1. Загальна характеристика європейського романтизму. Філософські, суспільнополітичні, естетичні чинники

• Название: 1. Загальна характеристика європейського романтизму. Філософські, суспільнополітичні, естетичні чинники
• Анкор: otvety_na_voprosy_3k_1s.doc
• Дата: 13.01.2018
• Размер: 396.5 Kb.
• Имя файла: otvety_na_voprosy_3k_1s.doc
• Тип: Документы; #13957
• страница: 2 из 8

13.Романтична картина світу за німецькими філософами.

В Німеччині особливістю романтизму є наступність традицій,використання надбань просвітництва.

1)Поширена ідея двосвіття. Німецькі романтики не бачать реальність як одну цілісну систему.Крім реального,існують ідеї містичного світу,виходячи з філософії Канта.

2)Філосоіська система Фіхте—заперечення Канта про роздвоєння світу.У літ-рі існування «абсолютного я»Автор стає беззаперечною силою,який може продукувати світи.Втрачається ідея репрезентативності світу.

3)Романтики заперечують реальність,світ простих речей уособлює бюргерський світ.Світ простих речей---неприйнятний.

Шеллінг у «філософії м-ва» намагався поєднати розколотість світу.

Свідомість +природа=щось ціле.Природа—перший етап розвитку свідомості.
14. Розкрийте основні категорії романтичної естетики: історизм, іронія, двосвітня, Дух. Естетика романтизму підкреслено протипоставлена класицистичній. Романтики вимагають мистецтва природного, вільного в тій мірі, у якій вільна природа й саме життя. Для цього художник повинен опиратися на примхливу фантазію, творчу уяву. У романтичних творах виразність звичайно домінує над зображуваним, експресія й гротеск відносяться до числа найпоширеніших прийомів. Все це не означає, що раціональний початок було зовсім чужим романтикам. Навіть ранні ентузіасти були здатні до тверезої критичної оцінки своїх пристрастей і цілком усвідомлювали, що їхнього уявлення про ідеал, про творчий потенціал особистості, про безмежну волю у всіх важливих для них сферах життя не витримають зіткнення з реальною дійсністю. Це протиріччя вони намагалися пом'якшити за допомогою романтичної іронії, якої удостоювалася не тільки прозаїчна щоденність, але й самі їхні протагоністи, що прагнуть до свідомо недосяжного ідеалу. Романтична іронія як особливе естетичне явище, вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля. Взагалі термін означає у перекладі з грецької „удавання”. Іронічним з давніх часів називали заперечення або осміяння, що награно вдягається у форму згоди або схвалення. Іронія – це вид комічного, коли смішне (на відміну від гумору)  ховається під маскою серйозного и таїть в собі відчуття переважності або скептицизму Одна з основних ознак романтизму – культ особистості, тобто героя, що не просто усвідомив своя самоцінність, як у сентименталістів, а активного суб'єкта, що визначає й формує навколишню дійсність. Проблема особистості – центральна для романтиків. Світобачення особистості характеризується романтичним двосвіттям– відчуттям глибокого розриву між досконалістю ідеалу, бачення якого принципово суб'єктивне, і низькою прозаїчною дійсністю, що нівелює індивідуальність, що зводить поняття про щастя до обивательського комфорту Так на сторінках романтичних творів з”явилися два світи: світ філістерів, самовдоволених обивателів, відмінних лицемірною, святенницькою поведінкою, та світ романтиків, які існують за законами іншого, духовного світу. Буржуазність, або філістерство, - явище дуже агресивне, що претендує на всеохопність, тому романтики різними способами намагаються йому протидіяти. Іноді це проявляється у формі прямого бунту, суспільної боротьби (як, скажімо, у Байрона). Але частіше романтичний заколот проти щоденності означає просто її ігнорування, відхід від її в древні часи (Середньовіччя), що розуміють як золотий вік, або в екзотичні країни Сходу чи Півдня, населення яких ще не отруєно духом буржуазності, або в містичну релігійність, або у всепоглинаючу любов. Найбільш універсальним засобом порятунку від протиріч буття, втіленням ідеалу стає мистецтво, що займає одне з найважливіших місць у романтичній ідеології. Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двосвіття, але ставлення до свого призначення в різні часи було різним. Романтики виступили проти філософії XVIII ст. і літератури, що була пов'язана з нею. Вони прагнули відновити і очистити християнську релігію заради естетичної насолоди; вільно розкривати перед іншими своє серце, черпати з нього глибокі і щирі почуття; віддаватись вільному плину фантазії, не турбуючись про правила та естетичні закони; дивитись на світ і красу власними очима; вивчати історію і пройматись специфічною красою окремих епох і цивілізацій. Представники нового напрямку в мистецтві шукали можливості уникнути зустрічі з реальним життям і його суворими законами; вони відривались від дійсності, фантазували за допомогою народних легенд, казок, епосів. Змальовуючи минулі часи, шукали в них лише добрі сторони, оспівуючи героїв, які протистояли злу, захоплювалися виявами "духу", найвищими проявами якого, за Гегелем, є "мистецтво, релігія, філософія". Художній історизм тісно пов'язаний із детермінізмом, який акцентував на сукупності типових характерів та обставин, охоплюючи, крім соціальних, психологічні, природні чинники, аж до «міфічних»
15. Особливості композиційної структури тексту Новаліса "Гімни до ночі". Символічне значення композиційної структури.
Если рассматривать композицию всех гимнов, то четвертый можно считать центром всего произведения, а стихи в его конце – центром в центре. Если первая его часть посвящена переживаниям, связанными со смертью Софии, то вторая посвящена уже образу Христа, который становится лейтмотивом двух следующих гимнов. Желая подчеркнуть важность этого перехода, Новалис оставил последние 28 строк в стихотворной форме, весь остальной текст написан лирической прозой. Этот «перелом» в окончательном варианте обозначен и синтаксически при помощи тире, которого не было в рукописи: фраза «На этой вершине// Сиянью конец - // Дарован тенью// Прохладный венец», она делит стихотворение на две части; второе тире, не переданное в русском переводе, подводит смысловой итог всего гимна: «И вместо крови// Эфир во мне. [ - ]// Жизнь и надежда// При солнечном дне,// Смерть моя ночью// В священном огне». Последние четыре строки говорят о духовном перерождении героя: познав спасение во Христе, он продолжает жить, однако понимает, что есть и иная, вечная жизнь, частью которой он уже является.
16. На яких образах тримається та в чому полягає антитеза Світла та Ночі в тексті Новаліса? Проінтерпретуйте ці образи в контексті романтичних орієнтацій. «Гімни до ночі» Новаліса – вершина раннього нім.романтизму. Весь твір – це гімн нездоланному коханню, він наповнений потужними образами і спогадами про Софію, кохану автора. Основні образи – це бінарна опозиція Світла і Ночі. Світло – день, сонце, буденність. Ніч – темрява, місяць, оніричні стани, сон, кохання. Спочатку світло прекрасне і радісне, адже всюди вдень панує гармонія і світовий порядок, світло – це і є велич, світло – це сам світ, найвище його втілення. Ніч – незрозуміла, таємнича, але священна, значима. Згодом саме Ніч стає життєво необхідною ліричному герою, його кохана – це його нічне сонце. Герой перестає боятися невідомого, бо розуміє плинність земних речей. Саме в темряві загострюються відчуття, очі – це символ раціонального. Оніричні стани. сон і смерть тут – лише кордон, через який проходить людина, нове народження і поєднання з коханою у вічній шлюбній ночі. Смерть і Ніч близькі за символічним наповненням: і те, і інше – це звільнення, можливість побачити коханих. «день» у нього символізує істинну сутність життя, тобто смерть, а образ ночі -- сутність дня, де поєднуються кохання і смерть. Для романтизму в цілому характерний показ бінарних опозицій – добра/зла, життя/смерті, реальне/містичне, чуттєве/раціональне, чуттєве, несвідоме завжди отримує верх, як і у творі Новаліса.
17. Цикл «Гімнів до ночі» - одне з найвідоміших творінь Новаліса, вершина його творчого генію, втілення філософії романтика. Цикл було створено після трагічної загибелі нареченої письменника Софії Кюн. В основі «Гімнів до ночі», що побачили світ після загибелі Софії, думка про те, що смерть коханої перевернуло життя поета, назавжди наклала відбиток на його творчість. Але відбиток специфічний, адже іноді здається, що поет мало не вдячний смерті, що вона забрала Софію в інший світ, перетворивши її таким чином на об’єкт величного переживання, не замутненого ніяким земним помислом, це дає поштовх для розвитку поета, нових поглядів і цілковитого переосмислення життя і смерті, появі нового трактування ночі. Її смерть, за словами самого Новаліса «ein schicklicher Schritt», тобто, «дуже потрібний і жаданий крок». Весь твір – це гімн нездоланному коханню, він наповнений потужними образами і спогадами про Софію: її обличчя прекрасне, «у її очах відпочиває вічність», «у її обіймах я відчув нове життя»¹, тінь дівчини немов постійно стоїть за спиною автора і направляє його руку.

