Шпора. 1 1 Поняття міжнародного права як особливої системи права Поняття міжнародного права як особливої системи права
 Скачать 1.64 Mb.
|
|
13.7. 13.6. Дипломатичний протокол і дипломатичний церемоніал 13.6. Дипломатичний протокол і дипломатичний церемоніал Дипломатичний протокол і дипломатичний церемоніал — це система правил, традицій і умовностей в дипломатичній практиці. Цей інститут дипломатичного права виник в середні віки. Тоді під ним розуміли правила оформлення документів і ведення архівів. Пізніше до дипломатичного протоколу почали відносити питання церемоніалу і етикету. В даний час дипломатичний протокол і дипломатичний церемоніал дотримуються в різних випадках, зокрема:
На основі норм дипломатичного протоколу і дипломатичного церемоніалу проводяться дипломатичні прийоми ведеться дипломатичне листування, здійснюється представницька робота. Важливе значення мають візити державних діячів і делегацій. Залежно від програми перебування вони діляться на офіційні і неофіційні візити, ділові зустрічі, візити проїздом. Якщо глава держави здійснює офіційний візит в іншу державу то в аеропорту або на вокзалі його зустрічає член керівництва приймаючої сторони, піднімається прапор країни високого гостя і прапор держави перебування. Шикується почесна варта трьох видів збройних сил, оркестр виконує гімни двох країн. Главу іноземної держави представляють глави дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування, що прибули його зустрічати. Автомобіль глави держави по дорозі в його резиденцію супроводжує почесний ескорт мотоциклістів. Так само і при проводах високого гостя. У поїздці по країні главу іноземної держави супроводжує офіційна особа країни перебування. При зустрічах в конкретних місцях перебування на знак гостинності гостю підносять хліб. До неофіційних візитів відносяться приїзди високих іноземних гостей на відпочинок, лікування, з приватних справ, як гіся або туриста. У цих випадках протокольні і церемоніальні заходи не влаштовуються. Ділові зустрічі відбуваються при прибутті іноземних державних діячів на переговори, консультації, для участі в міжнародних конференціях, нарадах, на відкриття офіційних виставок для підписання важливих міжнародних договорів і тому подібне Частина церемоніальних заходів, передбачених при офіційних візитах, тут не передбачена. При візиті проїздом іноземний державний діяч часто обмежується перебуванням в аеропорту. Для зустрічі з ним туди прибуває рівний його статусу державний діяч країни перебування. Церемоніальні заходи тут мінімальні. У дипломатичній практиці вважається неприпустимим порушення норм дипломатичного протоколу і церемоніалу. Інакше можуть бути серйозні ускладнення двосторонніх відносин. Бували випадки, коли виникали збройні конфлікти між державами навіть через те, що не в тому порядку, не по рангу були розміщені дипломати за обіднім столом. Та все ж дипломатичний протокол відрізняється великою гнучкістю. Залежно від стану відносин між державами тому або іншому протокольному заходу можна додати відповідний відтінок. Наприклад, особливо відзначити урочистість того або іншого моменту або підняти рівень представництва певної зустрічі.  * * *  14.2. 14.1. Право міжнародної безпеки 14.1. Право міжнародної безпеки Міжнародна безпека — це світопорядок, в якому створені сприятливі міжнародні умови для вільного розвитку держав і інших суб'єктів міжнародного Міжнародну безпеку розуміють в широкому і вузькому значенні. Міжнародна безпека в широкому значенні включає комплекс політичних, гуманітарних, інформаційних екологічних і інших аспектів безпеки. Право міжнародною можна розглядати і в широкому плані як сукупність принципів і норм, регулюючих відносини суб'єктів міжнародного права з метою забезпечення політичної, військової, економічної, екологічної і інших видів безпеки. Міжнародна безпека у вузькому сенсі включає тільки її військово-політичні спекти. Право міжнародної безпеки— галузь міжнародного права що є системою принципів і норм, які регулюють військово-політичні відносини держав з метою забезпечення миру і міжнародної безпеки. Норми даної галузі направлені на забезпечення як міжнародної, так і національної безпеки. Джерелами права міжнародній є міжнародний договір, міжнародний звичай, обов'язкові вирішення міжнародних організацій, насамперед Ради Безпеки ООН. Основу права міжнародної безпеки складають загальновизнані принципи сучасного міжнародного права, зокрема:
