Педагогіка як наука педагогіка1 наука про виховання людини на всіх етапах її становлення
 Скачать 0.7 Mb.
|
|
69. Соотношение ответственности и свободы личности Один великий, сказал, что свобода – это осознанная необходимость. И в этом выражении есть доля правды. Каждый уважающий себя человек стремится обрести свободу и знает свои права в современном мире. Но, к сожалению, многие не понимает, что за свободой стоит такой немаловажный фактор как ответственность. За свои поступки, помыслы и деяния. Насколько взаимосвязаны эти два понятия, и с какими проблемами сегодня сталкивается человек, в борьбе за свою свободу? Рассмотрим этот вопрос более детально. Единство свободы и ответственности личности Понятие свободы человека связано с философской стороной жизни. Риторическим сегодня стал вопрос, обладает ли человек реальной свободой или все его поступки продиктованы нормами и правилами общества, в котором он живет? Прежде всего – свобода, это возможность вольно мыслить и поступать, как хочется. Это осознанный выбор поведения и мировоззрения. Однако общество ограничивает возможность выбора различными нормами и правилами, обусловленными намерением гармоничного развития человека во всей социально-общественной системе. Отсюда и возникает ответственность, как обратная сторона свободы. Существует несколько видов ответственности: нравственная, историческая, политическая, юридическая; персональная (индивидуальная), коллективная, групповая. Свобода права и ответственность личности взаимосвязаны друг с другом. Ответственность выступает в качестве основы, внутреннего стержня человека. Она регулирует его нравственную позицию, а также мотивацию его поступков и поведения в целом. Когда человек регулирует свое поведение в соответствии с общественными установками речь идет о таком понятии как совесть. Однако, сочетание свободы и ответственности больше противоречиво, чем гармонично. Эти понятия как взаимодополняют друг друга, так и взаимоисключают. Проблема свободы и ответственности личности Еще в 18 веке взаимосвязь этих двух понятий рассматривал Бенедикт Спиноза. Диалектика свободы и ответственности личности согласно его рассуждениям сводилась к тому, что ответственность – это необходимость, а там где есть необходимость свободы быть не может. Также Спиноза утверждал, что человек как часть природа всегда подчинен необходимости, но чтобы при этом оставаться свободным, человек как единственное мыслящее существо обязан познавать окружающий мир и осознавать свое существование. Таким образом, человек не может изменить законы природы и ход времени, но организовав свою деятельность, опираясь на них, он может стать выше этих законов, и обрести господство над окружающей действительностью. Однако такой подход к сочетанию свободы и ответственности личности приемлют далеко не все. Поэтому существует несколько моделей отношения человека и общества: борьба за свободу – открытый и непримиримый конфликт человека с обществом; адаптация к окружающему миру – человек добровольно подчиняется законам природы и окружающей действительности, жертвуя своим стремлением стать свободным; бегство от мира – поведение, при котором человек, будучи не в силах обрести свободу в обществе уходит «в себя» или идет в монастырь. свобода права и ответственность личности Самореализация личности, свобода и ответственность гармонично взаимодействуют только в том случае, если человек осознает мотивы своей деятельности и не идет наперекор установленным в обществе правилам и нормам. Личность может реализоваться только в том случае, когда полноценно использует свободу как право выбора. Чем выше выбранная жизненная цель, тем лучше средства ее достижения будут соответствовать закономерностям развития окружающей действительности. Ответственность, в свою очередь связана с необходимостью выбора средств и способов, благодаря которым будет осуществляться цель. Таким образом, свобода способствует возникновению ответственности личности, а ответственность является направляющим стимулом свободы. 