Психология семьи. Тема Предмет та стан розвитку психології сімї
 Скачать 0.91 Mb.
|
|
Тема 8. Сім’я та її вплив на формування особистості дитини План. 1. Специфіка виховання дітей в різних типах сімей. 2. Співвідношення стилю сімейного виховання та становлення формування особистості дитини. 3. Особливості сімейного виховання дітей на різних вікових етапах. Література:
6. Бессонова Т.П. Особенности развития ребёнка в неблагополучной семье // Практична психологія та соціальна робота. – 2002. - №1. – С. 39-42. 1. Історичний досвід людства уже в епоху античності стверджував, що становлення і життєдіяльність кожної людини соціально обумовлене. Філософи Стародавнього Риму про новонародженого говорили, як про “чисту дошку”, на якій пишуть дорослі все, що вважають за потрібне. В стародавній Греції – що людина постійно знаходиться в центрі багатьох концентричних кіл. Найближче коло до центру – це сім’я, батьки, наступне коло – близькі і далекі родичі, третє коло – люди, які мають конкретні зв’язки з цією людиною, четверте – коли все людство. Вчені–греки підкреслювали ідею, що людина нерозривно пов’язана з іншими людьми, з цілим суспільством. Ці зв’язки, виступаючи умовами, обставинами життя і діяльності, формують її духовний світ, поведінку, її психологію. І найважливіше місце в цих зв’язках має сім’я, бо саме вона є тим першим колективом, який дає дитині уявлення про життєві цілі і цінності, виробляє перші практичні навички застосування цих уявлень у взаєминах з іншими людьми. В сім’ї дитина в різні періоди свого життя засвоює норми моралі і культури, які регулюють поведінку в конкретних життєвих ситуаціях, в спілкуванні з людьми. Атмосфера сімейних стосунків, взаємодії батьків між собою, батьків і дітей, приклад діяльності, вчинки батьків формують у дитини вміння, навички, звички поведінки, спілкування, критерії добра і зла, красивого й бридкого, дозволеного й недозволеного, справедливого й несправедливого. А) Специфіка виховання в однодітній та багатодітній сім’ї. Ситуація, в якій знаходиться одна дитина, сприяє тому, що ця дитина стає більш стійкою в емоційному аспекті, оскільки не переживає хвилювань, пов’язаних із суперництвом з іншими дітьми, їй більше приділяється увага з боку батьків, вона краще забезпечена матеріально. Проте, цю єдину дитину очікують труднощі, які потрібно буде долати, щоб зберегти психічну рівновагу. Батьки, які мають одну дитину, приділяють їй надмірну увагу. Звичайно, вони так турбуються про неї тільки тому, що ця дитина у них одна, хоча насправді, вона у них лише перша. І тому ця дитина стає центром, навколо якого крутяться і батьки, і дідусі, і бабусі. Надмірна опіка призводить до уповільнення психічного розвитку дитини. Коли дитині все дозволено в сім’ї, коли їй потурають у всьому, то ця дитина у майбутньому зустрінеться з серйозними труднощами і розчаруваннями, оскільки буде очікувати від навколишніх такої ж уваги, яку відчувала вдома. Кругозір цієї дитини малий і тому всі дрібниці будуть видаватися їй надмірно великими, значущими. Внаслідок цього спілкування з іншими дітьми (людьми) їй буде важче, ніж іншим дітям. Вона почне уникати контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося ділити з братами чи сестрами батьківську любов, мати свою кімнату та свій одяг, і тому їй буде важко знайти спільну мову з іншими людьми і своє місце у дитячій спільності. Критерієм нормального психічного розвитку (здоров’я) дитини виступає вміння дитини спілкуватися з ровесниками, тим більше, що це якраз той єдиний вихід, де батьки можуть вирішити багато проблем єдиної дитини. І тому дуже важливо якомога більше розширювати контакти дитини з навколишнім світом. Народження другої дитини породжує перед батьками декілька виховних проблем: 1) виховання молодшої дитини; 2) виховання старшої дитини; 3) формування стосунків між дітьми. Насамперед, проблема молодшої дитини полягає у тому, що більшість батьків вбачають у ній “любимчика”, поводяться з нею як з немовлям