ГОСЫ. Масова комунікація
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
18. Журналістика Англійської революції. Англійська революція (1642-1660) викликала сплеск громадської думки і стала важливою віхою в розвитку англійської преси, яка в короткий термін виросла як кількісно, так і якісно. У революційну епоху попит на новини різко зростає, та й важливих новин ставати набагато більше. Додатковим стимулом прогресу англійської журналістики стало фактичне знищення цензури. Дореволюційні газети були чисто комерційними підприємствами, що мали головну мету - отримання прибутку. З початком революції газета стала активною учасницею політичної боротьби (політична агітація). Англійська буржуазна революція безумовно прискорила процес створення періодичної преси. У цей же період активно розвивалася англійська література, представлена головним чином памфлетний публіцистикою. Політична ж дискусія велася з допомогою памфлетів. «Mercurius Britanicus» («Британський вісник»), який видавався у період з 1643 по 1646 Марчмондом Нідхемом. Зі сторінок цього видання Нідхем виступав з критичними статтями проти короля, що послужило приводом для його залучення до судової відповідальності. Від імені генерала Т. Ферфакса видавався досить популярний тижневик «A Perfect Diurnal», або «Journal». Погляди левеллеров відбивала «Moderate», що видавалася Мобботом. Найяскравіші, блискучі представники англійської памфлетний журналістики були серед супротивників монархії. Їх творчість мала сильний вплив на розвиток поглядів лідерів буржуазних революцій в інших країнах, зокрема В США, і у Франції. Особливої уваги заслуговують Д. Мільтон, Д. Лільберн, Джерард Уінстенлі. У другій половині 17 століття в Англії виникла і сатиричний друк. Прикладом сатиричного видання є вигский тижневик «Щотижневі поради з Риму». Причиною такого незвичайного назви є журналістський прийом, іноді застосовувався в 17-18 ст.: Газета велася від імені політичних супротивників, але у вигляді пародії. Для Англії кінця 17 століття характерні 4 типи періодичних видань: інформаційні, аналітичні, сатиричні і рекламні. Перші були націлені, перш за все, на комерційний успіх і призначалися для всіх. Аналітичні видання були націлені не стільки на комерційний, скільки на політичний успіх. Як у випадку з рекламними виданнями, газета тут була не самостійною метою, а засобом до досягнення іншої, більш важливої мети, будь то збут товарів або захоплення і утримання влади. Макет газети був вкрай примітивним. Зазвичай газета являла собою лист невеликого формату, на якому в дві колонки розміщувалися матеріали, розділені абзацами. Заголовки застосовувалися рідко. Попит на новини у період реставрації був надзвичайно великий. 19. Журналістика Французької революції. На першому етапі Французької революції (травень 1789 – серпень 1792) відбулася подія, що стимулювала життя періодичних видань. Свобода преси була юридично закріплена в “Декларації прав людини й громадянина” (26 серпня 1789 р.), де говорилось, що “вільне повідомлення думок є одним з найдорогоцінніших прав людини; а тому кожний громадянин може вільно говорити, писати й друкувати, лише за умови відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом”. Це ж положення було відображене в Конституції 1791 р. Підсумком стало кількісне зростання періодики – якщо в 1788 р. в усій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 рр. виникло більше 500 газет. У цей період повернувся до країни з Америки Жан-П’єр Бріссо, котрий став одним з лідерів революційної преси, а його газета “Patriot Francais” (“Патріот Франції”, 1789— 1793) – символом нових перетворень. Відомим став Жан-Поль Марат, вустами якого “заговорив четвертий стан”. Марат максимально використав можливості свого друкованого органу “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”, 1789 – 1793) для впливу на громадську думку. Велика французька буржуазна революція наче підбила риску під цілим періодом у розвитку журналістики. Вона породила небачену досі політичну періодику революційно-демократичного напрямку. Засновником останньої став Жан-Поль Марат, який видавав газету “Публіцист париз’єн”, перейменовану на “Амі дю пепль” (“Друг народу”), а після вбивства Ж.-П.