. Щодо Ночі, то Вона – «незрозуміла, таємнича»², через неї «далеко у стороні лежить світ – похований глибоко у могилі»³. І тільки печаль, що «грає на струнах вітру»⁴, належить Ночі. Ніч вже священна, але вона незрозуміла, Вона – це кінець, остаточна точка, як кінцем є смерть. Герой відчуває підсвідомо значення Ночі, її потужну силу, але боїться зникнення світла, як боїться втратити надію: «Невже воно [світло] більше не прийде до невинних дітей, що вірять і плекають надію?»⁵. Здається, що Новаліс не до кінця змирився із втратою Софії, хоча й розуміє, на скільки це «ein schicklicher Schritt». Та чари Ночі занадто потужні, і герой починає їм поступатися: на струнах вітру грає печаль, та щось вже «повно проникає у серце і поглинає тугу за м’яким світлом»⁶. Ніч вже не суцільна одноколірна темрява, ліричний герой починає розрізняти відтінки і символи: «солодкий бальзам тече із твоїх рук, у яких ти тримаєш маки»⁷, Ніч має крила, а це – атрибути божества. День поступово втрачає свою велич, він стає «бідним», солодка розлука з таким днем. Та що так різко змінило думку героя? Ні, навіть не мертва кохана, серед хмар він побачив обличчя матері: «із священним острахом помічаю м’яке, благословенне обличчя матері, що прихилилося до мене, юного»⁸. Саме туга за матір’ю і втраченим назавжди дитинством пробуджує у герої нове розуміння Ночі, відчуття гармонії і «любе нічне сонце»⁹ - свою наречену. Образ сонця був поширений у літературі ще з часів античності, але саме Новаліс знайшов нове сонце – нічне як образ жіночої ніжності і краси. Згодом романтик звертається і до традиційного образу дитинства, як до ознаки божественного, вищого розуму: «навколо нього об’єдналося вічне дитинство душ» - про Христа. Але ця дитячість подає «утішний знак, [що] постав із темноти»¹⁰, тобто теж діє через і за допомогою Ночі. У цьому образі ми відчуваємо постійну тугу за далеким, ідеальним, божественним, дитячим, а отже – досконалим.

Ночі, не злякає кохання, коли сон стане вічним у нескінченній мрії»¹¹. Герой перестає боятися невідомого, бо розуміє плинність земних речей: «Все земне, що його жене вихор, спливає, лише те, що освятило своїм доторком кохання, розчиняється, тече по сокровенних жилах у потойбічне царство, де пахощами долучається до коханих, що вже спочили»¹². А кохання зруйнувати неможливо – смерть тільки посилює зв’язок між ліричним героєм і його загиблою нареченою. Через Ніч і смерть людина повертається до древньої гармонії, яку давно втратила. Цей важливий висновок був наступною сходинкою в еволюції співця.

Бессмертя- без смерті нема щастя, тільки вона рятівниця: «На смерть лише всі сподівання, І смерть врятує усіх нас»¹³. Закінчуються «Гімни до Ночі» мотивом вічного шлюбу перед Богом. Вважає що бессмертя може бути лише після смерті.
18. Зв’язок ликів ночі Новалісаіз давніми міфологіями та релігіями.

У праці Мірча Еліаде «Священное и мирское» автор пояснює таке поняття як ієрофанія – щось священне, що постає перед нами. Іншими словами це проявлення якоїсь реальності, яка не належить до нашого світу, у предметах, які складають невід’ємну частину нашого «природнього» світу.

Час для релігійної людини не однорідне та безпеперервне. Зокрема Мирського часу, є ще періоди Священного часу.

Головна відмінність між двома якостями Часу – те, що Священний Час є оборотним, у тому сенсі, що він буквально є первинним міфічним Часом, перетворений у теперішнє.

У творі Новаліса лики ночі по суті і є ієрофаніями. Ніч, а якщо точніше – то Луна має велике релігіозне значення для розуміння становлення космосу, а також вона примиряє людину зі Смертю. Завдяки ночі люди змогли об’єднати такі факти як народження, смерть, воскресіння. Релігіозній людині, як пишеф Мірча Еліаде, відкривається не тільки те, що Смерть нероздільна від Життя, але і те, що Смерть є неостаточною, після неї іде нове народження. Поетичні твори Новаліса, зокрема «Гімни до ночі», сповнені образами-символами з філософсько-містичним змістом. Так, «день» у нього символізує істинну сутність життя, тобто смерть, а образ ночі -- сутність дня, де поєднуються кохання і смерть.

