ГОСЫ. Масова комунікація
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
5. Процес написання журналістського твору. Авторський задум і результат. Умови роботи у пресі, особливо у газеті, на радіо і телебаченні, не дають можливості очікувати, коли прийде натхнення, період творчої інкубації зводиться тут до мінімуму. Доводиться працювати і втомленим, і знервованим, у гаморі, посеред ночі, у поїзді чи літаку. Дефіцит часу, майже постійний поспіх не можуть не виявлятися на якості матеріалу та й на здоров’ї журналіста. І все ж досвід свідчить, що для роботи над ґрунтовним виступом кожен із журналістів шукає умови для того, щоб зосередитись. Це можуть бути вихідні чи власна кухня у нічний час. Початок праці над твором нелегкий ще й тому, що відразу доводиться розв’язувати ряд найважливіших завдань: шукати основну думку, щоб виразити її у назві, знайти сюжетно-композиційний хід, підібрати відповідний тон і ритм розповіді, продумати першу фразу, від якої так багато залежить. Більшість журналістських виступів має власну назву. Які типи, функції заголовка та тенденції його розвитку в сучасній журналістиці? Із зародженням журналістики заголовок лише виділяв певну публікацію з-поміж інших. Згодом утвердились називна або номінаційна функція, коли називається предмет розповіді. Інформаційна функція заголовка виявляється в тому, що він відображує більшою чи меншою мірою зміст названого твору чи рубрики. Апеляційна функція заголовка лежить у площині агітаційно-пропагандистській, з допомогою такого заголовка редакція і автор, зрозуміло, прагнуть певним чином вплинути на читача. Нарешті, заголовок може бути рекламним і служити приверненню уваги читацької чи глядацької аудиторії. Пошуки назви, продумування плану, способу викладу матеріалу, формування першої фрази – це уже процес творення. Відбувається остаточна переплавка окремих фрагментів, фактів, думок у своєрідний моноліт. Природа, різновиди штампа різноманітні. Вирізняють композиційні трафарети, трафарети у розкритті теми, характеристиці персонажів. Та все ж найживучіший словесний штамп. У його основі лежить повторення, і то багаторазове, уже кимось знайденого, відкритого, навіть у свій час оригінального. Першопричина штампа – невміння або небажання мислити, шукати. Необхідно також звернути увагу на Кінцівку твору, завершальний акорд, від якого залежить найтривкіше враження в аудиторії. Вона містить, як правило, загальний підсумок розмови. Завершальна частина, крім того, може мати прямий чи опосередкований рекомендаційний характер, а тому важко уникнути елемента наказовості чи моралізаторства. 6. ПОЛЕМІКА В ЖУРНАЛІСТИЦІ Полеміка (походить від грец. слова, що в буквальному перекладі означає військову майстерність) - зіткнення поглядів, ідей, концепцій і теорій, вчень. Полеміка - похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й осягнення істини. Суперечка е постійним супутником людського спілкування. Вона може вестись досить бурхливо, адже не розрахована на публіку. Публічною є усна або письмова суперечка перед більшою чи меншою аудиторією. Це можуть бути засідання товариств, гуртків, наукових рад, конференцій, а також письмові суперечки між ученими, політиками, письменниками на сторінках стате"й, книг тощо. Полемічне мистецтво пройшло величезну еволюцію від ораторських виступів, розрахованих на обмежену аудиторію, до публічних суперечок у пресі та в ефірі. На очах нашого покоління публічні суперечки набули небачених раніше масштабів. Непомітно відбулось відродження ораторського мистецтва у його радіо- і телемо-дифікації, до якого суспільство не завжди було готовим. "Полеміка, - писав Іван Франко, - є безпремінна умова боротьби думок, інтересів, поступу громадського. Без неї не обходиться дневникарство, бо день за днем виявляє якусь громадську хибу, фальшиву думку, котру треба зараз же й показати, не дожидаючи, поки таких проявів набереться на книгу наукової праці, в котрій можна тим спокійніше їх оглядати, що деякі з них "відійдуть в минуле", іноді навіть з тими громадами, в котрих вони творились". Передумовою успішного ведення полеміки і дискусії є політична можливість вільного обміну думками, ведення діалогу, тобто політичний плюралізм. Справжня полеміка і дискусія неможливі у суспільстві тоталітарному. Однак було б несправедливо твердити, що в радянські часи, особливо після смерті Сталіна, не було публічних суперечок. Вони були, і нерідко гарячі, по-своєму результативні. Але, по-перше, стосувались вони часткових, нерідко другорядних питань. Навіть у роки так званої перебудови побутувало положення: сперечатись можна про все, але не можна піддавати сумніву правильність соціалістичного вибору. Можливо, саме ці обмеження за відомим законом маятника спричинили протилежну тенденцію - безпардонність і розв'язаність у сучасній полеміці. По-друге, як і всі духовні процеси, дискусії суворо контролювались. На учасників суперечки могли у будь-який момент накинутись із найстрашнішими звинуваченнями, а саму суперечку заборонити. Так було у сталінські часи, коли громили так званих вейсманістів-морганістів, відкинувши нашу біологічну науку на десятиліття назад. Так було у часи М. Хрущова, коли партійні невігласи і сам Микита Сергійович диктували свої примітивні мистецькі смаки талановитим художникам і поетам. По-третє, полеміка, особливо політична, велась в одні ворота, переважно міжнародного імперіалізму, українського буржуазного націоналізму і сіонізму. Той, з ким сперечалися, не міг публічно відповісти на висунуті звинувачення, оскільки був позбавленим трибуни, а то й перебував у концтаборі. Звикнувши сперечатись із людьми зі зав'язаними руками, ідеологи тоталітаризму при першому подуві очищуючого вітру тут же сховались у кущі. Тільки окремі з партійних керівників наважувались вступити у публічну дискусію, і то, як це сталося з Л.