Крім загальновизнаних принципів міжнародного права, право міжнародної безпеки має і свої, галузеві принципи. Принцип неподільності міжнародної безпеки. Життя показує, що будь-яка криза в одній частині земної кулі, будь то природні катаклізми, збройні конфлікти або акти міжнародного тероризму, відразу ж негативно позначається в інших його частинах. Держави ставлять перед собою завдання вдосконалення універсальної системи міжнародної безпеки, основи якої закладені Статутом ООН. Принцип незаподіяння шкоди безпеці інших держав припускає проведення такої зовнішньої політики держав, яка максимально враховує безпеку не тільки своєї держави але й світової спільноти. Безумовно, забезпечення національної безпеки держави — один з пріоритетів діяльності держави. В той же час кожна держава при виробленні і здійсненні зовнішньої політики держави мають максимально враховувати всі аспекти забезпечення безпеки як своїх союзників, так і міжнародного співтовариства в цілому. Принцип рівної і однакової безпеки Держава має забезпечувати свою безпеку, порівнюючи її з можливостями забезпечення безпеки інших держав. Мова йде про свого роду паритет безпеки. Проте реальна практика показує, що даний принцип застосовний тільки у відносинах між могутніми у військовому відношенні державами,наприклад постійними членами Ради Безпеки ООН. Що стосується держав, які не можна віднести до великих і могутніх, то часто по відношенню до них даний принцип не застосовувався. Події, коли США застосовували силу відносно Гренади (1983 р.), Нікарагуа (1984 р.), Югославії (1999 р.), Іраку (2003 р.), наочно показують, що далеко не всі керуються принципом рівної і однакової безпеки. 14.3. 14.2. Види міжнародної безпеки 14.2. Види міжнародної безпеки Розрізняють два види міжнародної безпеки: універсальну і регіональну. Обидва види міжнародної безпеки відносяться до колективної безпеки, тобто вони можуть бути тільки колективними зусиллями всіх або більшості держав світу або регіону. Види міжнародної безпеки : універсальна - заснована на системі міжнародних договорів, направлених на забезпечення міжнародної безпеки для всіх суб'єктів міжнародного права; регіональна - безпека в окремому регіоні. Універсальна система забезпечення міжнародної безпеки сформована в рамках Організації Об'єднаних Націй. Головним органом такого забезпечення є Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган в світі, якому на основі Статуту ООН надано право визначати, чи існує в світі загроза агресії, чи здійснюється така на ділі, які заходи необхідно зробити для того, щоб зберегти мир і забезпечити в повному обсязі міжнародну безпеку. Рада Безпеки ООН має право застосувати до агресора комплекс заходів, включаючи використання збройної сили, для того, щоб не тільки припинити агресію, але й створити умови для недопущення її в майбутньому. Проте застосувати ці заходи світова спільнота може тільки при єдності всіх держав — постійних членів Ради Безпеки ООН. Цей орган діє в постійному режимі і може своєчасно реагувати на запити держав, які стурбовані реальними загрозами їх безпеці. Регіональна міжнародна безпека заснована на механізмі функціонування ряду систем, зокрема, Європі – Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Колективна європейська безпека в рамках ОБСЄ почала формуватися в 1975 р., Саме тоді 33 європейські держави, а також США і Канада на вищому рівні підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЕ). Для європейського континенту підписання Заключного акту НБСЕ було важливим з двох причин. По-перше, в XX в. Європа була вогнищем двох світових воєн, що забрали більше 55 млн людських життів. Ініціатор обох світових воєн — Німеччина після Другої світової війни більше двох десятиліть проводила політику реваншизму, тобто прагнула до перегляду підсумків війни що завершилася в 1945 р. Європейські держави повинні були зробити все, щоб Європа не стала вогнищем і театром третьої світової війни. По-друге, не дивлячись на політичний, економічний, соціальний, культурний розвиток Європи, вона представлялася одним з найстабільніших регіонів, де один проти одного