ГОСЫ. Масова комунікація

• Название: Масова комунікація
• Анкор: ГОСЫ.doc
• Дата: 13.12.2017
• Размер: 2.11 Mb.
• Имя файла: ГОСЫ.doc
• Тип: Повідомлення; #11238
• страница: 16 из 31

2. Відмінність журналістики від науки, критики, літератури.

ВІДМІННІСТЬ журналістики і науки полягає у тому, що журналістика ммістить в собі велику концентрацію образності, чого у науці немає. Наука вирізняється документалізмом, точністю та факто логічністю, що деякою мірою робить сходою її із журналістикою. Наукові тексти завжди великого обсягу, завжди обґрунтовані і містять в собі дослідження.

Критика містить в собі детальний аналіз того чи іншого твору. Вона є окремим жанром. Близькою до критики у журналістиці є рецензія, яка є меншою за обсягом, більш суб’єктивною та образнішою. Критика  — розгляд якогось явища, предмету, особи; його аналіз та оцінка згідно існуючим нормам, масштабам або цінностям. Аналіз і оцінка когось чи чогось, із метою виявлення та усунення вад, хиб.

Література відрізняється від журналістики тим, що містить в собі велику концентрацію образності, може описувати події, які є вигаданими, що є неприпустимим у журналістиці.

Журналі́стика — це соціальний інститут, створений з метою забезпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегульованої системи.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналістики забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських, навчальних закладів та установ.

Літерату́ра (від лат. litterae — буква, літера), іноді книжництво, письменство — сукупність писаних і друкованихHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B2%D1%96%D1%80"творів певного народу, епохи, людства. Література відображає та зберігає знання й культуру народу та певногоісторичного періоду. Водночас вона є різновидом мистецтва, власне, мистецтвом слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результатом творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

3. Факт. Його значення в журналістиці.

Факт (від лат., зроблене) означає, як відомо, дійсну подію; те, що реально відбулося. Під словом “факт” прийнято також розуміти судження або в інший спосіб зафіксований реальний; факт. У першому випадку доцільно говорити про реальний; факт, у другому – про факт відображений. Така двозначність слова призводить до мішанини, непорозумінь, судових розборів, оскільки під тим самим словом розуміють різні речі. Численні варіації на теми “факти підтвердилися”, “факти не підтвердилися”, “факти спростовані” нічим іншим, як елементарною плутаниною. Якщо це реальний факт, тобто те, що відбулося в житті, то він не може бути ні спростований, ні підтверджений. Очевидно, у таких випадках йдеться про відображений кимось факт. Зафіксований вербальне чи в інший спосіб реальний чи об’єктивний факт завжди має елемент суб’єктивності і може бути помилковим, неправдивим. Причини можуть бути різні: від суто технічних (недочув, не розібрався, сплутав, неточно зафіксував і т.д. ) до свідомих перекручень, продиктованих певними інтересами. Неточність відображення може пояснюватись і складністю самих явищ, у яких журналістові нелегко розібратись.

Точнішою методикою вивчення фактів володіє наука, теорія пізнання. Відомий англійський вчений Б. Рассел у дослідженні людського пізнання виходив із визнання фактами всього, що є у всесвіті: “Факти є те, що робить твердження істинним або хибним”2. Іншими словами, він визнавав факт як об’єктивну реальність і як частину наших суджень, які можуть бути слушними або помилковими.

Факти можуть нічого не значити, коли вони подаються безсистемне, без зв’язку з іншими фактами. Але вони можуть означати дуже багато, мати вирішальне значення, коли розглядаються у зв’язку з іншими фактами, з певними логічними законами, теоретичними положеннями, існуючою уже системою знань.

Не заглиблюючись у складні наукові проблеми пізнання, звернемо увагу на практичні аспекти використання факту і системи фактів у відносно елементарному журналістському пізнанні. Як уже зазначалось, журналістика поряд із соціологією – ті сфери людської діяльності^ які насамперед ґрунтуються на фактах. Журналістика, образно кажучи, на фактах сидить, фактами запрягає і ними ж поганяє.

Так повелось із самого зародження газети. Але XX століття – це, крім всього іншого, шалена динаміка поширення й обміну інформації, збору, нагромадження та аналізу фактів. Журналістика, система масової комунікації сповна, здавалось би, просякнута фактологічною інформацією. Пояснюється ця закономірність багатьма причинами. Насамперед поглибленим пізнанням світу, необхідністю задовольняти природну цікавість і потребу людини у знаннях, загальним зростанням освіченості суспільства, незважаючи на низку парадоксів, пов’язаних із цим процесом. Цьому відповідають технічні можливості передачі, зберігання, переробки інформації, тенденції трансформації медіа-індустрії, її концентрації, транснаціоналізації та глобалізації.

