Педагогіка як наука педагогіка1 наука про виховання людини на всіх етапах її становлення
 Скачать 0.7 Mb.
|
|
81. Школа і сім я у справі підготовки учнів до сімейного життя Паралельно зі статевим вихованням повинна відбуватися загально соціальна, моральна, психологічна, правова, господарсько-економічна й естетична підготовка молоді до сімейного життя. Загально соціальна підготовка до сімейного життя пов'язана з вихованням правильного розуміння дорослості, відповідальності за свої вчинки, ознайомлення з особливостями сучасної сім'ї, її значенням у житті людини та суспільства. Одночасно відбувається формування у школярів здатності планувати і реалізовувати свій життєвий шлях, самостійно приймати рішення з життєво важливих питань, бережливо ставитися до свого здоров'я, піклуватися про здоров'я інших, вести тверезий спосіб життя, усвідомлення важливості виховання дітей в сім'ї. Моральна підготовка до сімейного життя передбачає виховання готовності будувати сім'ю і рис сім'янина (доброти, чуйності, ніжності, турботливості, доброзичливості, терплячості, принциповості, вміння слухати й розуміти іншу людину, вірності та обов'язковості); гідності у міжстатевих стосунках, критичного ставлення до неправильних установок стосовно протилежної статі (негативізму, споживацька, байдужості тощо). Не менш важливе ознайомлення дітей з вимогами, яким повинна відповідати кожна стать, правилами подружнього життя, культурою та етикою поведінки в сім'ї та організацією досвіду нестатевої любові. Психологічна підготовка до сімейного життя покликана сформувати спрямованість на іншу людину, розуміння її зовнішніх виявів і внутрішніх станів, здатність помічати переживання іншої людини, психологічно підтримувати її, виховання таких якостей, як симпатія, емоційна гнучкість, емоційна стабільність, розуміння потреб партнера, поблажливість, адаптивність, здатність поступатися. Цій меті підпорядковано і розвиток психологічної привабливості особистості, її здатності до контактів з іншими людьми, вміння спілкуватись і співпрацювати. Для цього учнів ознайомлюють з психологічними основами дружби і кохання, морально- психологічного клімату в сім'ї, етапами досягнення подружньої сумісності, умовами гармонізації сімейних стосунків. Водночас вони виробляють у собі розуміння психологічних відмінностей чоловіка і жінки, вміння враховувати їх у міжстатевому спілкуванні, готовність долати конфліктні ситуації у міжстатевих стосунках, а також навички саморегуляції, зняття стресів, самоконтролю та самокорекції поведінки. Правова підготовка до сімейного життя має на меті ознайомлення школярів з основними положеннями сімейного права, порядком укладання шлюбу, його державної реєстрації, правових наслідків незареєстрованих шлюбів. У цьому процесі учні засвоюють права і обов'язки подружжя, особисті правовідносини та майнові відносини між ними, а також правовідносини між батьками і дітьми, осягають суть таких державних актів, як позбавлення материнських, батьківських прав та усиновлення, а також причини, правові основи, соціальні, економічні, психологічні та педагогічні наслідки розлучення, аліментні зобов'язання розлучених. В останні роки їм розкривають особливості шлюбного контракту й адекватного ставлення до цього правового акту. Не варто обходити увагою і положення кримінального права щодо кримінальної відповідальності за ухиляння від лікування венеричних хвороб, незаконного здійснення абортів, зґвалтування, розбещення неповнолітніх та задоволення статевої пристрасті неприродними способами. Господарсько-економічна підготовка до сімейного життя покликана виробити психологічну установку на необхідність ведення домашнього господарства, домашньої праці, орієнтування на рівномірний розподіл обов'язків щодо ведення домашнього господарства між усіма членами сім'ї, подолання хибних установок про поділ домашньої праці на чоловічу й жіночу. Важливо, щоб учні отримали необхідну інформацію про раціональну організацію домашньої праці, планування сімейного бюджету, виховували в собі ощадливість, економність. Естетична підготовка до сімейного життя спрямована на формування уявлень про естетичну культуру сім'ї і культуру міжстатевих стосунків, виховання у школярів поваги до сімейних традицій, усвідомлення необхідності примножувати їх, уміння організовувати сімейні свята. Вона розширює уявлення про естетику побуту, прагнення вносити прекрасне у свій побут (інтер'єр, гармонія в усьому), сприяє розвитку смаку (вміння вдягатися, користуватися прикрасами, косметикою, сервірувати стіл тощо), правильного ставлення до моди, дотримання в усьому міри, стимулює інтерес до різних видів мистецтва, вироблення навичок раціональної організації дозвілля та відпочинку. У процесі підготовки до сімейного життя молодь має опановувати знання щодо попередження кризових ситуацій в сім'ї, особливо на початку подружнього життя. Найчастіше чвари між чоловіком і дружиною зумовлюють: 1. Незадоволена потреба рівності, оскільки кожен партнер хоче домінувати, вирішувати всі важливі сімейні питання. 