навіть тоді, коли вона вже давно перестає бути такою. І не тільки батьки пестять маля, але й брати й сестри, оскільки не вбачають у ньому суперника тільки тому, що воно ще мале. Молодша дитина у цих умовах потрапляє у залежність від старших і формує потребу у підтримці, інфантильні риси характеру, тривожність і підозрілість. Тому необхідно частіше заохочувати самостійні вчинки наймолодшої дитини, підбадьорювати у ситуаціях, коли дитина стривожена. Виховання середньої дитини. Наймолодша дитина може стати середньою дитиною, а цей статус, мабуть, найскладніший з точки зору виховної тактики батьків, оскільки психічний розвиток середньої дитини не завжди йде за певною схемою. Батьки, які мають першу, другу, очікують третю дитину, що призводить до однієї з двох крайнощів: вона стає соромливою, боязкою, дуже ранимою, або владною, агресивною, одержимою до суперництва. Це результат того, що ця дитина опинилася між своїми братами і сестрами. У першому випадку вона поступається перед їхніми вимогами і проханнями, надіючись на те, що батьки прийдуть на допомогу. У другому варіанті середня дитина не поступається перед братами чи сестрами, постійно займає оборонну позицію і прагне за допомогою наступальної тактики добитися перемоги і таким чином самоутвердитися. Батькам подобається другий спосіб дії дитини, але він не завжди кращий. Агресивність ще не оцінена адекватно у суспільстві. Одначе, на рівні дитини той чи інший спосіб дії вимагає від неї постійної напруги, що призводить до того, що у неї залишаються певні незадоволені бажання. Турбота про найменшу дитину стає для батьків головною, а середня дитина залишається сама перед своїми дитячими і недитячими проблемами, які сама не може вирішити. Старша дитина, як правило, уже самостійна, вона з часом приносить все більше задоволення, а найменша стає все більш милішою. Середня ж дитина, якщо у неї немає особливих талантів, які самі за себе кричать, батьками не помічаєтьсяі врешті-решт дитина починає ставитися до себе так, як до неї ставляться батьки. Кінцевий вибір поведінки середньої дитини зумовлюється двома факторами: характером старшої дитини і особливостями характеру батьків. Якщо старша дитина дуже активна і користується успіхом у навколишніх, то середня дитина не зможе наслідувати її у всьому і тому втратить віру у себе і стане замкнутою, аутичною. І, навпаки, якщо старша дитина спокійна і дещо замкнута, ймовірно, що середня дитина стане агресивною, у ній прокинеться дух суперництва. Якщо батьки більше уваги приділяють старшій дитині, то це викликає у середньої прагнення наслідувати її, що у дитячому віці проявляється як нахабство та агресія. Якщо ж батьки більше уваги приділяють меншій дитині, то у середньої з’являються почуття ревнощів та суперництва. Виховання старшої дитини.Якщо між дітьми виникають суперечки, іноді й бійки, як бути батькам у цій ситуації? Перш за все, не слід вважати, що бійка між дітьми – свідчення ненормальності дітей. По-друге, якомога менше потрібно втручатися батькам у сварку чи навіть бійку (за умови, що діти не зможуть покалічити одне одного). Коли діти знаходяться без батьків, та й у їх присутності, можуть ж вони дружно гратися і забувати про суперечки. Якщо батьки втрутяться, то одна, або й обидві дитини, відчують себе нещасними /або їх покарають, або буде покарана одна дитина і вона вирішить, що її не зрозуміли і покарали даром/. Все ж головний наслідок такого втручання у тому, що ця бійка, сварка чи суперечка набуває події виняткового значення. Б) Умови й психологічні проблеми виховання дітей в неповних сім’ях. А.С.