цив. цив і сім (копия). Питання до іспиту поняття зобовязального права України та його система
 Скачать 393.14 Kb.
|
Види недійсності шлюбу[ред. | ред. код]Залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недійсні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлюби, які можуть бути визнані недійсними за рішенням суду. Абсолютно недійсні шлюби[ред. | ред. код]Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всупереч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб: зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі. зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою. зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.[2] Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду[ред. | ред. код]Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду[ред. | ред. код]А) Між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною без отримання у встановленому порядку дозволу суду на такий шлюб. За загальним правилом шлюби між усиновлювачем та усиновленою дитиною заборонені з моральних міркувань. Ця заборона традиційно набула характеру етичної норми, оскільки відносини між усиновлювачем і усиновленою дитиною прирівнюються до відносин батьків і дітей за походженням. Б) Між двоюрідним братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею. У більшості цивілізованих країн шлюби між родичами, які перебувають у третьому ступені родинності, заборонені (Велика Британія, Німеччина, Франція, США, Швейцарія). Орієнтація на сучасну модель європейського законодавства обумовлює і наявність більш жорстких вимог щодо можливостей укладання шлюбу родичами. Однак у вітчизняному законодавстві такі положення ще належним чином не апробовані, тому суд з врахуванням конкретних обставин (тривалості спільного проживання, характеру взаємин) може визнати такий шлюб дійсним. В) 3 особою, яка приховала свою тяжку хворобу. Г) 3 особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.[3] 130. Умови вступу в шлюб та перешкоди до укладання шлюбу. Порядок укладання шлюбу та визнання шлюбу недійсним. Відповідно до положень Кодексу умовами вступу в шшоб є взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, тобто шлюб має бути добровільним, а також досягнення особами, які бажають вступити в шлюб, на день реєстрації шлюбу шлюбного віку - 18 років. У виняткових випадках шлюбний вік може бути скорочений. Водночас перешкодами для укладення шлюбу є, зокрема, перебування в іншому шлюбі; наявність між особами, які бажають зареєструвати шлюб, родинних зв'язків прямої лінії споріднення (не можуть перебувати у шлюбі між собою рідні брати, сестри - як повноріді-н, гак і неповнорідні, двоюрідні брати та сестри, а також рідні тітка, дядько та племінник, племінниця). Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або у будь- який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця. 131. Правове регулювання відносин чоловіка і жінки , які не перебувають у шлюбі між собою. Фактичний шлюб, або незареєстрований шлюб, або неформальний шлюб, або співжиття — відносини між партнерами по спільному проживанню, не оформлені в установленому порядку як шлюб. Звернемо вашу увагу на наступні найбільш суттєві ознаки фактичних шлюбних відносин: 1) у фактичних шлюбних відносинах можуть перебувати тільки жінка та чоловік (різностатевість); 2) відсутність зареєстрованого в органах державної реєстрації актів цивільного стану шлюбу як між особами, що спільно проживають, так і з будь-якою іншою особою; 3) намір жінки та чоловіка встановити стійкі відносини, притаманні шлюбу; 4) постійне спільне проживання; 5) ведення спільного господарства;- 6) взаємне матеріальне забезпечення та піклування; 7) неанонімність (публічність) відносин, відсутність приховування їх перед третіми особами. Маємо зазначити , що сімейний кодекс України не містить такого терміну, але має вираз «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі» Однак, хотілось би зупинитись насамперед, на юридичних проблемах так званих «фактичних шлюбних відносин», які існують і існували завжди. Відсутність чіткої системи правового регулювання відносин «фактичного шлюбу» автоматично виключає єдиний підхід судових органів до вирішення пов’язаних з ним спорів. Навіть прийнятий 10 січня 2002 року Сімейний кодекс України не дав конкретних відповідей на спірні питання. Так, стаття 74 Сімейного кодексу України хоч і не повною мірою, але все ж таки намагається прирівняти «фактичний шлюб» до зареєстрованого. Адже відсутність штампа в паспорті тепер не рятує ні від аліментів, ні від поділу майна, ні від інших «розлучних» красот життя. Інша річ, що перед тим, як взятися за майнові позови, спершу прийдеться довести свої сімейні відносини у суді. А у випадку з аліментами — факт