Треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - це ймовірні суб’єкти спірного матеріального правовідношення, які для захисту самостійних прав щодо предмета спору вступають у процес, що вже виник між позивачем та відповідачем. Вони характеризуються наступним:
вступають у вже розпочатий процес шляхом подання позову. Положення статей 123 (Зустрічний позов) і 124 (Форма і зміст зустрічної позовної заяви) ЦПК застосовуються до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, у якій відкрито провадження (ст. 125 ЦПК);
втручаються у спір, що вже виник між сторонами;
їх інтереси, як правило, суперечать інтересам сторін;
заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Самостійність вимоги третьої особи визначається перш за все тим, що її позов має свій предмет і свою підставу. Предмет спору – матеріальні правовідносини між сторонами, а також між сторонами і третьою особою;
відстоюють у процесі свої інтереси, тобто претендують на предмет спору, а тому їх юридична заінтересованість має особистий характер;
вступають у справу, пред’явивши позов до однієї або до двох сторін. Відповідачами за позовом третьої особи є або обидві сторони, або ж лише відповідач, якщо позивач є неналежним і не бажає відмовлятися від позовних вимог, а третя особа є ймовірно належним позивачем:
позов про присудження (про витребування речі) пред’являється до особи, в якої знаходиться ця річ (до відповідача);
позов про визнання права пред’являється до особи, яка стверджує, що це право належить їй (до позивача);
позов про присудження, коли невідомо, кому належить право на річ пред’являється до позивача і відповідача.
користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.
Вступ у процес третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, має супроводжуватися визначенням судом її статусу – постановлення ухвали про прийняття позову третьої особи. Процесуальні права і обов’язки такої особи виникають уже з моменту подання позовної заяви.
Суд зобов’язаний забезпечити третій стороні однакові процесуальні можливості з первісними сторонами для захисту суб’єктивного права, роз’яснити право заявити клопотання про розгляд справи спочатку (ч.2. ст.34 ЦПК).
28. Статус третіх осіб без самостійних вимог щодо предмету спору.
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів.
Одна й та ж особа може брати участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони, але на боці однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.
Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у результатах розгляду судом справи між сторонами визначається тим, що постановлене судом по такій справі рішення може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між ними і сторонами – вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін, тобто між третьою особою і позивачем існують певні матеріально-правові відносини.
Юридичний інтерес третьої особи без самостійних вимог полягає у встановленні юридичних фактів.
Матеріально-правова заінтересованість третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору є опосередкованою заінтересованістю в ухваленні позитивного рішення щодо тієї особи, на стороні якої вона виступає, і полягає в забезпеченні в майбутньому захисту своїх прав та інтересів стосовно однієї із сторін.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін (ст.35 ЦПК). Вони характеризуються такими ознаками:
відсутність самостійної вимоги щодо предмета спору;
вступ у вже розпочату справу та участь у ній на стороні позивача чи відповідача;
наявність матеріально-правового зв’язку лише з тією особою, на стороні якої третя особа виступає;
захист третьою особою інтересів тієї особи, на стороні якої ця третя особа виступає, оскільки рішення у справі може в майбутньому вплинути на її права й обов’язки стосовно однієї із сторін;
поєднання захисту інтересів тієї особи, на стороні якої виступає третя особа без самостійних вимог, із власною заінтересованістю (тобто третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, виступає в цивільному процесі на захист інтересів іншої особи, але від свого імені).
Підставами участі в процесі третіх осіб без самостійних вимог є:
загальна підстава: опосередкована юридична заінтересованість у матеріальних правовідносинах, що входять до сфери судового розгляду;
спеціальна підстава: залежить від категорії справи (наприклад, можливість виникнення регресного зобов’язання (ст.1191 ЦК).
Підстави вступу у процес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору:
з власної ініціативи;
за ініціативою суду;
за клопотанням сторони.
29. Відмінність третіх осіб від співучасників.
Треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору відрізняються від співпозивачів наступним:
Треті особи вступають у процес, що вже виник, а співпозивачі можуть одночасно порушити справу;
Вимоги, що пред’являються співпозивачами, не виключають одна одну. Задоволення чи відмова в задоволенні вимог одного із співпозивачів не впливає на вирішення інших вимог. Вимоги позивача і третьої особи виключають одна одну повністю або частково.
