цив. цив і сім (копия). Питання до іспиту поняття зобовязального права України та його система
 Скачать 393.14 Kb.
|
Перехід права на прийняття спадщиниСт. 1276 ЦКУ визначає перехід права на прийняття спадщину: «… Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).» Спадкову трансмісію не можна ототожнювати зі спадкуванням за правом представлення. Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців. Отже, якщо спадкоємець, закликаний до спадкування за законом або за заповітом, помер після відкриття спадщини, але до закінчення шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, в цьому випадку належне йому (спадкоємцю) право на спадщину разом з іншими його правами і обов’язками переходить до його спадкоємців . Свідоцтво про право на спадщину в порядку спадкової трансмісії видається за місцем відкриття спадщини після смерті першого спадкодавця. Особливості прийняття спадщиниСпадкова трансмісія має певні особливості. По – перше, право на прийняття спадщини може бути здійснене у строк, який не сплив на момент смерті спадкодавця, у той час як для прийняття решти спадкового майна встановлено шестимісячний строк, який обчислюється з моменту смерті спадкодавця. По-друге, якщо строк на прийняття права на спадщину пропущений, а строк на решту частки спадщини не пропущений, то спадкова частка, на яку поширюється спадкова трансмісія, повинна перейти до часток спадкоємців спадкодавця, який помер першим, або передається територіальній громаді. По – третє, на цю частку можуть звернути свої вимоги кредитори того спадкодавця, який помер першим, у той час як залишок частки спадщини спадкоємця, який помер, не встигши прийняти спадщину, від вимог цих кредиторів вільний. На нього вимоги можуть звернути лише його кредитори. Що ж стосується кредиторів останнього спадкодавця, то вони можуть звернути свої вимоги на цю частку лише після задоволення вимог кредиторів первісного спадкодавця. 120. Відумерла спадщина. Відумерла спадщина (також безхазяйне майно, безгосподарне майно, відумерле майно або виморочне майно) — в цивільному праві[1] майно померлого, яке не переходить до його спадкоємців. Відумерла спадщина може утворитися, якщо до дня смерті спадкодавця не виявиться спадкоємців ні згідно із законом, ні по заповіту, а також якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадку або всі спадкоємці позбавлені спадку заповітом. Якщо за відсутності спадкоємців згідно із законом заповідано не все майно, то відумерлою спадщиною признається незаповідана частина майна. Безгосподарне майно відрізняється від безгосподарно утримуваного майна, яке може бути вилучене на користь держави лише за рішенням суду. Будівля визнається безгосподарно утримуваною, коли власник недбайливо ставиться до неї, руйнує тощо. 121. Поділ спадкового майна та підстави його перерозподілу. Поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, які прийняли спадщину. У разі недосягнення згоди поділ провадиться в судовому порядку відповідно до часток, належних кожному зі спадкоємців за законом або за заповітом. Взагалі проблематикою спадкового майна займалися такі вчені, як С. Фурса, В. Серебровський, В. Синиченко, Я. Ковальчук. Метою нашого дослідження є виявлення суттєвих ознак і практичних особливостей укладання договору розподілу спадкового майна. Поділ спадкового майна оформляється договором спадкоємців, а за відсутності згоди спадкоємців вирішується в судовому порядку. Предметом договору про поділ спадкового майна є реальні частки спадкоємців у спадковому майні. При цьому допускається грошова компенсація, якщо вартість майна різна. Розмір часток у спадщині кожного зі спадкоємців за законом визнається рівним, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Спадкоємці за законом мають ділити спадщину в рівних частках [1, с. 396]. Сторони договору про поділ спадкового майна — спадкоємці. Законом передбачено право членів сім’ї, які за життя спадкодавця перебували на його утриманні, на обов’язкову частку в спадщині. За Цивільним кодексом України [2] право на обов’язкову частку в спадщині мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Ці особи спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Розмір такої частки у спадщині має розраховуватись шляхом розподілу спадщини між спадкоємцями за заповітом та спадкоємцями, що мають право на обов’язкову частку спадщини. Підстави для укладення договору Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме — то місце знаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна. Право спадкоємців на спадкове майно підтверджується свідоцтвом про право на спадщину (за законом чи за заповітом), яке видається державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, то свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них окремо з визначенням імені та часток у спадщині. Таке правило діє в разі, коли спадщину на нерухоме майно прийняло декілька спадкоємців, а свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців (ст. 67 Закону України «Про нотаріат» [3]). Виходячи з позицій охорони прав спадкоємців, нотаріус у разі, коли свідоцтво про право на спадщину видається не всім спадкоємцям і не на все спадкове майно, зобов’язаний у тексті свідоцтва зазначити, яка частка спадщини залишається відкритою. 122. Охорона спадкового майна. Управління спадщиною. Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини (стаття 1283 Цивільного кодексу України – далі ЦК). Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна здійснюється поетапно: прийняття заяви про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна; здійснення підготовчих дій (витребування та отримання всіх необхідних документів, вирішення питання щодо залучення свідків, необхідності залучення експерта чи оцінювача тощо); опис спадкового майна; охорона та зберігання описаного спадкового майна. 1. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, за заявою спадкоємців або з власної ініціативи, вживає заходів щодо охорони спадкового майна. Заходи щодо охорони спадкового майна вживаються зазначеним нотаріусом або нотаріусом за місцем знаходження майна, якому нотаріус, який веде спадкову справу, надіслав доручення. Заява про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (додаток № 1) після надходження відразу реєструється в Книзі обліку заяв про вжиття заходів до охорони спадкового майна та встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме (додаток № 2). Перед вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна нотаріус вчиняє низку дій, які забезпечують повну охорону цього майна, а саме: визначає місце відкриття спадщини, наявність спадкового майна, його склад та місцезнаходження; перевіряє наявність спадкової справи за даними Спадкового реєстру. Якщо спадкова справа не заведена, нотаріус зобов’язаний зареєструвати заяву про вжиття заходів щодо охорони спадкового майна також і в Книзі обліку і реєстрації спадкових справ (додаток № 3), завести спадкову справу і негайно зареєструвати її у Спадковому реєстрі. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна здійснюється нотаріусом після отримання документів, що підтверджують факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, але не пізніше наступного дня з дати надходження таких документів. 123. Виконання заповіту. Виконання заповіту - це здійснення останньої волі спадкодавця, вираженої в заповіті. Особливості призначення виконавця заповіту: фізична особа з повного цивільною дієздатністю або юридична особа; особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою, яка може бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього; особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини. Призначення виконавця заповіту може бути здійснено такими способами: за ініціативою спадкоємців - спадкоємці мають право пред’явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від здійснення ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту, то спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити ним іншу особу (ч. ч. 1, 2 ст. 1287 ЦК України)- призначений нотаріусом за місцем відкріптя спадщини - якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців (ст. 1288 ЦК України); призначений судом - на вимогу одного з спадкоємців, якщо вони не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту (ч. З ст. 1287 ЦК України). Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини, і полягають у наступному: вживати заходів щодо охорони спадкового майна; вживати заходів щодо повідомлення спадюємців, відказоодержува- чів, кредиторів про відкриття спадщини; вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань; управляти спадщиною; забезпечувати одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена в заповіті; забезпечувати одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов’язкову частку; забезпечувати виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов’язані заповітом (ст. 1290 ЦК України). Право виконавця заповіту на плату за виконання своїх повноважень: заповідач має право визначити в заповіті те майно (в натурі або в грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень; якщо розмір плати не визначений заповідачем, то він може бути визначений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору - судом; виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування тих витрат, які були ніш зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту (ст. 1291 ЦК України). Строк чинності повноважень виконавця заповіту триває до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена в заповіті. Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами. Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (ст. 1294 ЦК України). 124. Загальна характеристика спадкового договору. Зміст договору. Спадковий договір - новий інститут спадкового права, який нині має місце у ЦК. Поширення прав громадян завжди є цілком природним явищем, коли це положення узгоджується із духом чинного законодавства і при цьому не порушує прав інших осіб. Загальний зміст і спрямованість інституту спадкового договору відповідає цим загальним вимогам. Поняття спадкового договору закріплене у ст. 1302 ЦК. Сутність його полягає у тому, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. В цій нормі закладено загальну формулу спадкового договору, а саме: 1) сторони договору - набувач та відчужувач; 2) загальні права та обов'язки набувача за договором - виконувати розпорядження відчужувача; 3) час переходу права власності на майно відчужувача до набувача - у разі смерті відчужувача. Щодо загальних прав та обов'язків набувача, то в статтях 1302, 1308 ЦК неадекватно застосовано поняття "виконувати розпорядження другої сторони". З буквального аналізу цих норм можна розуміти, що набувач зобов'язаний виконувати розпорядження відчужувача, але така редакція цих статей порушуватиме права набувача