70. вимоги до застосування методів покарання у виховній практиці Покарання — це метод виховання, що передбачає вплив педагога на особистість вихованця з метою осуду чи гальмування його негативних дій і вчинків. Ставлення до цього методу в педагогічній теорії та практиці неоднозначне. Авторитарна педагогіка особливо була схильна до широкого застосування покарань у навчально-виховній роботі з дітьми та й взагалі у суспільстві. Такий підхід спрямований на пригнічення особистості, на формування "соціального раба". Звернемося до характеристики найбільш вживаних і виправданих форм покарання: найбільш поширеною формою покарання є зауваження вчителя. Зауваження повинне бути звернене до конкретного порушника вимог педагога, правил для учнів. Воно робиться у ввічливій, але офіційної категоричній формі і здійснюється звичайно за допомогою прямого безпосереднього вимоги. Зрозуміло, форма зауваження може бути і дещо інший, менш офіційній особливо в молодших класах. Однак безособово - негативні зауваження, які часом роблять деякі вчителі, підвищують в роздратуванні голос і, приходячи в стан крайньої нервозності, приносять зазвичай більше шкоди, ніж користі. В окремих випадках педагогом може бути використана така форма покарання, як наказ учню встати біля парти. Таке покарання доцільне в молодших і підліткових класах, по відношенню до непосидючих, незібраним учням. Ставши біля парти, знаходячись під пильним поглядом учителя, привертаючи до себе увагу всього класу, учень мимоволі зосереджується, набуває зібраність. Переконавшись, що до нього дійшов сенс покарання, учителю варто негайно посадити його так місце. Помилку роблять вчителі, які ставлять учня біля парти часом надовго, а іноді ухитряються, поставивши в різних кінцях класу кілька таких провинилися, тримати їх так до самого кінця уроку. Не кажучи вже про те, що для дитини таке тривале стояння попросту шкідливе, стомлює його, покарання, перетворюючись у своєрідне приниження, викликає природний протест. Видалення з класу можливе лише у випадку явного, відкритого, демонстративного непокори учня вимогам вчителя, коли учень поводиться зухвало, образливо стосовно вчителя і своїм однокласникам, коли педагог почуває, що йому забезпечена підтримка суспільної думки класу. На жаль, треба визнати, що в значній частині випадків, коли ця форма використовується, її застосування не диктувалося такою твердою необхідністю, а було викликано роздратуванням вчителя, його невмінням передбачити конфлікт, іноді - нетактовним звертанням до учня. 71. суперечності і конфлікти у вихованні. сутність конфлікту його структура і динаміка Основні суперечності, конфлікти в освіті виникають довкола проблеми, чого навчати і як навчати. Головним замовником у цьому процесі, як відомо, є суспільство, а виконавцем — система освіти і виховання. Тому на макрорівні суперечності і конфлікти виникають між системою освіти і суспільством; на мезорівні (середньому) — між адміністрацією освітніх закладів і вчителями (викладачами), адміністрацією і батьками; адміністрацією та учнями (студентами); на мікрорівні (нижньому) — у системах “учитель (викладач) — учень (студент)”, “батько (мати) — учень (студент)”. Усі ці конфлікти є вертикальними. Крім вертикальних, на кожному рівні системи освіти наявні і горизонтальні конфлікти. Наприклад, на макрорівні можуть виникати суперечності і конфлікти стосовно політики держави у сфері освіти, виховання; між більшістю громадян (громадянським суспільством) і вищими керівними структурами (державою); на середньому рівні — між різними рівнями управлінських підсистем системи освіти; на нижньому — між учителями, учителями і батьками, між батьками, учнями. У системі вищої освіти батьки вже не виконують такої істотної ролі, як у середній, тому в ній виокремлюють такі групи