Фарма. Фармакологія. Чекман. Фармакологія в системі медичних і біологічних наук. 5 Історія лікознавства і фармакології

• Название: Фармакологія в системі медичних і біологічних наук. 5 Історія лікознавства і фармакології
• Анкор: Фарма
• Дата: 23.01.2023
• Размер: 4.65 Mb.
• Имя файла: Фармакологія. Чекман.doc
• Тип: Документы; #900918
• страница: 46 из 89

Деревій звичайний (Achillea millefolium L.) — містить алкалоїди, філохінон, полісахариди, дубильні речовини, ефірні олії, органічні кислоти, спирти тощо. Має кровоспинні, антигіпертензивні властивості, збуджує апетит, секрецію слинних та шлункових залоз, виділення жовчі, зменшує метеоризм. Крім того, препарати деревію усувають спазми шлунка, кишок, жовчних проток. Офіцинальним є збір для збудження апетиту (Species amarae), до складу якого входить трава полину гіркого (8 частин) і трава деревію звичайного (2 частини).

Крім гіркот, апетит стимулюють також інші засоби, а саме: інсулін, який викликає відчуття голоду, що пов'язано з гіпоглікемією, деякі психотропні (аміназин, амітриптилін, літію карбонат), невротропні, антигіпертензивні (клофелін) засоби, анаболічні стероїди тощо.

Анорексигенні — це засоби, які знижують апетит. Їх застосовують у випадках аліментарного ожиріння, яке погіршує перебіг багатьох захворювань, призводить до порушення обміну речовин, розладів з боку серцево-судинної системи, печінки та ін. Провідним методом лікування хворих на ожиріння є різке обмеження їжі з високою енергетичною цінністю і посилення фізичної активності, що створює в організмі негативний енергетичний баланс. Проте під час такого лікування звичайно виникає тяжке відчуття голоду, що примушує застосовувати препарати, які знижують апетит.

Класифікація.

1. Препарати, що впливають на катехоламінергічну систему і стимулюють ЦНС:

а) похідні фенілалкіламіну (фепранон, дезопімон);

б) похідні ізоіндолу (мазиндол).

2. Препарати, що впливають на серотонінергічну систему:

а) похідні фенілалкіламіну (фенфлурамін, фенілпропаноламін).

3. Препарати, що пригнічують шлунково-кишкові ліпази (орлістат та ін.).

Активним анорексигенним засобом є фенамін, який має центральну психостимулюючу і периферичну адреноміметичну дію. Він стимулює центр насичення, що викликає пригнічення центру голоду. Крім того, препарат підвищує збудливість кори великого мозку, що, очевидно, також сприяє пригніченню цього центру. Проте як анорексигенний засіб фенамін не застосовується. Це зумовлено тим, що у хворих, які приймають фенамін з приводу ожиріння, розвивається загальне збудження, безсоння, виникає тахікардія, аритмія, підвищується артеріальний тиск. Крім того, до фенаміну швидко виникає звикання і пристрасть.

Серед структурних аналогів фенаміну виявлено ряд речовин, яким властива більш-менш висока вибірковість анорексигенної дії, а також слабка психостимулююча і периферична активність. Такими препаратами є фепранон і дезопімон. Порівняно з фенаміном анорексигенний ефект цих препаратів виявляється меншою мірою. Механізм дії такий самий, як фенаміну.

У хворих на ожиріння фепранон сприяє зменшенню маси тіла. Активність його достатньою мірою виявляється у перші 8-12 тижнів, потім поступово знижується.

У шлунку фепранон абсорбується швидко. Накопичується переважно в мозку, печінці, нирках. Т1/2 — близько 8 годин. Інактивується інгібіторами МАО. Виводиться нирками частково у вигляді метильованих метаболітів.