Але є низка специфічних, властивих саме для журналістики причин особливої, часто навіть надмірної уваги і поваги до факту. Сучасна людина у зв’язку із зростанням її освітнього рівня, також і розчаруванням від довголітніх проповідей, “наукових” передбачень, які, звичайно, не збуваються, прагне самостійно розібратись у процесах, зрозуміти, що робиться довкола неї. І тоді вона каже: “Не годуйте мене манною кашею. Я не маленький (маленька). Дайте мені факти, я сам (сама) здатний розібратись у всьому”. Не будемо говорити, наскільки слушна і обґрунтована така позиція, але про живучість цієї тенденції переконливо свідчить потрясаючий у свій час успіх тижневика «Аргументы и факты». популярність і збільшення тиражу газети «Факты и комментарии», успішна робота інформаційно-розважальних радіопрограм тощо.

І, нарешті, ще один аспект цієї проблеми, який пов’язаний із самою природою факту, його, відмінністю від судження. Факт як мікроскопічна частка реальної дійсності ніби вбирає в себе її певні ознаки, якусь малесеньку частку цієї реальності. Це насамперед предметність, багатоплановість, невичерпність. Будь-який факт багатший від судження. Вписуючись у систему суджень, у процес доказу, у той чи інший узагальнюючий журналістський виступ, факт втрачає властиву йому від природи багатогранність, висвітлюється якоюсь однією стороною.

Проілюструємо це на конкретному, дещо комічному прикладі. Газета «Факты и комментарии» у номері за 5 березня 1999 року надрукувала таку замітку: “Принцеса Діана” – таке ім’я отримала дівчинка, яка народилась у Харкові, від своїх батьків. За повідомленням агентства “Інтерфакс-Україна”, молоде подружжя, харків’янка і громадянин Нігерії, зіткнулись із труднощами при реєстрації імені в загсі, оскільки, за українськими нормами, ім’я повинно виражатись одним словом. Для молодих батьків зробили виняток і зареєстрували “подвійне” ім’я дочки. ”

Факт і тільки факт, жодних пояснень, жодних коментарів. Голий, так би мовити, факт. Можна усміхнутись, можна задуматись, можна поспівчувати, навіть привітати оригінальну пару.

Повідомлений факт “багатомовний”. Його можна використати, відносячи до відповідної системи логічних суджень, вписати в аргументацію різних тез. Ось декілька можливих сюжетів. Перший. Заради погоні за модою батьки калічать долю своїх дітей. Адже з часом над дівчинкою можуть боляче кепкувати (подумаєш, принцеса!), як сьогодні кепкують над всякими Октябринами, Ленінами, Сталінами, Мілорами, народженими епохою революційного романтизму. Другий. Які все-таки бюрократи і буквоїди сидять у цих загсах, затьмарюючи найблагородніші поривання патріотично налаштованих молодят. У всіх у пам’яті живою була трагічна смерть симпатичної принцеси. Третій. Що не кажіть, а ми все-таки змінились. Раніше такої поступки не було б. Зрештою, як би там не було за метрикою, людину називатимуть або Принцесою, або Діаною. Можна знайти десятки інших можливих трактувань повідомленого факту, але тоді він втратить свою багатогранність, багатозначність.

У сучасній науці утвердилась певна практика класифікації фактів на відповідні групи. Прийнято розрізняти одиничні факти і систему, тобто групу фактів, які відносяться до певного питання.

Особливим різновидом фактів є статистика. Під нею прийнято розуміти типові зведені числові характеристики, які ґрунтуються на спеціально організованому масовому спостереженні певних фізичних, економічних, політичних, культурних та інших явищ. Статистика має справу із величезним масивом відповідних фактів, групуючи й обробляючи їх за складною науковою методикою, з метою кількісної характеристики тих чи інших явищ у зв’язку з їх ознаками. Мало або нічого не говорячи про якість певного явища, статистика дає знання про загальні закономірності, тенденції соціальних процесів.

Згадуваний уже Закон України “Про інформацію” виділяє статистику як окремий самостійний вид інформації – статистичної.

Статистична інформація, – говориться у ст. 19 цього закону, – це офіційна документована інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України”.

