1 Історія медицини як наука і предмет викладання. Періодизація історії медицини і джерела її вивчення
 Скачать 0.79 Mb.
|
|
65 Медична освіта на теренах України у 18-19століттях. Становлення наукових медичних шкіл при університетах, наукових товариств медиків. Медичне просвітництво в Україні. У XVIII ст. після створення медико-хірургічних шкіл при великих шпиталях, а також відкриття медико-хірургічних академій в С.-Пе¬тербурзі і Москві медична допомога у військах в організаційному і професійному плані набула нового значення і була піднесена на значно ви¬щий якісний рівень. Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини Андрея Крупинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було до¬ручено створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної освіти. У своїх меморіалах від 30 травня та 30 серпня 1773 року Андрей Крупинський з болем і гіркотою констатував, що че¬рез відсутність дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у королівстві медичних на¬вчальних закладів. На його клопотання губернатор граф Ан¬тоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з яким у Львові почалось читання лекцій з усіх галузей медичної науки для осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою, але не мали дипломів. Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму Одбулося 1 жовтня 1773 року. Цей день ознаменував зарод¬ження середньої медичної освіти на західноукраїнських зем-лях. Навчання в колегіумі було безкоштовним. Більш того, слу¬хачі перебували на повному утриманні землевласників, які ске¬рували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по одному гульдену на тиждень. Слухачами коле¬гіуму могли стати фізично здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до 30 років. Звичайно, підбирали інтелекту¬ально розвинених, які відзначалися милосердям та любов'ю до акушерської справи. За статутом навчання в колегіумі тривало один - три роки. При колегіумі діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.При такій системі освіти відчувалась гостра нестача се¬реднього медичного персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи взагалі працювали без се¬реднього медичного персоналу, а у великих - на одного ліка¬ря припадав лише один середній медичний працівник. У зв'яз¬ку з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізер¬ною. В клініках єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету медичними сестрами пра¬цювали переважно монашки, які недостатньо володіли навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими. Однією з найяскравіших особистостей серед вітчиз¬няних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Широко відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Євро¬пи обрали його своїм почесним членом, за винятком Пе-тербурзької Академії наук. Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов в історію вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з акушерства "Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле" користувалося багато поколінь лікарів та акушерок. Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший підручник з педіатрії "Педіатрика" Степана Хотовицького. Страсбурзький університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу, відому під назвою "капсула Шумлянського—Боумена". Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав найвищі на ті часи медичні пости в державі. Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургіч¬на допомога на полі бою. її надавали цирульники. Існува¬ли цехи-об'єднання цирульників у м. Львові, Києві, Луць¬ку. У статуті Київського цеху цирульників писалося: "Май¬стерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і заошкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у вириванні зуба та вилікуванні фран¬цузької і шолудної хвороб .". Хворих та поранених продовжували лікувати у шпита¬лях, які існували при братствах і монастирях, як, наприк¬лад, шпиталь при Трахтемирівському монастирі, де ліку¬валися поранені козаки. Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими епідеміями зумовила появу госпіталів, ка¬рантинів, аптекарських городів, польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи — навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. 66 Медичне забезпечення населення в Російській імперії у 18-19 століттях. Земська медицина Розвиток земської медицини Таким чином, ця стратегічно важлива галузь людської діяльності потребувала ретельної уваги з боку держави. У 1870 р. 70 повітових земcтв України витратили на народне здоров’я 300 тис. крб, а в 1912 р. – вже 10 млн крб. Фінансування земських медичних закладів відбувалося за рахунок загального оподаткування населення; лікування було безкоштовним, лише деякі земства збирали незначну оплату. Ріст земської медицини наведено в таблиці. Теоретичні і практичні підстави для розвитку земської медицини дали праці і досвід Харківського медичного товариства та проект організації медичної допомоги, вироблений Полтавським земством. У 1865 р. полтавські губернські земські збори обрали медичну комісію для розробки питання про формування медичної допомоги населенню. Комісія оприлюднила свою роботу у вигляді книги й надіслала її журналам, губернським земствам, медичним товариствам, університетам, приватним особам. Отримав цю працю полтавчан і М.