Хворі переносять фепранон і дезопімон добре. Проте в осіб з підвищеною чутливістю і при передозуванні можливі негативні ефекти у вигляді тахікардії, аритмії, підвищення артеріального тиску, неспокою, порушення сну. У разі тривалого використання розвивається звикання і лікарська залежність.

Протипоказання: вагітність, пізні стадії гіпертензивної хвороби, порушення мозкового і вінцевого кровообігу, інфаркт міокарда, глаукома, тиротоксикоз, захворювання, які супроводжуються підвищеною збудливістю центральної нервової системи і судомами тощо.

Мазиндол за анорексигенною дією перевищує фенамін у 5—10 разів. Крім того, він пригнічує абсорцію тригліцеридів, знижує рівень холестерину.

Фенфлурамін і фенілпропаноламін схожі на мазиндол, але вони пригнічують функцію ЦНС і підвищують AT.

Ормстат діє аноригенно, знижуючи активність шлунково-кишкових ліпаз.

6.2. Засоби, що впливають на функцію слинних залоз.

Фармакологічна регуляція секреції слинних залоз здійснюється головним чином за рахунок лікарських засобів, що впливають на їх холінергічну іннервацію. Лікарські засоби, які мають холіноміметичну активність (пілокарпіну гідрохлорид, антихолінестеразні засоби та ін.) підвищують секрецію слинних залоз, а м-холіноблокатори, навпаки, гальмують. Практичне значення мають препарати атропіну. Їх застосовують при гіперсалівації у випадках паркінсонізму, глистових інвазій, отруєнь солями важких металів. У разі передозування цих засобів поряд з іншими порушеннями виникає сухість у роті через різке зниження секреції слинних залоз.

6.3. Засоби, що регулюють секреторну функцію шлунка.

6.3.1. Діагностичні засоби.

Як засоби, що стимулюють секрецію залоз шлунка і тому застосовуються з діагностичною метою, використовують деякі продукти харчування, особливо екстрактивні — м'ясний бульйон, капустяний сік тощо. Їх застосовують як пробний сніданок перед взяттям шлункового соку для дослідження. Для цього також використовують і лікарські засоби, а саме: кофеїн, пентагастрин, гістамін.

Природним стимулятором секреції шлункових залоз є гастрин — гормон, який утворюється в слизовій оболонці переважно воротарної печери (antrum pyloricum) шлунка. Звідси він надходить у кров, збуджує,-парієтальні екзокриноцити шлункових залоз, які виділяють хлороводневу кислоту. Шлунковий сік має високу кислотність, але порівняно низький вміст протеолітичних ферментів (пепсину тощо). Для дослідження шлункової секреції застосовують натуральний і синтетичний гастрин та його синтетичні аналоги, зокрема пентагастрин. Ці засоби при парентеральному введенні не викликають значних негативних ефектів.

Пентагастрин використовують як стимулятор шлункової секреції для визначення секреторної та кислотоутворювальної функції шлунка. Вводять підшкірно або внутрішньом'язово по 6 мкг/кг. Після введення препарату взяття й дослідження шлункового соку проводять через кожні 15 хв протягом години і більше.

Побічна дія: слинотеча, нудота, короткочасне зниження артеріального тиску, неприємні відчуття в ділянці живота тощо.

Гістамін збуджує специфічні рецептори: Н₁ — локалізуються в гладкій мускулатурі бронхів, кишок, судин, Н₂ — у слизовій оболонці шлунка, матці, серці. Внаслідок цього підвищується секреція бронхіальних, слинних та шлункових залоз, збільшується виділення жовчі, розширюються капіляри, знижується артеріальний тиск, зростає проникність стінки капілярів, зменшується об'єм циркулюючої крові. Поряд з цим підвищується скорочення гладкої мускулатури органів, а також секреція глікокортикоїдів та адреналіну.