2. Неадекватна самооцінка одного чи обох з подружжя. 3. Незадоволена потреба у спілкуванні. 4. Несумісність партнерів. Вона може бути наслідком різних умов проживання, перебування під впливом різних колективів, сімей, що формує протилежні життєві цінності. 5. Недоліки і дефекти виховання, які породжують споживацтво, егоїзм, надмірну критичність. 6. Нерівномірний розподіл обов'язків. 7. Незадоволені матеріальні потреби. Як свідчать дослідження, незгоди в сім'ї часто (42% випадків) породжує гонитва за грішми. 8. Порушення сімейної етики (найбільше проявляється у зраді й ревнощах). 9. Незадоволення сексуальних потреб. 10. Різне ставлення до виховання дітей. 11. Несправедливе ставлення до родичів шлюбного партнера. Статеве виховання школярів передбачене і в навчальних програмах з різних предметів. Уже в молодших класах на уроках рідної мови, читання, природознавства діти пізнають, що таке сім'я, права і обов'язки у ній, взаємодопомога, сімейні традиції, материнство і батьківство, статеві відмінності в природі та суспільстві, розподіл обов'язків під час виконання роботи, чоловічі й жіночі професії. Вивчення навчальних предметів у середніх і старших класах дає широкі можливості для поглиблення й розширення цих знань учнів. 82. Дайте визначення та встановіть взаємозв'язок понять виховання навчання і розвиток, освіта Базовими категоріями педагогіки є: виховання, навчання, освіта, розвиток. Щоправда, розвиток — це категорія, яка досліджується й іншими науками: анатомією та фізіологією людини, психологією. Розкриємо сутність названих категорій. Виховання — це організований і цілеспрямований процес формування особистості. Тут поняття "виховання" вживається в широкому розумінні і включає в себе всю сутність впливу на людину (навчання, освіту) з метою формування її з погляду довершеності. Навчання — двосторонній процес діяльності того, хто навчає, і того, кого навчають, спрямований на набуття знань, умінь і навичок, інтелектуальний розвиток особистості, формування наукового світогляду, оволодіння методами пізнавальної діяльності. Коли ми говоримо про діяльність учителя й учнів, то маємо на увазі не лише вчителів і учнів у школі, але й взаємодію цих суб'єктів на різних етапах життя людини: батьки — діти; вихователі дитячих дошкільних закладів — діти; викладачі — студенти та ін. Адже процес навчання як провідний чинник пізнавальної діяльності людини має перманентний характер. Людина вчиться все життя. У контексті розуміння сутності процесу навчання треба виділити поняття "знання", "уміння", "навички". Знання — ідеальне вираження в знаковій формі об'єктивних властивостей і зв'язків світу природного та людського; результат пізнання навколишньої дійсності. Уміння — це здатність людини свідомо виконувати певну дію на основі знань; готовність застосувати знання у практичній діяльності на засадах свідомості. Навички характеризуються готовністю людини застосовувати знання на практиці, що відбувається на рівні автоматизованих дій внаслідок багаторазових повторень. Важливо усвідомлювати провідні завдання навчального процесу. Багато хто схильний стверджувати, що головний сенс навчання — оволодіння знаннями, уміннями й навичками. Існує також думка, що навчання — це передача вчителем знань, умінь і навичок учням. Це хибна думка. Як інакше пояснити той факт, що випускники загальноосвітніх навчально- виховних закладів, які впродовж 11—12 років опановували великий масив знань, володіють лише незначною його частиною. Тому головним, визначальним завданням навчання є забезпечення оптимальних умов для інтелектуального розвитку особистості. Інтелект (лат. intellektus — розуміння, розсудок, пізнання) — це здатність до мислення, раціонального пізнання; інтелект тотожний розуму. Найбільше багатство людини — її інтелект, який розвивається у процесі активної самостійної діяльності. Від рівня розвитку інтелекту залежать успішність і ефективність життєдіяльності як окремої особистості, так і певної людської спільноти взагалі. Освіта — сукупність знань, умінь і павичок, набутих у навчальних закладах або самостійно, а також сам процес набуття знань. Традиційно виділяють три види освіти: загальну, політехнічну і професійну. Загальна освіта передбачає набуття знань з основ наук і підготовку учнів до отримання професійної освіти. Здобувають загальну освіту в загальноосвітніх навчально-виховних закладах (школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах). Кожна людина впродовж життя збагачує себе компонентами змісту загальної освіти. 