уся робота. Успішне функціонування банківської системи загалом залежить від фінансової стійкості кожного окремого банку зокрема та його здатності протидіяти негативним чинникам та динамічно розвиватися
 Скачать 335.66 Kb.
|
|
Таблиця 3.3 Еволюція систем оцінки ризиків у зарубіжній банківській практиці [14, с.228]
Стадія вимірювання ризиків повинна включати визначення прийнятної ціни ризику і встановлення процедур формування резервів, створення системи рейтинґування, уточнення лімітів (концентрації, термінів, продуктів тощо). На даному етапі управління ризиками розробляє та використовує інші цільові стратегії (нейтралізації, мінімізації, обмеження, диверсифікації). Аналіз досліджень щодо проблеми мінімізації ризиків вказує на те, що найпоширенішими методами у цьому напрямку є диверсифікація (портфельна або географічна), страхування, хеджування, встановлення лімітів (обмеження за конкретними видами операцій, за структурою портфеля), резервування. Розглянемо детальніше кожен із цих методів. Так, метод диверсифікації дозволяє зменшити обсяг сукупного ризику за рахунок розподілу коштів між різними активами, при цьому збільшується кількість видів ризику, які потрібно контролювати. Питання диверсифікації кредитних операцій частково регламентує НБУ за допомогою економічних нормативів. Метод резервування здійснюється шляхом формування резервного фонду на покриття непередбачених втрат за банківськими операціями. Резервування дозволяє уникнути негативного впливу на капітал банку, захищаючи акціонерів і клієнтів, а з іншого боку – покращує рівень фінансової стійкості банку. Методи страхування та резервування не мають на меті зменшення вірогідності вияву ризику, а спрямовані переважно на відшкодування матеріального збитку від цього [17, с. 88]. Для забезпечення надійного взаємозв’язку між загальними параметрами ризиків та капіталом, фінансовими ресурсами та фінансовими результатами банк має здійснювати моніторинг ризиків через відповідні механізми контролю. На цьому етапі потрібно стежити за дотриманням лімітів і працювати з індикаторами, які попереджають про можливість погіршення операції; інформацією про стан ринку щодо ознак та подій, які потенційно можуть вплинути на вартість активів банку. Спектр індикаторів є досить широким, так як банківський бізнес є багатогранним. Ключову роль в ризик-менеджменті відіграє клієнтський підхід, що визначає клієнтами і партнерами господарюючі суб’єкти, суспільні організації, банки-контрагенти. Кожний із названих клієнтів банку є носієм певного набору індикаторів виявлення ризику. Якщо говорити, наприклад, про фізичних осіб, то зміна соціального статусу, місця проживання, місця роботи, політичної орієнтації можуть сильно вплинути на банківські ризики (кредитний, ринковий, ліквідності). Ці індикатори більш-менш повно відображають зміну параметрів грошових потоків чи грошових фондів у приватних клієнтів банку. Щодо суб’єктів господарської діяльності, то неточність інформації, значні коливання цін, збільшення витрат, зменшення прибутку, неплатежі, зменшення обсягу продажів товарів підприємства, зміни у керівництві значно впливають на виникнення кредитного ризику, відсоткового, ринкового, ризику ліквідності. Дані індикатори свідчать про потенційні проблеми банків при роботі з суб’єктами господарської діяльності на початкових, оперативних і завершальних етапах вказують на необхідність зосередження уваги банку на можливій зміні його фінансових потоків. До сигналів ризиків банків-контрагентів відносять: підвищення політичної активності керівництва банку; нечіткі посадові функції штату; інформація про банк розкрита, але необ’єктивна; присутні коливання у виплаті дивідендів; а також часті емісії додаткових акцій. Банк має здійснювати оперативний кредитний моніторинг або контроль за виконанням договору, основною метою якого вважається виявлення проблемних кредитів. Ефективним методом кредитного моніторингу є схеми «особистого відвідування». Такі відвідування здійснюються кредитним інспектором, і це дає змогу особі, відповідальній за кредитний проект на місці оцінити умови й чинники, спроможні вплинути на кредитоспроможність позичальника. В управлінні кредитним ризиком перспективним методом є інструменти страхування, що включають страхування майна, прийнятого у заставу, а також страхування життя позичальника банку. Страхування майна є більш поширеною практикою в нашій країні порівняно зі страхуванням життя позичальника, проте останнє має поширюватися відповідно до розвитку системи довготермінового кредитування фізичних осіб на споживчі потреби [23, с. 230]. Для більш ефективного управління кредитним ризиком у Методичних рекомендаціях пропонується: створити