Макаренко назвав сім’ї, у яких немає одного з батьків, “кособокими”. Сьогодні ми називаємо ці сім’ї неповними (виникає або після розлучення, або після смерті одного з батьків). Дитина залишається без одного з батьків з різних причин. Найбільш сумною є смерть і тому дитині розповідають лише хороше про померлого батька чи матері, навіть ідеалізуючи його (її). У такій сім’ї не виникає специфічних проблем з виховання, особливо, коли нова сім’я створює спокійну атмосферу і подає дитині правдиву інформацію про померлого батька (чи матір). Ситуація під час розлучення і після нього значно складніша. І хоча сьогодні більш реальною стає оцінка розлучення, все ж у момент розриву контактів дитина травмується, але довготривалі психологічні наслідки для дітей не такі вже й гіркі. Тим більш, що у тих сім’ях, де постійно панує напруга, конфлікти, дитина відчуває себе нещасною більш тривалий проміжок часу. Розлучення закінчує період сімейних суперечок, конфліктів, мук, тривог, звинувачень. Під час них проблеми, пов’язані з вихованням дітей, залишалися поза увагою батьків. Дитину під час конфліктів або відштовхували від себе, або ж оточували істеричними проявами любові й ніжності. Своїм дитячим розумом дитина ще не може зрозуміти, що відбувається навколо неї. Навіть маленькій дитині краще сказати доступну для неї фразу: “Тато чи мама переїжджає, жити з нами не буде, але буде приходити до нас у гості”. В інтересах маленької дитини розлучення повинно пройти якомога спокійніше і швидко. У підлітковому віці розлучення батьків негативно впливає на навчання, комунікабельність, стриманість дитини. Деякі діти здійснюють різні проступки, віддаляються від батьків, стають членами небажаних компаній. Тому дуже важливо, щоб підліток розумів, що відбувається навколо нього у його сім’ї. Він повинен знати, що його очікує, чого він може чекати від батька чи матері, чи буде він зустрічатися з тим, хто залишає сім’ю, з його родичами. Якщо про це скаже йому та людина, котрій він вірить і яку любить, то підліток сприймає це спокійно й розумно. Після розлучення той з батьків, хто залишився з дитиною, повинен знову завойовувати повну довіру дитини. Простіше буває у тих сім’ях, з яких йде людина – джерело незручностей і конфліктів: грубіян, п’яниця, забіяка чи мати, яка не турбувалася про дитину. Часто батьки під час розлучення “підкупають” дітей. Обоє наввипередки стараються проявити до дітей ніжні почуття, засипають подарунками, демонструють свої почуття до дитини. Дитині це подобається, але згодом, коли вона розуміє ситуацію, починає використовувати батьків у своїх корисливих ситуаціях. Негативні наслідки розлучення можуть бути зменшені з допомогою заходів, про які йшлося на Європейській конференції в Брюсселі в 1985 році, яка була присвячена проблемам виховання дітей в неповних сім’ях: соціально й психологічно здорове функціонування того батька, який виховує дитину; хороші стосунки між батьками після розлучення; адекватне, відкрите і чесне пояснення дітям обома батьками причин і очікуваних наслідків розлучення; підтримка позитивного образу обох батьків; можливість для дитини обговорювати ситуацію і пов’язані з нею проблеми; погляд на шлюб як на стан, який може бути перерваним, і розуміння розлучення як можливості пошуку нових шансів. Така стратегія повинна підвищити культуру розлучення, що значно поліпшує соціальний статус і психологічний стан як розлучених батьків, так і їх дітей. З психологічної точки зору умови, відповідно, й проблеми різні у тих сім’ях, які стали неповними, коли дитина була маленькою, і тих, де дитина жила певний час у повній сім’ї. Найбільш типовою є ситуація, коли мати виховує дитину одна. Навіть термін існує – “матері-одиночки”. Психологічні дослідження показують, що у неповних сім’ях добре розвиваються емоційно ті діти, матері яких готові відповідати на запитання дітей, коментувати їх вчинки, проявляти щирий інтерес до “відкриттів” дітей. Для цього потрібно багато й довго займатися дитиною, створювати їй умови, в яких вона могла б пізнавати й “відкривати” світ. Дитина з різними запитаннями у повних сім’ях звертається до різних членів сім’ї. У неповній сім’ї вона змушена звертатися тільки до мами, заставляючи виконувати її різні ролі (бабусі, сестрички тощо). Кожна мати виховує своїх дітей у відповідності із своїм стилем життя, своєю системою ціннісних орієнтацій. І