розташовувалися два могутніх військових блоки — Організація Варшавського договору (ОВД) і НАТО. Відносини між ними деколи складалися на межі початку військових дій (наприклад, в 1961 р., коли була споруджена Берлінська стіна). В рамках ОБСЄ відбулося шість зустрічей на вищому рівні і десять зустрічей на рівні міністрів закордонних справ. Їх результатом стало ухвалення великого числа документів, у тому числі і в сфері забезпечення колективної безпеки. Серед цих документів слід виділити Хартію європейської безпеки (1999 р.), в якій намічені шляхи, засоби і методи забезпечення безпеки в Європі. Колективна європейська безпека забезпечується також і в рамках НАТО. Ця система безпеки має одну незаперечну перевагу перед ОБСЄ. НАТО має в своєму розпорядженні могутні збройні сили, які можуть бути приведені в дію у разі загрози безпеці держав — членів НАТО або, як показує практика, виникнення регіонів нестабільності в Європі. Одним з прикладів створення основ регіональної колективної безпеки слугує підписання 25 квітня 2002 р. Документа про заходи зміцнення довіри і безпеки на Чорному морі. У поєднанні з Угодою про створення Чорноморської військово-морської групи оперативної взаємодії «Блексифор», яку чорноморські країни підписали також в квітні 2002 р., Документ по заходах довіри формує цілісний механізм військово-морської взаємодії в регіоні. Учасниками Документа є шість причорноморських держав: Росія, Болгарія, Грузія, Румунія, Туреччина і Україна. Особливе значення Договору полягає в тому, що вперше в практиці контролю військової сфери заходами довіри буде охоплена військово-морська діяльність. Зокрема, передбачається обмін різною інформацією, зокрема щорічними планами військово-морської діяльності і попередніми повідомленнями про заходи, що проводяться. Ряд розділів Документа присвячені розвитку військово-морської співпраці між чорноморськими державами. Документ набув чинності з початку 2003 р. Інший приклад формування регіональної системи колективної безпеці — в рамках Шанхайської організації співпраці (ШОС). Її учасниками є шість держав: Казахстан, Киргизія, Китай, Росія, Таджикистан і Узбекистан. ШОС веде активну діяльність в сфері забезпечення безпеки в регіоні розташування держав-учасників. Важливе значення в справі забезпечення міжнародної, регіональної і національної безпеки мають двосторонні домовленості між державами. 14.4. 14.3. Загальна безпека 14.3. Загальна безпека У основі загальної колективної безпеки покладено Статут ООН. Обмежимося вказівкою на характерні риси системи безпеки ООН. Перш за все звертає на себе увагу наголос на попередження загрози миру шляхом створення і підтримання всебічної системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість і жити разом, в мирі одна з одною, як добрі сусіди; розвивати дружні відносини і всесторонню співпрацю; створювати умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань. Першорядне значення для безпеки має заборона погрози силою або її застосування. Тільки ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або погрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує вжити заходів, передбачених Статутом. Щоб уникнути подальшого погіршення ситуації, Рада Безпеки перш за все може зажадати від сторін в конфлікті виконання тимчасових заходів, які не повинні наносити шкоду правам і вимогам учасників. Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки має право застосувати невоєнні заходи: зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушником. Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, то вона має право ухвалити рішення про застосування військових заходів. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени мають забезпечити готовність відповідних контингентів збройних сил. У таких випадках допомога Раді Безпеки надається Військово-штабним комітетом. Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Таке право - необхідний інститут будь-якої правової системи. Член суспільства має право у разі нападу використовувати наявні в його розпорядженні засоби захисту. Статут ООН підтвердив існування "невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад" (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно повідомлена про прийняті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вчинить заходів, необхідних для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, не виходити за межі необхідної оборони. У відповідь на локальний прикордонний конфлікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, і, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджене Міжнародним судом ООН в рішенні у справі "Нікарагуа проти США". Суд також відзначив, що постачання повсталих зброєю і запасами не може розглядатися як збройний напад. Останніми роками в практиці держав стало актуальним питання про існування права застосовувати силу для захисту своїх громадян в іншій державі. Цьому послужили події, пов'язані з висадкою ізраїльського десанта в аеропорту Ентеббе (м. Кампала, Уганда) для звільнення пасажирів захопленого терористами ізраїльського літака, спроба США звільнити персонал свого посольства в Тегерані, вторгнення США на Гренаду під приводом захисту своїх громадян, події в Осетії та Абхазії. Раніше таке право існувало і активно використовувалося великими державами. Нині його зміст обмежений, але навряд чи воно повністю скасоване. Застосування сили у такому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонене міжнародним правом. Воно не може розглядатися як направлене проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно має використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли немає інших шляхів врятування життя своїх громадян. Не тільки у зарубіжній, але і у вітчизняній літературі висловлюються думки на підтримку гуманітарної інтервенції у виняткових випадках. Разом з тим такі дії США, які мали місце відносно Ірану і Гренади, не сприяють зростанню авторитету даного права. У Статуті ООН мова йде також про право на колективну самооборону. Як до, так і після створення ООН держави укладали договори про взаємну допомогу і побажали їх зберегти. Цим і пояснюється включення відповідного положення в Статут ООН (ст. 51). Договори зазвичай містять ухвалу, згідно якій напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на останніх. Міжнародний суд в рішенні у справі "Нікарагуа проти США" обмежив право на колективну самооборону наступними умовами: держава, що зазнала нападу має офіційно заявити, що воно є жертвою збройного нападу; необхідним є також її звернення до союзної держави про надання допомоги в порядку колективної самооборони. Із сказаного виходить, що державам вдалося закласти досить міцні основи колективної безпеки. Питання полягає в тому, наскільки реальні перспективи їх реалізації. Є всі підстави вважати, що об'єктивних непереборних перешкод на шляху до досягнення мети не існує. 14.5. 14.4. Роззброєння і міжнародна безпека 14.4. Роззброєння і міжнародна безпека Під роззброєнням слід розуміти комплекс заходів, спрямованих на обмеження і зменшення озброєнь держав і військових блоків. Розрізняють універсальне і регіональне роззброєння. Перше проводиться в масштабах всієї планети Земля, друге — в межах окремих регіонів. У міжнародному праві склався принцип роззброєння. Він зобов'язує держави: 1) суворо дотримуватись чинних норм про роззброєння; 2) брати участь у договорах і заходах щодо роззброєння; 3) прагнути до вироблення нових норм з роззброєння. Питання роззброєння обговорюються і вирішуються в рамках ряду міжнародних форумів. Першим серед них слід назвати Генеральну Асамблею ООН, що розглядає загальні принципи роззброєння. Питаннями роззброєння займаються також Комітет з роззброєння і міжнародної безпеки (Перший комітет)и Комісія ООН з роззброєння. Єдиним багатостороннім переговорним форумом міжнародного співтовариства для вироблення угод по роззброєнню є Конференція з роззброєння. Конференція складається з 61 держави і діє на основі консенсусу. В рамках даної Конференції були підготовлені для підписання два документи: Конвенція про заборону хімічної зброї і Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. В XX ст. в багатьох державах з'явилася зброя масового знищення (ЗМЗ). Мова йде перш за все про бактеріологічну (біологічну), хімічну та ядерну зброю. Якщо таку зброю застосувати, то її жертвами стануть не десятки, а сотні мільйонів людей. Природно, виникло питання, як запобігти такиму цілком вірогідним подіям. Держави прийшли до єдино правильного рішення: укласти угоди про заборону і знищення або обмеження ЗМЗ. |