право. Основні теорії походження держави
 Скачать 81.73 Kb.
|
|
Трудові спори: поняття і класифікація Трудові спори - це неврегульовані шляхом безпосередніх переговорів розбіжності між працівником (колективним працівником) і власником підприємства або уповноваженим ним органом з приводу застосування норм трудового законодавства. Трудові спори поділяють на індивідуальні та колективні. Суб’єктами індивідуальних трудових спорів є працівник і власник підприємства (уповноважений ним орган). Суб’єктами колективних спорів є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників), профспілки, їх об’єднання або інші уповноважені цими найманими працівниками органи, з однієї сторони, та власники підприємств, об’єднання власників або уповноважені ними органи. Порядок вирішення інд. трудових спорів Трудові спори - це певні розбіжності між найманим працівником і роботодавцем з приводу застосування норм трудового законодавства. Розглядаються: комісіями з трудових спорів, районними, міськими чи міськрайонними судами. КТС обирається загальними зборами труд. колективу підприємства, установи, організації де працює не менш як 15 ч. Якщо менше, то КТС не обирається і, у разі виникнення інд. трудового спору, працівник повинен звертатися до місцевого суду. Труд. спір підлягає розглядові в КТС, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом. Може звернутися у тримісячний строк з дня, коли він дізнався про порушення свого права, а у спорах про виплату зп - без обмеження. Спір повинен бути розглянутим КТС у 10-денний строк з дня подання заяви у присутності працівника, який подав заяву та представників власника або уповноваженого ним органу. За відсутності працівника лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати представник профспілкового органу, в тому числі адвокат. У разі незгоди з рішенням комісії з трудових спорів працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Адміністративне право: поняття, метод, предмет це самостійна галузь права, за допомогою якої держава регулює суспільні відносини у сфері державного управління. Предметом правового регулювання адміністративного права України є суспільні відносини управлінського характеру між публічною адміністрацією та об'єктами публічного управління, які виникають у сфері владно-розпорядчої діяльності, надання адміністративних сервісних послуг з метою публічного забезпечення прав і свобод людини. Адміністративно-правовий метод регулювання - це сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовуються органами виконавчої влади держави в процесі право-застосовної діяльності для забезпечення регулювального впливу норм адміністративного права на управлінські суспільні відносини. Регулятивні засоби: приписи - вказівки щодо обов'язкового вчинення певних дій; заборони - покладення юридичного обов'язку утримуватися від вчинення певних дій; дозволи - надання можливості вчинити певні дії або ж утриматися від їх вчинення на власний розсуд. Для адміністративно-правового регулювання в якості основного засобу регулювання використовується припис. Але для регулювання "горизонтальних" адміністративно-правових відносин використовуються методи узгодження, координації та договірний метод. Управління, як об’єкт адм.-прав.регулювання Управління - це особливі відносини між людьми, що базуються на правовій або організаційній основі. Це відносини між різними статусами, між різними рівнями адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються у вигляді однобічної залежності однієї адміністративної посади від іншої. Об'єктом управління є: суспільна праця; державні та недержавні органи та організації; індивідууми; технічні засоби; тваринні і рослинні організми. Отже за об'єктом, управління поділяється на 3 види: технічне (технологічними процесами); біологічне (рослинними і тваринними організмами); соціальне. Соціальне управління - це управління людьми, воно може бути державним і недержавним. Державне управління здійснюється всіма органами держави, що розподілені на різні гілки влади, тобто це визначена законом виконавча діяльність спеціальних органів держави щодо здійснення безпосередньої організації усіх структур суспільства та регулювання соціальних процесів. Завданням державного управління є збереження функціонування існуючих в державі систем, виконання програм спрямованих на досягнення поставленої мети, реально забезпечених законодавчою основою, матеріальними та людськими ресурсами, надійним каналом зворотного зв'язку та об'єктивною інформацією. До управлінської діяльності відносять; функцію планування; організаційну функцію; функцію роботи з кадрами; керівництво і прийняття рішень; координацію дій; звітність, інформацію, контроль; складання та виконання бюджету. Суб’єкти адміністративного права Адміністрати́вне пра́во — це самостійна галузь права, за допомогою якої держава регулює суспільні відносини у сфері державного управління. Суб' єкти адміністративного права - це фізичні та юридичні особи, які відповідно до встановленого адміністративного законодавством та адміністративно-правових норм наділені певним обсягом прав та