дуже часто у цій ситуації проявляється феномен “делегування”, матері вбачають у своїх дітях ті якості, ті можливості, які не змогли реалізувати самі. Однак, серед цих, бажаних з точки зору матерів якостей, можуть бути ті, які мав батько дитини. Ставлення до батька (негативне) і якості його вступають в певну суперечність, викликаючи у мами роздратування. Цей конфлікт може поглибитися, якщо у дитини не проявляються бажані для мами якості, що призведе до амбівалентного ставлення до дитини: або вона, підтримуючи особистісні якості дитини, плаче за нездійсненим, або ж, вбачаючи у дитині батька, починає воювати з батьківською спадковістю своїй дитині. Дитина шукає компенсації цій тривозі серед підлітків чи у світі мрій. В цілому, неповна сім’я, при всій героїчності матері, не може забезпечити повноцінних умов соціалізації дитини. Дослідження психологів показують, що мати-одиночка має більш виражену установку на виховання, ніж у повній сім’ї. По відношенню до дітей така мати займає опікунську, оберігаючу, контролюючу, стримуючу ініціативу дитину, позицію. Це сприяє формуванню емоційно вразливої, егоїстичної особистості. Діти з неповних сімей частіше стають об’єктом морально-психологічного тиску з боку дітей з благополучних повних сімей, що призводить до формування невпевненості, а часто й до агресії та озлоблення. У таких дітей можуть не сформуватися альтруїстичні і гуманістичні якості, риси, без яких не можливо створення хорошої власної сім’ї. Відсутність чоловіка в сім’ї особливо деформує процес соціалізації хлопчиків, для яких потрібен взірець для наслідування. Є матері, які вбачають у дитині єдине джерело життя. На дитину лягає важлива місія – бути для мами опорою. Таку місію дитина не в змозі виконати, оскільки рано чи пізно вона стане самостійною, можливо, своя сім’я, діти. У таких сім’ях мама (особливо по відношенню до дочок) не дуже швидко прагне віддати дочку заміж у ранньому віці, тим самим ставлячи її у позицію сімейного “стовпа” навіки. Дуже часто підліток у неповних сім’ях виконує роль “батька”. І якщо у мами появиться перспектива заміжжя, то він не змириться з втратою цієї ролі і своєю негативною поведінкою не дозволить матері вийти заміж. В) Особливості виховання нервових дітей. Корінна перебудова методів навчання і виховання обов’язкова в сім’ях, де ростуть нервові діти. Якщо ті чи інші помилки у підході до дитини призведуть до невротичного розладу, то для їх ліквідації потрібна перебудова життєвого укладу в сім’ї. Перш за все, треба відмовитися від надмірних вимог, пристрастей і забобонів, а тим більше від фізичного покарання, дати дитині більше “радощів” буття, ніжності, любові. При розладі в сім’ї від обох батьків вимагається такт і терпіння один до одного. Заради здоров’я дитині потрібно забути образи, які призвели до розриву. Від дорослих залежить, чи постраждає дитина, чи травма її буде значно пом’якшена людськими стосунками бувшого подружжя. В ранньому віці найчастіше починають проявлятися дитячі психічні відхилення (насамперед, це дитячі страхи перед страховиськами, якими залякують дітей). Страхи перед казковими героями проходять самі собою до 5-6 років. У цьому віці дитина вже вміє розрізняти вигаданий характер цих персонажів. Найбільш поширений страх у дітей – це страх розлуки з близькими. Подолати його приходиться у свій час кожній дитині. В подоланні – перші кроки на шляху внутрішньої впевненості, незалежності і самостійності дитини. Найкращий спосіб подолання таких страхів дітей – переконати їх, що батьки завжди в необхідний час будуть поруч, і дітям не треба хвилюватися і чекати біди. Дитячі неврози. Звичайні страхи можуть перерости у невротичні стани дитини, які вже не можна кваліфікувати як погані звички, це серйозні захворювання. Деякі батьки вважають, що неврози – це властивість слабаків, неврастеніків, які з часом проходять. Ні, неврози – це психогенне захворювання особистості, яка лише починає формуватися. Психогенне – значить таке, яке