ГОСЫ. Масова комунікація
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
Поява бульварної преси. «Массовые» бульварные издания. Под влиянием социально-экономических последствий индустриальной революции и растущей коммерциализации издательского дела сформировалась так называемая «массовая» пресса со свойственными ей чертами: сенсационностью, поверхностным избирательным освещением событий, искажением фактов, бесцеремонным вмешательством в личную жизнь людей, акцентом на развлечение читательской аудитории в ущерб ее просвещению. Классическими образцами «массовой» бульварной периодики стали газеты «New York World» Дж. Пулитцера и «New York Journal» У.Р. Херста. Газеты были адресованы читателю с низким уровнем образования и культуры. Вместо того, чтобы способствовать интеллектуальному и культурному развитию аудитории, они опускались до уровня наиболее отсталой читательской массы с присущей ей предрассудками, инстинктивными побуждениями. «Массовая» пресса в большей степени апеллировала к чувствам читателя, нежели к его разуму, прибегая в основном к эмоциональной аргументации. Следование требованию сенсационности при воспроизведении новостей приводило к тому, что для газет отбирались преимущественно эмоционально «заряженные» факты, скандальные известия, призванные поразить и развлечь читателя. Для создания эффекта сенсации допускалось искажение информации путем ее произвольной интерпретации, использования домысла, неполного воспроизведения фактов, передачи фактов вне их контекста. Пулитцер и Херст использовали для привлечения читателей броское оформление своих газет. Нередко на их первых полосах красовались кричащие крупные заголовки: именно «массовые» издания положили начало использованию газетных «шапок». Широко использовались иллюстрации, комиксы. Персонаж комиксов, публиковавшихся на страницах «New York World» и «New York Journal» – «желтый парень» – стал символом этих и подобных им изданий, которые получили наименование «желтой» прессы. В Наприкінці XIX виділилися два різновиди журналістики: масова (для широкого читача і низів суспільства) і якісна (для заможних, правлячих кіл, інтелігенції). Жур-ка стала втручатися у внутрішньополітичну боротьбу і міжнародні відносини, виявилася здатною не тільки впливати на прийняття політичних рішень, знищувати репутації великих політиків, а й скидати уряду. На перше місце вийшли щоденні газети, їх власники стали називати лордами (або баронами) преси, вони увійшли в правлячий істеблішмент суспільства. 7. Поява "жовтої" преси. название произошло от цвета газет, печатавшихся на дешёвой бумаге, или же, по другой версии, возникновение связано с персонажем комикса «Жёлтый малыш» (Yellow Kid) в 1896 году, газет «New York World» Пулитцера и «New York Journal» Херста. С процессом зарождения массовой культуры появились такие издания, как «The New York Sun», «The New York Herald» и «The New York Tribune». Уже тогда сексуальная тематика, мотивы смерти, освещение скандалов, преступлений, насилия доминировали на полосах «желтых» газет. Тиражи их газет успешно раскупались не только благодаря оперативному сообщению драматических фактов, но и практике создания, так называемых «human-interest stories» — газетных материалов, которые «…больше ориентируются на пробуждение эмоций (сострадание, пафос, юмор, тревога, любопытство), чем на освещение достоверных событий». Залежно від наявності типологічних ознак і рис, які формують структуру видання, «жовту пресу» можна поділити на різновиди, опираючись на якость аналізу дійсності: 1 . «Проміжні» видання , які тяжіють до якісних газет, але мають певні риси «жовтих». 2 . Бульварні видання, які містять в основному всі риси « жовтих» видань. Вони більш банальні за змістом, однак більш «меркантильні», ніж «проміжні». 3 . Власне «жовті». Газети, які мають всі основні типологічні особливості (епатажність, сенсаційність, еклектизм, переважання ілюстрації над текстом). Відрізняються яскраво вираженим пафосом гедонізму, сенсаційності та відвертої вульгарності. 4 . Напівпорнографічні і порнографічні видання (для них характерне збереження всіх наявних рис попередніх модифікацій, але з ухилом у бік висвітлення девіантних статевих відносин). 