обов'язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин, а також реалізують функції виконавчої влади. Необхідно зазначити, що суб'єкти адміністративного права - це: реальні учасники адміністративно-правових відносин, які володіють адміністративно-правовим статусом і беруть участь в організації держаного управління; одна із сторін публічної управлінської діяльності, яка наділена відповідною компетенцією, повноваженнями, наданими законодавством; вони можуть бути конкретними учасниками адміністративно-правових відносин, у які вони вступають за власним бажанням або в силу обов'язку (громадяни, посадові особи). Ознаки суб'єктів адміністративного права: Володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати або реалізовувати (безпосередньо або через представника) права та юридичні обов'язки у сфері державного управління, тобто володіння адміністративною правосуб'єктністю; Володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах; Зовнішня самостійність у реалізації своїх прав та обов'язків у сфері державного управління. Державна професійна служба ДПС провадиться громадянами України, зайнятими у сфері управління. Вони займаються прийняттям управлінських рішень та їх реалізацією в порядку реалізації своїх службових повноважень. ДПС в Україні - це проф.діяльність осіб, які займають посади в держ. органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують зп за рахунок держ. коштів. Ці особи є держ. службовцями і мають відповідні службові повноваження. Держ. служба ґрунтується на принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян. Управління державною службою здійснює Головне управління державної служби при Кабміні, прогнозує і планує потребу держ. органів та їх апарату в кадрах; забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби; розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті; розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби та інше. Переконання і примус, як основні методи управлінської д-сті Переконання формує правосвідомість, внутрішню психічну готовність об'єкта управління до виконання керівної вказівки і пов'язане із використанням різних організаційних, роз'яснювальних та виховних заходів. З переконанням тісно пов'язане застосування заохочення, як своєрідна форма позитивної оцінки результатів виконання управлінських завдань. Так, "Дисциплінарний статут" передбачає можливість заохочення працівників прокуратури за сумлінне виконання службових обов'язків: подякою, грошовою премією, подарунком, цінним подарунком, достроковим присвоєнням класного чину або підвищенням у класному чині. Адміністративний примус - це різновид державного примусу, окремий інститут адміністративного права, який по суті є втручанням у сферу правових інтересів особи, яка допустила неправомірні дії. Він полягає у застосуванні суб'єктами виконавчої влади передбачених адміністративно-правими нормами примусових заходів до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. Примус застосовується до осіб, не здатних будувати свою поведінку у відповідності з волею суб'єкта управління. Адміністративний примус включає в себе: адміністративне попередження, яке відіграє, як правило, профілактичну роль: перевірка документів; заборона випуску на маршрут водіїв, які знаходяться у стані сп'яніння; заборона випуску на маршрут транспортних засобів, що не відповідають технічним вимогам безпеки; огляд ручної поклажі; встановлення карантину; Адміністративне правопорушення Протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративним деліктом визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка скоєна особою, наділеною владними повноваженнями (державним службовцем), унаслідок якої було заподіяно матеріальну або моральну шкоду особі (фізичній, юридичній) або суспільству. Особливістю профілактики та попередження вчинення адміністративних деліктів у громадянському суспільстві є публічність орг.держ.влади, яка виражається, перш за все, у доступності для населення інформації щодо діяльності органів державної влади, а також можливості для громадян і громадських організацій впливати на їх діяльність. Адміністративна деліктологія – науковий напрям, навчальна дисципліна, практична діяльність, яка за своєю суттю є складовою адміністративного права. Адміністративний делікт – особливий вид деліктів (правопорушень). За ступенем суспільної небезпеки адміністративні делікти поділялися на адміністративні злочини та адміністративні проступки. Суб’єктом учинення адміністративного делікту може бути тільки особа (публічна, державний службовець тощо), наділена владними повноваженнями. Адміністративний делікт – суспільне явище і, таким чином, – особливий вид публічного делікту. Адміністративні проступки – це група публічних проступків у сфері управління. Суб’єктом таких правопорушень може бути тільки особа, наділена владними повноваженнями. Відповідальність посадових осіб за адміністративні проступки має регулювати адм.