Широко використовуються статистичні дані у соціологічній інформації, яка дає відомості про ставлення громадян до тих чи інших суспільних явищ, репрезентує не так самі явища, як узагальнену, виражену у цифрах та відсотках думку громадськості.

Крім емпіричних, статистичних фактів, дехто з дослідників виділяє також науковий і художній факти. У першому випадку мають на увазі факти науково вивчені, осмислені за науковою методикою. У другому – йдеться про художні узагальнення (картини, типові характери). Художній факт, якщо користуватись цим терміном, – результат вивчення митцем великої кількості одиничних фактів, втілених в узагальненому образі.

Зрозуміло, у текстах, які оприлюднюють ЗМІ, наводяться факти, що різняться тематикою, ступенем складності і мірою узагальнення. Відзначимо лише, що за роллю фактів журналістські виступи можна умовно поділити на дві нерівні групи: подієва інформація, у якій факт відіграє самостійну роль і є до певної міри самоціллю; і узагальнюючі, а тим більше аналітичні, концептуальні твори, де факти відіграють роль аргументів, служать для доведення певної думки, ідеї твору. Від свіжих, вагомих фактів залежить рівень інформаційної насиченості статті, огляду, есе, нарису.

Наявні факти можна використовувати самостійно, навіть для доказу інших думок, відмінних від тих, які хоче довести певний автор. На цьому, власне, й будується полеміка, коли опонент, використовуючи уже наведені факти, залучаючи нову інформацію, по-іншому тлумачить і пояснює їх. Та про це у наступних розділах.

У цьому випадку необхідно звернути увагу на саму подачу фактів, міру поєднання самого факту і його тлумачення, пояснення. Йдеться не про коментування, не про думку журналіста, не про його присуд з приводу того чи іншого явища, а про таку подачу факту, яка робить його зрозумілим, легше засвоюваним.
4. Основні джерела інформації. Методи збирання інформації.

Як зазначалось, джерелом інформації в журналістиці є об’єктивна реальність. Вивчення фактів, їх осмислення – постійна справа журналіста. Тому нам важливо з’ясувати не тільки суперечливу природу фактів, їх джерела, але й способи здобування, вивчення інформації з метою її осмислення та передачі відповідній аудиторії.

Вміння шукати, опрацьовувати інформацію – частина журналістського професіоналізму, яка з огляду на різні причини е особливо актуальною сьогодні. Відкритість суспільства, до якого дорога виявилась такою важкою, потребує певної налаштованості на інформацію, особливого способу існування у світі сучасної інформації. Навіть досвідчені, талановиті журналісти скаржаться на те. що доводиться вчитись журналістики майже з нуля. Подейкують, що солідні зарубіжні інформаційні агентства, телерадіокорпорації воліють брати на роботу не випускників радянських журфаків, а людей, не зв’язаних до цього із журналістикою.

Були часи, коли інформація відповідним чином оброблялась, була доступною газетяреві у готовому, так би мовити, відредагованому вигляді. Кращі журналісти шукали фарби, деталі, якісь особливі моменти із життя тих. про кого збирались писати. Розслідувати, здобувати інформацію не було особливої потреби. Як висловився один з відомих російських журналістів, “нас не вчать бути журналістом. Вчать лише писати замітки. Та не це головне – упакувати інформацію і в результаті наші матеріали – мінімум інформації і максимум слів”.

Отже, мова повинна йти про виховання у початкуючих журналістів націленості на нову і цікаву інформацію, певну професійну натренованість, своєрідний внутрішній стан людини. Інформаційність журналістики, жорстка конкурентна боротьба породжують низку етичних проблем. Журналісти, скажімо, задумуються над тим, чим відрізняються інформатори, яких бажано мати репортерові у різних відомствах і організаціях, від донощиків. У двері української журналістики достукується і практикована у світі плата редакцій за отриману дефіцитну інформацію. Дехто вважає, що вона цілком можлива, інші – категорично проти. Існує реальна небезпека розгубити те цінне і людяне, що було в колишній чесній, демократичній українській журналістиці.

Прийнято вважати, що є три головні джерела інформації: предметно-оречевлене середовище, документ, людина. Відповідно прийнято традиційно виділяти методи іспособи збору інформації: метод спостереження; метод вивчення документів; метод інтерв’ю. Варто виокремити соціологічні методи вивчення інформації.