конфліктів: “суспільство — ВНЗ”; “ректорат — колектив ВНЗ”; “студент — викладач”, “викладач — викладач” , “студент — студент”. Проміжними варіантами є конфлікти між ректоратом і колективом ВНЗ, ректоратом і деканатом, ректоратом і кафедрою, кафедрою і деканатом, деканатом і колективом факультету та ін. Конфлікти на рівні “суспільство — освіта” можуть бути спричинені відсутністю цілісної і послідовної концепції освітньої політики (стратегії розвитку системи освіти); втратою ціннісних орієнтирів; незатребуваністю суспільством людей з високим рівнем інтелекту; недостатнім фінансовим і матеріально-технічним забезпеченням системи освіти (спричинює соціально-трудові конфлікти, страйки, мітинги, пікетування державних установ, голодування та інші форми протесту; закриття навчальних закладів через нестачу коштів на їх утримання; невдоволеність працівників освіти оплатою праці). На рівні “суспільство — ВНЗ” конфлікти обумовлені недостатнім і нерегулярним державним фінансуванням, наслідком чого є: деградація матеріально-технічної бази ВНЗ; зниження соціального статусу викладача, мотивації викладацької діяльності; міграція професорсько-викладацького складу в інші суспільні сфери, за кордон; необхідність пошуку викладачами джерел додаткового заробітку. Всі ці причини негативно позначаються на морально-психологічному кліматі середовища вищого навчального закладу, породжують конфлікти, знижують рівень підготовки фахівців вищої кваліфікації. Немало конфліктів пов'язано з процесом навчання і його результатами. Йдеться про відставання інтелектуального, творчого рівня фахівців, яких випускають навчальні заклади, від потреб сучасного суспільства; про недостатню гнучкість вузівської освіти, внаслідок чого багато випускників виявляються незатребуваними, та ін. Конфлікти по лінії взаємодії “ректорат — колектив ВНЗ” в основному стосуються стилю керівництва навчальним закладом, соціально-психологічного клімату в колективі. Конфлікти типу “викладач — викладач” породжені переважно особливостями соціально- професійної ієрархії та індивідуально-психологічними якостями професорсько- викладацького складу. Підставами для них бувають відмінності в ціннісних орієнтаціях, рівні професіоналізму; нетерпимість, нетактовність у міжособистісному спілкуванні; розбіжності між старшими і молодшими поколіннями викладачів. Специфіка конфліктів типу “викладач — студент” і “студент — викладач” полягає в тому, що студент переважно є самостійним суб'єктом педагогічного процесу, здатний усвідомлено оцінювати зміст і якість пропонованих йому послуг. Крім того, високий професійний статус викладачів у середовищі навчального закладу, не завжди підтверджується їх соціальним благополуччям. Це іноді провокує конфлікти зі студентами із заможних сімей. Причинами конфліктів типу “викладач — студент” є відмінності в ціннісних орієнтаціях, взаємних очікуваннях, нетактовність у спілкуванні, рівень професіоналізму викладача й успішності студентів. У середній школі психолого-педагогічні конфлікти зумовлені суперечностями, які виникають у навчально-виховному процесі при зіткненні вимог, інтересів педагогів, учнів, батьків, керівників. Ці конфлікти потребують гармонізації відносин у системах: “учитель — учень”, “учитель — учні”, “учитель — учитель”, “учитель — батьки”, “учитель — керівник”. їх поділяють на прості та складні. Прості вчитель вирішує, не викликаючи протидії учнів, за допомогою організації їх поведінки в школі (припинення бійки, сварки між учнями тощо). Складні конфлікти класифікують за різними критеріями, виокремлюючи серед них конфлікти діяльності, конфлікти поведінки, вчинків, конфлікти взаємин, а також мотиваційні конфлікти, конфлікти, зумовлені слабкою організацією навчання в школі і конфлікти взаємодії між учнями й учителями, між учителями та адміністрацією школи. 