Факти, що не підлягають доказуванню, - це факти, щодо яких не здійснюється процесуальна діяльність, оскільки вони відповідно до законодавства є визнаними сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі (ст. 61 ЦПК). До таких фактів відносяться:
обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;
загальновідомі факти: обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі й складу суду. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу;
преюдиції: обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.;
законні презумпції – факти, які згідно з законом припускаються встановленими. Законні презумпції за галузевою належністю поділяються на:
матеріально-правові (презумпція дійсності правочину);
процесуально-правові (правоздатність особи).
57. Належність доказів. Допустимість засобів доказування.
Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Це також юридична категорія, на пізнання якої спрямована уся доказова діяльність суду. До предмета доказування відносяться:
обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстави позову);
обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);
інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до статті 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Належні докази – такі докази, які:
мають значення для справи – можуть підтвердити пов’язані зі справою істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин;
входять до складу підстав позову або підстав заперечення проти нього і характеризуються значимістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.
Допустимість засобів доказування означає, що будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК) – поняття допустимості у широкому значенні.
Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК) – поняття допустимості у вузькому значенні. (Приклад: відповідно до ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків).
58. Характеристика засобів доказування. Забезпечення доказів.
Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників. Відповідно до ч.2 ст. 57 ЦПК пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є засобом доказування. Сторони і треті особи, що беруть участь у справі мають право:
давати суду усні і письмові пояснення, порядок і форма здійснення яких передбачені ст.176 ЦПК:
після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі;
якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими;
якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них;
якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді – «так» чи «ні»;
сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному;
якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень;
одержувати від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання.
Показання свідків.
Свідок (testis) – це особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України). Свідок повинен бути здатним за фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання.
Не можуть бути свідками:
недієздатні фізичні особи;
особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
особи, які за законом зобов’язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем (про такі відомості);
священнослужителі стосовно відомостей, одержаних ними на сповіді віруючих;
професійні судді, народні засідателі та присяжні стосовно обставин обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку;
особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України);
фізична особа щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб), з повідомленням про причини відмови (ст. 52 ЦПК України).
Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, що викликається процесуальною формою судового засідання, а саме:
свідки, які не досягли 16 років, не попереджаються про кримінальну відповідальність;
допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов’язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі;
у виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає можливість поставити йому запитання;
з дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України).
Письмові докази. – це виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, об’єднані у відповідну систему і структуру, у яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали. Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
Вони класифікуються:
залежно від суб’єктів, які склали письмові докази, на:
офіційні: документи, акти, службове листування державних і громадських органів. Можуть бути спростовними і неспростовними. Неспростовні звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами у межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі;
неофіційні: письмові докази, що походять від громадян.
за змістом письмові докази поділяються на:
розпорядчі: різного роду документи – договори, заповіти, накладні тощо);
довідково-інформаційні: довідки, посвідчення, листування службового і особистого характеру.
за формою виконання письмові докази поділяються на простіі нотаріально посвідчені.
Речові докази – це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України). Вони сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. У речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти. Так, ч. 2 ст. 65 ЦПК України відносить до речових доказів магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
Висновки експертів. Відповідно до ч. 1 ст. 53 ЦПК України експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи і дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань
Експертиза– це дослідження на вимогу суду поданих ним об’єктів, яке провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи.
Висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом (ст. 66 ЦПК України).
Види висновків експерта: категоричний (позитивний або негативний); вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних; умовний.
59. Оцінка доказів.
Оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів доказування що ґрунтується на законах логіки і процесуального права.
Судовій оцінці підлягають тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні з додержанням правил про належність доказів і допустимість засобів доказування.
Правила оцінки доказів (ст.212 ЦПК):
суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;
суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності;
результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Непогодження з висновками суду сторони та інші учасники процесу втілюють в касаційній скарзі в касаційному поданні, або в інших процесуальних документах, якщо справа переглядається в судовому нагляду.