Метод спостереження – один з найуніверсальніших способів пізнання дійсності у повсякденній практиці, а також у науці, мистецтві і, зрозуміло, журналістиці. На відміну від загального споглядання, метод спостереження передбачає певну мету. Спостереження – цілеспрямоване бачення, коли людина “не тільки бачить але й дивиться, не тільки чує, але й слухає, а іноді вона не тільки дивиться, але й розглядає, вдивляється, не тільки слухає, але й прислухається, і навіть вслуховується”.

Журналіст, як і художник, не знає, як, коли знадобиться йому те чи інше спостереження. Вони закарбовуються у пам’яті, часто мимоволі, і за дивовижними законами асоціації виникають несподівано, переростають в образ, деталь, сюжетний хід, спонукаючи до дальших пошуків. І все ж журналістське спостереження прагматичніше, цілеспрямованіше, особливо, коли пошук супроводжується відповідним задумом. Тоді вже автор не просто спостерігає, а шукає відповідну інформацію, фіксує факти, які знадобляться для, реалізації саме цього задуму. Щось, звичайно, відійде на “про запас”. ч Вміння бачити те, чого не можуть, не вміють побачити і сформулювати інші – неповторна грань літературного таланту. Вона дається від природи, але може вдосконалюватись, розвиватись. Вміння бачити – вміння мислити, тобто вміння на основі окремих^ частинок бачити щось цілісне, вгадувати хід і закономірності подій, робити своєрідні відкриття. Відомо, наприклад, що молодий і тоді чеський журналіст Егон Ервін Кіш у 1913 році на основі спостережень зробив безпомильний висновок про зраду і ув’язнення керівника австро-угорської контррозвідки полковника Редля, який, як виявилось, був завербований російською контррозвідкою. У процесі спостереження беруть участь не тільки очі й вуха, але й аналітичний розум, життєвий практичний досвід.

У творчій практиці, а відтак і в наукових дослідженнях прийнято розрізняти відкрите і приховане спостереження. У першому випадку люди, співрозмовники, учасники тієї чи іншої події знають, що за ними спостерігають, що їх вивчають. У практиці сучасної журналістики це найбільш поширений спосіб спостереження, регламентований в Україні законами “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та іншими документами.

Нагадуємо про це тому, що у свій час досить поширеним був досвід “зміни професії” або включеного спостереження, коли газетяр на певний час ставав членом того чи іншого колективу. Члени його, як звичайно, не знали, що їх колега – журналіст – спеціально за ними спостерігає. Такий метод збору матеріалу виявився досить модним і в радянській журналістиці. Приклад показувала “Комсомольская правда”, але й працівники інших, зокрема і регіональних газет, користувалися цим методом збору інформації. Скажімо, відома львівська письменниця Євгенія Божик як представниця газети певний час працювала офіціанткою, ходила до ворожки, у результаті чого з’являлись цікаві репортажі, нариси.

Та всесвітньо відомими стали книги видатного німецького письменника-документаліста Гюнтера Вальрафа, характерні скандальними викриттями. Він місяцями і навіть роками жив під чужими прізвищами, змінюючи навіть власну зовнішність. Кожна нова книга викликала відповідні судові процеси. Може, найбільший резонанс принесла йому документальна книга, у якій він зумів викрити змову португальського генерала Спіноли проти демократичного режиму.

Поширеним і типовим є відкрите спостереження, коли журналіст дивиться на персонажів майбутнього твору зі сторони, і вони знають, з ким мають справу. Зацікавленість журналіста, його професійні здібності, вміння встановити контакт з людьми, заінтересувати їх у подачі відповідної інформації дає, як правило, позитивні результати.

Цьому певною мірою сприяє використання в журналістиці соціологічних, науково більш точних методів спостереження. Особливо під час перевірки достовірності зібраної інформації. Журналіст повинен пам’ятати про свої звички й уподобання. І дуже важливо, щоб він бачив у житті те, що є, а не те, що хочеться бачити, і по можливості нейтралізував дію вироблених установок. Важливо вміти контролювати і перевіряти отримані дані. Особлива складність виникає тоді, коли автор збирає інформацію для критичного виступу. Сьогодні ситуація ускладнюється ще й тим. Що ст. 31 Закону “Про інформацію” передбачає: громадяни мають право “знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються”. Дізнавшись, що зібрана інформація може бути використана з критичною метою, “дослідні” приховуватимуть факти негативного характеру, компрометуючі матеріали, документи.