1. Конфлікти діяльності. Ці конфлікти виникають з приводу виконання учнями навчальних завдань, успішності, пізнавальної діяльності, ситуацій, у яких вони не виявляють готовності оперативно виправити власну помилку. Учитель висловлює незадоволення, учні вступають у суперечку або демонструють образу. 2. Конфлікти поведінки, вчинків. Приводом до них стають порушення учнями правил поведінки в школі та поза нею, стосовно яких учитель висловлює незадоволення. Проявами таких порушень бувають грубощі учнів педагогам, агресивна поведінка серед однокласників, пустощі, які нерідко є протестом проти низької оцінки. 3. Конфлікти взаємин. Виникають ці конфлікти у сфері емоційно-особистісних стосунків учнів і вчителів. Вони найбільш тривалі та деструктивні, оскільки є породженням постійних попередніх конфліктів діяльності або поведінки, вчинків, створюють взаємно упереджене сприйняття вчителем і учнем. 4. Мотиваційні конфлікти. Розгортаються вони між педагогами та учнями у зв'язку зі ставленням учнів до навчання. Іноді призводять до взаємної неповаги, протиріч, навіть до боротьби. 5. Конфлікти, зумовлені слабкою організацією навчання в школі. У процесі навчання учні, як правило, долають чотири конфліктні періоди. Починаючи навчання, першокласник переживає зміну головної діяльності з ігрової на навчальну, появу нових вимог та обов'язків. Звикнувши до своєї нової ролі, до вчителя, він опиняється на порозі нового конфліктного періоду у зв'язку з переходом до п'ятого класу, коли доводиться взаємодіяти з учителями-предметниками, адаптовуватися до їхніх вимог, опановувати нові предмети. Інколи після закінчення дев'ятого класу діти, маючи бажання продовжити навчання в школі, отримують відмову через низьку успішність і змушені починати доросле життя. Четвертий конфліктний період пов'язаний із закінченням школи, вибором майбутньої професії, випробуваннями при вступі до ВНЗ, початком особистого й інтимного життя. Цей період часто супроводжують сумніви, невдачі, зриви тощо. 6. Конфлікти взаємодії між учнями й учителями, між учителями та адміністрацією школи. В основі їх — суб'єктивні причини. Найпоширеніші серед школярів “конфлікти лідерства” — боротьба 2—3 лідерів та їх угруповань за першість у класі. У середніх класах можуть конфліктувати група хлопчиків і група дівчаток або 3—4 підлітки з класом чи навіть один учень і клас. Конфлікти “учитель — учень” можуть бути мотиваційними, особистісно-етичними. Учителі не завжди надають значення цьому у взаєминах з дітьми: можуть не дотримати слова, розкрити дитячі таємниці. Конфлікти між учителями можуть бути породжені виробничими й інтимно-особистісними чинниками. Нерідко виникають непорозуміння, конфлікти між учителями початкових і середніх та старших класів. сутність конфлікту його структура і динаміка Структура конфлікту Під структурою будь-якого об'єкта розуміється сукупність його частин, елементів і зв'язків, відносин між ними, що забезпечують його цілісність. Основними елементами конфліктної взаємодії є: 1) об'єкт конфлікту, 2) учасники конфлікту, 3) соціальне середовище, умови конфлікту, 4) суб'єктивне сприйняття конфлікту і його особистісні елементи. Динаміка конфлікту Можна виділити наступні три основні стадії розвитку конфлікту: 1) латентну стадію (передконфліктна ситуація ), 2) стадію відкритого конфлікту, 3) стадію дозволу (завершення) конфлікту. 72. чи можна вважати конфлікт способом глибинного пізнання людини? Конфликт свойствен человеческой природе, при этом можно делать акценты на его деструктивных аспектах, как у Фрейда, или, напротив, оценивать его более оптимистично, как Эриксон. В любом случае конфликт — явление не случайное, составляющее суть внутренней жизни индивида. Конфликт — это важнейший теоретический конструкт в психоаналитиче ских концепциях. Понимание внутренних противоречий и конфликтов личности — это ключ к объяснению происходящего с человеком. Как известно, существуют четыре метода познания: рассуждение, наблюдение, сбор информации и эксперимент. Что