батьківства. Розглянемо питання,щодо поділу майна в рамках фактичного шлюбу. На відміну від фактичного шлюбу, в рамках офіційно зареєстрованого шлюбу подружжя більш захищені в питаннях поділу майна. Так, статтею 60 Сімейного кодексу передбачено, що майно набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, а отже, всі речі, набуті за час подружнього життя є об’єктами права спільної сумісної власності подружжя. Що ж стосується фактичного шлюбу, то тут варто зважати на те, що хоча статтею 74 Сімейного кодексу i закріплені рівні права законного подружжя та осіб, які в офіційному шлюбі не перебувають, на отримання в спільну сумісну власність майна, набутого за час спільного проживання, проте практичного механізму поділу такого майна законодавством на сьогоднішній день не передбачено. 132. Специфіка особистих немайнових прав та обов’язків подружжя. Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї. До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 СК відносить право дружини та чоловіка розподіляти обов'язки та спільно вирішувати питання життя сім'ї. Закон формулює зазначені в названій статті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обов'язків чоловіка і жінки у шлюбі. Принцип рівності чоловіка і жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах. Практичною стороною цього принципу є те, що кожен з подружжя має рівні правові можливості при набутті, здійсненні та захисті своїх прав. Правозастосовчі органи при вирішенні спорів між подружжям мають неодмінно дотримуватись рівності прав та обов'язків учасників спору. Пункт 1 ст. 54 СК покладає на подружжя право розподіляти між собою обов'язки в сім'ї. Згідно з цим пунктом рівність подружжя передбачається не в рівності уже розподілених обов'язків, а в можливості на паритетних засадах вирішувати питання про такий розподіл. Подружжя може влаштувати своє життя таким чином, коли чоловік буде певний час відсутнім за місцем спільного проживання, а дружина в цей час буде виконувати всю домашню роботу, але якщо дружина не погодиться на такий розподіл праці, то примусити її до цього чоловік не зможе. Викликає певну насторогу ч. 2 п. 1 ст. 54 СК, у якій зазначено, що дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці в інтересах сім'ї. Цей законодавчий запис можна Розуміти по-різному. По-перше, до будь-якої праці законодавець відносить тільки працю з обслуговуванням домашнього господарства (прибирання оселі, догляд за домашньою худобою, ремонт побутової техніки, обробіток землі тощо). В такому розумінні, дійсно, неможливо віддавати перевагу будь-кому з подружжя залежно від його кваліфікації, хисту тощо. Саме така "будь-яка праця" має викликати повагу в кожного із подружжя. Але, по-друге, крім такої роботи, є ще суспільне корисна праця. Вона теж здебільшого виконується в інтересах сім'ї, хоча відомі й інші приклади. На ліквідацію Чорнобильської аварії було задіяно тисячі працівників. Усі вони ризикували своїм життям не стільки в інтересах своєї сім'ї, як заради спільного блага. То хіба до такої праці не повинна утверджуватись повага? Нарешті вибір подружжям заняття може й не бути суспільно-корисним і не обов'язково бути таким, що приносить користь сім'ї - головне, щоб воно не завдавало шкоди іншим суб'єктам суспільних відносин і не було забороненою законом діяльністю. Закон (і не тільки сімейно-правовий) дає людині можливість зберегти свою індивідуальність (про яку дещо критично йшлося стосовно ст. 51 СК) у сфері особистих схильностей до того чи іншого заняття, спрямованого на задоволення її емоціональних чи духовних інтересів. 133. Майнові відносини подружжя. Режим власності подружжя. Після реєстрації шлюбу в подружжя з’являється спільне майно. Згідно ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Виняток складає майно, зазначене в ст. 57 СК України, тобто не є сумісною власністю подружжя майно: придбане кожним з подружжя до вступу в шлюб; майно придбане в період шлюбу, але на підставі договору дарування, успадкування; майно придбане кожним з них в період шлюбу, але за гроші належать кожному з них особисто; придбане в процесі приватизації; речі індивідуального користування; премії, нагороди; страхові суми. За загальним правилом вважається, що частки подружжя в спільній сумісній власності рівні, за винятком випадків, які потрібно довести в суді. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за домовленістю між ними, в разі відсутності згоди в судовому порядку. Однак на даний час поділ спільного майна подружжя у судовому порядку досить клопітка справа і без послуг кваліфікованого юриста. При цьому ділити майно, як це не парадоксально треба в натурі, особливо якщо немає згоди з цього питання. Звернутися до суду з позовною заявою про поділ майна може будь-хто з подружжя. При цьому не обов’язково розривати шлюб. Таким чином, необхідно розуміти, що створюючи сім’ю особа не просто змінює свій соціальний статус, але вступає в майнові відносини з іншою людиною. Слід відмітити, що у західних країнах широко поширений інститут шлюбних договорів (контрактів). У нашій державі люди соромляться про це говорити, і укладання шлюбних договорів не має такого поширення. Шлюбний договір допомагає вирішити ряд проблем, вирішення яких в разі його відсутності знаходиться в компетенції суду. За допомогою шлюбного договору можна вирішити наступні питання: визначити майнові відносини подружжя; майнові права і обов’язки подружжя як батьків; визначити правовий режим майна подарованого подружжю в честь укладення шлюбу; сторони можуть домовитися про нерозповсюдження на майно, придбане в шлюбі, режиму спільної сумісної власності; можна домовиться про можливий розділ майна, в тому числі й в разі розірвання шлюбу та інші майнові питання. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя. Шлюбний договір укладається в нотаріальній формі і може бути укладений як до укладення шлюбу, так вже і подружжям. Даний договір вступає в силу з моменту укладення шлюбу, а в разі укладення його між подружжям – в момент нотаріального посвідчення. У шлюбному договорі може бути встановлено, що договір або його окремі положення діють і після розірвання шлюбу. 134. Обов’язки подружжя по взаємному утриманню в період шлюбу та після його припинення. Аліментами називається утримання, яке по закону одна особа (боржник) повинна надати іншій особі (кредитору), що знаходиться в сімейних правовідносинах за умови неповноліття останнього або непрацездатності чи нужденності. Те утримання, яке надається не в силу юридичного обов'язку, а на підставі моральних норм, не буде вважатись аліментами. Аліментні зобов'язання виникають тільки в силу закону, тобто в зв'язку зі шлюбом, близьким родством, чи інших сімейних відносин; неповноліттям або непрацездатністю чи нужденністю. Аліментне зобов'язання носить особистий характер і це обумовлюється тим положенням, що внаслідок смерті аліменнто-управомочної чи аліментнозобов’язаної особи аліментні зобов'язання припиняються. Права на аліменти не можуть бути передані якій-небудь іншій особі. Аліментні правовідносини — це довготривалі правовідносини, і тому в будь-який момент управомочна особа може вимагати їх стягнення, незалежно від того, який строк витік з моменту виникнення аліментного зобов'язання. Згідно з ст.34 КпШС України аліменти одному з подружжя присуджуються з моменту пред'явлення позову на майбутній час. Оскільки аліментні зобов'язання встановлені законом, то вони не можуть бути припинені за угодою сторін, а припиняються тільки тоді, коли відпадають умови, що є необхідною посилкою аліментного зобов'язання. На підставі ч.І ст.32 КпШС України подружжя зобов'язані матеріально підтримувати один одного. Таке зобов'язання виникає у подружжя з моменту реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом чи окремо. Обов'язок матеріального утримання виникає тільки у подружжя, шлюб яких був зареєстрований у встановленому законом порядку. Фактичне співжиття чоловіка та жінки не породжує між ними правових відносин чоловіка та дружини та не викликає юридичного обов'язку утримувати один одного. Право вимагати матеріального утримання має непрацездатний з подружжя, який є нужденним. Непрацездатним є один з подружжя, який досяг пенсійного віку (жінки — 55 років, чоловіки — 60 років), а також які є інвалідами І або II групи. Той з подружжя, який е непрацездатним, повинен одночасно потребувати матеріальної допомоги. Нужденність одного з подружжя встановлюється за допомогою співставлення його доходів та потреб. Сама по собі непрацездатність при відсутності ознаки нужденності, також як і нужденність одного з подружжя в разі його працездатності, недостатня для присудження матеріального утримання. У законі особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини під час вагітності та протягом 3-х років після народження дитини, якщо чоловік в спромозі його надавати, а дружина потребує допомоги. На підставі ч.2 ст.32 КпШС України один з колишнього подружжя, який потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу. При цьому закон не встановлює причину виникнення непрацездатності одного з подружжя залежно від факту перебування у шлюбі. Один з подружжя може стати непрацездатним після розлучення як внаслідок загальної хвороби, так і досягши пенсійного віку. Якщо подружжя перебували тривалий час у шлюбних відносинах, суд має право стягнути аліменти на користь одного з колишнього подружжя і в тому випадку коли він досяг пенсійного віку не пізніше 