8. Персональний журналізм. Період Просвітництва. За кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий проводив свою ідеологічну політику. Письменники й філософи часто створювали журнали для пропаганди власних поглядів. Журнали, як концептуальні періодичні видання, стали одним з основних комунікаційних каналів для поширення просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію. Появление и развите персонального журнализма связано с именем знаменитого английского писателя Даниэля Дефо (1660-1731), выпускавшего журнал "Ревью", в котором литератор-публицист писал острые материалы на злободневные темы - политические, социальные, экономические, а кроме того был одновременно редактором, репортером, правщиком, комментатором. Дефо, как журналист, обладал умением отбирать и использовать факты, богатым словарным запасом, способностью критически оценивать собственную работу. Дефо даже получил прозвище "господин Ревью" В английской просветительской журналистике выделились два подхода к исправлению нравов — сатирический и морально-дидактический. Их не всегда можно разъединить, но если выделять крайние стороны, то нравоучительная журналистика Джозефа Аддисона и Ричарда Стиля оказываются с одной стороны, а едкая сатира Джонатана Свифта и Даниэля Дефо — с другой. Политические пристрастия Свифта вначале были на стороне вигов, но в 1709-1710 гг. он порвал с вигами и, став редактором торийского еженедельника "The Examiner" ("Исследователь"). В этой газете Свифт опубликовал целый ряд памфлетов, статей и стихотворений, направленных против лидеров партии вигов. Серия памфлетов Свифта "Бумаги Бикерстафа" (1708-1709) определила форму нравоучительной журналистики Ричарда Стиля и Джозефа Аддисона. Свифту удалось создать запоминающуюся комическую маску Исаака Бикерстафа, имя которого стало нарицательным. Журналу Стиля, получившему название "The Tatler" ("Болтун") и имевшему подзаголовок "Болтун Исаака Бикерстафа", суждено было положить начало не только английской, но и всей европейской нравоучительной журналистике. Издание начиналось обращением Бикерстафа, предлагавшего читателю "поучительное и вместе с тем вызывающее на мысль чтение. Удачно найденная маска и точно выдерживаемая программа издания завоевали английского читателя. В 1710 г. издательским проектом своего друга заинтересовался Джозеф Аддисон. Структура "Болтуна" основывалась на одном эссе, являвшимся композиционным стержнем каждого номера. В тот же год появился самый удачный журнал в творческом наследии Аддисона и Стиля — "The Spectator" ("Зритель"). Антуан Франсуа Прево, более известный под именем аббата Прево, создателя знаменитого романа "История кавалера де Грие и Манон Леско". В 1733 г. Прево в Лондоне основал по образцу "Зрителя" еженедельный журнал "Le Pour et le Contre" ("За и против", 1733-1740). Журнал, который создавался в Англии, но распространялся в Париже, стал заметным явлением в журналистском мире Франции. 9. Поява розслідувальної журналістики. В конце 19 века в журналистике США формируется направление, представители которого ставили перед собой задачу бороться против общественных пороков путем расследования злоупотреблений и привлечения к ним внимания общественности. Они рассматривали идеалы справедливости, чести как социально-мобилизирующую силу. Религиозный моралист Б. Флауэр в своем журнале «Arena», основанном в 1887 г., подверг острой критике сложившееся общественно-экономическое устройство. В программной статье, опубликованной в «Arena» в 1901 г., Флауэр утверждал, что страна все дальше уходит от идеала подлинной свободы, свидетельством чему служат углубление пропасти между богатством и нищетой, коррупция и злоупотребления, зависимость власти от плутократии. Вслед за журналом «Arena» в конце XIX – начале XX в. и в других американских изданиях, главным образом в массовых журналах «McClure's», «Collier's», «Everybody's», «Cosmopolitan», появляются многочисленные разоблачительные публикации, посвященные недостойным и преступным действиям крупных компаний, коррупции на различных уровнях исполнительной и законодательной власти. В 1906 г. президент США Теодор Рузвельт, которого раздражала критика журналистов-разоблачителей в адрес госаппарата, уничижительно назвал их макрейкерами (muckrakers), что означает «разгребатели грязи», «копающиеся в навозе», «любители грязных сплетен». Одним из ведущих изданий, публиковавших произведения макрейкеров, был журнал «McClure's», издатель которого в целях привлечения читателей поощрял публикацию разоблачительных материалов о большом бизнесе, созвучных настроениям массовой аудитории. Публикация разоблачительных статей макрейкеров помогла поднять тираж журнала «McClure's» до полумиллиона экземпляров. Со страниц массовых журналов макрейкеры разоблачали преступные методы формирования многих крупных состояний в США, которые были сколочены путем обмана, убийств и