ГОСЫ. Масова комунікація
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
Коротко : Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902. Початки радіомовлення припадають на 1924, коли уХаркові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві 1925Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо. Згодом постали радіостанції в Одесі,Дніпропетровську, Донецьку та інших містах. Введена у дію 1927 Харківська «РВ 4» (Радиовещательная станция 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. 1941 найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська («РВ 84»), призначена також для пропагандивних пересилань за кордон. Розпочата 1928, уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР, радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою — шляхом будування радіовузлів та подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів — гучномовців. Панівний в інших країнах світу ефірний метод — встановлення радіоприймачів — використовувалася мало. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ і осіб. Кількість їх почала збільшуватися лише під кінець 1930-их pp., після того, як удосконалено засоби заглушування радіопересилань з-за кордону та коли розпочато виробництво ефірних приймачів, які були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. В основному аж до останнього часу головним засобом радіомовлення в УРСР, зокрема в робітничих кварталах міст і по селах, були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами. У 1940 трансляційних радіоточок в УРСР було 1 047 000, у тому числі у сільських місцевостях 137 200. Усіх радіоприймачів було лише 255 400, здебільше по містах. Їх треба було реєструвати в міліції. У серпні 1930 постановою Ради Народних Комісарів УРСР була створена при уповноваженому Народному Комісаріату пошт і телеграфів СРСР при уряді УРСР Всеукраїнська Радіопрограма з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР та місцевими радіоцентрами. У 1932 Всеукраїнську Радіоуправу перейменовано на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР (з 1938 скорочено — Український Радіокомітет). Цей комітет одержував інформацію відРадіотелеграфного Агентства України (РАТАУ). Допоміжною установою було створене 1930 з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. У 1930-их pp. діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при ЦК ЛКСМУ. Питанням радіотехніки, радіомовлення і радіоаматорства був присвячений журнал «Радіо» (1930—1941). УРСР була охоплена насамперед радіопересиланнями Московських радіопередавачів. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Наприкінці 1920-их pp. і на початку 1930-их pp. вони складалися на понад 70 % з політичного мовлення (політосвіта й агітація). Програма Харківської радіостанції, крім «радіогазет» — робітничої, селянської, комсомольської, піонерської, єврейської та есперанто — складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мистецьке слово припадало з усіх 18 годин щоденної роботи — 3-4 год. У другій половині 1930-их pp. програми радіостанцій в УРСР доповнено музичними пересиланнями і літературно-драматичними радіомовленнями, як також окремими пересиланнями для дітей і молоді. 30-40 % часу приділювано на обов'язкове транслювання московських пересилань на радіомережу УРСР і на пересилання з Москви російською мовою 12 раз на добу останніх новин. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена в наслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, абож радіомовленням Московських радіостанцій та радянських військових радіостанцій. Українські радіопересилання у 1941-44 вела Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка із Саратова, куди евакуйовано частково устаткування радіостанцій з УРСР. Після війни оправами радіомовлення і радіофікації в УРСР відає Комітет Радіомовлення (з 1950 і телебачення) при Раді Міністрів УРСР. З лютого 1957 цей комітет видає щодня свої програми під назвою «Говорить Київ». 