Марата – на “Газету французької республіки”. Ця газета незмінно виступала під лозунгом свободи, рівності й братерства. Період від Великої французької буржуазної революції кінця XVІІІ сторіччя до Паризької Комуни 1871 року характеризується, з одного боку, перемогою та утвердженням капіталізму в найбільш розвинутих районах світу, і, з другого боку, відступом європейських періодичних видань на другі ролі порівняно з бурхливим розвитком американської журналістики. Майже всі лідери революції були редакторами власних газет - Мірабо("Генеральні штати"("Пошта Прованса")., Марат("Друг народу")., Робесп'єр, Демулен (Le vieux cordilier) . Журналістська діяльність Демулена показова для революційної епохи. Він заявив про себе в період так званого "дощу памфлетів", напередодні взяття Бастілії. Його памфлет "Вільна Франція", який несе на собі печатку риторики Цицерона, і памфлет "Промова ліхтаря", що малює образ ідеальної республіки, зробили ім'я Демулена популярним серед республіканців. Публіцистика Мірабо вирізнялася логікою - "стислою, сильною, часом софістичною з відтінком відвертості, завжди впевненій у собі і яка схоплювала скрізь головні аргументи та корисні докази1'. 20. Поява в Європі та США перших журналістських освітніх центрів. Перші спроби налагодити підготовку репортерів для щоденних газет були зроблені в США і належать до 1860-х рр. А "перший системно організований курс з'явився в університеті Пенсільванії в 1893 р." . У Європі першу вищу школу журналістів було відкрито в Берліні 6 січня 1900 р. У 1902 р. з ініціативи редактора "Westminster Gasette" Віл. Гіля створено школу журналістів у Лондоні. Створені як окремі навчальні заклади, ці школи мали свої програми підготовки майбутніх фахівців, орієнтувалися на редакційні потреби великих щоденних газет, в основу професійної підготовки клали залучення до навчального процесу провідних журналістів-практиків. Уперше факультет журналістики був створений у Цюріхському університеті (Швейцарія) в 1903 р., куди для організації професійної підготовки журналістів був запрошений редактор газети "Züricher Post" доктор Веттештайн. На американському континенті ідея університетської журналістської освіти була реалізована завдяки головному редакторові нью-йоркської газети "The World", знаменитому журналістові Джозефу Пулітцеру (1847-1911). В історію американської (і світової) масово-інформаційної діяльності він увійшов як засновник "нової журналістики", батько "жовтої преси". Незважаючи на те, що з цим типом мас-медіа в суспільній свідомості пов'язані уявлення про поверховість і необізнаність журналіста, Дж. Пулітцер добре розумів пекучу потребу для його підготовки гарної глибокої всебічної освіти. Уже ставши великим медіа-магнатом і внаслідок погіршання здоров'я відійшовши від справ, але розуміючи, що його достатки надбані внаслідок праці в журналістиці, він заповів 2 млн ам. дол. (приблизний еквівалент нинішнім 300 млн) Колумбійському університетові Нью-Йорка на створення факультету журналістики і на щорічну премію свого імені. Вважають, що саме Дж. Пулітцер заснував професійну журналістську освіту в США. Факультет журналістики в Колумбійському університеті відкрився в 1912 р. Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 університетах. В Україні вища журналістська освіта була вперше запроваджена в Комуністичному університеті імені Артема (Харків). Термін навчання становив три роки. Для підвищення теоретичного рівня керівних працівників при університеті діяли річні курси підвищення кваліфікації. У 1926 році на базі факультету журналістики Комуністичного університету імені Артема було створено спеціальний вищий навчальний заклад для підготовки працівників преси - Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) з терміном навчання також три роки. Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де з 1947 р. так само на філологічному факультеті існувала спеціальність "Журналістика". Шляхом злиття двох відділень був утворений 1953 р. перший в Україні факультет журналістики. БЛОК ―РАДІО.
Винайдення радіозв’язку наприкінці ХІХ ст. та впровадження його в життя було здійснено завдяки експериментальним та теоретичним дослідженням переважно європейських фізиків. Про пріоритет у винайденні радіо чи то росіянином О. Поповим чи то італійцем Г. Марконі точиться тривала дискусія. Не дивно що в цій історії як і взагалі в історії науки і техніки утвердження пріоритету досить часто пов'язане з питаннями національного престижу. Наприклад "Большая советская знциклопедия" винахідником радіо називає О. Попова італійська "Nuova ЕnсісlopediaSonzgno" ― Г. Марконі однак французька "Larousseuniversel" ставить Г. Марконі на друге місце після Е. Бранлі тоді як англійська енциклопедія "EncyclopaediaBritannica" наперед виводить О. Лоджа а німецький "LexikonderDeutschenBuchgemeinschaft" батьком радіо називає Г. Герца. При цьому незаперечним залишається твердження про те що саме німецький фізик Г.