виникло внаслідок сильних переживань, з якими дитина не змогла справитися. Джерелом захворювання може стати сама мати, тривожна за своїм характером (боїться померти від захворювання, пожежі). В таких випадках, вона намагається застерегти дитину, надмірно опікує її, а, насправді – передає їй все те, чого сама боялася у дитинстві. Неврози можуть також виникати у сім’ї, де одна дитина, але вона не реалізує очікувань дорослих. Діти з неврозом нав’язливих станів нагадують маленьких старих людей У свої 3-7 років вони “все знають”, говорять дорослими фразами, не вміють спілкуватися з дітьми. В своїй основі цей невроз також має сімейну причину: батьки керуються завищеними вимогами, надто принципові. Шкільні неврози. Захвалені в сім’ї діти не можуть певний час пристосуватися до звичайного положення учня в школі, де на них, крім того, не звертається підвищена увага з боку вчителя. Дуже важко пристосуватися до шкільного устрою тим дітям, яких дома тримали, як говориться, у “міцних” руках, суворо карали за будь-яку провину. Такі діти приходять у школу лякливими, безініціативними. Вони не здатні постояти за себе і виступають об’єктом насмішок і жартів. Треба звернути також і на такі дитячі страхи, які пов’язані з небажанням йти у школу тому, що діти бояться старших школярів, вимог вчителя, їм страшно вчитися щодня. Окрім цього, у школі все більше стає випадків, коли зникає між вчителем і учнем повага і взаєморозуміння. Учні внаслідок цього перестають любити школу, не бажають вчитися. В дітей є декілька шляхів виходу із шкільних неврозів: підкоритися, збунтуватися (пропуски занять у школі, правопорушення), пристосування (подвійна тактика поведінки: слухняність, зразкова поведінка у присутності дорослих, погані вчинки, злостиві вчинки при їх відсутності). Г) Психологія виховання усиновлених (удочерених) дітей. Перша усиновлена дитина ставить перед батьком (матір’ю) значно більше проблем, ніж рідна. Тому перед вихователем постає складна задача: вивчити індивідуальність дитини. Не можна засипати її ніжностями надміру, бо вона ще взагалі їх не знала. Не можна показувати її відразу всім родичам – це робиться поступово. Діти старше п’яти років пам’ятають зі свого минулого багато, школярі вже мають великий соціальний досвід, тому до виховання таких дітей потрібно підходити з більшим терпінням, послідовністю, постійністю у стосунках. Жорстокості не місце у стосунках між матір’ю (батьком) і усиновленою дитиною. Краще почати створювати з нею свої традиції. Батькам варто очікувати від дітей, усиновлених у старшому віці, чути звернення до себе не “мама”, а “тьотя”. Особливо, коли діти любили і поважають свою померлу матір. Д) Виховання дітей в прийомних сім’ях. Прийомна сім’я є формою державної опіки над дітьми-сиротами і дітьми, які позбавлені батьківського піклування, коли частину функцій: матеріальне забезпечення утримання дітей, оплату праці прийомним батькам, методичну підготовку прийомних батьків та допомогу їм у вихованні сироти, а також контроль за утриманням і вихованням дитини, держава залишає за собою. Основною метою прийомної сім’ї є тимчасове утримання та виховання дитини, яка приходить у сім’ю з дитячого Інституційного закладу, з кризової сім’ї, з притулку або з медичної установи. Інститут прийомної сім’ї принципово відрізняється від усиновлення, опіки родичів та опіки над дітьми у дитячих будинках сімейного типу. Прийомна сім’я відрізняється від сім’ї всиновлювачів тим, що остання формально стає рідною сім’єю для всиновленої дитини. Прийомна сім’я є зовсім іншою формою опіки. До неї може потрапити дитина, у якої є батьки, але вони з якихось причин не в змозі її виховувати. У прийомній сім’ї можуть виховуватися діти, батьки яких не позбавлені батьківських прав, але деякий час не можуть виховувати своїх дітей у зв’язку з хворобою, перебуванням у місцях позбавлення волі тощо. Від дитячих будинків сімейного типу прийомні сім’ї відрізняються чисельністю дітей. У прийомних сім’ях