1965 в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх- коротко- і ультракороткохвильових радіостанцій. Стан радіомовлення в УРСР за 1950-69 унаочнюють нижче подані таблиці (з даними також для всього СРСР): Порівняно до 1930-их pp. програми радіомовлення в УРСР значно поширилися. На початку 1965 обсяг республіканського радіомовлення становив пересічно 3 години на добу. Крім 10 випусків «останніх вістей», передаваних щодоби з Київської Радіостанці, програми радіостанцій в УРСР включають лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературні і музичні пересилання. Ведуться також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У 1960-их pp. Українська Республіканська Радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами — першою, що її трансльовано радіовузлами і радіоточками для масового слухача, і другою та третьою — для власників радіоприймачів здебільшого по містах або поблизу них. У першій програмі на теми місцевого партійного і господарського життя припадало 20 — 25 % часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячено загальноукраїнським справам, у тому числі літературі й мистецтву. Поза тижневиком «Говорить і показує Україна», в УРСР не було жодного україномовного радіожурналу. У видавництві Київського Політехнічного Інституту виходить з1958, як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, двомісячний журнал «Радиотехника» (3 500-5 000 накладу). Радіоаматорські клуби й гуртки в УРСР працюють у системі Добровільного Товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У 1961 в УРСР було 220 самодіяльних радіоклуба з понад 24 000 радіоаматорів. Працювало також понад 2 500 аматорських радіостанцій. На глушення радіопередач з-за кордону в СРСР витрачалися величезні кошти, проте глушення було ефективним лише у великих містах. На Західних Українських Землях під Польщею радіо було включене у систему державного зв'язку, і радіослухачі мали реєструватися і оплачувати щомісяця абонемент у поштових урядах. Окремі україномовні радіопрограми, розпочаті Львівським радіо у 1930-их pp., були спорадичні й обмежені часом (15-30 хвилин) і змістом. У неділі і у більші свята передавано богослуження з українських церков. У 1930-их pp. було розпочато україномовне радіомовлення для населення Закарпаття. У рамках чехо-словацьких пересилань з Кошиць передавано двічі на тиждень (з 1934 5 раз) 15-хвилинну програму українською мовою. У 1934 радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. Під час карпато-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З початку 1939 діяла короткохвильова радіостанція у Хусті. Під час другої світової війни, у 1939-41, українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станиславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (1941—1944) діяла німецька радіостанція у Львові (30-хвилинні україномовні програми 3 рази на тиждень). Трохи фактів: Свій початок сучасне інформаційне радіомовлення бере від радіогазет, що, за задумом їхніх творців, мали інформувати, агітувати, пропагувати й головне – організовувати своїхслухачів. Перший випуск всеукраїнської робітничої газети “Пролетар” був переданий із Харкова, де тоді містилася столиця України, 10 грудня 1926 року. Відтоді й на досить тривалий час радіогазети стають основною формою політичного мовлення в Україні. Радіогазета «Пролетар» спочатку не тільки дублювала свій друкований варіант, а й взагалі мало чим відрізнялася від нього: зміст, верстка, жанри, манера викладу матеріалу – усе це було, як у газеті. Читали радіогазету два диктори. Вона була оформлена двома музично-ліричними номерами і звучала в ефірі 22 хвилини. Штат радіогазети складався всього з однієї людини. У тому ж 1926 році були підготовлені і вийшли в ефір 4 випуски радіогазети. Передавалися вони у «вільний від музичних передач час» [10]. У серпні 1927 року радіогазета відокремлюється від однойменного видання, змінює назву на «Радіо-Пролетар». Штат зріс до 4 осіб. Їм допомагали 50 робкорів (кореспондентів), які надсилали до редакції інформацію із заводів та фабрик. Але цього недостатньо для підготовки радіогазет. Тому редакція добирала необхідні новини із газет. Протягом року на базі «Радіо-Пролетаря» було утворено ряд спеціальних радіовидань для селян, для молоді, військовослужбовців, а також літературні та музичні радіожурнали. У 1928 році у редакції «Радіо-Пролетар» відбулися зміни: оновлюється керівництво, штат укомплектовується кваліфікованими працівниками. Редакція поступово відмовляється від газетних вирізок і зменшує кількість суміжних радіовидань. Це дозволило зосередити зусилля на підготовці радіогазети і піднести її якість. У тому ж році «Радіо-Пролетар» перейменували в «Робітничу радіогазету». Тепер основною тематикою його передач стало висвітлення життя робітничих колективів. У 1931 році «Робітнича газета» стала органом ЦК КП(б)У. Тепер вона провідна в системі українського