Вводять підшкірно гістаміну гідрохлорид по 0,01 мг/кг у вигляді 0,1 % розчину. У разі недостатності залоз шлунка гістамін підвищує секрецію парієтальних клітин, які продукують хлороводневу кислоту. Ефект настає через 7-10 хв, досягає максимального рівня через 20-30 хв, продовжується близько 60-90 хв. У випадках органічних порушень шлункових залоз введення гістаміну є неефективним.

Після прийому всередину гістамін руйнується гістаміназою у стінці кишок, після введення під шкіру — швидко абсорбується, у крові зв'язується з білками сироватки, особливо з гістамінопектичним глобуліном. Легко метаболізується до метилгістаміну, імідоцтової, імідазолоцтової кислот тощо. Ці метаболіти виводяться нирками.

Після ін'єкції гістаміну може виникати відчуття жару, головний біль, почервоніння шкіри, спазм бронхів. Ці явища тривають недовго і є наслідком його впливу на Н₁-рецептори кишкових судин, бронхів. Щоб запобігти цьому, вводять протигістамінні засоби (димедрол, супрастин та ін.), які блокують лише Н₁-рецептори. На рецептори, через які здійснюється дія гістаміну на шлункову секрецію, вони не впливають.

Гістаміну дигідрохлорид — білий кристалічний порошок, легко розчинний у воді. Для стимуляції шлункової секреції вводять підшкірно по 10 мкг/кг у вигляді 0,1 % розчину.

6.3.2. Засоби замісної терапії.

При недостатності секреторної функції шлункових залоз у зв'язку з їх органічним ушкодженням застосовують засоби замісної терапії, тобто натуральний шлунковий сік, або препарати, які містять основні його компоненти, — хлороводневу кислоту, пепсин.

Кислота хлороводнева як головний компонент шлункового соку створює необхідне кисле середовище для максимальної протеолітичної дії пепсину. У шлунку кислота частково зв'язується з харчовими речовинами, частково нейтралізується слиною, слизом шлункового соку і вмістом дванадцятипалої кишки, який може потрапляти до шлунка, наприклад, у випадках ахілії. Тільки незв'язана частина введеної кислоти хлороводневої створює певний кислий фон вмісту шлунка (РН близько 1,5-2).

У медичній практиці застосовується кислота хлороводнева розбавлена. Цей препарат містить 1 частину кислоти хлороводневої і 2 частини води. Це прозора безбарвна рідина, яка змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. Її застосовують усередину по 10-15 крапель на 1/4-1/2 склянки води під час їди або в мікстурі з пепсином — столовими ложками.

Кислота хлороводнева розбавлена, що введена в шлунок до їди, стимулює секрецію шлункового соку, перетворює неактивний пепсиноген, який виділяється головними клітинами слизової оболонки, на активний пепсин. Зменшує перистальтику шлунка, викликає затульний рефлекс. При вживанні під час їди вона сприяє розчиненню сполучної тканини м'ясних продуктів, оптимальному рН для активності пепсину, підвищує тонус і моторно-евакуаторну функцію шлунка (кислотний рефлекс), гальмує перехід недостатньо перетравленої їжі в кишки, зменшує процеси бродіння в шлунку, внаслідок чого зникає печія, відригування і біль у надчеревній ділянці. Цінною властивістю цього препарату є здатність стимулювати продукцію гастрину в шлунку, секретину і холецистокініну — стимуляторів зовнішньосекреторної функції підшлункової залози і виділення жовчі у дванадцятипалу кишку. Він також сприяє абсорбції заліза із шлунка і тонкої кишки.

Показання (часто в поєднанні з пепсином): ахілія, гіпоацидні стани, диспепсія, гіпохромна анемія.

Протипоказання: ацидоз, гострий гастрит.

Побічна дія: у випадках тривалого введення у великих дозах — ацидоз, розм'якшення емалі зубів.

Пепсин — протеолітичний препарат шлункового соку, розчинний у воді і спирті. Отримують із слизової оболонки шлунка свиней і змішують із цукровою пудрою. Призначають усередину по 0,2-0,5 г перед або під час їди в порошках або в мікстурі, звичайно в комбінації з кислотою хлороводневою розбавленою.