загальна кількість дітей (рідних, прийомних) не повинна перебільшувати п’яти осіб. Передбачається, що обидва батьки можуть працювати, ніхто з них не є професійним педагогом, тобто сім’я є типовою для нашого суспільства. Головною метою виховання дитини у прийомній сім’ї є надання їй навичок (соціальних, професійних, особистісних), що дозволяють у майбутньому стати повноправним членом суспільства. Діти, які потрапляють до прийомної сім’ї, рідко є вихованцями із соціально благополучних родин, як правило, це діти з негативним життєвим досвідом. Безумовно, чим менша за віком дитина, тим легше вона буде входити у прийомну сім’ю. Але слід зауважити що за даними досліджень психологів (І.Лангмейер, З.Матейчик, Т.М.Землянухіна, М.І.Лисіна), дитина, котра з перших годин життя позбавлена родинного оточення, у психічному та емоційному розвитку відрізняється від дітей, які виховуються у сім’ї. І чим доросліша дитина, тим істотніше позначається на її розвитку відсутність сімейного оточення, батьківської турботи, почуття захищеності. Сімейна опіка над дітьми-сиротами має важливу і досить істотну якість: діти, позбавлені піклування власною родиною, знаходять сімейний затишок, батьківську опіку, повертаються у природно необхідне для її розвитку середовище – сім’ю. Виховання у прийомній сім’ї має соціально-педагогічне спрямування – забезпечення адаптації дитини у соціальному середовищі, максимальна нейтралізація набутого нею негативного досвіду, компенсація вад фізичного і психічного розвитку, набутих в умовах асоціального оточення. У цьому процесі можна бачити два аспекти соціальної адаптації прийомних дітей: вузький і широкий. Адаптація у вузькому розуміння означає передусім пристосування дитини до умов життя у сім’ї, які повністю задовольняють потреби, необхідні для розвитку особистості. Одними із першочергових завдань, що постає перед прийомними батьками, є спроба пробудити “відчуття сім’ї” у дитини. Дитина, яка опиняється в новому оточенні, перш за все, повинна пристосуватися до нього, відчути себе частиною сім’ї, а не просто вихованцем, якого взяли на певний час. Соціальна адаптація у вузькому розумінні передбачає всебічний розвиток дитячої індивідуальності, формування її особистісного “Я”, позитивного досвіду сімейної взаємодії, що стане згодом психологічною основою для створення власної повноцінної сім’ї. Адаптація у широкому розумінні пов’язана із поступовим виведенням дітей на простір суспільних стосунків поза родиною: відвідування дитячого садка, школи, гуртків, неформальне спілкування з ровесниками, що у подальшому забезпечать її розвиток і становлення як соціального індивіда, а відтак і засвоєння відповідних соціальних ролей. Спілкування прийомних дітей з родичами, знайомими сім’ї, сусідами тощо і в різних сферах їхньої життєдіяльності розширює їх соціальний досвід, формує вміння і навички спілкування. Безперечно, входження прийомної дитини у нову сім’ю, засвоєння необхідних навичок спілкування та співжиття з чужою для неї сім’єю відбувається поступово. Термін адаптації залежить від наявності емоційного контакту з прийомними батьками, рівня довіри і відкритості стосунків у родині. При цьому не можна забувати, що дитина приходить з певними проблемами, вирішення яких потребує постійної уваги та розуміння з боку прийомних батьків. Батьки, беручи на виховання дитину, стикаються з різними проблемами, зокрема здоров’я дитини, педагогічна занедбаність, прояви негативної поведінки, агресії, замкнутості. У кожному конкретному випадку все залежить від особистості прийомних батьків та дитини. Не існує однозначних правил входження дитини у нову сім’ю. Проте, є певні етапи виховного впливу на дитину залежно від ступеня довіри і готовності вихованця приймати і керуватися ідеями, які намагається довести йому вихователь: 1) подолання недовіри вихованця, руйнування емоційного бар’єру між новим мікросередовищем і дитиною (на цьому етапі можна чекати пустощів, відвертої непокори дитини, проявів