запугивания конкурентов, подкупа властей, обмана и ограбления работников. Одним из последствий такого рода публикаций стала активизация общественного движения за совершенствование трудового законодательства. Ряд макрейкеров сосредоточил свое внимание на разоблачении действий крупных компаний, обманывающих клиентов и потребителей – железнодорожных компаний, мясных трестов, страховых учреждений, распространителей «патентованных» медицинских снадобий. Так, Эптон Синклер расследовал махинации компаний, занимающихся приготовлением и упаковкой мясопродуктов. В публикациях журнала «Cosmopolitan» и других изданий поднималась тема детского труда. Для лучших произведений «разгребателей грязи» была характерна тщательная работа над фактической основой разоблачений. Скрупулезный поиск, анализ и проверка, документирование фактов были обязательными – и это связывалось не только с подготовкой к возможному отстаиванию своей правоты в суде в ответ на обвинения в клевете. Макрейкеры стремились утверждать своим творчеством строгие этические нормы в журналистике, подчеркнуто дистанцируясь от беспринципной практики «желтого журнализма». Ведущая фигура макрейкерского движения – Линкольн Стеффенс – признан крупнейшим американским журналистом XX в. Макрейкерское движение пошло на спад после финансового кризиса 1911 г., ударившего по массовым журналам. Оказавшись перед лицом материальных затруднений, издатель Мак Клюр потерял свой журнал. «American Magazine» и «Everybody's» были проданы, их профиль изменился. Журнал «Cosmopolitan», принадлежавший Херсту, был преобразован в женское издание. 10. Поява та розвиток радіомовлення. Питання першості у відкритті радіо у різних країнах трактується по-різному. Біля витоків радіо стояли Нікола Тесла, Гульєльмо Марконі та Олександр Попов. У 1893 р. сербський вчений Нікола Тесла запатентував радіопередавач. Його пріоритет перед Г. Марконі визнаний судом у 1943 р. Та навіть коли 1901-го італійський фізик Ґульєльмо Марконі, що згодом отримав перший патент на радіо, переслав листа азбукою Морзе через Атлантичний океан, продемонструвавши можливості «бездротового телеграфу», про потенціал застосування новинки здогадувалися тільки одиниці. 2 листопада 1920 року радіостанція KDKA з Піттсбурга в прямому ефірі вперше повідомила про результати голосування на президентських виборах у США. Аудиторія тих перших передач, очевидно, була мізерна, бо приймачі мали лічені ентузіасти, та продемонстровані можливості радіо викликали в американців такий захват, що вже 1922 року у Сполучених Штатах постало близько 600 апаратних комплексів для ефірного мовлення. Промислове виробництво не встигало задовольняти попит на приймачі, й умільців заохочували виготовляти примітивні радіопристрої власноруч. Між 1923 і 1930 роками вже 60% американських домівок мали радіо. Радіомовлення розвивалося майже паралельно і в Європі. Але тоді як в американців у цій сфері було навіть забагато свободи, бо держава до неї спершу ніяк не втручалась, і, наприклад, розподіл ефірних частот упродовж кількох років був невпорядкований, у Старому світі більшість урядів остерігалися безконтрольності. Коли 1922 року в Британії перші виробники радіоапаратури створили об’єднання British Broadcasting Company Ltd., щоб пропагувати новий засіб масового інформування, міністри стурбувалися. British Broadcasting Company 1925 року за рекомендацією парламентського комітету було ліквідовано, а натомість 1927-го постала фінансована фактичним прямим податком British Broadcasting Corporation, відома нині просто як BBC. Фактична монополія громадського радіомовлення у Британії тривала аж до 1973 року, коли була офіційно заснована перша комерційна радіостанція в країні. Без проблем долаючи політичні й географічні кордони, радіо сприяло утвердженню тісніших зв’язків між різними куточками Земної кулі. Завдяки Ґульєльмо Марконі у 1907 році було встановлено регулярний радіотелеграфний зв’язок між Кліфденом в Ірландії та Глейс-Бей у Ньюфаундленді (Канада), що дав старт розвитку постійним комерційним трансатлантичним бездротовим контактам. в США уже наприкінці 1920-х у передачах з’явилася перша комерційна реклама і радіо створило ще один вимір для бізнесу. У тоталітарних суспільствах винахід Марконі став одним із головних рупорів партійної та урядової пропаганди, а кон-троль над радіопростором визначали як один із пріоритетних напрямів гарантування держбезпеки від «ворожих ідеологічних впливів». Саме тому, наприклад, нацисти вилучали радіоприймачі в населення окупованих територій у роки Другої