Пепсин у шлунку виявляє оптимальну протеолітичну активність при рН 1,4-2,5. При підвищенні рН активність знижується, а при рН понад 6 — припиняється. У дванадцятипалій кишці під впливом ферментів підшлункової залози пепсин руйнується. У кислому середовищі шлункового вмісту гідролізує білок до пептидів, частково до амінокислот.

Найкращим засобом замісної терапії при недостатності секреції шлункових залоз є сік шлунковий натуральний. Його отримують від тварин (собак, коней) методом уявного харчування, розробленого І. П. Павловим. Діючими агентами цього препарату є кислота хлороводнева, пепсин та інші ферменти слизової оболонки шлунка. Це прозора безбарвна рідина, кисла на смак, із слабким специфічним запахом. Призначають усередину по 1-2 столових ложки під час їди.

Подібну дію мають пепсидин і ацидин-пепсин.

Значного поширення набуває препарат ензинорм. Це стандартизований екстракт слизової оболонки шлунка, до складу якого входить пепсин, катепсин і кислота хлороводнева. Він нормалізує травлення при порушеннях ферментативної активності та дефіциті кислотності шлункового соку.

Показання: гострий і хронічний гіпоацидний гастрит, В₁₂-дефіцитна анемія, похилий вік, гепатопатія, стан після оперативних втручань на шлунку.

Призначають ензинорм по 1/2 столової ложки, або 1-2 драже перед кожним прийманням їжі.

6.3.3. Засоби, що пригнічують секрецію залоз шлунка.

При захворюваннях шлунка, які супроводжуються підвищеною кислотністю шлункового соку (виразкова хвороба, гіперацидний гастрит), використовуються холіноблокуючі засоби і засоби, які усувають стимулюючий вплив ендогенного гістаміну на залози шлунка. Практичне значення мають м-холіноблокатори (гастроцепін), блокатори Н₂-рецепторів (ранітидин, фамотидин), блокатори протонного насоса (Н⁺, К⁺,Na⁺-АТФ-аза) (омепразол, ланзопразол, пантопразол, рабепразол, нізатидин та ін.). Холіноблокатори на рівні периферичних нервових вузлів, як і на рівні м-холінорецепторів, значно пригнічують стимулюючу дію блукаючого нерва на залози шлунка, внаслідок чого гальмується секреція кислоти хлороводневої. При повторному введенні цих засобів згодом зникає гіперацидний стан і пов'язане з цим порушення шлункового травлення.

З блокаторів Н₂-рецепторів у клінічній практиці широко застосовують ранітидин та фамотидин, що мають значну активність і не є шкідливими для пацієнта. Вони є конкурентними антагоністами гістаміну. Діючи на Н₂-рецептори парієтальних екзокриноцитів, ці засоби значно зменшують секрецію кислоти хлороводневої. Меншою мірою пригнічують секрецію пепсину і гастромукопротеїду (внутрішнього фактора Касла). Ці препарати мають низьку ліпофільність, тому погано долають гематоенцефалічний бар'єр, виділяються переважно нирками в незміненому вигляді.

Ранітидин відрізняється високою блокуючою активністю та вибірковістю дії на Н₂-рецентори, а також низькою токсичністю. Добре абсорбується з травного каналу (біодоступність — 50 %). Т1/2 — 8-12 годин.

Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіпергастринемія, рефлюкс, ерозивний гастрит, дуоденіт.

Побічна дія: головний біль, шкірний висип, пронос, запор.

Фамотидин і нізатидин активніші, ніж ранітидин, діють триваліше (призначають 1 раз на добу), мають менше побічних ефектів.

Омепразол пригнічує функцію протонного насоса (Н⁺, К⁺, Na⁺ АТФ-ази) парієтальних екзокриноцитів шлунка.