83. Назвіть і охарактеризуйте шляхи педагогічної самоосвіти вчителя Здатність до самоосвіти незрівнянно важливіша за своїми результатами та впливом на людину, ніж сама освіта у навчальному закладі. «Вчити самого себе» - девіз кожної особистості. Але найактуальнішим він стає для педагогів, бо внаслідок їхньої наближеності до молодого покоління здійснюється безпосередній вплив на розвиток особистості дитини. Особистісно зорієнтована самоосвіта педагога забезпечує підвищення педагогічної майстерності, а в результаті – безперервний саморозвиток особистості самого педагога і його вплив на розвиток особистості учня. Вже не достатньо бути на уроці та поза ним актором, режисером, діловодом, диригентом, дипломатом, психологом, новатором і компетентним фахівцем. Модель сучасного педагога передбачає готовність до застосування нових освітянських ідей, здатність постійно навчатися, бути у постійному творчому пошуку. Ці якості не видаються додатком до диплома про педагогічну освіту, а формуються у щоденний учительській праці. Самоосвіта вчителя є основною формою підвищення педагогічної компетентності, яка складається з удосконалення знань та узагальнення педагогічного досвіду шляхом цілеспрямованої самоосвітньої роботи. Самоосвіта здійснюється індивідуально або колективно. Суто індивідуально її може виконувати високорозвинена особистість, діяльність якої продуктивна і творча. Самоосвітню діяльність педагога можна розглядати як сукупність декількох «само-»: ® самооцінка - вміння оцінювати свої можливості; ® самооблік - вміння брати до уваги наявність своїх якостей; ® самовизначення - вміння вибрати своє місце в житті, суспільстві, усвідомлювати свої інтереси; ® самоорганізація - вміння знайти джерело пізнання й адекватні своїм можливостям форми самоосвіти, планувати, організовувати робоче місце та діяльність; ® самореалізація - реалізація особистістю своїх можливостей; ® самокритичність - вміння критично оцінювати перевагу та недоліки власної роботи; ® самоконтроль - здатність контролювати свою діяльність; ® саморозвиток - результат самоосвіти. Шляхом досконалої організації самоосвітньої діяльності постійно удосконалюється професійна майстерність педагога і, як наслідок, формується авторитет педагога серед учнів, батьків, колег. Таким чином, творчо працюючий педагог сам собі створює особистий імідж. Як же раціонально спланувати самоосвітню діяльність, щоб мати дійсно ефективний результат? Проблема самоосвіти педагога в контексті його професійної самосвідомості має поступальний рух. Самоосвітня діяльність педагога включає: § науково – дослідницьку роботу з проблемою; § вивчення наукової, методичної та навчальної літератури; § участь у колективних і групових формах методичної роботи; § вивчення досвіду своїх колег; § теоретичну роботу і практичну апробацію особистих матеріалів. Самоосвіта педагога не повинна зводитися до відновлення знань, якими він оволодів у вузі, мова йде про ознайомлення з новітніми педагогічними та психологічними дослідженнями, пошук нових напрямків у методиці та організації навчально-виховного процесу, розгляд на високому науковому рівні педагогічних проблем, що викликають утруднення в практичній роботі. Велику цінність для формування вміння адекватної самооцінки представляє взаємовідвідування уроків. Під впливом суджень колег педагог по-новому оцінює методи, прийоми, які використав на уроці, оцінює зміст уроку. Педагог конструює урок, проводить, аналізує його, підбиває підсумки. Тому серед багатьох факторів, що визначають успіх роботи педагога, головним є потреба й уміння аналізувати свою діяльність і діяльність своїх вихованців. Тільки аналіз і самоаналіз уроку забезпечують творчий підхід до навчання, розумний розрахунок і високе мистецтво. Результат самоосвіти може подаватися у різній формі: · доповіді, виступу на семінарі, педагогічній раді, методичній комісії; · методичного посібника; · статті до фахового видання; · дидактичного матеріалу; · науково-методичної розробки; · проекту; · методичного чи діагностичного кейсу тощо. Інтенсивний розвиток інформаційних технологій змінює умови самоосвіти: педагог, який іноді не має належної літератури для професійного розвитку, наразі має сучасний засіб отримання та переробки, творчого використання здобутої інформації. Інтернет з його можливостями значно розширює можливості самовдосконалення педагога. Інтернет з його можливостями спілкування по електронній пошті, участі в чатах, форумах, майстер-класах, тематичних відеоконференціях, вебінарах, семінарах сприяє віртуальному об'єднанню груп людей за інтересами. У мережі створюються професійні об'єднання і спільноти, які, професійно спілкуючись, мають можливості вдосконалити свої знання, використати їх на практиці, обговорити з колегами ті проблеми, які їх хвилюють тощо. Отже, процес самоосвіти є оптимальним шляхом формування професійної компетентності педагогів за умови, що вона – не самоціль педагогів, а сходинка для досягнення вищого покликання вчителя - учити дитину. Тож можна зробити висновок, що самоосвіта педагога посідає особливе місце в системі формування його професійної компетентності. А завдання методичної служби училища полягає у подальшому стимулюванні мотивації самоосвіти педагогів і постійному оновленні знань, забезпеченні умов для розкриття педагогічного потенціалу педагогів, їхньої професійної компетентності. 