5 років з моменту розірвання шлюбу. Обов'язки подружжя по взаємному утриманню не обмежені ніякими строками. Для стягнення аліментів не має значення, коли один з подружжя став непрацездатним — до шлюбу чи під час перебування в ньому. Більш того, закон захищає права тих осіб, які після довгих років сумісного життя розривають шлюб. Закон не передбачає, що слід розуміти під довгим часом шлюбних відносин, тому це питання в кожному конкретному випадку розглядає суд і, як правило, такий строк встановлюється в 15—20 років. У випадках, коли непрацездатність одного з подружжя виникла внаслідок протиправних дій іншого з подружжя (нанесення побоїв та ін.), присудження засобів на користь потерпілого проводиться не за нормами шлюбно-сімейного права, а за нормами цивільного права (ст.440 ЦК України). Законом передбачено, що аліменти присуджуються з моменту подання позову. Він може бути пред'явлений як за місцем проживання стягувача аліментів, так і за місцем проживання відповідача. Якщо місце проживання відповідача невідоме, то суд має право винести ухвалу про його розшук, який проводиться органами міліції. Витрати по розшуку суд стягує з відповідача на користь держави. Зміни матеріального чи сімейного становища одного з подружжя, який сплачує або одержує аліменти, можуть значно вплинути на ступінь його забезпеченості засобами до існування. Це дає право зацікавленій особі звертатися до суду з вимогою про зміну розміру аліментів. У силу ст.35 КпШС України суд може звільнити одного з подружжя від обов'язків утримувати іншого, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги або обмежити цей обов'язок визначеним строком. Не виникає права на матеріальну підтримку в тих випадках, коли непрацездатність того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, стала наслідком зловживання спиртними напоями, наркотичними, токсичними засобами або скоєння ним злочину. Правила про звільнення одного з подружжя від обов'язків утримувати другого або обмеження цього обов'язку визначеним строком (на розгляд суду) мають бути застосовані судом при розгляді справ по взаємному утриманню як під час перебування подружжя в шлюбі, так і після його припинення. В силу ст.36 КпШС України право одного з подружжя на утримання припиняється у випадках: а) поновлення одного з подружжя, який потребував матеріальної допомоги, в працездатності або коли він перестає потребувати матеріальної допомоги. б) вступу до нового шлюбу одного з подружжя, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. 135. Шлюбний договір. Шлю́бний договір — угода між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Шлюбний договір укладається за бажанням сторін як до реєстрації шлюбу та і в будь-який час після його реєстрації подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.Шлюбний договір може включати низку різних питань, але в основному передбачає визначення майнових прав подружжя в разі розірвання шлюбу. Шлюбний договір не може регулювати особисті (немайнові) відносини подружжя, а також особисті (немайнові) відносини між ними та дітьми. У шлюбному договорі передбачаються майнові права та обов'язки подружжя, зокрема питання, пов'язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, яке придбано до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дар чи успадковане одним із подружжя, питання, що пов'язані із утриманням подружжя, а також майнові права та обов'язки подружжя як батьків та інші. Подружжя окремо визначає правовий режим подружнього майна[pl] — яке майно придбане в шлюбі буде спільним, а яке роздільним. У шлюбному договорі можуть вирішуватись питання про порядок погашення боргів за рахунок спільного чи роздільного майна. Подружжя може також передбачити в контракті питання стягнення аліментів, чи відмови від аліментів. 136. Поняття та випадки припинення шлюбу. Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, які викликаються з настанням певних юридичних фактів. Залежно від настання певного юридичного факту, можна назвати слідуючі підстави припинення шлюбу (ст.ст.37—38 КпШС). Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя в силу ст.37 КпШС України. Громадянин може бути оголошений померлим в судовому порядку в разі, коли в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування протягом трьох років, та якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку (пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) — протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти в зв'язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій. Згідно ст.264 ЦПК України рішення суду про оголошення громадянина померлим є підставою для реєстрації смерті в органах РАГСу і видачі свідоцтва про смерть. Тобто, у випадку смерті одного з подружжя, або оголошення його померлим, правовідносини між подружжям припиняються і останній може вступити в інший шлюб, не піднімаючи питання про розірвання шлюбу. В разі з'явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду, шлюб вважається поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб (ст.44' КпШС України). При житті подружжя шлюб припиняється шляхом розлучення в судовому порядку або через органи РАГСу. 