ГОСЫ. Масова комунікація
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
Робота журналіста з представниками влади. Етичні засади. Журналіст має бути в кнструктивній опозиції до влади. Журналіст контролює владу. Треба проводити журналістські розслідування, а не займатися чорним піаром, публікувати компромати. Існування «темників» не є здоровими стосунками між владою і журналістами. Треба боротися з корупцією, цензурою. Розуміти, якщо політик зливає тобі інформацію, то йому це для чогось потрібно. Грубим порушенням журналістської етики є пряма участь журналістів у політичній боротьбі. Журналіст, який виступає на боці будь-якої політичної сили, вже не може бути об’єктивним і неупередженим.
Серед методів і прийомів спілкування з аудиторією важливе місце посідає полеміка — одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший засіб їх переконання. полеміка — гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання. Це не звичайна суперечка, а таке публічне обговорення, при якому є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстояти свою точку зору і спростувати думку опонента. Мета полеміки—здобути перемогу над опонентом, обстояти і затвердити власну позицію. Полеміка — це наука і мистецтво переконувати. Вона вчить стверджувати думки аргументованими, переконливими і безперечними науковими доказами. Отже, мета полеміки — досягнення істини чи її перевірка. У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим оратор підриває довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити дійсні й істинні положення опонента і вміти критикувати їх. Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці. Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб’єктивного ставлення до питань, що обстоюються. Проте не слід перебувати у полоні емоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом. Характерний принцип полеміки — виявлення невідповідностей і суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Зрозуміло, воно потребує опанування діалектичною і формальною логікою, наявності високої культури мислення. Якщо оратор глибоко і до кінця переконаний в істинності своєї позиції (а інакше немає сенсу її обстоювати), належить розкрити хибність позицій опонента: продемонструвати слухачам, чому вона помилково уявляється їм правильною, привабливою; висвітлити, внаслідок яких лавірувань опонент зміг зробити свою позицію зовні переконливою і логічною. Ніяким гумором, ніякою іронією, жодним сарказмом не можна підміняти логічну критику і розкриття позицій опонента. У полеміці сарказм, гумор, жарт над суперечником повинні вживатися в поєднанні, в сукупності з усіма іншими заходами розкриття і критики позиції опонента. Дозволеним у полеміці є прийоми доведення аргументів опонента до абсурду. В окремих випадках доцільно застосовувати полемічні прийоми “зіставлення суб’єктивних прагнень опонента з об’єктивним значенням його позиції”. В полеміці можна використовувати прийом “заковтування гачка”, суть якого полягає в наведенні доводів на користь противника (з якими той згодний), а потім — несподівана демонстрація їх неспроможності.
Саме поняття публіцистичної критики – радянське. Але якщо розглядати її як метод, а не як жанр, то Публіцист у своїх критичних виступах повинен дотримуватися усіх вищеперечислених етичних норм. Взагалі, публіцистика від інших жанрів журналістики відрізняється наявністю авторської оцінки явищ (подекуди суб'єктивної) та спонуканням до висновків на майбутнє. Існують такі головні функції публіцистики: формувати громадську думку;викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій. Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, — він роз'яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.