такое эксперимент? Это сознательное, активное воздействие на объект исследования с целью получения сведений о нём. Так что, когда мы сознательно создаём конфликт для познания человека, то таким образом мы проводим самый, что ни на есть, настоящий научный эксперимент! Если эксперимент правильно подготовлен и верно проведен, то достаточно будет и одного раза, чтобы прийти к определённым, конкретным выводам. Более того, в большинстве случаев в таком эксперименте и нет необходимости! Множество людей производят конфликты так бездумно, часто и по таким пустякам. На что следует обратить внимание в первую очередь? Наиболее важными и информативными будут следующие показатели. ♠ Какие ситуации человек расценивает, как конфликтные, и насколько остро на них реагирует. ♠ Готовность вступать в конфликты. ♠ Поведение в конфликте. ♠ Умение выйти из конфликта (и главное, — вовремя!) с минимальными потерями. ♠ Способность делать из конфликтов правильные выводы. ♠ Наличие желания и способностей к устранению последствий конфликта. В частности, умение извиниться, изменить своё поведение и простить. Если человек с готовностью идёт на конфликты, ведёт себя в них деструктивно, заряжен не на разрешение конфликта, а на «победу», если не готов идти на компромиссы, злопамятен, не желает извиниться, то это свидетельствует о том, что он не заинтересован в поддержании равноправных отношений, да и вообще ему на визави наплевать. Конфликтами переполнена наша жизнь. От них никуда не деться. Более того, конфликт — это источник развития. Там, где нет конфликтов, там нет и прогресса! Однако, разумный человек использует конфликты с пользой для себя, а глупому же от них только вред. 73. Розкрийте динаміку конфлікту та особливості стратегії поведінки у ньому. Динаміка розвитку конфлікту включає такі складові. 1. Виникнення конфліктної ситуації. Конфлікт не виникає раптово, миттєво, йому передують приховані або відкриті соціально-психологічні процеси між особистостями або у свідомості особистості, та, нарешті, в якій-небудь групі, тобто спочатку виникає конфліктна ситуація. Під конфліктною ситуацією розуміють відносно стійке на якомусь проміжку часу поєднання намірів людини з умовами їх досягнення. При такому визначенні психологічна ситуація виявляється тією, що складається з двох основних частин: намірів і умов, зміни в яких ведуть до зміни ситуації. Конфлікт можна й необхідно запобігати на цій стадії, тобто стадії передконфліктної ситуації, коли розбіжності, суперечності тільки зароджуються. 2. Усвідомлення об´єктивної конфліктної ситуації. Коли суперечності стають усвідомленими і протилежна сторона відповідає реальним діям (поведінкою), конфлікт стає реальністю, бо тільки сприйняття ситуації як конфліктної породжує відповідну поведінку (із цього також випливає, що суперечність може бути не тільки об´єктивною, тобто реально існуючою, а й суб´єктивною, уявною або тільки сприйнятою такою). Для того щоб конфлікт був усвідомлений, необхідний інцидент, тобто ситуація, при якій одна зі сторін починає діяти, обмежуючи інтереси іншої сторони. Існують такі варіанти співвіднесеності між суб´єктивними й об´єктивними сторонами конфліктної ситуації: -конфлікт, що адекватно розуміється учасниками. Це об´єктивна конфліктна ситуація, і сторони правильно її розуміють; -конфлікт сприймається відносно неадекватно і не розуміється учасниками. В цьому випадку має місце об´єктивна конфліктна ситуація, а сторони сприймають конфлікт відносно адекватно, але з тими або іншими відхиленнями від реального стану речей; -конфлікт, що в цілому не розуміється. Об´єктивна конфліктна ситуація існує, але вона не сприймається як така потенційними учасниками конфлікту; -помилковий конфлікт. Об´єктивна конфліктна ситуація відсутня, але сторони сприймають свої стосунки як конфліктні. Після того як конфлікт усвідомлюється, сторони переходять до конфліктної поведінки, яка спрямована на блокування досягнень протилежної сторони, її прагнень, цілей, намірів. Важливо те, що сторони самі повинні усвідомлювати свою поведінку як конфліктну. Може бути і так, що дії одного суб´єкта по відношенню до іншого стають засобом для зняття внутрішнього напруження. В цьому випадку внутрішньоособистісний конфлікт переходить у міжособистісний. 