і впровадити в експлуатацію систему внутрішніх кредитних рейтингів; на основі спостережень щоквартально обчислювати матрицю ймовірностей міграції кредитних рейтингів, оцінювати на її основі обсяг необхідних резервів під кредитні збитки у наступних періодах; проводити бек-тестування міграції внутрішніх кредитних рейтингів за максимально можливий період часу. Для того, щоб підвищити ефективність управління кредитним ризиком, банкам слід ретельніше підходити до системи лімітів та обмежень стосовно величини активів, які піддають визначеному ризику. Особливу важливою є величини «кредитної позиції» стосовно окремих контрагентів та їх частки в структурі балансу банку, зростання яких призводить до концентрації ризиків. Банку важливо зберегти адекватність величини валюти балансу грошовим потокам між банком і контрагентом. У випадку, коли клієнт переважає за даними параметрами, комерційний банк має зважено підійти до встановлення лімітів по видах фінансових інструментів при операціях із контрагентом. Окрім встановлення індивідуальних лімітів, необхідно належну увагу приділяти і встановленню галузевих, регіональних лімітів. Наступний метод, контроль ризиків, передбачає отримання об’єктивної інформації про ефективність політики управління ризиками та належне дотримання встановленого порядку і виконання процедур. У процесі внутрішнього контролю банк готує звіти, що передаються на перевірку керівництву. Перший рівень контролю – контроль служби ризиків, другий – контроль підрозділу внутрішнього аудиту [23, с. 231]. Основна мета ризик-менеджменту загалом зводиться до мінімізації або уникнення ризику. Варто зазначити, що наявність прямої залежності між прибутком і ризиком ускладнює чітке формулювання мети та її однозначність. Банк повинен орієнтуватися не лише на зниження ризиків, але й на пошук оптимальних рішень щодо підтримки компромісного та оптимального співвідношення між ризиком і доходом, що позитивно відображається на рівні його фінансової стійкості. Відповідальність за ефективність ризик-менеджменту лежить на самому банку, а тому він має стати складовою щоденної роботи менеджерів усіх рівнів. Комплексна система ризик-менеджменту дозволяє суттєво підвищити прибутковість банку та його інвестиційну привабливість і фінансову стійкість у цілому, що актуально у період інтенсифікації розміщення коштів іноземними інвесторами в банках України. Щодо системи управління ризиками, то ВАТ «Ощадбанк» може бути зразком для інших комерційних банків. У банку система ризик-менеджменту ґрунтується на затвердженій наглядовою Радою банку Концепції управління ризиками . З точки зору структурної організації, згідно Концепції, банк прийняв комбіновану модель управління ризиками, згідно якої управління відбуватиметься на трьох рівнях:
ВАТ «Ощадбанк» виділяє наступні ризики, які ідентифікує у своїй діяльності (Див. Табл.3.4): Таблиця 3.4 Ризики, які виділяє у своїй діяльності ВАТ «Ощадбанк»
З функціональної точки зору процес ризик-менеджменту у ВАТ «Ощадбанк» здійснюється на рівні підрозділів, де генеруються ризики, на рівні відокремлених структурних одиниць, що виконують функції нагляду і контролю за ризиками, а також на рівні керівництва банку. Ризик-менеджмент охоплює всі напрями діяльності даної банківської установи, які впливають на профіль ризиків, що передбачає прийняття рішень та вжиття заходів, спрямованих на уникнення, страхування, хеджування, встановлення лімітів або прийняття ризику. Концепція визначає підходи до побудови ефективної системи ризик-менеджменту банку; методи та підходи до управління фінансовими ризиками розкриваються у відповідних видах політики з управління фінансовими ризиками (ліквідності, процентним, валютним та ціновим). В рамках управління фінансовими ризиками правлінням та профільними комітетами банку встановлюються рівні прийнятності за кожним з перелічених фінансових ризиків. За оцінкою банку, основними ризиками, на які він наражається, є ризик ліквідності та кредитний ризик. Важливим моментом, який свідчить про належну увагу управлінню ризиками і ставить банк у приклад іншим є наявність окремого департаменту ризиків. Діяльність департаменту спрямована на ідентифікацію, аналіз, оцінку, моніторинг та контроль ризиків в банку та прийняття рішень з питань управління активами та пасивами банку в частині управління ризиками. Директор департаменту ризиків ВАТ «Ощадбанк» є членом Комітету з управління активами та пасивами та кредитного комітету банку. У межах своїх повноважень керівник департаменту ризиків має право «вето» в даних колегіальних органах. У випадку виникнення кризових ситуацій на фінансових ринках банк керується Процедурою антикризового управління у разі виникнення