21 серпня 2005 року провідні українські інтернет-видання „Українська правда”, proUA, UAToday, „Главред”, „Обком”, „Телекритика” виступили з ініціативою „Чистий Інтернет”, метою якої є створення мережевої етики, і висунули одну єдину засаду: відповідальність за обнародувану інформацію в Інтернеті, яку підтримали ще чимало інших інтернет-видань. Система етичних вимог складається з етичних принципів (цінностей, основних орієнтирів), етичних норм (етичних прав, етичних обов’язків, етичних обмежень і етичних заборон) та етикетних правил поведінки (етикетних дозволів, етикетних обмежень і етикетних заборон). Гострою моральною проблемою для окремих інтернет-видань є комерційна реклама, розміщена недоречно. За міжнародними вимогами до рекламістів, першим принципом є принцип ідентифікації, тобто реклама в ЗМК має бути означена, відділена від журналістських текстів. Суперечить здоровому глузду, дратує, не дає можливості зрозуміти ні журналістського матеріалу, ні рекламу поєднання в одному тексті інформаційного повідомлення і рекламної пропозиції. Така реклама є прихованою, що не відповідає професійній етиці журналіста. Ще однією проблемою інтернет-видань є відсутність оптимізації сайту під різні програми перегляду (броузери) та операційні системи До редакційного кодексу комп’ютерної етики журналіста можуть увійти етичні норми Тіма О'Рейлі і Джиммі Вейлс, що створили Кодекс поведінки для блогерів (КПБ). Проаналізувавши кодекс Тіма О'Рейлі і Джиммі Вейлса, ми виділили такі принципи: відповідальність, порядність, об’єктивність, захищеність, відкритість, чесність, і сформулювали відповідні етичні норми для інтернет-видань: 1. Принцип відповідальності. Етична норма 1: Журналіст бере на себе відповідальність за власні і чужі слова, вміщені на сайті комп’ютерного ЗМІ. В КПБ „1. Блогер бере на себе відповідальність не тільки за власні слова, але й за коментарі, вміщені у його щоденнику.” 2. Принцип порядності. Етична норма 2: Журналіст ніколи не має говорити в онлайновому спілкуванні те, чого не сказав би співбесіднику у реальному житті. В КПБ „2. Інтернетники ніколи не повинні говорити в онлайновому спілкуванні те, чого не сказали б в лице співбесіднику у реальному житті.” 3. Принцип об’єктивності. Етична норма 3: Журналісту варто поспілкуватися з людиною реально, перш, ніж написати чи відповісти йому через комп’ютерні мас медіа. В КПБ „3. Прописується поговорити зі співбесідником приватно, перш ніж відповісти публічно.” 4. Принцип захищеності. Етична норма 4: Редакція, журналісти мають вжити заходи, якщо когось ображають в комп’ютерних мас медіа. В КПБ: „4. Блогер повинен вжити заходи, якщо будь-хто ображає опонента. 5. Принцип відкритості. Етична норма 5: Редакції Інтернет-видань мають право заборонити анонімний форум чи коментарі. В КПБ: „5. Блогер може заборонити анонімні коментарі.” 6. Принцип чесності. Етична норма 6: Редакції, журналісти мають моральне право ігнорувати онлайнових провокаторів. В КПБ: 6.”Рекомендується ігнорувати онлайнових провокаторів. Деякі етичні вимоги зводяться до простих загальнолюдських етикетних норм поведінки. Чимало журналістів знають, що не можна говорити людині в Інтернеті те, що не зможеш повторити безпосередньо спілкуючись, пам’ятають про те, що неетикетно спілкуватися з анонімами і, ліпше ігнорувати повідомлення провокаторів – не отримавши відгуку, вони втратять до вас інтерес. До проекту кодекса комп’ютерної етики можуть також увійти правила з Netiquette – це правила поведінки в кіберпросторі, створені 1994 року.
Людина має невідємне право на приватне життя. Загальна декларація прав людини. Ст 12. Стаття 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ратифікована Україною у 1997 році. Право на повагу до приватного і сімейного життя 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Журналіст втручається лише, якщо є нагальна суспільна потреба. Журналіст балансує між правом на інформація і таємницею приватного життя. Є публічні люди, а є прості. З простими треба бути особливо делікатними. Не можна називати імен самогубць. Не можна розпальювати расову, національну, релігійну, соціальну, регіональну ворожнечу. Втручання в особисте життя – опитування родичів, знайомих, приховане фото відеознімання. Пересічна особа має прво на приватне життя навіть у гроиадських місцях. Ст 182 кримінального кодексу україни. Стаття 182. Порушення недоторканності приватного життя 1. Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу, - караються штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. 2. Ті самі дії, вчинені повторно, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам особи, - караються арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років, або позбавленням волі на той самий строк. За рішенням Конституційного суду від 30 жовтня 1997р, Про особу без її згоди ми не можемо повідомляти її освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоровя, дата і місце народження, майновий стан. Тлумачення суспільно важливої інформації в українському законодавстві нема. Щось подібне прописується у ст. 50 конституції україни. І ст.6 ЗУ «про державну таємницю.» Можна критикувати вчинки людини, але не саму людину. У разі перекручування фактів – даємо спростування.
Треба враховувати, що теракти і розраховані на широкий розголос, щоб створити паніку серед людей і налякати їх, створити видимість безпомічності держави. Неприпутима героїзація терористів, краще переповідати їхні думки. Слід бути обережними в розмові зі звільненими заручниками, які перебувають у шоковому стані. У них може розвитися Стокгольмський синдром — дружба заручника з викрадачем — психологічний стан, котрий виникає при захопленні заручників, коли заручники починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними. Збираючи інформацію про теракти треба проконсультуватися зі спеціалістами з надзвичайних ситуацій.