3. Інцидент, мотив конфлікту. Обставини, які сприяють створенню конфлікту, можуть бути різні. Поштовхом для вступу особистості в конфлікт буває, як правило, внутрішнє або зовнішнє спонукання, спричинене особистою реакцію на основі відношення, що вже склалося, особистості до оточуючого її середовища. Такими можуть бути зневажливий жест, міміка, грубе, різке слово, образливий тон, фізична або моральна образа, недоброзичливий погляд, приниження гідності особи, упереджене відношення до особи, необ´єктивна оцінка результату діяльності особистості або групи, байдужість, формалізм, бюрократизм та ін. При цьому слово і інтонація, з якою воно вимовлене, є найактивнішим подразником, що штовхає людину на конфліктне протиборство. Саме слово має стимулювальну функцію за наявністю певного відношення до партнера. Негативна реакція на слова г свідоцтвом напруженості відносин між людьми. Вона може виразитися в міміці, жестах, "недоброму погляді", настороженості, підкреслено неуважній або нетактовній поведінці, байдужості, нешанобливому відношенні та ін. 4. Розростання та ескалація конфлікту супроводжуються зазвичай зіткненням протидіючих сторін у формі демонстративної поведінки, висловів, а іноді й фізичних дій. Це зіткнення має гострий емоційний характер і відзначається високим ступенем внутрішньої напруженості конфліктуючих. Необ´єктивне або неповне вирішення виниклого конфлікту спричинює повторний конфлікт. При цьому часом, навіть якщо конфлікт розв´язаний об´єктивно, буває достатньо лише зневажливої пози, жесту, погляду, виразу для виникнення нового конфлікту. Це пояснюється тим, що раніше негативні установки у відносинах конфліктуючих осіб, що сформувалися, продовжують ще діяти якийсь час, і людина може мимовільно випробовувати упередження до свого супротивника мимовільно зберігати про нього упереджену думку і навіть діяти в збиток йому. Негативний вплив на колектив чинять як сильні, так і слабкі, але повторювані конфлікти, які є наслідком меншої уваги до них. Необхідно прагнути не допускати повторних конфліктів з одного і того ж питання, оскільки конфліктні відносини мають тенденцію закріплюватися в стереотипах поведінки. 5. Вирішення конфлікту є заключним етапом динаміки конфлікту, тому що суб´єктивне завершення не усуває причини конфлікту, найчастіше підсилює розбіжності, суперечності, розмежовує групу. Останній етап розвитку конфлікту можливий як внаслідок зміни об´єктивної конфліктної ситуації, так і за рахунок перетворення її образів, які є в учасників конфлікту. Вирішення конфлікту може бути повним або частковим: -повне вирішення на об´єктивному рівні через перетворення об´єктивної конфліктної ситуації. Наприклад, просторове або соціальне розведення сторін, надання ним дефіцитних ресурсів, відсутність яких привела до конфлікту; -часткове вирішення на об´єктивному рівні внаслідок зміни об´єктивної конфліктної ситуації у зв´язку з втратою зацікавленості у конфліктних діях; -повне вирішення на суб´єктивному рівні завдяки кардинальній зміні образу конфліктної ситуації; -часткове вирішення на суб´єктивному рівні через обмежену, але достатню (для тимчасового припинення суперечності) зміну образу конфліктної ситуації. Інколи для повного вирішення конфліктів необхідна участь третьої сторони з метою пошуку рішення, яке задовольнить обидві сторони. Третя сторона (арбітри, посередники або медіатори, помічники) — індивід або група, зовнішня по відношенню до конфлікту. їх спеціально підбирають і запрошують для надання професійної допомоги в досягненні згоди й вирішенні конфлікту. |