агресії, адже дитина вивчає одночасно систему покарань, що чекають її при порушенні певних вимог батьків, засвоює правила життя і поведінки з іншими членами родини); 2) боротьба мотивацій (свідомо створюються ситуації, що змушують дитину замислитись над доцільністю її поведінки, необхідно спонукати дитину до перегляду ставлення до сформованих негативних звичок); 3) дитина самостійно усвідомлює негативність власних норм поведінки і вирішує позбавитися їх (батьки допомагають дитині, виховний вплив набуває цілеспрямованості і сприймається як допомога в подоланні проблеми, а не як нав’язування одноманітних правил). Враховуючи особливості розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування, які потрапляють на виховання у прийомну сім’ю, основні завдання, що постають перед прийомними батьками, особливо на адаптації дітей до умов сімейного виховання, можуть бути сформульовані так: 1) формувати у прийомної дитини об’єктивну самооцінку; 2) створювати такі умови, щоб дитина відчувала, що вона сприймається дорослими саме такою, якою вона є, у її неповторності і своєрідності, з її помилками і суперечливим життєвим досвідом. Основні методи виховання, які повинні використовувати прийомні батьки – це загальні методи виховання: 1) методи, що формують свідомість особистості (переконання); 2) методи, що сприяють організації діяльності і досвіду суспільно схвалюваної поведінки (навчання, привчання, наслідування, приклад, аналіз, оцінювання тощо); 3) методи, що стимулюють, регулюють, коригують поведінку (заохочення, покарання). 2. А) Авторитарний стиль. Авторитарний стиль виховання заснований на так званому конфлікті батьків та дітей, який базується на невірному розумінні профілактики відхилення поведінки та гарантуванні майбутнього дитини. Такий спосіб спілкування з дітьми обмежує їхнє право вибору та свободу. Батьки пояснюють це тим, що вони більше прожили і краще знають, що саме потрібно їх нащадкам, молодість завжди помиляється і обов’язок старших попередити можливі негативні наслідки таких помилок. Дітей орієнтують на досягнення більш високої сходинки на соціальній драбині, а для цього треба бути їм рамках офіційно приписаних норм поведінки. Будь-яке відхилення під правил тягне за собою покарання як фізичне, так і моральне. Такі діти виростають не самостійними у судженнях, у них немає власної позиції, вони бояться мати і висловлювати свою думку. Тобто їх світогляд та погляд на природу речей повністю повторює батьківський. Дитина у такій родині не усвідомлюється як особистість, швидше як матеріал для створення того, що хочеться батькам. Прослідковується навіть вороже ставлення до дітей, на яких часто виплескують свої негативні переживання. У дітей, які перебувають в постійному моральному тиску, порушується процес спілкування з однолітками. З одного боку, якщо дитину привчають до того, що вона є вищою та кращою за соціальним статусом, її спілкування та дружба з іншими відбувається тільки під контролем батьків для виключення небажаних знайомств та “негідних” товаришів. З іншого боку, навмисне заниження самооцінки, значимості дитини, постійне приниження її гідності призводить до того, що особистість руйнується у зачатку. Дитина постійно відчуває нестачу тепла та любові з боку старших, звикає до думки, що її не люблять, значить вона не гідна, не заслужила цього. Одним із варіантів авторитарного стилю є надмірна гіперопіка. Гіперопіка – це небажання враховувати інтереси, переживання своїх дітей, самовільне визначення напрямків навчання, розвитку. Це викликає відчайдушний опір, зриви у поведінці, взаємне відчуження. Позиція “попелюшки” у сім’ї ґрунтується на тому, що дитина виконує роботу, яка для її віку є непосильною, але ставлення до дитини таке, що вона немає права голосу, немає можливості поскаржитись. Наступна позиція у сім’ї – “кумир сім’ї”. Один із типів сімейних відносин, який базується на повному і беззастережному підпорядкування дитини. Найменше її бажання миттєво здійснюється