкт заміни, на середню врожайність культури замінника (культура, якою ми хочемо замінити іншу культуру). Справедливість вказаного положення може бути доведена на такому прикладі. Припустимо, що підприємство хоче визначити, яку культуру йому краще вирощувати - горох чи сою за умови, що врожайність їх відповідно становить 30 і 20 ц/га, а ціна реалізації - 56 і 84 грн за центнер. Співвідношення врожайності цих культур (коефіцієнт заміни) становить 1,5 : 1 на користь гороху, а співвідношення цін - також 1,5 : 1, але на користь сої. Якщо виробничі витрати на 1 га посіву названих культур однакові, то підприємство одержуватиме рівновеликий дохід з 1 га посіву гороху і сої (30 • 56 = 20 • 84), і йому однаково, яку з цих двох культур вирощувати: якщо воно хоче одержати 20 ц сої, то йому потрібно відмовитися від 30 ц гороху, і навпаки. Отже, підприємство може повністю відмовитися від однієї з двох культур або висівати їх у різних співвідношеннях і при цьому його дохід не зміниться. У тих випадках, коли коефіцієнт заміни більше або менше цінового співвідношення (за умови однакових виробничих витрат на гектар посіву конкуруючих культур), один з видів продукції даватиме більше доходу з одиниці площі порівняно з іншим. Якби у нашому прикладі врожайність сої становила 23 ц/га, то коефіцієнт заміни дорівнював би 30 : 23 = 1,3, тобто був би меншим за коефіцієнт цінового співвідношення. За таких умов підприємству вигідніше вирощувати сою, ніж горох, оскільки при цьому воно одержуватиме більший дохід (30 • 56 < 23 • 84). У даному випадку існує правило, якого слід 242 дотримуватися: площу культури-замінника (та, що стоїть у знаменнику при визначенні коефіцієнта заміни) необхідно розширювати за рахунок конкуруючої, якщо коефіцієнт заміни менше коефіцієнта цінового співвідношення. Окремі методичні підходи до такого аналізу висвітлені в західній агроекономічній науці. У тому разі, коли останній показник є меншим порівняно з коефіцієнтом заміни, необхідно розширювати площу посіву культури, яка розглядається як об'єкт заміни (та, що стоїть у чисельнику). Якби, скажімо, врожайність гороху становила 32 ц/га, коефіцієнт заміни був би 1,6 : 1 на користь цієї культури (32 : 20), тобто перевищував би коефіцієнт цінового співвідношення. Тоді підприємству вигідніше було б вирощувати горох, оскільки ця галузь приносила б йому більший дохід (32 • 56 > 20 • 84). Якщо підприємству для закупівлі на ринку 20 ц сої у стартових умовах необхідно зайняти під горохом 1 га посівної площі і продати вирощений урожай, то при коефіцієнті заміни 1,6 : 1 і сталому ціновому співвідношенні - 0,94 га. Коли збільшення або зменшення площі посіву однієї з культур призводить до підвищення або зниження її врожайності або врожайності конкуруючої культури, слід коефіцієнти заміни розрахувати за різних співвідношеннях площ і урожайності цих культур і на підставі одержаних результатів виявити найраціональнішу комбінацію галузей, за якої досягається максимальна прибутковість виробництва. Як переконує практика, у більшості комбінацій виробничі витрати на гектар посіву конкуруючих галузей не однакові, що унеможливлює використання цін для вирішення цієї проблеми. Тому виникає необхідність у застосуванні інших підходів. їх може бути два: перший, коли в розрахунку на гектар посіву постійні витрати для конкуруючих культур однакові, а змінні витрати на центнер продукції різні, тоді замість коефіцієнта цінового спів- відношення визначається коефіцієнт співвідношення умовного чистого прибутку (маржинального доходу). Останній розраховують як різницю між ціною реалізації центнера продукції і змінними витратами на цей обсяг продукції. Всі інші ланки розглянутої методики виявлення вигідності заміни однієї культури іншою повністю зберігають своє значення для даного випадку. Ще більш ускладнюється завдання, коли культури відрізняються між собою обсягом не лише змінних витрат, а й постійних, особливо у випадках, коли для їх вирощування потрібна спеціалізована техніка. Наприклад, на виробництві цукрових буряків і картоплі застосовуються різні, лише для них притаманні види техніки - сівалки і збиральний комплекс для першої з названих культур і саджалки та картоплезбиральні комбайни - для другої. При заданому рівні врожайності таких культур сума постійних витрат у розрахунку на гектар посіву обернено пропорційна загальній площі їх посіву. Так, якщо постійні витрати, пов'язані з використанням спеціалізованої техніки на виробництві цукрових буряків при площі їх посіву 180 га, взяти за 100%, то за площі посіву 250 га, на яку розрахований, наприклад, збиральний комплекс КС-6Б, КС-6В або МКК-6, вони становитимуть на 28 п.п. менше. Тому суть другого підходу зводиться до того, щоб за кожним варіантом площі посіву були обчислені 243 постійні витрати в розрахунку на гектар названої площі, а потім і на центнер продукції. До одержаного результату додають змінні витрати і встановлюють таким чином весь обсяг виробничих витрат. Відніманням їх від ринкової ціни визначають прибуток у розрахунку на центнер продукції, який використовують замість цін для встановлення коефіцієнта прибуткового співвідношення між конкуруючими галузями. Зазначимо, що постійні і змінні витрати на центнер продукції розраховують обов'язково тоді, коли до уваги береться зміна врожайності культур. В іншому разі постійні й змінні витрати можна розраховувати на гектар посівної площі. Віднімаючи їх від грошового доходу культури з цієї самої площі, визначають прибуток, що використовується для встановлення коефіцієнта прибуткового співвідношення. Подальше визначення вигідності за- міни однієї культури іншою здійснюється в такий самий спосіб, як і за умов використання коефіцієнта співвідношення цін. |