Він розуміє, що смерть - поняття священне. Сон тут - один із образів смерті, особливо яскраво це показано в останній главі твору, смерть - це священний акт переродження. В образі Христа, який неважко відгадати, ліричний герой бачить образ спасіння - смерті, що зцілює.
19. На противагу світу матеріальних відносин між людьми Новаліс висуває духовний принцип буття, який виявляється в щирості людських відносин, самовідданій любові людини до людини. За Новалісом, любов – ідеал. Сучасний світ, позбавлений ідеала, також позбавлений і любові – він не вартий людини, він недосконалий. Романтичне роздвоєння світу на матеріальний і духовний відображається, за Новалісом, в роздвоєності душі, в розірваності свідомості, що згубні для людини. Відсутність гармонії з дійсністю веде до відсутності в людині гармонії з самим собою. За Новалісом, втеча від дійсності здійснюється 1) у світ книг, мистецтва, природи 2) у примиренні з дійсністю, що згубно 3) в ідеалізації минулого. Нова ліс протиставляє раціоналізм Просвітництва культу почуттів та творчого екстаза поета, який розуміє природу глибше, ніж вчений.
20.Функції символів Світла і Пітьми. Новаліс. Переосмислення Біблійного міфу. Два світи у творах Новаліса: земний(Старий світ), світ нашої уяви(Новий світ). Символом земного, реального світу та повсякденного життя є Світло. Тонка життєва стихія народжує день, світло – «король природи», та сила, через яку проходить усвідомлення земного буття. Світтло – обмежене. В природі та всесвіті є щось таке, чого людина не може виразити словом, лише відчувати цей таємний світ, який знаходиться поза владою Світла, він невидимий. Ці туманні та завуальовані таємниці знаходяться під покровом ночі, або Пітьми. Ніч дозволяє відчути небо і після цього Світло із своїми тьмяними фарбами здається нудним. Ніч зіставляється із любов»ю. Мертва кохана героя приходить до нього уночі. Любов і є тим самим загадковим та божественним, що приховане від людських очей. Кохання перетворює ніч в життя. Ранок та денне світло сприймаються як щось протилежне любові, ліричний герой хоче, щоб сон тривав вічно. У творі немає прямих вказівок на Біблію. Ззовні це суто світський твір, але тісно вплетені у сюжет «гімну» християнські мотиви. Образ Софії фон Кюн (кохана поета) із реального перетворюється у релігійний, навіть містичний – Софії Премудрості Божої. Зв»язок коханої із Христом – образ «вічної шлюбної ночі», як з»єднання із Богом. Фраза до неї: «Ніч ти перетворила в життя», може сприйматися як хвала Богу: «сон ти перетворила в життя». Хвала сну, бажання вічного сну, головний герой вважає, що лише дурні можуть зневажати сном та пітьмою. З настанням ночі відкриваються таємниці не відомі не посвяченим. Сон – вісник богів, ключ до блаженства. Любов нареченого до нареченої, як любов Христа до церкви. Смерть сприймається к спосіб поєднання із Богом. Христос може дати нове життя після смерті, туга за смертю –це туга за цим життям.
21. Жанрова (анти)-подібність Томління за Смертю в «Гімнах до ночі» Новаліса до Пісень Соломона. Обидва вищевказаних твори за жанровою особливістю можна віднести до жанру весільних пісень(весільних гімнів). Більше того, Пісня Пісень Соломона - це витяг із Старого Заповіту, текст Новаліса – це поєднання біблійних пісень з наратвною прозою. Центральними образами Пісень Соломона є дівчина-селянка Суламіта, в яку закоханий цар Соломон, вона ж в свою чергу кохає пастуха, за що постійно потерпає від царської сторожі. Наприкінці твору Суламіта закликає коханого тікати від суворості царя.Повертаючись до «Гімнів до ночі» Новаліса, також можна твердити, що поданий твір можна віднести до жанру весільної пісні(гімну). Адже поданий твір так само оспівує кохання, воз’єднання з ним, з коханою(твір написаний Новалісом після смерті його коханої Софії). Ніч, пітьма, Смерть забрала милу дівчину, тому герой вважає саме Ніч чарівною та неповторною, адже Вона тепер тримає дівчину у своїх тенетах. Ми стаємо свідками втілення в тексті романтичної риси розколотості світу(ПІТЬМА І СВІТЛО). Спочатку світло одухотворює, а потім це здійснює пітьма, яка вже не може відпустити героя. Він не здатен виплутатись із заворожуючої темряви, бо вона – неповторна і чарівна. Він всіляко прославляє її, співає їй гімни. Ніч – це його «наречена». Тому маємо жанр весільної пісні(гімну).
22. Основні відмінності Темного Романтизму від теорії Трансценденталізму Емерсона. Категорії гріха, антропоморфного зла та самодеструкції. Потрактування феномену Природи темними романтиками.