І. Пирогов, який схвалив пропозиції Полтавського земства. Авторами проекту були 32-річний предводитель губернського дворянства князь М.О. Долгоруков та полтавський лікар А.М. Жуковський. Представник відомого в Російській імперії княжого роду М.О. Долгоруков як хірург брав участь у Кримській війні 1853-1856 рр. У віці 27 років він полишає службу на посаді чиновника особливих доручень при військовому міністрі й поселяється у Полтаві. Саме М.О. Долгоруков у промові на Полтавських губернських зборах 1-го скликання виклав тезу про безкоштовне лікування селян та відшкодування коштів для придбання ними ліків, підкреслював необхідність проведення санітарно-епідемічних заходів, маючи на меті оздоровлення населення та запобігання епідеміям. Варто звернути увагу на молодість цієї людини і в той же час на вміння мислити стратегічно, по-державному. Практична основа народної медицини На той час Полтавське земство було головним місцем витоку землеробів, губернія нещодавно була закріпачена й мала високу щільність населення, якому конче була потрібна медична допомога. Тому тут санітарне спрямування земської медицини було синтезом діяльності дільничних лікарів з лікування та запобігання хвороб. Місцевість, куди скеровувався відтік робочих рук з Полтавщини, знаходилася на півдні України. Там на щойно заселених степах створювалося підгрунтя майбутнього капіталістичного розвитку імперії. І тому в Херсонській губернії, як районі притоку селян з півночі України, започаткувалась санітарна організація, що стала прикладом для наслідування всієї земської медицини Російської імперії. Людський потік у цей регіон не припинявся. Тисячі селян скупчувалися у великих економіях, на вузлових залізничних станціях. Усе це викликало загрозу спалахів епідемій та занесення інфекційних хвороб з інших, більш відсталих у цьому сенсі місцевостей. На цих підвалинах санітарно-статистичні та соціально-гігієнічні дослідження на Херсонщині поглиблювалися, вдосконалювалися. Праця земців Причорномор’я – саме так цілком правомірно назвати лікарів земської медицини Херсонщини, Таврії та Катеринославської губернії – заклала практичну основу дійсно народної медицини. Перший завідувач санітарного бюро Херсонської губернії М.С. Уваров разом з І.О. Дмитрієвим розпочали розробку номенклатури хвороб і системи земської медичної статистики, прийняті у подальшому на VII Пироговському з’їзді в Казані. На Херсонщині зросла славетна когорта піонерів земської медицини, таких як М.І. Тезяков, С.М. Ігумнов, В.В. Хижняков, М.В. Герман, О.В. Корчак-Чепурківський, Є.І. Яковенко. Традиції херсонської земської медицини підтримувалися й земськими медиками Катеринославщини. Катеринославське товариство лікарів промислових підприємців, якому передував I губернський з’їзд гірничозаводських, фабричних і рудничних лікарів, стикалося з дещо іншими проблемами, аніж херсонці. Придніпровський південний край мав свою специфіку. Тут швидко народжувались нові міста й містечка, відбувалася індустріалізація історичного Дикого Поля, будувалися металургійні та металообробні заводи, стрімко зростала кількість залізорудних та вугільних копалень. На шахтах не існувало медико-санітарного обслуговування, житло рудокопів було яскравою ілюстрацією антисанітарії. Така ситуація потребувала змін у законодавстві. Тож 2 липня 1903 р. Державна Дума прийняла закон «Про грошову компенсацію потерпілим від нещасних випадків робітникам та службовцям, а також членам їхніх родин на підприємствах фабричнозаводської, гірничої та гірничозаводської промисловості». Це був крок на шляху до прогресу. Але розмір компенсації визначався лікарем. На превеликий жаль, ні лікарі промислових підприємств, ні міські та повітові лікарі не були авторитетами для робітників, бо не мали необхідних знань для виконання кваліфікованої експертизи, нерідко виникали конфлікти, що потребували судового втручання. І для цього при Катеринославському земстві було створено консультаційне бюро. Значна частина роботи лікарів промислових підприємств була спрямована на функціонування консультаційного бюро. В.В. Правдолюбов, С.А. Барський, О.М. Винокуров, І.М. Кавалеров, О.І. Дацков внесли посильний вклад у розвиток земської медицини Катеринославщини на зламі XIX і XX століть. Земська медицина на Київщині На Київщину земська медицина завітала з запізненням – на початку XX століття, але ще у далекі 1805-1811 рр. киянином Д.П. Журавським був розроблений медичнотопографічний опис повітів Київської губернії, і ці соціально-статистичні роботи свого часу були помічені М.Г. Чернишевським. Професор Київського імператорського університету св. Володимира В.