системної або близької до системної кризи ліквідності. Дана процедура визначає дії банку у разі виникнення кризових обставин, залежно від ступеню загрози. Основною метою управління в кризових умовах є забезпечення здатності банку покривати відтік грошових коштів за кризовим сценарієм [88]. Виходячи із вищесказаного, важливо визначити напрями вдосконалення систем управління ризиками в українських банках. Так, органам державної влади варто сприяти розвитку фінансового ринку в структурному (зміна структури фінансового ринку в бік збільшення частки фондового ринку) та інфраструктурному (розвиток кредитних бюро, рейтинґових аґентств тощо) контекстах; Національному банку України слід здійснювати наступні заходи:
• розглянути питання про резервування банками коштів під операційні ризики; • встановити жорсткі вимоги до функціонування комплексних систем ризик-менеджменту в найбільших та великих банках. Щодо середніх і малих банків, то дані функції можуть бути покладені на когось із штатних спеціалістів. Щодо комерційних банків, то їм для забезпечення функціонування систем ризик-менеджменту потрібно:
• забезпечити функціонування єдиного відділу ризик-менеджменту і його повної незалежності (структурної та фінансової) від підрозділів банку, що безпосередньо приймають ризики (фронт-офісів) та підрозділів, які реєструють факт прийняття ризику й контролюють його величину (бек-офісів). Щодо ВАТ «Ощадбанк», то у банківській установі ризик-менеджменту приділяється значна увага. Створено окремий департамент ризиків, розроблена Концепція управління ризиками. Вдосконалити дану систему у банку можна впровадженням і постійним оновленням інформаційної бази даних, яка потрібна для оцінки ризиків, зокрема значна увага повинна приділятися оцінці кредитоспроможності позичальників. 3.3. Управління кредитоспроможністю клієнтів як передумова забезпечення фінансової стійкості банку Банківський кредит є зручною і поширеною формою залучення капіталу. Для банку процес кредитування означає можливість отримати прибуток, причому зростання обсягу доходів банку прямо пропорційне зростанню обсягів наданих кредитів. Для позичальника – це можливість забезпечити фінансування своїх потреб: споживчих, пов’язаних з сезонністю виробництва або розширенням діяльності, заснуванням власної справи тощо. Бажання банків забезпечити максимальний прибуток та бажання позичальників вигідно отримати велику суму коштів стримується певними факторами, важливими з яких є забезпеченість кредиту, здатність повернути його з відсотками у визначений угодою термін, тобто кредитоспроможність. В свою чергу, кредитоспроможність позичальника визначається рядом умов, наявність яких є запорукою ефективності кредитного портфеля банку та, як наслідок, стабільності усієї фінансової системи. Нехтування правилами оцінки позичальника призводить до руйнівних наслідків, прикладом яких є сучасна фінансова криза. З іншої сторони, цю ситуацію можна вважати жорстоким уроком. Із нього слід винести, що такі принципи кредитування як забезпеченість, повернення і платність повинні виконуватися у будь-якому випадку. Це надає актуальності вивченню вітчизняного та міжнародного досвіду забезпеченості боргових зобов’язань позичальників та її документального підтвердження. У статті 546 Цивільного кодексу України зазначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням і завдатком. Крім того, договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення зобов’язань. Щодо кредитних відносин, то із вищезгаданих найчастіше застосовуються застава, гарантія і порука. Застава майна при цьому є однією із найбільш поширених форм забезпечення повернення банківського кредиту. Застава підтверджується договором застави, що укладається між позичальником і кредитором. Ця угода означає право останнього при невиконанні боргового зобов’язання отримати задоволення претензій із вартості заставленого майна. Порука також є формою забезпечення повернення кредиту. Аналогічно, порука оформляється договором, в якому поручитель зобов’язується перед кредитором другої сторони (позичальника) відповідати за виконання останнім свого зобов’язання повністю або частково. Поручитель пізніше має право пред’явити вимоги до позичальника щодо відшкодування виплаченої суми. Ще одним способом забезпечення зобов’язання є гарантії, тобто зобов’язання гаранта виплатити за позичальника визначену договором суму при настанні гарантійного випадку. Гарантія оформляється гарантійним листом, в якому обов’язково вказується строк зобов’язання, сума і договір, забезпеченням якого ця гарантія є [1]. Все частіше науковці вказують на те, що згадані у Цивільному кодексі види забезпечення зобов’язань є лише додатковим