та принципи цивільного права. Оскільки це двосторонній правочин, то у договорі має бути чітко викладено права та обов'язки сторін правочину, а не виконання необмеженої кількості розпоряджень набувачем. Адже виходитиме, що нотаріуси будуть зобов'язані посвідчувати спадкові договори навіть у тому випадку, коли їх умови неконкретні, але договір без визначення істотних його умов буде нікчемним. Тому необхідно сприймати положення цієї норми як виконання набувачем конкретних дій - умов договору (наприклад, надання матеріального забезпечення у розмірі 500 гри щомісячно), а не необмежених за кількістю і змістом розпоряджень відчужувача. У договорі мають бути передбачені також права та обов'язки призначеної особи - особи, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після смерті відчужувача (ч. З ст. 1307 ЦК). Неконкретність умов договору може призвести до таких двох негативних наслідків. По-перше, обмеження права однієї із сторін договору в розглядуваному випадку набувача, якого можна таким чином навіть змусити до розірвання договору на невигідних для нього умовах. По-друге, договір з неконкретними умовами щодо зобов'язання набувача може не виконуватись останнім, оскільки за ст. 509 ЦК сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони лише певну дію, тобто конкретну. Саме тому в ст. 509 ЦК законодавцем розшифровано поняття "дія" як передача майна, виконання роботи, надання послуг, сплата грошей тощо, а не розпоряджень взагалі. У статті 509 ЦК під "дією" розуміється діяльність, сукупність конкретних вчинків певної особи. Останнім часом в юридичних виданнях розгорнулась дискусія щодо обмеження правоздатності відчужувача під час дії спадкового договору. Одні автори вважають, що спадковий договір обмежує правоздатність відчужувача, а інші - що таке обмеження не настає. За договором відбувається обумовлення взаємних зобов'язань, а зобов'язання в широкому змісті цього терміна несуть у собі обмеження в правах користування або володіння власністю (договір оренди) тощо. Тому, якщо йдеться про право власності на майно, треба усвідомлювати, що саме воно зобов'язує власника до певних дій, наприклад, щодо його охорони тощо. Отже, доцільно говорити не про обмеження правоздатності відчужувача як фізичної особи, а про свідоме "обмеження дієздатності" власника майна за договором щодо його ж власності. Це положення загалом визначає необхідність регламентувати в договорі не тільки момент переходу права власності від відчужувача до набувача, а й обов'язки відчужувача щодо його утримання в належному стані до моменту переходу права власності до набувача. 125. Припинення та розірвання спадкового договору. Статтею 1308 ЦК регламентується питання розірвання судом спадкового договору на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень (див. проект № 81). Підстав для розірвання спадкового договору може бути настільки багато, як і його різновидів. Погіршення відносин між сторонами договору виникає і в тому випадку, коли інші суб'єкти претендують на об'єкт договору і підбурюють відчужувача на розірвання договору лише на тій підставі, що цей договір не вигідний для відчужувача, а його слід краще утримувати. Такі випадки призводять до того, що відчужувачі шукають привід для розірвання договору і укладення нового договору з іншим набувачем на більш вигідних умовах. Не завжди такі випадки призводять до очікуваних результатів. Наприклад, у практиці авторів був випадок, коли відбулось розірвання договору, а потім відчужувач потрапив за ініціативою набувача до психіатричної лікарні, тобто таким способом особа похилого віку, фактично, була позбавлена права на захист, оскільки наступні її дії вже розглядатимуться через призму довідки, отриманої новим набувачем, про наявність в неї шизофренії. Тому при всій повазі до осіб похилого віку суд не повинен вірити їм на слово, що їх погано утримують, а має перевіряти виконання набувачем зобов'язань за договором. Спадковий договір може бути також розірвано на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним умов договору (розпоряджень) відчужувача (див. проект № 79). Але статтею 1308 ЦК не регламентовано всі варіанти розірвання спадкового договору, які передбачити неможливо. Зокрема, спадковий договір може бути розірваний і після смерті відчужувача, коли виконання не було здійснено або було здійснено частково, чи здійснювалось неналежно або з простроченням. У таких ситуаціях вважається, що ініціювати провадження в суді може: особа, яка контролює виконання зобов'язання (див. проект № 80). Процесуальна складність такої правової ситуації полягає в тому, що при обранні призначеної особи, не завжди вибір стосується близьких родичів або спадкоємців. Тому, формально, при невиконанні умов спадкового договору набувачем після смерті відчужувача, права та інтереси призначеної особи не порушуються, тому вона представлятиме у суді інтереси померлої особи, волевиявлення якої не виконується, а майно може перейти до набувача, який своїх зобов'язань не виконав. Отже, тут відчувається деяка процесуальна неузгодженість у визначенні процесуального статусу позивача, оскільки його важко називати представником покійного відчужувача, так само як некоректно визнавати й позивачем. Якщо у призначеної особи є відомості про інших заінтересованих осіб, то позов може бути звернений саме від них, тоді призначена особа може виступати у суді в якості свідка. Заінтересованими у