Треба розмежовувати чітко редакційні і рекламні матеріали. Редакційна політика не може залежати від комерційних інтересів. У світі це проблема, бо там критикують політиків, а підриємців великих – ні. У Швейцарі «Нойє Цюріхєр Цайтунг» не залежить від реклаодавців. А от у Німеччині, Франції залежні. Реклама, а не продаж інформаційного продукту є джерелом прибутків медіа. Рекламування товарів чи послуг суперечить суспільному завданню медіа, але дає гроші. Рекламодавець зацікавлений, щоб його матеріал був максимально схожим на редакційний. Але така прихована реклама знижує рівень довіри до медіа. Правила соціально-відповідального бізнесу, яким є медіа-бізнес: не розміщувати недостовірну рекламу (згадуємо МММ), ту рекламу, яка завдає удару інтересам аудиторії, нерипустиме використання реклами,яка діє на підсвідомість. Не варто застосовувати product placement (коли ведучий в кадрі використовує товар якоїсь марки), не використовувати 25й кадр. Не брати учать у рекламних кампаніях (окрім соціальної реклами). Якщо журналіст стверджує, що якийсь товар кращий, то тільки, якщо він провів своє дослідження, розслідування і т.д., а не тому що йому заплатили. Слід обмежувати рекламу, герої якої подають поганий приклад. Треба позначати рекламу спеціальними позначками. Спонсори не повинні втручатися в зміст передачі, вони повинні фінансово допомагати, а не шантажувати грошима.
Плагіат визначається як недозволене запозичення, відтворення чужого літературного, художнього або наукового твору (чи його частини) під своїм іменем або псевдонімом, не сумісне як з творчою діяльністю, так і з нормами моралі та закону, що охороняє авторське право Простіше кажучи, якщо Ви вводите в оману читачів (слухачів), стверджуючи, що Вам належить авторство на роботу (ідею, думку, результат дослідження тощо) іншої особи, то Ви ніхто інший, як плагіатор. Вирізняють «прямий» і завуальований плагіат, часткове копіювання та некоректний парафраз. Сутність завуальованого плагіату полягає в тому, що текст твору зазнає несуттєвих змін шляхом заміни окремих слів та виразів їх синонімічними аналогами. При цьому форма твору в цілому не змінюється. Компіляція (від лат. compilatio - крадіжка, грабіж; від лат. compilo - грабую) — несамостійна або неоригінальна літературна чи наукова праця, побудована на використанні чужих літературних або наукових творів. Твір, скроєний з кусків інших книг, текстів або чужих творів. Спільне: це не власні думки, запозиченя. Відмінне: плагіат – без посилання на джерела, компіляція – посилається. Відрізняються вони рівнем наглості)
Збираючи інформацію щодо етнічних конфліктів треба дотримуватися принципу збалансованості. Без категоричних оцінок і тенденційно підібраних фактів. Важливо не переносити погляди етнічних екстремістів на всіх представників певної національності. Не можна апелювати до побутових стереотипів, використовуючи образливу лексику до представників певних національностей. Треба обережно додавати історичні факти, адже кожна зі сторін тлумачить їх по-різному. Не можна ставати на бік однієї зі сторін. Центр екстремальної журналістики розробив кілька порад журналістам, що висвітлюють етнічні конфлікти, однак ці правила постійно порушуються, причому подекуди цілком свідомо, більше того, навмисно. Так, етнічний конфлікт сербів та албанців у Косово почали розкручувати з кадрів, що їх відзняла англійська компанія ІТN у 1992 р. Саме на них у своїх передвиборних промовах посилався Білл Клінтон. Ці кадри демонстрували, як усім тоді здавалося, мало не концентраційний табір, тому що показували людину за колючим дротом. Як потім виявилося, навколо табору взагалі не було колючого дроту, однак журналісти знайшли дім, де було віконце із дротом, і зсередини зняли албанця. Потім визначили дві цільові аудиторії для впливу на американське населення: дітей та євреїв, після чого почали формувати в їх свідомості враження появи у Європі "нових нацистів". Унаслідок цієї інформаційної кампанії з'явилися "погані серби" та "хороші албанці", при цьому інформацію сербського боку західні ЗМІ дуже часто практично повністю ігнорували [2]. ЦЕ МОЖЕТЕ ПРОЧИТПТИ, МОЖЕТЕ ВИКИНУТИ 10 порад журналістам: як працювати в умовах війни, анексії та окупації? Четвер 17 Квітня 2014 До того ж Україна опинилася в епіцентрі жорсткої пропагандистської війни з боку