137. Порядок розірвання шлюбу (в органах державного РАГСУ, в судовому порядку) Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 109 Сімейного кодексу України. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 Сімейного кодексу України. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо судом буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу. Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили (стаття 115 Сімейного кодексу України). Розірвання шлюбу, здійснене судом до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» (27.07.2010), підлягає державній реєстрації в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Державна реєстрація розірвання шлюбу може бути проведена органом державної реєстрації актів цивільного стану за нотаріально засвідченою або прирівняною до нотаріально засвідченої заявою одного з подружжя, якщо актовий запис про розірвання шлюбу вже складено за заявою другого з подружжя на підставі рішення суду про розірвання шлюбу до набрання чинності цим Законом, у разі якщо така особа не може з поважної причини особисто з’явитися до державного органу реєстрації актів цивільного стану (частина друга розділу IV Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»). днією із підстав припинення шлюбу, визначених Сімейним кодексом України є його розірвання. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них відповідно до статей 106 і 107, а також за спільною заявою подружжя або за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду. Порядок розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану врегульовано статтями 106 та 107 зазначеного Кодексу. Так подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу. У разі, якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя. У цьому випадку реєстрація розірвання шлюбу і видача подружжю відповідного свідоцтва провадиться після закінчення одного місяця з дня подачі подружжям заяви. Державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб розривається за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім, недієздатним або засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. В такому випадку реєстрація провадиться за заявою одного з подружжя на підставі копії судового рішення про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім або недієздатним внаслідок душевної хвороби чи недоумства або копії вироку суду (виписки з вироку) про засудження його до позбавлення волі на строк не менше трьох років. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Моментом припинення шлюбу у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану є день реєстрації розірвання шлюбу. Сімейним кодексом України врегульовано питання розірвання шлюбу за рішенням суду. Відповідно до статті 109 наведеного Кодексу суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таке рішення постановляється судом після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу. Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Відповідно до статті 115 згаданого Кодексу розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану, за заявою колишньої дружини або чоловіка. Розірвання шлюбу засвідчується свідоцтвом про розірвання шлюбу. Згідно зі статтями 179, 180 розділу V Кодексу про шлюб та сім’ю України, що зберігає свою чинність у частині, що не суперечить Сімейному кодексу України, до прийняття спеціального закону, реєстрація розірвання шлюбу провадиться за місцем проживання подружжя або одного з них по пред’явленні копії судового рішення, що набрало законної сили, а також квитанції про сплату встановленої судом суми. Реєстрація розірвання шлюбу може провадитись незалежно від строку, що минув після постановлення судом рішення про розірвання шлюбу, яке набрало чинності. Моментом припинення шлюбу у разі розірвання його судом є день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюб 138. Юридичні наслідки припинення шлюбу. Правові наслідки розірвання шлюбу полягають у припиненні на майбутнє між подружжям особистих та майнових відносин, що існували між ними під час шлюбу. При цьому деякі з цих правовідносин припиняються саме з моменту розірвання шлюбу, а деякі за бажанням одного з подружжя чи внаслідок прямої вказівки закону продовжують тривати ще певний час. Так, відповідно до ст. 76 СК розірвання шлюбу не