цьому випадку будуть інший із подружжя, що залишився живим і вправі претендувати на спадкування, та інші спадкоємці відчужувача, оскільки майно, яке входило до предмету невиконаного договору має успадковуватися ними на загальних підставах. Невиконання ж набувачем умов договору при набутті права власності на майно за договором порушує їх право на спадкування. Оскільки ст. 1308 ЦК не встановлено правових наслідків розірвання договору, то можна припустити, що останні залежать від причин розірвання і стадії виконання умов договору, визначених у договорі зобов'язань, оскільки загалом не можна прирівнювати спадковий договір до договору довічного утримання та застосовувати наслідки, передбачені ст. 756 ЦК. Такі наслідки можуть застосовуватися, якщо договір має змішаний зміст з елементами договору довічного утримання. Тому, якщо розірвання умов договору відбувається на вимогу відчужувача у разі невиконання або неналежного виконання набувачем його розпоряджень (умов - за авторською концепцією), то мають наставати наслідки, передбачені главою 51 ЦК.У спадковому договорі може бути застосовано й заходи забезпечення виконання зобов'язань, передбачені главою 49 ЦК, оскільки інше не встановлено законом. 126. Поняття сім’ї. Види сімейних правовідносин. Шлюбні правовідносини. Сім'я – це союз людей, права та обов'язки яких виникають зі шлюбу, родинних відносин, усиновлення (удочеріння) та прийняття дітей на виховання в сім'ю. Сім'я - це первинний основний осередок суспільства, в якому реалізується дітородна, культурно-виховна та інші функції суспільного життя. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина й чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Сімейні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами сімейного права, що виникають із шлюбу, споріднення, усиновлення або іншої форми влаштування дітей, які залишилися без піклування батьків. Передумовами виникнення правовідносин є: • видання норм, регулюючих дані суспільні відносини (нормативні передумови); • наділення суб'єктів правоздатністю і дієздатністю; • наявність відповідних юридичних фактів, з якими норми пов'язують виникнення даних правовідносин (юридико-фактичні передумови). Сімейних правовідносин притаманні загальні риси (ознаки), характерні для більшості правових відносин: • вони є різновидом суспільних відносин; • виникають, припиняються або змінюються тільки на основі правових норм, які безпосередньо породжують правовідносини і реалізуються через них; • носять вольовий характер; • охороняються державою; • суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собою юридичними правами та обов'язками, які в правовій науці прийнято називати суб'єктивними. Поряд із загальними сімейні правовідносини володіють наступними особливими ознаками: • носять особисто-довірчий характер; • суб'єктний склад, визначений сімейним законодавством, специфічний; • майнові правовідносини в сімейному праві будуються на безоплатній основі; • майнові правовідносини, регульовані сімейним законодавством, тісно пов'язані з особистими правовідносинами; • сімейні правовідносини носять, як правило, триває характер; • виникають на основі специфічних юридичних фактів (спорідненість, шлюб, усиновлення і т.д.). Сімейні правовідносини можна класифікувати по різних підставах. По-перше, за змістом сімейні правовідносини поділяються на особисті немайнові та майнові. Такий поділ пов'язаний з тим, що права і обов'язки, що становлять зміст майнового правовідношення, мають певний економічний зміст. Права і обов'язки, що становлять зміст особистого немайнового правовідносини, такого змісту позбавлені: вони виникають у зв'язку з нематеріальними благами, невіддільні від особистості і не передається іншим особам. По-друге, за суб'єктним складом сімейні правовідносини можна поділити на чотири основні групи: • правовідносини між подружжям; • правовідносини між батьками і дітьми; • правовідносини, які прирівняні до батьківським повністю (правовідносини між усиновителями і усиновленими) або частково (правовідносини між опікунами (піклувальниками) та неповнолітніми дітьми, між прийомними батьками та дітьми, прийнятими на виховання, та ін.); • правовідносини між іншими членами сім'ї. По-третє, в науці широке поширення одержало розподіл сімейних правовідносин за характером захисту суб'єктивних прав, що входять до їх зміст, на три групи: • відносні сімейні правовідносини з абсолютним характером захисту. У таких правовідносинах чітко визначені носії суб'єктивних прав і обов'язків, реалізація прав забезпечується державною зашитою від порушень з боку невизначеного кола осіб; • абсолютні правовідносини з деякими ознаками відносних. Подружжя є власниками майна, що перебуває у спільній сумісній власності, а правовідносини власності, як відомо, носить абсолютний характер, оскільки власник може вимагати від будь-якої особи, щоб воно не здійснювало дій, що перешкоджають власнику здійснювати свої правомочності. Однак взаємні права та обов'язки подружжя як суб'єктів спільної власності носять відносний характер; • відносні сімейні правовідносини, що не володіють абсолютним характером захисту. У таких правовідносинах чітко визначені уповноважені і зобов'язані особи. При цьому право уповноваженої особи може бути порушене тільки певним ліпом, бере участі у даному правовідношенні. 127. Поняття та ознаки шлюбу за сімейним законодавством. Фактичні шлюбні відносини. |