радіомовлення, виходить двічі на добу – вранці та ввечері, а також передає нічний бюлетень новин та тижневий літературно-мистецький випуск. З 1930 року радіогазети стають основними в системі радянського радіомовлення, вони адресовані всім основним колам населення («Радянське село», «Комсомолець України», «Червона оборона», «Піонер України» та ін.). Керував підготовкою усіх цих радіогазет відповідальний редактор Редакції радіогазет і радіожурналів Ф. Солод– один із засновників інформаційного мовлення в Україні. Хоча розвиток радіогазет був до волі бурхливим, у преважній своїй більшості вони із запізненням інформували про події і недостатньо впливали на спрямування загальної політичної культури. Отже, радіогазети тихо й непомітно відійшли в минуле. Після переїзду до Києва значення самостійного жанру набирають виступи перед мікрофоном. Для їх підготовки на радіо запрошувалися віддані більшовицькому режимові люди. У практику інформаційного радіомовлення поступово входять репортажі з місця подій. Такі репортажі, наприклад, передавалися 11 і 12 червня 1935 року, коли відзначалося 15-річчя визволення Києва від білополяків, під час святкування річниці переїзду уряду України до нової столиці – 24 червня 1935 року. У ці дні мікрофон “Останніх вістей” постійно перебував у центрі подій. Він часто виходив за межі студії – на вулиці й площі, на аеродроми чи стадіони, де відбувалися масові заходи. Кореспондентські розповіді про перебіг подій доповнювали самі учасники, глядачі, гості столиці України. озпочаті в 1930 році переслідування українізаторів переросли у наступні роки в масовий терор. Він досягнув свого апогею у 1937-1938 рр. Саме тоді й виникла “Справа українського радіокомітету”. Формальним приводом для її порушення став випадок, коли після трансляції з Москви вироку троцкісто-зінов’євцям, в ефірі залунала “траурна музика”. Сталося це цілком випадково, бо для трансляції була перервана планова освітня передача “Що таке сюїта?”. Тему передачі ілюструвала музика Е.Гріга до драми Г.Ібсена “Пер Гюнт”. Після завершення трансляції освітню програму продовжили, і в ефірі залунала скорботна мелодія “Смерть Озе”. Тож стався просто випадковий збіг обставин.
ЗУ «Про телебачення і радіомовлення» Стаття 13. Державні телерадіоорганізації 1. Порядок створення державних телерадіоорганізацій, порядок призначення їх керівників, формування керівних та наглядових органів визначаються законами України. 2. Державні телерадіоорганізації можуть створюватися органами державної влади відповідно до їх функцій та повноважень. Державні телерадіоорганізації є державними підприємствами. 3. У своїй діяльності державні телерадіоорганізації керуються Конституцією України, законами України та реалізують основні завдання, визначені цим Законом. 4. Основними завданнями державних телерадіоорганізацій є: а) оперативне інформування телеглядачів і радіослухачів про суспільно-політичні та інші події в Україні і за кордоном, про надзвичайні події та ситуації, що становлять загрозу життю чи здоров'ю населення, оприлюднення офіційних повідомлень, роз'яснення рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування; б) створення та розповсюдження економічних, публіцистичних, культурно-освітніх, медико-гігієнічних, художніх, навчальних, розважальних, спортивних програм, а також програм для дітей та юнацтва; в) сприяння зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету у світі. 5. Фінансування державних телерадіоорганізацій за рахунок коштів Державного бюджету України здійснюється тільки через державне замовлення у порядку та формах, визначених законодавством України. 6. Організаційно-правовий статус обласних державних телерадіокомпаній може бути змінений лише на статус громадських телерадіокомпаній. Якщо державне чи громадсько-правове радіомовлення передбачає здебільшого інформаційно-просвітницьку діяльність, то комерційне радіо ґрунтується, як правило, на функціонуванні інформаційно-розважального ефіру. А отже, визначаючись у своїх потребах стосовно прослуховування радіо, аудиторія цілеспрямовано або мимовільно здійснює сьогодні ще й вибір між загальнодержавною, колективною чи приватною формою власності на радіомовлення. Саме це і є характерним для сучасного стану розвитку радіомовлення, коли слухач має можливість вибирати в контексті соціальних цінностей той радіоефір, який є цінним для нього, а, отже, показовим з точки зору комунікативних процесів у