84. Психолого-педагогічна необхідність діагностики особистості у виховній діяльності педагога Діагностичний підхід, як важлива умова професійної позиції вчителя-вихователя. Найскладнішою функцією вчителя є виховна. Бути вихователем – це означає вміти трансформувати цілі, що їх поставило суспільство перед школою, у конкретні педагогічні завдання – формування необхідних якостей особистості у кожного школяра. Виховна робота у школі здійснюється повсюдно, якщо вчитель може у кожній маленькій справі побачити велику мету, якщо він живе життям дітей. Тобто виховна функція полягає в організації діяльності з переведення загальнолюдських цінностей у свідомість і досвід поведінки учнів крізь вияв власного ставлення вчителя, організацію життєдіяльності дітей. Зрештою метою виховання є самовиховання учнів, тобто спонукання його до самопізнання, до керування своїм розвитком. Для того, щоб вирішити це завдання, сучасному вчителю необхідно засвоїти інструментарій педагогічної діагностики, яка виконує дві ролі: з допомогою діагностики прослідковується результативність роботи учнів і учителя; діагностика з інструменту тільки пізнання перетворюється в інструмент формування. Як бачимо, педагог стає майстром тоді, коли він може налагодити взаємодію з учнями на засадах рефлективного керування: вміє організувати доцільну діяльність дітей і бачить не лише наслідки предметного плану, а й зміни в розвитку вихованців. Педагогічна діагностика (в перекладі з грецької “здатність розпізнавати”) – це процес постановки “діагнозу”, тобто встановлення рівня розвитку суб’єкта діагностики. Зміст педагогічної діагностики полягає у спостережувані якісних змін, які відбуваються в суб’єкті діагностики, крім того важливий аналіз зібраної інформації з метою визначення успіху і неуспіху в розвитку, становленні професійної позиції вчителя, в розкритті якості змін, які спостерігаються в його діяльності, в розвитку школярів. Педагогічна діагностика – це педагогічна діяльність, спрямована на вивчення і пізнання стану об’єктів (суб’єктів) виховання з метою співробітництва з ними і управління процесом виховання. При діагностичному підході до формування загальної мети виховання, яка є складовою частиною навчально-виховної системи школи, має використовуватись особистісний підхід до формування дитини, який передбачає такі основні компоненти а) соціальні риси; б) власний життєвий досвід; в) інтелектуальні риси; г) генетичні риси. Такі риси (якості) зазначаються в багатьох психолого-педагогічних дослідженнях, що стосуються проблем структури особистості . Педагогічна діагностика як самостійна галузь педагогічної діяльності вчителя-вихователя: • дозволяє об’єктивно оцінити характер і особливості виховного процесу, як процесу взаємодії і взаємозмінювання вихователя і вихованця; • з допомогою педагогічної діагностики ми визначаємо зону найближчого розвитку особистості учня; • діагностика пов’язана з визначенням шляхів досягнення виховної мети; • діагностика розгорнута в часі і прослідковує виховний процес, як перехід з однієї виховної ситуації в іншу, виділяючи при цьому цикли реалізації виховних мети і завдань; • діагностика в виховних технологіях виступає, як індикатор і як метод виховання. Якщо діагностика проводиться цілеспрямовано, вона перетворюється в засіб керівництва організованим самопізнанням. Підвищує ефективність індивідуального підходу, дає необхідну інформацію педагогам і батькам, поєднує педагогічну науку і практику через виховні технології. В основі діагностичного підходу, як важливої умови професійної позиції вихователя лежить теза про те, що розвиток дитини повинен реалізовуватися в процесі виконання таких завдань, як: а) розвиток матеріально-технічної бази школи з урахуванням найважливіших досягнень науки і техніки на основі комп’ютеризації та вдосконалення інформаційної технології виховання; б) створення в школі психологічної атмосфери, здатної сприяти співтворчості за схемою вчитель – учень – мікро - макросередовище рівню вихованості учнів, розвитку виховуючого колективу; в) використання у школі виховних технологій, як суспільного руху вихователів і вихованців по шляху самовдосконалення на основі певних принципів. |