Говорячи про спостереження, ми так чи інакше торкались інших методів збору інформації, зокрема роботи з документами. У ширшому значенні слова під документом (від. лат., повчальний приклад, спосіб доказу) прийнято розуміти зафіксований відповідним чином на певному матеріалі факт, подію, інформацію. Документ – не первинна, а вже відображена кимось і у певний спосіб зафіксована інформація. Тобто між об’єктивною подією, первинною інформацією і документом стоїть певна особа.

Треба мати також на увазі багатозначність слова “документ”, під яким прийнято розуміти не тільки певне письмове джерело, але й письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин, офіційне свідчення особи, інші матеріальні носії інформації.

До вивчення і класифікації документів вдаються юристи, вчені, письменники, а також журналісти. Останні звертаються до документів як джерела фактів, ідей, думок, оцінок,. подробиць, як одного із способів аргументації. “Документи, – наголошується в одному з досліджень, – можуть служити самостійним джерелом інформації для журналіста, засобом перевірки даних, зібраних з допомогою інших методів, служити способом попереднього знайомства із ситуацією, проблемою, виступати як метод збору матеріалу в сукупності з іншими методами. Рідко який матеріал можна зробити, не звертаючись так чи інакше до документа. Навіть добре інтерв’ю без цього неможливе”.

Тому журналіст повинен бути обізнаним з основними принципами роботи над документом. Вони докладно розроблені в сучасній науці, зокрема в соціологічній, історичній, джерелознавстві, соціальній психології, криміналістиці. Не всякий документ має юридичну силу, коли справа розглядається у суді. Магнітофонний, відеозапис, фотознімок, записи у блокноті судом до уваги як аргумент звинувачення чи виправдання не беруться.

Документ і сучасні мас-медіа – проблема багатоаспектна. Одна справа, коли журналіст звертається до документа як джерела фактів, цифр, свідчень, інша – коли звертаються до документа для характеристики певної особи. Нерідко документ є висхідним моментом у процесі зародження нової теми, проблеми. Таких прикладів безліч.

І, нарешті, про найбільш поширений метод збору інформації -інтерв’ю. Дехто з дослідників вважає, що цей метод дає близько 80% потрібної журналістської інформації. Розуміючи відносність цієї цифри, не можна не визнати, що з огляду на оперативність ЗМІ, розмова із людьми, учасниками поточних подій, є все-таки вирішальним джерелом найновішої інформації.

Йдеться не про інтерв’ю як жанр, а про інтерв’ю як метод збору інформації для виступу в будь-якому жанрі журналістики, а також збору інформації в соціології, психології та інших науках. Причому в журналістиці інтерв’ю – здебільшого розмова двох чи кількох осіб, у процесі якої і суб’єкт дослідження (інтерв’юер), і об’єкт дослідження (інтерв’юйований) можуть взаємно обмінюватись думками при домінуючій активності першого. Інтерв’ю в соціології, соціальній психології характеризується стабільнішим розподілом ролей: інтерв’юер запитує, інтерв’юйований – тільки відповідає. В науці воно взагалі обезособлене максимально, усереднене, позбавлене індивідуального. У журналістиці певне значення має не тільки зміст розмови, а й особистість співрозмовника, його неповторність, особливо тоді, коли автор збирається писати есе, нарис, політичний портрет, навіть статтю.

Процес розмови, хоч нерідко він триває порівняно недовго, можна умовно розділити на ряд елементів, включаючи підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення інформації.

І про соціологічні методи збору інформації. Соціологія послуговується тими, що йжурналістика, методами збору інформації: спостереження, вивчення документів, опитування. Оскільки журналістика з’явилась на світ раніше від соціології, можна твердити, що остання запозичила ці методи у працівників преси. Але вони модифіковані, трансформовані, ґрунтовніші, науково вмотивовані, а головне системніші, масштабніші. Вони, як правило, ґрунтуються на значно більшому обсязі відповідним чином впорядкованої емпіричної інформації, а тому висновки й рекомендації соціологічної науки універсальніші, достовірніші, об’єктивніші, авторитетніші.

Крім спостереження, опитування, вивчення документів, соціологія значно частіше вдається до таких методів, як контент-аналіз та експеримент, які, особливо експеримент, перекочували у журналістику, використовуються у практиці ЗМІ як допоміжний (згадаймо “Епіцентр” з формалізованим телефонним опитуванням глядачів) чи як головний спосіб дослідження проблем. Найбільшої популярності набули, наприклад, експерименти, проведені в «Литературной газете» Анатолієм Рубіновим ще у 70-х роках і детально описані ним у книзі “Операції без секретів”.