О. Субботін уперше в Російській імперії очолив кафедру гігієни, медичної поліції, медичної географії і статистики (1871). Перша санітарна станція у Києві з’явилася в 1891 р., а через 2 роки український олігарх тих часів М.О. Терещенко своїм коштом засновує «Чорноробну лікарню» для сірого люду (сьогодні це Київська міська дитяча поліклініка №14). Мине ще 10 літ, і 1903 року на наших землях, що перебували під австрійською короною Франца-Йосипа II, майбутній митрополит Української греко-католицької церкви граф Андрій Шептицький за свої гроші збудує у Львові «Народну лічницю», яка мала амбулаторію «Дарова поміч» і де головним лікарем працював голова Українського лікарського товариства (УЛТ), доктор медицини Є. Огаркевич, водночас він же редагував друкований орган УЛТу «Здоровлє», закликом якого було: «У здоровому тілі – здорова душа, де сила, там воля витає!». 1 лютого 1909 у Львові відбувся I Український просвітньо-економічний конгрес, на якому Є. Огаркевич ініціював створення медичної секції і виголосив доповідь «Суспільно-санітарні потреби сільського люду». Хоча західноукраїнські землі й оминула земська доба, проте і в цьому краї існував рух, схожий на земський. Користуючись більшовицькою статистичною методологією, варто зазначити, що у 1913 році Україна посідала перше місце в Російській імперії за приростом населення – 20,7 осіб на 1000 душ населення. Тож нічого дивуватися тому факту, що за переписом населення СРСР 1926 року перше місце серед етносів Радянського Союзу займали українці – 81,2 млн чоловік. Кількість росіян (77,8 млн) була на 3,5 млн меншою. І це не враховуючи українців Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. За даними ж 1869 р. у Російській імперії було зареєстровано 12,5 млн українців, Ще 2,5 млн українців мешкали на той час в Австро-Угорщині. За неповні шістдесят років майже вшестеро побільшало українців, не дивлячись на декілька воєн та революцій! Це реформи, зокрема медичні, проведені у суспільстві, дали такі позитивні результати. Ми ж іще й досі не осягнули величі тієї титанічної праці, яку протягом півстоліття провела земська медицина. Але ж куди ми поділися, братове-українці? 67 Основні принципи державної системи охорони здоров'я. Досягнення системи охорони здоров'я України за радянський період (1917-1991). Четыре основных принципа главенствовали в организующейся тогда системе здравоохранения. Во-первых, медицина должна была носить государственный характер. Во-вторых, медицина должна иметь профилактическое направление. В-третьих, медицина должна была привлекать население для активного участия в охране общественного здоровья. В-четвертых, медицина должна была пропагандировать необходимость единства научной медицины и здравоохранительных профилактических мер. После относительной стабилизации ситуации правительство стало уделять наибольшее внимание развитию высшего медицинского образования и подготовке квалифицированных кадров. Лишь через несколько лет, когда пополнились ряды квалифицированных медицинских работников, медицина вернулась в русло профессионализма, и участие широких слоев населения в общественном медицинском просвещении перестало быть необходимостью. В то время нужно было вести работу по объединению практической деятельности в области здравоохранения и медицинской науки. По всей стране, несмотря на тяжелую экономическую и политическую обстановку, проводилась массовая организация научно-исследовательских институтов и лабораторий государственного значения. В 1918 г. был создан ученый медицинский совет, который занимался развитием высшего медицинского образования, судебно-медицинской экспертизы, составлением государственной фармакопеи и многими другими вопросами. При активном участии совета был открыт Государственный институт народного здравоохранения, в состав которого были включены 8 научно-исследовательских институтов, занимающихся вопросами санитарно-гигиенической обстановки, тропических болезней, микробиологией и т. д. По всей России начиная с 1918 по 1927 гг. было открыто более 40 научно-исследовательских институтов, среди которых был и Саратовский институт микробиологии и эпидемиологии (1918 г.). Наука и практика слились воедино, ибо новые научные открытия тут же внедрялись в практическое использование, а наблюдение и борьба с массовыми заболеваниями помогали создавать новые научные принципы и задачи. В области высшего медицинского образования новшеством было то, что с 1930 г. все медицинские факультеты страны отделились и стали медицинскими институтами, которых к 1935 г. по всей стране было 55. В их состав включали фармацевтические, педиатрические, стоматологические факультеты, что способствовало образованию первых медицинских университетов, а также была введена ординатура по клиническим кафедрам и аспирантура. 68 Внесок вчених України в розвиток медичної науки у дорадянський період Данило Самійлович Самойлович (справжнє прізвище — Сушковський; народився 22 грудня 1744[1], село Янівка[2] — 20 лютого 1805, Миколаїв) — український медик, засновник епідеміології в Російській імперії, фундатор першого в Україні наукового медичного товариства. Був військовим лікарем діючої армії в російсько-турецькій війні ,який згодом понад 20 років працював головним лікарем Катеринославського намісництва.