без врахування наслідків і можливостей. Дитина у такій родині не знає слова “ні” і росте у повній дисгармонії з суспільством, її поведінка неконтрольована. Якщо те, що хоче дитина не здійснюється, то спалахи агресії можуть бути спрямовані як на інших, так і на себе. Такий спосіб виховання формує егоїстів, не навчених узгоджувати свої дії, бажання, інтереси з іншими людьми, невдячних, вимогливих, грубих підлітків, натренованих на тому, щоб усе брати й нічим не віддячувати. В таких сім’ях частіше, ніж у інших, виростають інфантильні діти. Б) Ліберальний стиль. Стиль ліберального виховання означає, в першу чергу, такий спосіб взаємодії з дітьми, який включає в себе представлення їм повної свободи у поведінці і, власне, у житті. Дорослі якомога менше втручаються у життя власної дитини або повністю не цікавляться нею. Дитина у такій сім’ї живе ніби сама по собі, ззовні вона може бути доглянутою, нагодованою, але її проблеми, почуття нікого не хвилюють. Життя батьків і життя дитини ніби йдуть паралельно одне одному, такі батьки не розуміють сутності виховання, їм здається, що у дитини проблем немає, якщо матеріально вона забезпечена. У таких дітей іноді бувають занадто “прогресивні” погляди на життя завдяки тому, що вони рано дорослішають. Але всі помилки, які вони скоюють, залежать тільки від недостатності уваги з боку батьків. Наркоманія, алкоголізм – це ті наслідки байдужого ставлення та відсутності материнського тепла, ласки та батьківської підтримки та розуміння. Це так звана емоційна депривація, коли наявна довготривала відсутність позитивних емоційних підкріплень. Зазвичай, якщо такі емоційні втрати компенсуються завдяки сильним емоційним зв’язкам з іншою значущою для дитини людиною, яка зможе дати те, в чому відмовляють батьки, то наслідки згубного виховання появляються не так сильно. Загалом, у дітей спостерігаються порушення в емоційній сфері, особливо у сфері високих почуттів. Такі діти змалечку тягнуться до вияву своїх почуттів, але коли наштовхуються на бар’єр байдужості, швидко втрачають здатність проявляти та ідентифікувати ці почуття. Дорослішаючи, вони вже “не вміють” любити чи проявляти симпатію, ласку, доброту через страх бути відкинутими чи зустріти грубний опір. Як правило, дитина не вміє відрізняти добре від поганого тому, що основні моральні та соціальні цінності в неї не сформовані, оскільки основною ланкою адекватної соціалізацією є сім’я, а їхні позиція щодо дитини не сформована. В таких сім’ях дитина немає ніяких зв’язків з батьками, тому іноді втікає з дому тільки заради пригод та свого власного життя, яке зовсім не стосується родини. Розлука з батьками немає значення, бо духовного зв’язку, який би забезпечував бажання побачитись з родичами, відсутній. Такі діти часто відчувають самотність, втрату змісту життя, іноді трапляються навіть випадки самогубства, в основному, у підлітковому та юнацькому віці. Крайнім варіантом ліберального виховання є педагогічна та сімейна занедбаність. Сімейна занедбаність – ігнорування людини, витіснення її в світ стихійних, вуличних відносин. Цим терміном позначають саме такі ситуації, де батьки не хочуть виховувати своїх дітей, де останні бувають без нагляду. Педагогічна занедбаність, як наслідок, неправильна навчальна позиція, пов’язана з помилками вчителя, який вибирає неправильний і травмуючий спосіб виховання. Семінарське заняття. Тема Особливості виховання дітей в сім’ї. Тактика виховання в сім’ї і типи сімейних взаємостосунків. Основні умови підвищення ефективності сімейного виховання. Типові помилки сімейного виховання і шляхи їх подолання. Опрацювати літературу: Социальная психология: Учебн. пособие для студентов пед. ин-тов / Под ред. А.В.Петровского. – М.: Просвещение, 1987. – С. 103 – 108. Этика и психология семейной жизни / Под ред. И.В.Гребенникова. – М.: Просвещение, 1984. – С. 216 – 251. Белоусова З.И., Бойко В.Э., Приходьмо В.И. Семья – школа – конфликт. – Запорожье, 1995. – С. 37 – 43, 49 - 55.
|