північно-східного сусіда, тож має адекватно на неї реагувати. «Телекритика» розпитала експертів та сформувала список порад для роботи журналістів під час військової агресії. У ситуації військової агресії як ніколи важливим є дотримання професійних стандартів. «Для кожного журналіста в умовах кризи передбачені стандартами професії вимоги правдивості, об'єктивності та перевірки фактів повинні множитися на десять», - вважає ведучий «Подробиць» на «Інтері» Олексій Ліхман. При цьому принцип обмеження критики влади експерти вважають надзвичайно хибним. «Журналістика, - крім того, що є інформатором суспільства про дії влади, - водночас є й містком зворотного зв'язку для самої влади. Будь-яка влада не любить критики своїх дій. Нинішня українська влада не любить її особливо, - наголошує медіаексперт Ігор Куляс, -Зрозуміло, нинішня влада підтримує тезу про "обмеження критики через важкі часи". Але давайте не будемо забувати про те, що ця ж влада сьогодні ухвалює чимало хибних рішень, ціна кожного з яких у стані неоголошеної війни може бути фатальною. Без зворотного зв'язку кількість таких хибних рішень невмолимо зростатиме». Висвітлення дій влади без балансу або їх замовчування повертає ризики цензури або спекуляцій на «важливості державних інтересів». Втім, експерти закликають розрізняти провокативну безпідставну критику й конструктивну. На думку Тараса Петріва, президента Фундації «Суспільність», «журналістам треба не забувати, що технології інформаційної війни покликані руйнувати єдність людей і функціонування структур, в результаті чого народ виявляється деморалізованим і нездатним до опору. Тому медіа мають уникати трансляції меседжів огульної критики влади, занепадницьких настроїв, або провокативних заяв, які розпалюють сепаратизм, міжнаціональну ворожнечу». «Владу критикувати можна і треба, але обережно, конструктивно і обґрунтовано, не забуваючи про те, що за компроматом можуть стояти недоброзичливці. Хоча навіть якщо це так, достовірні важливі факти повинні бути опубліковані»,-вважаємедіаекспертОтар Довженко. Тарас Петрів звертає увагу на те, що сьогодні проти України намагаються вести війну нового типу - в «білих рукавичках», використовуючи високий рівень плюралізму українських медіа і відкритість українського суспільства. Тому журналіст, за його словами, насамперед має убезпечитися від пасток маніпуляцій, аби не стати каналом зовнішніх спеціальних операцій: «В багатьох сучасних конфліктах ЗМІ виступали знаряддям чужої інформаційної стратегії, причому навіть самі журналісти далеко не завжди це усвідомлювали. У нинішніх умовах медіа треба намагатися передавати об'єктивну картину подій. Але важливо бути на сторожі і при цьому розрізняти два ключових інформаційних підходи: інформування - як соціальну роль журналіста і підтримку (можливо несвідому і ненавмисну) воєнних зусиль агресора», - додає він. На початку березня російські ЗМІ активно поширювали недостовірні, а згодом спростовані, повідомлення, про нібито перехід різних українських військових частин у Криму на бік Росії, про присягу самопроголошеній владі півострова чи про відмову фрегата «Гетьман Сагайдачний» виконувати накази Києва. Такі повідомлення були спрямовані на дезінформацію та деморалізацію українських військових. Отже необхідно надавати можливість висловити свою позицію державним органам у відповідь на звинувачення та критику. «Наприклад, такої можливості не було дано Міністерству оборони, коли його завзято критикували за відсутність чітких наказів для українських військових у Криму. Згодом стало зрозумілим, що накази були віддані, просто військових, дві третини яких планували зраду, вони не влаштовували. Цього не розуміли ні журналісти, ні активісти, ні самі рядові військові, які не знали, що їхні командири саботують розпорядження з Києва за намовою росіян», - наголошуєОтар Довженко. При цьому медіаексперт закликає не давати слово відвертій пропаганді: «Якщо певний політик чи політична сила займаються відвертою чи завуальованою пропагандою на користь ворога в українських ЗМІ, їх можна і треба ігнорувати». За його словами, баланс у матеріалах безумовно важливий, але «однією зі сторін, позиція яких балансується, не може бути злочинець, який наполягає на тому, що вбивство або зґвалтування - це не злочин». «І так само не може нею бути той, хто