припиняє права непрацездатної та потребуючою матеріальної допомоги особи на утримання, яке виникло в неї за час шлюбу (воно припиняється з настанням інших обставин — наприклад, з поновленням працездатності цієї особи, реєстрацією з нею повторного шліобу тощо). Збереження шлюбного прізвища особою, яка при реєстрації шлюбу змінила своє прізвище на прізвище другого з подружжя, залежить від бажання цієї особи — після розлучення вона може й надалі іменуватися цим прізвищем або ж відновити своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК). Саме лише розірвання шлюбу не припиняє й права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу (для цього необхідно його розділити), але розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК (після розлучення презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє). До вимог про поділ майна, заявлених < після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК), яка обчислюється від дня, коли один з співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. З моменту розірвання шлюбу втрачається право на одержання спадщини за законом після смерті колишнього чоловіка (дружини), право на пенсійне забезпечення у зв'язку з втратою другого з подружжя за встановленими у законі підставами тощо. Але за будь-яких обставин розірвання шлюбу не впливатиме на обсяг батьківських прав. Той з батьків, хто проживає окремо, не лише вправі, але й зобов'язаний брати участь у вихованні дитини, а другий з колишнього подружжя не може йому в цьому перешкоджати. Усі питання виховання та утримання дітей вирішуються (як у шлюбі, так і у разі його розірвання) лише за взаємною згодою батьків, а якщо її не досягнуто — в судовому порядку. Ось і всі найсуттєвіші аспекти, пов'язані з розірванням шлюбу, але сподіваймося, що ваші знання з цього приводу залишаться винятково теоретичними й ніколи не стануть у пригоді в реальному житті. 139. Підстави виникнення правовідносин між батьками та дітьми. Правовою підставою виникнення батьківських правовідносин між дитиною та її батьками є юридичний склад, який поєднує два юридичні факти: 1) народження дитини - події, яка не пов'язана з вольовими діями матері дитини; 2) реєстрації народження державним органом РАЦС - дії. 4. При народженні близнюків щодо кожного з них складається окремий актовий запис у Книзі реєстрації народжень і видається окреме Свідоцтво про народження. 5. Державна реєстрація народження дитини відбувається за місцем її народження або за місцем проживання батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження - за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває. При цьому якщо реєстрація народження дитини провадиться за місцем проживання батьків чи одного з них, то місцем народження дитини в записі акта про народження, на бажання батьків, може бути зазначено фактичне місце народження дитини, яке підтверджується документом, що посвідчує факт її народження або місце проживання батьків. Під час реєстрації народження дитини за місцем її народження у записі акта вказується фактичне місце народження 140. Порядок встановлення батьківства. Порядок оспорювання батьківства (материнства). Два способи встановлення батьківства: - встановлення батьківства в добровільному порядку; - шляхом подання позовної заяви до суду. Для того щоб між дитиною, що народилася поза шлюбом, і його батьком з'явилася правовий зв'язок, повинна бути пройдена процедура, звана встановленням батьківства. Встановлення батьківства - це акт цивільного стану, що вимагає державної реєстрації. Тільки після цього у чоловіка виникають передбачені чинним законодавством батьківські права і обов'язки щодо дитини, біологічним батьком якої він є, але при цьому не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини. Незважаючи на «грізне» назву, часто вводить в оману, реєстрація встановлення батьківства - процедура, яка за складністю порівнянна з реєстрацією народження дитини, але тільки у випадку, якщо і мати, і батько дитини згодні на її проходження. У разі добровільного рішення батьків визнати факт батьківства, згідно зі ст. 134 Сімейного кодексу України, необхідно підготувати заяву, яку слід надати в органи РАЦС. Це можливо зробити і в разі, якщо мати дитини перебуває у шлюбі з іншим чоловіком, але бажає зареєструвати дитину на справжнього батька при обопільній з ним злагоді. Отже, якщо відсутня презумпція батьківства і батьки дитини не мають заперечень проти реєстрації встановлення батьківства, їм слід звернутися до органів реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання батька чи матері дитини або за місцем державної реєстрації народження дитини і представити перераховані нижче документи: 1. Спільна заява батьків дитини про встановлення