Вимоги співпозивачів завжди спрямовані до протилежної сторони. Вимоги третьої особи можуть бути спрямовані до відповідача за позовом такої третьої особи, якою може бути як відповідач, так і позивач за первісним позовом.
Треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору відрізняються від співучасників наступним:
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, вступають у процес, не пред’являючи позовної заяви та не заявляючи позовних вимог;
Треті особи мають не пряму, а опосередковану матеріальну заінтересованість у результаті розгляду справи;
Треті особи не мають процесуальних прав, направлених на розпорядження предметом спору: зміна підстави та предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог, відмова від позову, визнання позову чи укладення мирової угоди, право на вимогу примусового виконання рішень
30. Поняття та значення представництва в цивільному процесі, його особливості.
Представництво у цивільному процесі – це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння суду у всебічному, повному і об’єктивному з’ясуванні обставин справи, у постанов ленні законного і обґрунтованого рішення.
Процесуальний представник діє у цивільному процесі від імені і в інтересах іншої особи у межах наданих нею повноважень.
Значення представництва в цивільному процесі полягає у виконуваних ним функціях:
захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво);
представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». В деяких державах здійснення правозаступництва відокремлене від представництва.
Особливості представництва у цивільному процесі полягають у тому, що:
правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві у громадській організації, факті родинних зв’язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Так, відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Правовідносини між судом і представником є процесуально-правовими (ст.38-44ЦПК).
31. Види представництва.
У навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види:
За ступенем обов’язковості:
Обов’язкове – передбачене законом в силу службових обов’язків;
Факультативне – необов’язкове.
За способом виникнення:
Добровільне (факультативне);
Необхідне (обов’язкове).
За ознаками осіб, інтереси яких представляють:
Представництво сторін (позивача і відповідача);
Заявників і заінтересованих осіб;
Третіх осіб (із самостійними вимогами і без самостійних вимог);
Органів державної влади, місцевого самоврядування, профспілок, ін. організацій, які захищають права інших осіб.
За ознаками осіб, які є представниками:
Адвокатами;
Уповноваженими профспілок та ін. громадськими організаціями;
Громадянами, які допущені судом до представництва конкретної особи по конкретній справі;
Юрисконсультами та іншими представниками організацій;
Батьками, опікунами, піклувальниками;
Співучасниками.
За підставами виникнення:
Добровільне (договірне) – у його основі лежить договір, а повноваження підтверджуються довіреністю;
Законне – представництво по справах недієздатних і обмежено дієздатних осіб;
Громадське – представництво сторін і третіх осіб у суді. Можуть бути уповноважені організації, яким за статутом або положенням надано право представляти інтереси цих організацій.
Неоднозначність поділу на види процесуального представництва можна пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього питання. Так, ст. 38 ЦПК України прямо ці види не називає, проте її аналіз дає змогу зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Стаття 39 ЦПК України називає третій вид — законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити зі змісту ст. 38 ЦПК України, представництвом громадян.
32. Законне представництво.
Законне представництво – це представництво по справах недієздатних і обмежено дієздатних осіб. Законними представниками є:
батьки. Підстави для представництва – факт походження, що підтверджується:
паспортом,
свідоцтвом про народження неповнолітніх дітей;
опікуни і піклувальники по справах опікуваних і підопічних. Підстава для представництва – факт призначення їх опікунами і піклувальниками, що підтверджується посвідчуючим документом органу опіки та піклування, яким є рішення про опіку і піклування, прийняте державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських чи районних у містах сільських і селищних рад (ст. 215 СК України).
усиновителі по справах усиновлених. Підстава для представництва – факт усиновлення, що підтверджується документом (судовим актом) про усиновлення.
Законні представники мають вчиняти всі ті процесуальні дії, виконувати які могли б особи, яких вони представляють, якщо вони мали б цивільну процесуальну дієздатність. Окрім того, без окремих на те повноважень виконувати розпорядчі дії, визначені ст. 44 ЦПК України, за окремими випадками передбаченими статтями 68, 70, 71 ЦК України. Стаття 68 ЦК України забороняє опікуну, а ч. 3 ст. 7 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІП батькам іособам, які їх замінюють, без дозволу органів опіки та піклування укладати угоди, зокрема договори, які підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації; відмовлятися від належних підопічному майнових прав, ділити майно, розділяти чи обмінювати житлову площу, видавати письмові зобов'язання тощо. Органи опіки та піклування мають право, якщо це необхідно для захисту прав підопічних, обмежити право одного з батьків або опікуна (піклувальника) розпоряджатися вкладом, внесеним будь-ким на ім’я підопічного.