кодекс. Відповідальність за адміністративні проступки Адміністративна відповідальність - це своєрідний негативний правовий наслідок, пов'язаний з адміністративно-протиправним діянням особи, яка повинна відповідати перед державою за свій проступок і понести за це певне покарання у вигляді адміністративного стягнення. До порушників застосовуються адміністративні стягнення (попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація, позбавлення спеціального. права, громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт). Виняток передбачений ст. 21 КпАП, згідно з якою орган, уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення, з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи правопорушника може звільнити його від А. в., передавши матеріали на розгляд громадськості для вжиття заходів громадського впливу. Суб'єктами А. в. можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку. Законодавством встановлено певні обмеження А. в. для неповнолітніх, службових осіб, іноземців, які згідно з міжнародними договорами користуються імунітетом щодо адміністративної юрисдикції в Україні. На відміну від кримінального правопорушення за адміністративне правопорушення не передбачено позбавлення умовних прав (вступу у виш, права на службу в органах правопорядку та права на державні посади). Ознаки: є засобом охорони встановленого правопорядку; пов'язана із застосуванням примусу та негативних для правопорушника наслідків; реалізується у визначених законодавством процесуальних формах. Кримінальне право України: метод, поняття, предмет Криміна́льне пра́во — одна з фундаментальних галузей права, законодавства, наука і навчальна дисципліна. Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. Предмет кримінального права становлять сусп.відносини, які виникають при вчиненні злочину між особою, яка його вчинила, та державою, від імені якої виступають відповідні правоохоронні органи. Внаслідок врегулювання нормами кримінального права вони набирають форми правовідносин. Предмет кримінального права не збігається з предметом науки кримінального права, який полягає у вивченні та теоретичному розвиткові: історії цієї галузі права; джерел кримінального законодавства та практики його застосування; моделюванні розвитку кримінального законодавства; проблем підвищення дієвості кримінального законодавства; кримінального законодавства іноземних країн. Метод правового регулювання — це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються суспільні відносини. До основних методів науки кримінального права належать: філософський, або діалектичний; метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський; історичний. Злочин. Види злочинів. Зло́чин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Людину, яка чинить злочин, називають «злочинець». Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Класифікація злочинів - поділ злочинів на певні групи, залежно від визначених у кримінальному законодавстві ознак, які впливають на покарання особи визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. Головним критерієм в класифікація злочинів є ступень тяжкості. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі, особливо тяжкі. Стадії вчинення злочину Стадії вчинення злочину - це визначені законом етапи підготовки і безпосереднього скоєння злочину. Кримінальний кодекс України визначає дві стадії попередньої злочинної діяльності, пов'язаної із вчиненням злочину: готування до злочину, тобто підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину; замах на злочин - це вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Із замаху починається виконання об'єктивної сторони злочину. З суб'єктивної сторони, приготування і замах на злочин можливі тільки з прямим умислом. Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за тією статтею Особливої частини ККУ, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Співучасть у злочині Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб (суб'єктів злочину) у вчиненні умисного злочину. Співучасниками злочину є виконавець, організатор, підбурювач та пособник. Форми співучасті: Проста співучасть (співвиконавство, співвинуватість), має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину, виконують однорідну роль, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад, один із виконавців погрожує жертві ножем, інший б'є її, а третій виймає гроші з кишені. Складна співучасть (співучасть із розподілом ролей) полягає в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей — один чи кілька з них виконавці, інші — підбурювачі, пособники тощо. Відповідальність співучасників, що діють в організованій групі чи злочинній організації, визначається таким чином: організатор організованої групи чи злочинної організації несе відповідальність за всі злочини, вчинені цими угрупуваннями за умови, якщо вони охоплювалися його умислом; інші учасники (організованої групи чи злочинної організації) несуть відповідальність за ті злочини, у підготовці чи у вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, що виконував у злочині кожний із них; кваліфікація дій всіх цих співучасників настає за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинення певного злочину злочинною організацією чи організованою групою. |