батьківства в письмовій формі. Форма бланка заяви про встановлення батьківства затверджена законодавством України, можна отримати її в органах РАЦС. Заява має бути подана особисто батьками дитини; представництво не допускається. У разі, якщо будь-хто з батьків дитини не має можливості особисто подати спільну заяву, їх волевиявлення може бути оформлено окремими заявами про встановлення батьківства. При цьому підпис особи, що не має можливості бути присутнім при подачі такої заяви, повинна бути нотаріально посвідчена. Заява обов'язково має містити дату його складання та бути підписана заявниками - батьком і матір'ю дитини. При цьому, якщо заяву написане не від руки, а складено за допомогою друкувального пристрою, воно має бути підписана в присутності спеціаліста, який здійснює прийом даної заяви. 2. Документи, що засвідчують особистості батьків дитини (таким документом для громадян, як правило, є паспорт громадянина України). 3. Документ, що підтверджує сплату державного мита. Оспорювання батьківства (материнства) – це невизнання особою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка записана батьком дитини згідно з положеннями Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 1 ст. 136). Особа, яка була записана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих випадках особа, яка записана батьком дитини, повинна також довести, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини. До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується, але оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народження дитини й до досягнення нею повноліття. Смерть дитини, батьком якої записана особа, позбавляє її права оспорювати своє батьківство. Оспорювання батьківства можливе також із боку спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137). Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка (ст.138). Але, захищаючи інтереси дитини, законодавець встановлює обов’язкову вимогу щодо пред’явлення позову в даному випадку. Таке оспорювання батьківства можливе лише за наявності заяви іншої особи про визнання свого батьківства щодо цієї дитини. До вимог жінки про оспорювання батьківства свого чоловіка застосовується також спеціальна позовна давність в один рік. Але перебіг позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини, тобто від дня, коли чоловік був записаний як батько дитини. Законодавець урегулював дві ситуації оспорювання материнства. По-перше, жінка, яка записана матір’ю дитини, може звернутися до суду із заявою про оспорювання свого материнства, тобто про невизнання себе матір’ю дитини. По-друге, материнство жінки, яка записана матір’ю дитини, може оспорити та жінка, яка вважає себе матір’ю цієї дитини. Спір про материнство, оспорювання свого материнства може виникнути в таких випадках: коли жінка підкидає дитину; коли в пологовому будинку або лікарні проводять заміну (підміну) дитини; коли за домовленістю з іншою жінкою жінка, яка народила дитину, передає їй для реєстрації як матері дитини. До вимог жінки, яка записана матір’ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується. Що ж стосується вимог жінки про визнання її матір’ю дитини, то до них застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Початок перебігу позовної давності починається від дня, коли ця жінка дізналася або могла дізнатися, що вона є матір’ю дитини. 141. Підстави і наслідки позбавлення батьківських прав. Порядок їх поновлення. Стаття 164. Підстави позбавлення батьківських прав 1. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; {Пункт 2 частини першої статті 164 в редакції Закону № 463-IX від 16.01.2020} 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. {Пункт 6 частини першої статті 164 із змінами, внесеними згідно із Законом № 245-VII від 16.05.2013} 2. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини першої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття. 3. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них. 4. Під час ухвалення рішення про позбавлення батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім’ї (особи) у разі здійснення такого супроводу. {Статтю 164 доповнено новою частиною згідно із Законом № 668-VIII від 03.09.2015} 5. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки кримінального правопорушення, він письмово повідомляє про це орган досудового розслідування, який в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України, розпочинає досудове розслідування. {Частина статті 164 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4652-VI від 13.04.2012} 6. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. Стаття 166. Правові наслідки позбавлення батьківських прав 1. Особа, позбавлена батьківських прав: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; 5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. 2. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. {Абзац другий частини другої статті 166 виключено на підставі Закону № 1370-VIII від 17.05.2016} 3. При задоволенні позову щодо позбавлення батьківських прав суд одночасно приймає рішення про стягнення аліментів на дитину. У разі якщо мати, батько або інші законні представники дитини відмовляються отримувати аліменти від особи, позбавленої батьківських прав, суд приймає рішення про перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України та зобов’язує матір, батька або інших законних представників дитини відкрити зазначений особистий рахунок у місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду. 142. Аліментні правовідносини. Умови та порядок стягнення аліментів на дітей. За рішенням суду, кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. За відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину, той із них, з ким вона проживає, вправі звернутись до суду з відповідним позовом. Позовна заява може подаватись за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, з дотримання вимог ст.ст. 118-120 ЦПК України. Відповідно до Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються позивачі – за подання позовів про стягнення аліментів. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову. За минулий час аліменти можуть бути присуджені, якщо позивач доведе, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки. Аліментні зобов'язання батьків і дітей є аліментними зобов'язаннями першої черги. Обов'язок з виплати аліментів на дітей несуть як повнолітні, так і неповнолітні батьки. Обов'язки батьків з утримання дітей є рівними. За наявності підстав, передбачених законодавством, суд може позбавити батька, матір дитини чи обох батьків батьківських прав, однак це не звільняє батьків від обов'язку утримувати дитину. Сімейне законодавство України встановлює три види зобов'язань батьків щодо своїх дітей: -Зобов'язання з утримання неповнолітніх дітей виникає за наявності сукупності з таких умов: родинного зв'язку між батьками й дитиною; неповноліття дитини; відсутність підстав для звільнення батьків від сплати аліментів, за винятком обставин, передбачених ст. 188. Підстава для звільнення батьків від сплати аліментів передбачена ч. 1 ст. 190 СК. - Зобов'язання батьків з утримання непрацездатних повнолітніх дітей виникає за сукупності таких юридичних фактів: родинний зв'язок між батьками і дитиною; повноліття дитини; непрацездатність дитини; нужденність (потреба матеріальної допомоги) дитини; можливість батьків надавати матеріальну допомогу. Сімейний кодекс вперше передбачає збереження права на аліменти за повнолітньою працездатною дитиною, яка продовжує навчання і не може самостійно забезпечити себе необхідними засобами існування, до досягнення 23-річного віку. - Зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на утримання дітей може бути зумовлене особливими обставинами. Сума компенсації додаткових витрат може сплачуватися разово або періодично. Додаткові витрати можуть фінансуватися наперед. Укладення одним із батьків договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно не звільняє його від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину. Батьки можуть виконувати свій обов'язок зі сплати аліментів добровільно (ст. 189 і ч. 2 ст. 109 СК) і примусово (на підставі межового рішення). Розмір аліментів може бути визначений або у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та (або) у твердій грошовій сумі. Аліменти присуджуються з дня подання позовної заяви до суду. 143. Обов’язки дітей щодо батьків. Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України. Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Обов`язок повнолітніх дітей утримувати батьків чинним законодавством не пов`язується з працездатністю дітей і їх можливістю надавати батькам матеріальну допомогу та виникає на підставі сукупності наступних умов: походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); непрацездатність матері, батька (тобто вони є особами, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» або особами з інвалідністю); потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов’язок утримувати батьків включає: сплату аліментів; участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. 144. Поняття та умови усиновлення (удочеріння). Правові наслідки усиновлення. Таємниця усиновлення. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. Тобто така особа може бути усиновлена лише якщо вона є сиротою або була позбавлена батьківського піклування до досягнення повноліття. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. |