Першим довів можливість протичумного щеплення. Самойлович першим у світі встановив, як передається чума. Відкинув міазматичну теорію походження цієї хвороби і довів контагіозність чуми (тобто, що зараження чумою відбувається при безпосередньому контакті з хворими або зараженими предметами). Запропонував щеплення ослабленою вакциною, заклав основи власної системи протичумних заходів і успішно їх застосовував. Переконаний, що чума — інфекційна хвороба, він уже 1771 року пропонував різні засоби дезінфекції речей хворих на чуму, зокрема одягу; прищепив собі заражений матеріал, взятий від людини, яка одужувала після захворювання чумою. У Херсоні та Кременчуці 1784 року Самойлович з успіхом використав свою систему протиепідемічних заходів, внаслідок чого кількість тих, хто одужав, досягла небувалого для тих часів рівня, що викликало широкий інтерес і захоплені відгуки у світовій медичній пресі. У Кременчуці вперше в світовій практиці він започаткував деякі епідеміологічні експерименти, якими спростував думку про можливість зараження чумою через повітря. Одним із перших у Європі широко практикував розтини померлих від чуми, здійснив першу в Росії (а, можливо, і в Європі) спробу виявити збудника чуми, існування якого передбачав. Разом з іншими українськими вченими-медиками (О. Шумлянським, С. Андрієвським, П. Шумлянським, М. Тереховським та іншими) опрацював методику, навчальні програми та плани для медичних шкіл. Васи?ль Ю?рійович Ча?говець (* 18 (30) квітня 1873, хутір Патичис — † 19 травня 1941, Київ) — український радянський фізіолог, один з основоположників електрофізіології. Дійсний член АН УРСР (1939). Народився 18 (30 квітня) 1873 року на хуторі Патичисі Роменського повіту Полтавської губернії (нині Сумська область). Після закінчення Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі в 1897 році — військовий лікар. У 1903—1909 роках займався фізіологією в лабораторії І. П. Павлова у Військово-медичній академії. З 1910 року професор і завідувач кафедрою фізіології медичного факультету Київського університету (пізніше Київського медичного інституту). Могила Василя Чаговця Помер 19 травня 1941 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка №13-1, ряд 4, місце 3 Праці Чаговця присвячені питанням застосування теорії електролітичної дисоціації, запропонованої С. Арреніусом; виявлення фізико-хімічного характеру електричних потенціалів у живих тканинах та механізму їх електричного подразнення; застосування математичних методів у біології, електронаркози тощо. Приділяв багато уваги виготовленню в Україні електрофізіологічної апаратури. Головні праці: Нарис електричних явищ на живих тканинах з точки зору новітніх фізико-хімічних теорій, вип. 1-2, СПб, 1903-06 (дисертація); До питання про дію деяких отрут на живлені Локковською рідиною м'язи теплокровних (Фізіологічна лабораторія СПб Жіночого медичного інституту). Феофі?л (Теофі?л) Гаври?лович Яно?вський (12 (24) червня 1860, Миньківці — †8 липня 1928, Київ) — український лікар-терапевт, дійсний член Всеукраїнської академії наук (від 1927 року). Батько Яновського Віктора Феофіловича. Народився 12 червня 1860 року у селі Миньківцях (тепер Дунаєвецького району Хмельницької області) в родині нащадка козацько-дворянського роду. Закінчив Третю гімназію, в 1884 році медичний факультет Київського університету і спеціалізувався в Києві, Берліні (лабораторія Р. Коха), Парижі (лабораторія Л. Пастера) та Лейдені. Після повернення до Києва заснував в Олександівській лікарні першу в місті бактеріологічну лабораторію для застосування бактеріологічної методики діагностування туберкульозу. В 1890 році захистив докторську дисертацію. В 1893 році брав активну участь у приборканні епідемії холери[1]. Був професором терапевтичної клініки Одеського Університету і лікарської діагностики Київського університету (1905–1921) та Київського медичного інституту (1921–1928). 12 жовтня (29 вересня) 1918 головував в Києві всеукраїнським з'їздом лікарів. У 1927 році першим серед лікарів обраний академіком Української академії наук де і викладав. Помер 8 липня 1928 року о 23 годині 45 хвилин. Похований 10 липня в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 20, ряд 14, місце 13). Автор 62 праць з питань інфекційних хвороб, туберкульозу, захворювань легень, нирок, шлунково-кишкового тракту, патології кровообігу тощо, у тому числі низки монографій. Створив українську школу терапевтів, був членом багатьох наукових товариств. Обирався депутатом Київської міської Ради. На I з'їзді терапевтів УРСР (Харків, 1926) він був обраний довічним головою всіх майбутніх з'їздів терапевтів республіки. Був редактором 1-го видання Великої Медичної Енциклопедії, членом редколегії журналу «Лікарська справа». За його ініціативою засновано на Київщині та в інших містах України багато протитуберкульозних закладів санаторного типу. |