світової, а комуністи систематично боролися проти «інформаційних диверсій» із боку західних радіостанцій у часи холодної війни. Започатковане у 1924–1927 роках на станції РВ-4 в Харкові українське радіомовлення не мало іншого вибору, як зосереджуватися на повідомленнях про «партійне та господарське життя» під дозволену з більшовицьких ідеологічних міркувань музику. Для радянської влади відразу став проблематичним головний принцип функціонування радіо як безперешкодного засобу поширення інформації, котрого не могли обмежити політичні кордони, а відтак великі зусилля було спрямовано на те, щоб установити тотальний контроль над радіопростором і боротися із загрозами впливу ззовні. Майже в кожне помешкання протягнули дріт із причепленим на кінці гучномовцем. «Брехунці» навіть не передбачали можливості їх вмикання чи вимикання. Їхній голос можна було хіба що робити гучнішим або тихішим. І все ж таки в 1960–1970-х роках радянським громадянам дали змогу купувати справжні радіоприймачі, які стали компактнішими й дешевшими завдяки транзисторним технологіям. Натомість зусилля й енергія (насамперед електрична) були спрямовані на те, щоб глушити небажані закордонні радіостанції. 11. Поява та розвиток телебачення. Поява телебачення нерозривно і прямо зв'язано з винаходом радіо і кінематографа. Винахід кінематографа зв'язують з іменами Огюста і Луї Люм’єр. Сини французького фабриканта, який займався виробництвом фотоприладів, винайшли в 1895 році апарат, який поклав початок розвитку синематографу і кіноіндустрії, зіграв основну роль у появі телебачення. Передача рухомого зображення за допомогою електронно-променевої трубки вперше в історії здійснено 26 липня 1928 в Ташкенті винахідниками Борисом Грабовським та І. Ф. Белянським. Хоча акт Ташкентського трамвайного тресту, на базі якого проводилися досліди, свідчить, що отримані зображення були грубі й неясні, саме ташкентський досвід можна вважати народженням сучасного електронного телебачення.Перший в історії телевізійний приймач, на якому був проведений ташкентський досвід, називався «телефото». За іншими даними перша передача рухомого зображення була здійснена в 1923 році американцем Чарльзом Дженкінсом, але він використовував для передачі механічну розгортку, і передається зображення було силуетним, тобто не містило півтонів. Перша придатна для передачі рухомих напівтонових зображень механічна система була створена 26 січня 1926 шотландським винахідником Джоном Бердом , який заснував у 1928 Baird Television Development Company. Перша телевізійна станція WCFL вийшла в ефір в Чикаго 12 червня 1928. Її творцем був Улісс Санабрія, який вперше використав для передачі зображення і звуку один діапазон радіохвиль, почавши 19 травня 1929 трансляцію звукового супроводу радіостанцією WIBO, а відеосигналу – станцією WCFL. Перші регулярні передачі електронного телебачення були розпочаті в нацистській Німеччині в 1934 році , які велися без звуку з 1929 року. Берлінська Олімпіади 1936 року стала першою, з якою велася пряма телетрансляція. При цьому використовувалися як телевізійні камери, так і спеціальна кінотелевізійних система з проміжною кіноплівкою, що дозволяла оперативно здійснювати повтори найбільш цікавих моментів . У СРСР з 1932 року існував стандарт механічного телебачення з розкладанням на 30 рядків і частотою кадрів 12,5 к / сек. Передача звуку не передбачалася. За допомогою системи велися експериментальні передачі кінофільмів і подієві трансляції. Регулярне телемовлення в СРСР почалося 10 березня 1939 . У цей день московський телецентр на Шаболовці передав в ефір документальний фільм про відкриття XVIII з’їзду ВКП (б). В подальшому передачі велися 4 рази на тиждень по 2 години. Перший масовий електронний телевізор «КВН-49», розрахований на сучасний стандарт розкладання в 625 рядків, з’явився в СРСР в 1949 році . У 1950 році створений перший пульт дистанційного керування. Він підключався до телевізора довгим дротом. Далі були спроби використовувати ультразвук, промені видимого світла, але в результаті зупинилися на інфрачервоному світлі. 18 грудня 1953 в США було розпочато перше в світі кольорове телемовлення в системі NTSC. У другій половині XX століття телебачення отримало широке поширення. Перші передачі телевізійного сигналу здійснено у 1925 в Англії й США, згодом у Німеччині й СРСР (1931). В Україні працювали короткометрові механічні телепересилачі в Одесі, Києві й Харкові, з 1932 телефільми, з 1934 зі звуковим супроводом. Перше регулярне телебачення з'явилося в Німеччині 1935 року. |