заперечує українську державність або незалежність, закликає до розколу чи схвалює окупацію. Якщо таку позицію висловлює якась справді важлива особа, про це можна повідомити - але не віддавати їй прямий ефір або шпальту в газеті для антиконституційної пропаганди. Тому я вважаю прямі ефіри з Аксьоновим і Лукашенком у Шустера неприйнятними. Й тому я, хоч і крізь зчеплені зуби, підтримую вимкнення російських телеканалів в Україні», - наголошує пан Довженко. Не допускати розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що, зокрема, є порушенням українського законодавства. Саме за це Окружний адміністративний суд Києва за поданням Нацради зобов'язав українських провайдерів відімкнути російські «Первый канал», «РТР-Планету», «Россию 24» і «НТВ-Мир». Ярина Боренько, експерт Ради Європи, зауважує, що з початку року рівень мови ворожнечі загалом у суспільстві, а отже у ЗМІ, знизився. На порядку денному з'явилися інші поняття: «Слід мати на увазі, що у стані, коли в України анексували частину території, йдеться вже не про міжнаціональну ворожнечу (коли розпалюється протистояння між групами людей за національною ознакою). Тут йдеться про те, що українці ідентифікують державу Росія як ворога, натомість Росія ідентифікує себе як рятівника або захисника». Одночасно експерт звертає увагу на ризики виникнення міжнаціональної ворожнечі у зв'язку з переселенням мешканців Криму в інші регіони України, де через погане фінансування та координацію з боку влади існує небезпека локальних конфліктів із місцевим населенням: «Для пом'якшення ситуації ЗМІ було б доречно піднімати ці питання і спонукати людей думати про майбутнє». За її словами, журналісти активно інформують про побут переселенців у здебільшого позитивному світлі. «Натомість не висвітлюються проблемні питання. Коли проблеми вибухнуть, існує небезпека, що ці теми відразу перейдуть у розділи кримінальних новин або сенсацій», - додає експерт. Варто також пам'ятати, що мешканці Криму, які були змушені переїхати на материкову частину України, є «переміщеними особами» (з англ. displaced persons). Натомість «біженцями» є ті, хто був змушений переселитися з України до іншої держави. Критично важливо перевіряти інформацію. Недостовірна інформація, ретрансляція чуток сіє паніку, зменшує довіру до медіа, відволікає від істотної інформації та може мати катастрофічні наслідки. Перш за все слід бути уважним до джерел, щоб запобігти фейкам, або дезінформації. Особливо значну роль у цьому починають відігравати соціальні медіа. При появі важливої інформації в соцмережах - навіть у джерелах, що викликають довіру - необхідно спершу переконатися в її достовірності. Важливо зв'язатися з особою, яка опублікувала повідомлення, або з тим, кого воно стосується. Як вважає експерт Інституту масової інформації Роман Кабачій, суспільство та медіа в Україні надто небезпечно наблизилися до межі, коли не вважається за потрібне перевіряти інформацію. При цьому експерт згадує опубліковану українськими ЗМІ заяву міністра внутрішніх справ Арсена Авакова від 7 квітня про звільнення Харківської ОДА, яку той поширив у Facebook. Однак будівля ще тривалий час після цього перебувала під контролем сепаратистів. Ще один із останніх прикладів - низка видань із посиланням на спільноту «Крим_SOS» написала про те, як продюсер та чоловік Таїсії Повалій Ігор Ліхута агітував українські війська переходити на бік Росії. Ця інформація виявилася неправдивою і, серед іншого, завдала шкоди репутації Ігоря Ліхути. Спільнота вибачилася перед продюсером, однак у низці інтернет-видань це повідомлення залишилося опублікованим без спростування. Непідтверджені повідомлення, як-от неодноразові чутки про групи тітушок та беркутівців під час мйдану, сіють паніку й послаблюють здатність до мобілізації, коли загроза стає реальною. 