Опікуну та піклувальнику, їхнім дружинам і близьким родичам забороняється укладати з підопічним договори, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички (ч. 1 ст. 68, ст. 70 ЦК України). Вони також не мають права представляти осіб, які перебувають у них під опікою та піклуванням, при укладенні угод або веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їхніми
33. Договірне представництво.
Договірне представництво – це представництво, в основі якого лежить договір. Договірними представниками є:
адвокати, які представляють інтереси сторін і третіх осіб. Підстава: договір доручення на ведення справи в суді між представником і організацією адвокатів, адвокатом та довіреність;
юрисконсульти, які представляють інтереси підприємств, організацій, установ, ґрунтуючись на трудовому договорі. Підстава: довіреність або інший документ про повноваження;
окремі громадяни, які представляють інтереси сторін і третіх осіб у суді:
працівники підприємств, організацій, установ – по справах цих підприємств, організацій, установ;
один із співучасників за дорученням інших співучасників (ч.3 ст. 32 ЦПКУ);
інші особи, допущені судом, який розглядає справу.
Не можуть бути договірними представниками:
особи, які не досягли повноліття;
особи, які не мають цивільної процесуальної дієздатності і правоздатності;
адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням встановлених законом правил, а також особи, щодо яких припинена дія свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю або воно анульовано. Виняток: випадки, коли вони є законними представниками, представниками по справах організацій, де вони працюють, представниками інтересів співучасників за своєю справою.
судді, слідчі та прокурори. Виняток: випадки, коли вони є законними представниками або представниками відповідного суду чи органів прокуратури, які є стороною у справі, або співучасниками у справі (ч.2.ст. 41 ЦПКУ);
34. Права і обов’язки судового представника.
Цивільний процесуальний представник зобов’язаний сумлінно вести справу у суді, користуватися належними йому правами і виконувати цивільні процесуальні обов’язки. Права судового представника є аналогічними правам особи, інтереси якої він представляє, а саме:
У суді першої інстанції:
право на відкриття цивільної справи (ст. 38 ЦПК), подача позовної заяви – у справах позовного провадження або заяв у справах окремого провадження;
право на збирання та вивчення матеріалів справи;
на стадії досудового розгляду: право на участь у попередньому судовому засіданні (ст.130 ЦПК); порушувати питання про сприяння у витребуванні доказів, забезпечення доказів і позову (ст. 131, 133, 137 ЦПК); про зміну способу забезпечення позову та його скасування (ст. 154 ЦПК); подавати заперечення проти позову (ст.28, 123 ЦПК); вчиняти інші процесуальні засоби захисту (ст. 27,31 ЦПК); подати зустрічну позовну заяву (ст. 119, 120 ЦПК);
на стадії судового розгляду: право знати склад суду, прізвища спеціаліста, експерта, перекладача, секретаря судового засідання (ст.166 ЦПК) і заявляти їм відвід за наявності підстав (ст. 20-22 ЦПК); заявляти клопотання про витребування доказів та інші; подавати заяву про зміну предмету чи підстав позову, про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державної влади, місцевого самоврядування, заміну неналежної сторони та ін.
У провадженнях по перевірці законності та обґрунтованості судових рішень:
на стадії апеляційного провадження: право на подання апеляційної скарги або заяви (ст.44, 294, 295 ЦПК); доповнювати, змінювати, відкликати чи відмовлятися від апеляційної скарги чи заяви (ст.300 ЦПК); приєднуватися до апеляційної скарги як представник співучасників, третіх осіб (ст.299 ЦПК); давати пояснення на апеляційну скаргу або заяву, як представник осіб, які беруть участь у справі, виступати в дебатах (ст.298, 304 ЦПК); укласти мирову угоду (ст. 306 ЦПК); здійснювати інші дії (ст. 27, 31, 33, 306, 318 ЦПК).
на стадії касаційного провадження: подавати касаційну скаргу (ст. 326 ЦПК); як представник співучасника чи третьої особи приєднуватися до касаційної скарги (ст.329 ЦПК); доповнювати, змінювати або відмовитися від касаційної скарги (ст.44, 330 ЦПК).
на стадії перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами: загальні повноваження (ст.44 ЦПК).
|
Скачать 1.04 Mb.