Темний романтизм – піджанр, який виник із трансценденталізму – філософського руху, який набув популярності у 19 ст. в Америці. Праці в дусі темного романтизму писалися під впливом трансценденталізму, але вони не повністю підкорені ідеям трансценденталізму. Такі роботи набагато менш оптимістичні, ніж трансцендентальні тексти про люooдство, природу і божественність. Найвідоміші представники темного романтизму: Едгар Аллан По, Натаніель Готорн, Герман Мелвілл, Емілі Дікінсон та італійський поет Уго Фосколо.

Термін темної романтики походить з песимістичного характеру жанру і впливу на нього романтичного літературного руху. Зародження темного романтизму в середині дев'ятнадцятого століття було реакцією на трансцендентальний рух Америки. Трансценденталізм виник в Новій Англії серед інтелектуалів, таких як Ральф Уолдо Емерсон, Генрі Девід Торо і Маргарет Фуллер, і знайшов широку популярність з 1836 по кінець 1840-х років. Рух мав вплив на американську культуру, в тому числі й літературу, оскільки письменники росли в атмосфері трансцендентального часу і були під впливом трансцендентальних ідей. Деякі, в тому числі По, Готорн і Мелвілл, вважали трансцендентальні переконання занадто оптимістичними і егоїстичними і внесли зміни в прозі і поезії. Ці роботи зараз складають піджанр, який отримав назву «темний романтизм».

По-перше, темні романтики набагато менш упевнені в тому, що досконалість – вроджена якість людства, як вважає трансценденталізм. Згодом, темні романтики зображують людей, як схильних до гріха і самознищення, а не як таких, які від народження володіють божественністю і мудрістю. Томпсон описує цю незгоду, заявивши, що в той час як за трансцендентальною думкою божество в світі іманентне, темні романтики зображують антропоморфне зло у вигляді сатани, чортів, привидів, вампірів і упирів.

По-друге, хоча й обидві групи вважають, що природа сповнена глибоко духовної сили, темний романтизм розглядає його в набагато більш зловісному світлі, ніж трансценденталізм, який бачить природу божественним і універсальним органічним посередником.

Саме тому для темних романтиків природний світ темний, гнилий і таємничий, коли він розкриває людині істину, його одкровення є пекельним злом. Нарешті, в той час як трансценденталізм пропагує соціальні реформи у разі необхідності, роботи темного романтизму часто показують невдачі окремих особистостей у спробах внести зміни на краще. Томпсон, підводячи підсумок характеристики жанру, писав, що нездатність занепалої людини повністю осягнути світ нагадує про інший, надприродний світ, постійне нерозуміння непояснених метафізичних явищ, схильність до, здавалося б, порочного чи аморального вибору, почуття безіменної провини поєднане з підозрою, що зовнішній світ – всього лише оманлива проекція розуму, – ось основні елементи в баченні людини темними романтиками, які є протилежними романтичній думці.

У зрілому американському романтизмі переважають драматичні, навіть трагічні нотки, відчуття недосконалості світу і людини (Н. Готорн), гіркий скепсис і трагічне сприйняття людського існування (Е. По, Г. Мелвілл), що було викликане глибоким незадоволенням нації тогочасним станом розвитку країни (на півдні зберігалось рабство, на заході поряд з героїзмом першопоселенців тривало варварське знищення корінного населення материка – індійців та хижацьке розграбовування природних багатств).

Саме тут слід шукати корені глибокого розчарування дійсністю митця-романтика Н. Готорна, а звідси притаманні романтизму прагнення письменника до «життя духу», бурхливих почуттів, що долають будь-які перешкоди, їх гіперболізація, незвичайність в обставинах, характері, зовнішності героя. Як правило, його персонажі героїчно змагаються з природними стихіями або жахливими людськими злочинами.