13 березня в час постійної небезпеки військового вторгнення низка ЗМІ, в тому числі англомовних, поширили фейкове фото із соцмереж про нібито розміщення російських танків за 8 кілометрів від кордону з Сумською областю. Насправді фото було зроблено за два тижні до цього у Калінінградській області Росії. Такого роду дезінформації можна уникнути за допомогою кількох онлайн-інструментів. Наприклад, GoogleImages (також TinEye) покаже, чи не було схожі зображення опубліковано раніше в іншому контексті, а Fotoforensics допомагає перевірити світлини на наявність фотомонтажу. Більше про онлайн-інструменти перевірки інформації писавMediaSapiens. «Ми втомилися собі ставити питання, а чи правдою є те, що нам намагаються сказати, не кажучи вже про те, чи замислюємося, чому нам це втовкмачують. Відповідно до цього притупляється критичність мислення і оцінки реальності того, що відбувається», - вважає Роман Кабачій. Це загострює потребу в детальному аналізі подій і поясненні суспільству суті процесів, що відбуваються. На думку Тараса Петріва, «висвітлювати слід усі позиції, але дбати за баланси і обмеження пропагандистського сміття. При цьому треба називати людей, факти і події - своїми іменами, а не ховатися за розмазаними термінами, бо агресор, окупант, інтервент, сепаратист чи бойовик саме таким і є». Новинним повідомленням бракує завершеності, переконана Ярина Боренько: «Наприклад, історія зі "шпигункою" (8 квітня СБУ затримала російську шпигунку, яка намагалася дестабілізувати ситуацію в Миколаєві. - Ред.) обмежується її сторінкою в соціальних мережах. Натомість немає матеріалів, які б розкривали діяльність проросійських організацій, які активізувалися ще з липня. Більш глибоке й аналітичне висвітлення подій, подання різних точок зору важливе для того, щоб люди змогли краще зрозуміти ситуацію, розмах загроз для державної цілісності України, і основне - роль ключових політиків у фінансуванні таких організацій». Стримання емоцій. Ігор Куляс наголошує на тому, що в журналіста давно вже діє золоте правило, яке добре знають ті, хто постійно працюють у гарячих точках: не робити власні емоції частиною матеріалу. «Будь-яка емоція веде до часткового або повного порушення реальної картини події. Зрозуміло, що журналісти - живі люди і завжди мають власне емоційне ставлення до тих подій, очевидцями яких стають і про які повинні давати звіт своїй аудиторії. Але професіоналізм журналіста, крім звичних фахових навичок, полягає саме в умінні вгамувати власні емоції і розповідати про будь-яку подію максимально безсторонньо. Лише тоді є шанс розповісти про цю подію точно, повно, збалансовано», - каже пан Куляс. Найбільш дискусійний момент- цепублікація інформації, яка стосується національної безпеки(і теоретично може їй загрожувати). Деякі керівники інформаційних служб переконані, що роль журналістів в умовах фактично неоголошеної війни змінюється. «Ясна річ, що в період війни роль журналіста й журналістики змінюється. Ми зобов'язані гуртуватися навколо влади в країні й допомагати їй відбивати зовнішню агресію»,-кажекерівник служби новин телеканалу ТВіЄгор Чечеринда. Однак здебільшого інформаційні та етичні стандарти такій позиції суперечать, і наголошують на тому, що журналіст має опублікувати суспільно важливу інформацію, не намагаючись проаналізувати наслідки. Доречно згадати класичний приклад із книги Ігоря Куляса та Олександра Макаренка «Ефективне виробництво теленовин». У 1961 році, коли світ опинився на межі холодної війни, кореспондент The New York Times довідався про наміри США провести військову спецоперацію на Кубі. Президентові Джону Кеннеді вдалося переконати видавця газети Орвіла Дрейфуса не повідомляти сенсаційних деталей, запитавши, чи той готовий взяти на себе відповідальність за наслідки публікації. Однак спецслужбам Куби та СРСР уже було відомо про наміри американців і без матеріалу в The New York Times. Тож спецоперація США провалилась, а світ опинився на межі ядерної війни. Тоді Кеннеді знову переклав відповідальність за наслідки свого рішення на видавця The New York Times, дорікнувши, що опублікований матеріал міг стримати президента від провального маневру. На думку авторів книги, журналісти не несуть відповідальності за наслідки своїх публікацій: «Уся відповідальність лежить на тих людях, які створюють новини, - на учасниках подій. Президент Кеннеді двічі перекладав власну відповідальність на журналістів. І цей урок ми, журналісти, маємо пам'ятати. Тому що і політики, і чиновники, і навіть прості люди завжди прагнутимуть перекладати на нас свою відповідальність. І прагнутимуть нас використовувати у своїх інтересах». Експерти нагадують, що справа журналіста - інформувати, а не судити про майбутні наслідки. Проте винятковими є ситуації, коли опубліковані відомості безпосередньо загрожують життю людини. |