суспільстві. Українське комерційне радіомовлення, стартувавши в 1992 році, опинилося у досить-таки специфічній ситуації, яка й сьогодні впливає на його становлення. З одного боку, розвиток підприємницької діяльності в українському радіоефірі був сформований на основі загальносвітової практики комерційного мовлення із залученням як журналістикознавчої термінології, так і методик та способів організацiї й здійснення мовлення. З другого боку, тривалий час функціонування у системі тоталітарного суспільства та прагнення побудувати відкрите інформаційне суспільство порушує перед радіомовленням України, в тому числі й комерційним, непрості проблеми адаптації до тих можливостей, які сьогодні розкриваються перед українським радіо. Відлік становлення українського комерційного радіомовлення варто вести з 1 травня 1992 року, коли в Миколаєві, поряд зі створенням першої телевізійної компанії (ТК "Тоніс"), вийшла в ефір на частоті 71 МГц (діапазон УКХ) перша недержавна станція "Радіо Радіус", згодом – "Радіо Сет". У цьому ж році з'являється в Павлограді ще одна станція "Радіо-Самара". Серед інших комерційних радіокомпаній в Україні, які розпочали свою роботу на власній ультракороткій частоті в цей час, були "Радіо Львівська хвиля" (Львів), "Радіо Незалежність" (Львів), "Радіо Майстер" (Харків), "Транс-М-Радіо" (Сімферополь), "Радіо Прем'єр" (Дніпропетровськ), "Радіо Глас" (Одеса). Станції намагалися визначитися з форматними концепціями мовлення, однак без справжньої конкуренції на території мовлення та за відсутності ринку радіопрограм, їхній ефір був монопольним, спрямованим на всеохоплення слухацьких інтересів, потреб і смаків. Хоча інфраструктура засобів масової інформації, економічні передумови й рекламний ринок у цих містах були перспективними для поступового формування конкурентного середовища в радіоефірі. Саме в цих обласних центрах на початку 1996 року працювали 23 недержавні радіостанції, тобто, приблизно 4/5 від усіх, що діяли в Україні на той час. Визначення пріоритетів щодо власності на передавачі, частоті й каналі мовлення між державними й недержавними телерадіокомпаніями стало в середині 90-х років основою багатьох дискусій не лише на законодавчому рівні, а й у пресі, електронних мас-медіа. Проблема власності на засоби виробництва завжди була як в Україні, так і в інших пострадянських державах "наріжним каменем" можливих непорозумінь у часи регіональних політичних дебатів, зокрема під час виборів. Появу перших комерційних радіостанцій в Україні згодом було законодавчо закріплено. У статті 11 Закону України "Про телебачення й радіомовлення" (1993) було зазначено: "Структуру національного телебачення і радіомовлення України складають державні і недержавні телерадіоорганізації". Діяльність комерційних радіостанцій, як і всього українського радіомовлення, була покликана регулювати Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, тимчасове положення про яку було затверджено Верховною Радою України 15 грудня 1994 року, а закон прийнятий 23 вересня 1997 року. В Україні було створено дуальну систему радіомовлення. У ст. 2 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" записано, що "телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують принципи об'єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок, забезпечення ідеологічного та політичного плюралізму, дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі" [5, с 102]. Ці принципи, на наш погляд, визначають, по-перше, зміст і характер, по-друге, методи і форми, по-третє, структуру й організацію функціону вання радіомовлення. Принципи діяльності радіоорганізацій нерозривно пов'язані з нормами службової чи професійної етики журналіста, його світоглядною позицією, національно-духовним переконанням, державотворчим мисленням, фаховою обдарованістю, інтелектом, здібністю завжди бути готовим до праці. Творчий процес повинен ґрунтуватися на органічному поєднанні свободи слова, плюралізму думок, гласності та журналістської етики, основними принципами якої є: повага до істини і гідності особи; відмова від використання нелегальних або нечесних методів під час збирання інформації; активна участь у процесах українського державотворення; захист і розвиток національного інформаційного простору; критичне ставлення до розтиражування фактів, що принижують гідність людини за расовими, релігійними чи національними мотивами. Принципи діяльності радіоорганізацій |