Герц у 1887р. своїми дослідами заклав основи бездротового електрозв'язку. Ещё в 1845 году Майкл Фарадей ввёл понятие электромагнитного поля. По мнению Альберта Эйнштейна, идея поля была самым важным научным открытием со времён Исаака Ньютона. До этого пространство считалось наполненным телами и зарядами, через которые передавалось воздействие. А поле – это пустота, через которое тоже может осуществляться взаимодействие. В 1865 году Джеймс Максвелл создал теорию электромагнитного поля, где выразил все основные закономерности этого явления. Главный вывод теории – свободное распространение электромагнитного излучения в пространстве со скоростью света. В 1887 году Генрих Герц создал реальную конструкцию генератора и резонатора электромагнитных колебаний. В 1888 году с помощью этих приборов экспериментально доказал существование электромагнитных волн, распространяющихся в свободном пространстве со скоростью света. Именно тех – предсказанных Фарадеем и описанных Максвеллом. Ранняя смерть Герца в 1894 году (в возрасте 37 лет) не позволила этому гениальному учёному, экспериментатору, инженеру продолжить совершенствование созданных им приборов. А что же в это время сделали Попов и Маркони, между которыми разгорелся и до сих пор существует спор о приоритете на изобретение в 1895-1896 годах радио? В техническом плане для увеличения расстояний и Попов, и Маркони добавили к приборам Герца антенну и заземление. Для более чёткой регистрации сигнала оба добавили в приёмник Герца когерер – стеклянную трубку, наполненную металлическим порошком. Когерер изобрёл в 1887 году французский физик Эдуард Бранли, а в 1893 году англичанин Оливер Лодж обнаружил, что порошок в трубке резко меняет сопротивление в присутствии волн Герца. Практические применения когерера Лоджа не интересовали, а Попов и Маркони использовали его для включения звонка, вместо малозаметной искры у Герца. Далі про історію Попова і Марконі Прошло немногим более ста лет со дня изобретения способа передачи информации на расстояние при помощи радиоволн русским ученым Алексан- дром Степановичем Поповым. В 1895 году, 25 апреля по юлианскому календа- рю (7 мая – по григорианскому) впервые в мире, был сделал доклад для научно- технической общественности об изобретенном методе использования электро- магнитных волн для беспроводной передачи электрических сигналов. В этот же день состоялась и демонстрация аппарата. Первые сообщения об этом докладе появились в газете «Кронштадский вестник» (от 30 июня 1895 года, № 52). Описание аппаратуры А. С. Попова и полученных им результатов было опуб- ликовано в журналах Русского физико-химического общества (том 27 от 24 но- ября 1895 года и том 28 от 28 февраля 1896 года). Эти журналы распространя- лись не только в России, но и за рубежом и были весьма популярны среди ино- странных ученых. Предложенный А. С. Поповым метод беспроводной передачи полезной информации путем модуляции (манипуляции) излучаемых электромагнитных волн получил в дальнейшем название радиопередачи (Radio – от латинского – «испускать лучи»). В честь этого изобретения Постановлением Совнаркома СССР от 4 мая 1945 года, к пятидесятилетию изобретения радиопередачи А. С. Поповым, седьмое мая отмечается как «День радио». Одиннадцатого мая 1993 года Правительство России издало Постановление № 434 о проведении столет- него юбилея изобретения радио, в котором был отмечен приоритет России. На 27-й сессии Генеральной Ассамблеи ЮНЕСКО было принято предложение Правительства России о международном праздновании в 1995 году столетней годовщины создания радио. После демонстрации радиопередачи 25 апреля 1895 года А. С. Попов в течение ряда лет передавал на корабли Балтийского флота множество служеб- ных радиограмм для нужд флота и исследовал методы увеличения дальности приема радиограмм. Летом 1895 и 1896 годов проводился также прием радио- волн от грозовых облаков в Лесном институте в Санкт-Петербурге. Год спустя, в 1896 году, на электростанции в Нижнем Новгороде. Дальность приема со- ставляла тридцать километров. Успешное применение радиосвязи А. С. Попо- вым на Балтийском флоте было высоко оценено руководством флота и коман- дирами кораблей. Для оснащения флота потребовалось изготовление десятков комплектов аппаратуры. Изготовление первых образцов было организовано в Кронштадте по чертежам и под руководством самого Александра Степановича в мастерских лейтенанта Е. В. Колбасьева. Кроме того, для удовлетворения растущих потребностей флота в такой аппаратуре к ее изготовлению были при- влечены иностранные фирмы. Это фирма Э. Дюкрете во Франции и Всеобщая Компания электричества (AEG) в Германии (профессор А. Слаби и граф Арко). Э. Дюкрете представил 19 ноября 1897 года на выставку в Париже образцы та- кой аппаратуры, а 21 января 1898 года делал доклад о ней на заседании Фран- цузского физического общества. Таким образом, производство радиоаппаратуры А. С. Попова в Крон- штадте в мастерских Е. В. Колбасьева можно считать первым в мире промыш- ленным выпуском приемной и передающей радиоаппаратуры, а сами мастер- ские были производственными цехами отечественной