Добре абсорбується з травного каналу. Діє тривало (призначають 1 раз на добу). Зв'язується з білками крові. Біотрансформується в кислому середовищі канальців парієтальних екзокриноцитів на активний метаболіт сульфонамід. Останній утворює дисульфідний місток з Н⁺, К⁺, Na⁺ АТФ-азою і блокує її активність. Препарат пригнічує базальну і стимульовану секрецію кислоти хлороводневої, пепсину, має гастропро-текторну активність.

Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс, синдром Золлінгера - Еллісона.

Побічна дія: діарея, нудота, кишкова колька, слабкість, головний біль.

6.3.4. Антацидні засоби.

Засоби з властивістю лугів часто використовують для нейтралізації кислоти хлороводневої шлункового соку. До них звертаються тоді, коли гіперсекреція шлункових залоз не усувається холіно- та гістаміноблокуючими засобами. До антацидних засобів належить натрію гідрогенкарбонат, магнію оксид, магнію трисилікат, алюмінію гідроксид і кальцію гідрогенкарбонат. Ці засоби відрізняються між собою швидкістю розвитку ефекту, ефективністю, швидкістю абсорбції з кишок, наявністю резорбтивної дії, здатністю утворювати вуглекислоту в шлунку.

Найшвидше діє натрію гідрогенкарбонат (NaHC0₃). При взаємодії його з кислотою хлороводневою шлункового соку (NaHC0₃ + HC1→NaCl + C0₂ + Н₂0) утворюється вуглекислота. Накопичуючись у шлунку, вона може сприяти перфорації його стінки (за наявності виразки). Крім того, подразнюючи рецептори слизової оболонки шлунка, вуглекислота викликає вторинну гіперсекрецію, що змушує вдаватися до нового введення антацидних засобів. Поряд з цим натрію гідрогенкарбонат, вільно адсорбуючись, може бути причиною системного алкалозу. Цьому сприяє також накопичення у дванадцятипалій кишці гідрогенкарбонатів кишкового вмісту, оскільки вони залишаються не нейтралізованими кислотою хлороводневою, яка сюди надходить із шлунка.

Подібно до натрію гідрогенкарбонату, швидкий антацидний ефект має кальцію карбонат осаджений (СаС0₃). При взаємодії його з кислотою хлороводневою шлункового соку також утворюється вуглекислота (СаС0₃ + 2НС1→СаС1₂ + Н₂0 + С0₂), яка здатна викликати вторинну гіперсекрецію. Системний алкалоз при цьому розвивається рідше, тому що вуглекислота надходить у кров повільніше. Звичайно алкалоз виникає лише в разі значного передозування препарату і поєднується з гіперкальціємією. Кальцію карбонат викликає запор.

Хворим на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки доцільно призначати антацидні засоби, які в шлунку утворюють гелі, що тонкою плівкою покривають виразки і таким чином захищають їх від кислоти і подразнювального впливу їжі. Такі властивості мають препарати магнію й алюмінію — магнію трисилікат і алюмінію гідроксид. Вони, на відміну від натрію гідрогенкарбонату і кальцію карбонату, при взаємодії з кислотою хлороводневою не утворюють вуглекислоти і не викликають системного алкалозу. Дія магнію оксиду (MgO) і магнію трисилікату (2Mg0·3Si0₂·(H₂0)n) розвивається повільно. Активність магнію оксиду вища, ніж натрію гідрогенкарбонату, приблизно в 3-4 рази (MgO + 2НС1 <=> MgCl₂ + Н₂0). Він абсорбується з кишок у невеликій кількості. У разі патології нирок можлива гі-пермагніємія. Введення його у великій кількості може викликати послаблювальний ефект. Магнію трисилікат має також адсорбуючі властивості. У шлунку він набуває желеподібного стану. При цьому 1 г його нейтралізує 155 мл 0,1 н. розчину кислоти хлороводневої.