60. Поняття, значення та види цивільної юрисдикції. Загальна характеристика.
У теорії цивільного права розрізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної відноситься діяльність уповноважених державних органів щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Юрисдикція (підвідомчість) – це розмежування компетенції між органами держави. Відповідно до ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. У буквальному перекладі з латинської «юрисдикція» означає «говорю про право» (jus – право, dice – говорю).
Цивільна юрисдикція – це підвідомчість, під якою розуміють повноваження (компетенцію) з розгляду та вирішення юридичних справ загальними судами, іншими державними органами, третейськими судами, а також змішаними органами (наприклад КТС).
Для можливості з’ясування підвідомчості (суди загальної юрисдикції) необхідно визначити:
наявність спірних правовідносин;
суб’єктний склад;
відсутність винятку у віднесені таких спорів до компетенції інших органів.
Значення цивільної юрисдикції полягає у тому, що з її допомогою держава виконує свої завдання і реалізує функції через систему створених нею для цього органів, сукупність яких для певного виду діяльності називається відомством. Норми цивільної юрисдикції покликані не лише розмежовувати повноваження різних юрисдикційних органів, а й визначати сам порядок реалізації вказаних повноважень.
Види цивільної юрисдикції (підвідомчості) залежно від належності вирішення цивільних справ до відання загальних судів чи інших органів:
Виключна. Виключною називається така підвідомчість, за якою розгляд певної категорії цивільних справ становить компетенцію виключно суду, наприклад, справи про захист честі і гідності (ст. 297 ЦКУ), справи про обмеження цивільної дієздатності або визнання недієздатною особи та поновлення дієздатності фізичної особи (ст. 36-38, 42 ЦКУ), про позбавлення батьківських прав (ст. 164 ЦКУ).
Альтернативна. Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, відповідно до ч.1 ст. 85 ЗУ «Про виконавче провадження» дії державного виконавця по виконанню рішення можна оскаржити начальнику ОДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду.
Договірна. Договірною є підвідомчість, яка визначається взаємною угодою сторін. Так, відповідно до ст. 17 ЦПК сторони за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішення третейського суду, за винятком спорів, передбачених законом.
Імперативна (умовна). Імперативною (умовною) є підвідомчість, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Наприклад, трудові спори розглядаються: комісіями по трудових спорах, районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП України). (8. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує) (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя).
Змішана. Змішана підвідомчість поєднує у собі ознаки, властиві іншим видам, зокрема альтернативній підвідомчості. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 СК України особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ч. 2).
61. Поняття підсудності та її види.
Підсудність – це інститут ЦПП, норми якого регулюють належність підвідомчих судам цивільних справ до відання конкретного суду єдиної системи судів загальної юрисдикції для розгляду в першій інстанції, як сукупність цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.
У процесуальній цивілістичній літературі підсудність визначають:
і як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки з розгляду підвідомчих їм цивільних справ,
і як належність підвідомчої судам цивільної справи до відання конкретного суду в межах єдиної судової системи,
або як повноваження судів загальної юрисдикції з розгляду й вирішення підвідомчих їм юридичних справ, які розмежовуються на підставі загальних правил, передбачених законом.
Залежно від функцій, які здійснюють суди, та території, на яку поширюється діяльність певного суду, визначається компетенція різних судів, що входять до системи судів загальної юрисдикції, а підсудність поділяється на функціональну та територіальну.
62. Функціональна підсудність.
Функціональна підсудність – це підсудність, відповідно до якої визначається компетенція окремих ланок єдиної системи загальних судів України з розгляду й вирішення цивільних справ.
За функціональною підсудністю районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів, які діють як місцеві суди, є судами першої інстанції, що виконують функцію розгляду і вирішення по суті усіх справ, підвідомчих цивільному судочинству (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України», ст. 107 ЦПК України).
Ці суди є судами, що переглядають свої рішення та ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. 363 ЦПК України.
|
Скачать 1.04 Mb.