радиопромышленности. Примеру мастерских Е. В. Колбасьева, фирм Э. Дюкрете и AEG последовала Англия, которая, будучи колониальной державой, особенно нуждалась в радио- связи с кораблями. Некоторое количество такой аппаратуры было изготовлено в Англии военным ведомством. Публикации А. С. Попова, посвященные изобретенному им методу ра- диопередачи, привлекли внимание известного физика Аугусто Риги (Универси- тет в городе Болонья, Италия), который изучал метод радиопередачи А. С. По- пова. Этими работами под влиянием А. Риги заинтересовался молодой пред- приимчивый итальянец Гульельмо Mapкони, который, согласно сообщениям в прессе, пытался повторить в доме своего отца в Болонье аналогичные опыты, которые уже проводил А. С. Попов. Первое сообщение об этих опытах появи- лись в журнале «The Electrician» от 25 сентября 1896 года и журнале «Revista Marittimo» в апреле 1897 года. Публикации не содержали каких-либо подроб- ностей, более того, не было описания аппаратуры и ничего не говорилось о по- лученных результатах. Маркони 2 июня 1896 года подал в Англии заявку на изобретение аппаратуры для связи без проводов с помощью электромагнитных волн. В начале марта 1897 года он закончил внесение изменений в эту заявку и 2 июля 1897 года получил английский патент № 120039 на «Усовершенствова- ния в передаче электрических импульсов и сигналов и в аппаратуре для этого». Описание аппаратуры Г. Маркони было впервые опубликовано в докладе ин- женера У. Г. Приса в Королевском Обществе Англии 4 июня 1897 года, кото- рый был напечатан в журнале «The Electrician» (1897 года, 11 июня, стр. 216- 218). Из этого доклада следует, что Г. Маркони в своем патенте применил при- емник, созданный по схеме А. С. Попова, а его «Усовершенствования» состоя- ли в добавлении (с целью внесения отличий от приемника А. С. Попова) в при- емник отдельной батареи звонка, что усложнило схему. Из сравнения схем А. С. Попова и Г. Маркони следует, что Г. Маркони отстал от А. С. Попова на два года. Как колониальная держава, владеющая большим флотом, Англия остро нуждалась в быстрой беспроводной связи. Поэтому перед Г. Маркони открыва-лись блестящие перспективы получения больших заказов на аппаратуру радио-связи, для выполнения которых необходимо создание мощной радиопромыш-ленности. С этой целью Г. Маркони в 1899 году создает в Англии фирму «Mar-coni Telegraph Company», а в 1900 году эта фирма получает название «Marconi Wirelles Telegraph Company». Таким образом, в создании радиопромышленно-сти Г. Маркони отстал от А. С. Попова на три с половиной года. Однако необходимо отметить, что наряду с созданием этой фирмы госпо-дин Маркони сделал большой вклад в развитие радиосвязи, активно работая по определению дальности приема радиосигналов на приемник, аналогичный по схеме приемнику А. С. Попова. С первых годов нашего века началось бурное развитие радиосвязи на базе искровых передатчиков. После изобретения электронной радиолампы (ламповые диоды Ли де Фо-реста 1906 год) для усиления слабых токов началось бурное развитие электрон-ной промышленности и радиопромышленности с широким применением ра-диоламп как в аппаратуре радиосвязи, так и в аппаратуре радиовещания, теле-видения и для прикладных целей. Интересно напомнить, что в США при орга-низации производства радиоламп использовался опыт серийного производства осветительных электрических лампочек накаливания, накопленный на заводах Томаса Эдисона. Аналогично поступали и в других странах. К сожалению, в нашей литературе развитие мировой и отечественной радиопромышленности отражено совершенно недостаточно, тогда как этот вопрос истории развития цивилизации представляет огромный интерес, особенно для молодого поколе-ния специалистов.
Повна історія українського радіомовлення тут http://uastudent.com/?s=%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F+%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE+%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F Проводно́е веща́ние (воно ж дротове радіо) — система однонаправленной передачи сигналов звукового вещания от центральной вещательной станции ко многим слушателям по проводам (кабелям). Преимущества проводного вещания — относительно высокое качество звучания с минимумом помех при простоте и дешевизне абонентских приёмников, энергонезависимость, высокая надежность за счёт простоты устройства и дублирования многих элементов системы, более высокая защищенность при радиоподавлении по сравнению с беспроводным радиовещанием. Недостатки — необходимость прокладки разветвлённых вещательных сетей, возможность использования только стационарных приёмников, ограниченный выбор программ для прослушивания. Саме дротове радіо було дуже розвинути на території СРСР. Зараз це – радіоточки, які є в багатьох будинках. |