захистом кредиту. Зокрема, використання застави не знижує ризику невиконання позичальником своїх зобов’язань, вона лише дає кредитору можливість отримати кошти за своїми кредитними вимогами у випадку невиплати боргу. Законодавчо закріплені види забезпечення виконання зобов’язань не повинні бути першочерговою умовою надання банком кредитів, хоча їх присутність має бути обов’язковою у кредитній угоді. Згадані вище способи забезпечення ще називають традиційними. У зарубіжній практиці сьогодні ефективно використовують також інші, нетрадиційні способи забезпечення кредитних зобов’язань: страхування кредитів, акредитиви, лізинг, факторинг та форфейтинг. В умовах недостатньо розвиненого фінансового ринку ці способи не набули поширення в Україні. Разом з тим, їх використання забезпечує аналогічний традиційним способам забезпечення кредиту ефект – відшкодування збитків банків, спричинених невиконанням зобов’язань [52, с. 120]. Важливішу роль порівняно із видами забезпечення зобов’язань має відігравати оцінка якості і надійності позичальника, його кредитоспроможності. Це означає, що забезпеченість боргових зобов’язань повинна полягати не в покритті збитків банку, а в недопущенні цих збитків. При цьому виникає серйозна проблема достовірної оцінки кредитоспроможності позичальників. Українські банки при оцінці кредитоспроможності позичальників використовують Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затверджене постановою Правління НБУ від 06.07.2000 року. Оцінку кредитоспроможності позичальника виконують у два етапи. На першому етапі визначають показники, які характеризують фінансовий стан, а на другому здійснюють оцінку та узагальнення показників і визначають клас надійності позичальника. Крім того, комерційним банкам рекомендується враховувати такі суб’єктивні показники, як ефективність управління підприємством, ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та в галузі, наявність державних замовлень і державної підтримки позичальника, професіоналізм керівництва та його ділова репутація. За результатами проведеної оцінки підприємству відносять до одного з 5 класів за рівнем надійності [7]. В міжнародній практиці для оцінки кредитоспроможності застосовують схожі методики, які враховують як кількісні, так і якісні характеристики діяльності підприємств. Зокрема, при дослідженні забезпеченості боргових зобов’язань на основі надійності позичальника, широко використовуються послуги рейтингових агенцій Standard & Poor’s, Moody’s, Fitch Ratings. Зміна рейтингів того чи іншого підприємства значно впливає на настрої кредиторів, саме тому з’являються праці про корумпованість подібних агенцій. Не на їх користь говорить той факт, що вони не змогли вчасно дати сигнали про проблеми в світовій економіці в цілому. Можливо, це пов’язано зі застарілістю і не 100% достовірністю моделей оцінки, які раніше базувалися в основному на визначенні короткострокових ризиків. Разом з тим, рейтинги цих агентств користуються зараз шаленим попитом навіть більше, ніж раніше. Це пояснюється тим, що в умовах нестабільності кредитори намагаються використовувати всі можливі способи виявлення і мінімізації ризику неповернення коштів. Згадані рейтингові компанії є найвідомішими у світі, однак, у більшості розвинутих країн створені подібні установи. Законом України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» від 23 червня 2005 року передбачено створення в Україні бюро кредитних історій, мета яких полягає у збиранні, обробленні, зберіганні, захисті та використанні інформації, що складає кредитну історію суб’єктів господарювання [6]. На нашу думку, функціонування таких установ є більш, ніж потрібним. По-перше, зникне необхідність банків у дослідженні контрагентів, які вперше беруть у них позику. По-друге, наявність єдиної достовірної бази позичальників підвищить ефективність кредитної системи усієї країни і дозволить зменшувати ризики банків при укладанні кредитних угод. На жаль, кредитні бюро ще не набули значного поширення в Україні. Досі не створена дійсно єдина база, яка б містила максимально можливу кількість інформації про позичальників. Ускладнюють ситуацію ще деякі моменти. Так, між кредитними установами повинна існувати тісна кооперація у плані інформування про добросовісних чи навпаки, неплатоспроможних, позичальників. На даний момент вона не налагоджена. Як позитивний крок у цьому напрямку, можна розглядати створення Національним банком України єдиної інформаційної системи обліку позичальників, які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими банками. Станом на 01 лютого 2010 року договори з НБУ про участь в цій системі уклали 158 банки, сумарні активи яких складають близько 80 % від активів банківської системи України [81]. Залишається відкритим питання: чому створено реєстр проблемних позичальників, а реєстру позичальників із хорошою кредитною репутацією нема? На нашу думку, створення такої бази в сучасних економічних реаліях України є необхідним. Ще одним проблемним моментом оцінки надійності позичальника є недостовірність і непрозорість інформації, на основі якої вона здійснюється. Так, багато рейтингових компаній та банків як в Україні, так і за кордоном для оцінки надійності суб’єктів господарювання використовують: - фінансову звітність за 3-5 років; - річні звіти для інвесторів; - фінансовий прогноз на 3-5 років; - фінансову політику підприємства; - характеристику галузі та компанії [91]. Наведений вище список інформації може зменшуватися або збільшуватися залежно від виду кредиту і вимог конкретного банку або рейтингової агенції. Здається, що такий набір інформації є достатнім для того, щоб оцінити надійність позичальника. Проблема полягає в тому, що банк чи рейтингова агенція рідко перевіряє достовірність звітності чи іншої інформації потенційного позичальника, наражаючи на ризик не лише свій кредитний портфель, але й стабільність усієї фінансової системи країни. Натомість, суб’єкти господарювання для того, щоб отримати бажану суму коштів нерідко завищують свої доходи чи інші показники. У таких умовах жодна методика оцінки кредитоспроможності не матиме реального ефекту, а надійність позичальника як спосіб забезпечення боргових зобов’язань буде на другому плані порівняно із заставою, порукою та гарантією. Таким чином, перед тим, як оцінювати кредитоспроможність, необхідно перевірити достовірність даних, на основі яких така оцінка здійснюється. У вирішенні цього питання і полягає вдосконалення документального підтвердження платоспроможності. На нашу думку, не потрібно збільшувати список необхідних для отримання кредиту документів, які можуть більш точно показати здатність позичальника повернути взяті кошти. Це тільки ускладнить процес кредитування, зробивши його більш затратним та тривалішим. Натомість, вирішенням проблеми могло б стати уже згадане вище створення установи, завданням якої було б ведення єдиної бази про потенційних позичальників. Отже, забезпеченість боргових зобов’язань найчастіше пов’язують із зазначеними у Цивільному кодексі України заставою, порукою та гарантією. У закордонній практиці виділяють також страхування кредитів, лізинг, факторинг та форфейтинг. Однак, усі зазначені способи не зменшують ризик неповернення позичальником кредиту, а лише дають можливість банку покрити свої втрати. Першочерговим способом забезпеченості боргових зобов’язань повинна бути надійність позичальника, визначена на основі оцінки його кредитоспроможності. У світовій та вітчизняній практиці застосовуються різні методи оцінки здатності суб’єктів господарювання забезпечити свої зобов’язання. Більшість з них ґрунтуються на присвоєнні певного рейтингу чи класу за рівнем надійності. В Україні законодавчо передбачено створення бюро кредитних історій, які б створювали базу позичальників та їх кредитних історій. Однак поширення ці установи ще не набули, на даний момент їх функціонує 2. Також, Національним банком створено реєстр платників, які мають прострочені кредитні зобов’язання. Для вдосконалення існуючої системи оцінки надійності позичальників в Україні необхідно створити єдину інформаційну базу позичальників, яка міститиме не лише кредитні історії недобросовісних платників, але й позичальників, які є достатньо надійними. Це дозволить отримати ряд переваг для банків та позичальників. Щодо банків, то зникне необхідність у дослідженні контрагентів, які вперше беруть у них позику. Щодо позичальників, то їм не доведеться щоразу збирати увесь пакет документів, необхідний для отримання кредитних ресурсів. Таким чином, створення єдиної бази позичальників дозволить вдосконалити існуючу систему документального підтвердження їх платоспроможності та позитивно вплине на стабільність фінансової системи країни загалом. У такому випадку буде досягнуто компроміс між прагненням банків до максимального прибутку, бажанням позичальника вигідно отримати значну суму коштів та забезпеченням реальної ефективності кредитної системи. Оскільки зовнішні системи рейтингування та оцінювання кредитоспроможності позичальників ще не є розвиненими в Україні, на даний час ВАТ «Ощадбанк» потрібно сформувати ефективний внутрішній рейтинг клієнтів-позичальників на базі зарубіжного та вітчизняного досвіду банківських установ, а також підтримувати зв’язки з іншими банками з метою отримання та передачі інформації про потенційних позичальників. | ||||||||||||||||||||||||||||