Кравчуком, під впливом протилежних аргументів змінювали свої позиції. По-четверте, у ліпших ленінсько-сталінських традиціях суперечка велась, як правило, грубо, не зважуючи власних слів і виразів. На жаль, всі ці вади полеміки не щезли безслідно. Вони так чи інакше продовжують існувати сьогодні. Досить послухати деякі парламентські дебати чи прочитати передвиборні суперечки. Здавалось би, всі перепони здолані. Критикуй, сумнівайся, сперечайся хоч з класиком, визнананим філософським чи економічним авторитетом, хоч з самим президентом. Сперечаємось. Тільки стає очевидним, що шуму багато, а результати майже нульові. Виявляється проста істина: до цивілізованої суперечки треба дорости, сперечатись треба вміти. І не лише у технічному, вузькопрофесійному плані, а у плані політичному, психологічному, філософському. Звичайно, можна зрозуміти гостроту і навіть непримеренність і зіткнень думок, коли йдеться про кардинально протилежні суспі-I льні позиції. І тут необхідно торкнутися самої природи і призначення полеміки. У якійсь мірі двоїстість полеміки пояснюється роздвоєніс-і тю її функцій. Суперечка, - і в цьому, на нашу думку, її висхідна і головна функція, - полягає у з'ясуванні певної істини, наближенні \ до неї. "У суперечці народжується істина", - звично кажуть у та-I ких випадках. Відомий і популярний сьогодні російський дослід-I ник С.Поварнін називає її "суперечкою заради істини". Але існує також інша, похідна, як повинно би бути в ідеалі, функція суперечки, сутність якої зводиться до того, щоб переконати аудиторію, завоювати однодумців. Вона нерідко виступає головним завданням суперечки. За С.Поварніним, це "суперечка заради доведення", тобто переконування аудиторії. На практиці ця функція стає нерідко головною, коли для автора основне не питання правди, а спосіб нав'язування власної думки, власної позиції. І Теоретики, зокрема згадуваний уже автор написаної ще у 1917 році книги "Суперечка. Теорія і практика суперечки", вважають таку полеміку порівняно нижчою формою суперечки. Відмінність між полемікою і дискусією скоріше кількісна, ніж якісна. Адже дискусія, як правило, починається із суперечки двох чи більше авторів, але у зв'язку із важливістю, масштабністю проблеми переростає у тривалу, із залученням значної кількості учасників суперечки та засобів масової інформації, якщо йдеться про публічний спір. Дискусії з приводу деяких питань можуть тривати роками і навіть десятиліттями. Досить нагадати такі питання, як вдосконалення економічної системи молодої української держави, проблеми формування демократичного суо-пільства, підвищення духовності, дискусії з питань історії, мови, культури, які майже не припиняються, тривають постійно. Що ж до диспутів, дебатів, то вони мають специфічний науковий харак-; тер і ведуться у відповідних наукових чи навчальних цілях. Метою суперечки може також бути не пошук істини, не переконування інших у певній істині, а просто перемога над супротивником. Може, ліпшим прикладом такого виду є передвиборні кампанії. "Мотиви проведення такого спору, - зазначає І.Хоменко, -можуть бути різноманітними. Один вважає, що відстоює справедливість, інший - захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як повинно бути, четвертому потрібно самоутвердження і т. ін. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає в тому, щоб "взяти гору" над "супротивником" за будь-яку ціну-, використовуючи будь-які методи. Така суперечка іноді називається ще еристичною"3. Виділяють також такі види суперечки, як спір-спорт, спір-гра, тобто суперечка заради самої суперечки і суперечка як вид тренажу чи навіть розваги. До речі, у свій час теорія і практика полеміки як частина обов'язкового навчального курсу риторики вивчалась у багатьох навчальних закладах. Вивчення риторики поступово відроджується сьогодні. Сама суперечлива природа публічної суперечки таїть у собі можливість різноманітних вивертів, хитрувань, їх навіть прийнято ділити на дозволені і недозволені або лояльні та нелояльні. До дозволених відносять усякі тактичні прийоми полеміки. Це насамперед вміння захопити ініціативу в суперечці, вести наступальну, а не оборонну тактику, концентрувати увагу на найбільш вразливих сторонах аргументації супротивника, роблячи менш помітними ті моменти, в яких автор відчуває себе слабшим. Неабияке значення тут мають елементи несподіваності, а також розвинуте почуття гумору. Навіть такий тактичний хід, як вміння взяти останнє слово в суперечці, підсилює позитивне враження від сказаного. Інша річ, коли учасник публічної суперечки у той чи інший спосіб не дає супротивнику говорити, закриває, як кажуть, опонентові рота. Він постійно його перебиває, не дає можливості навіть слова сказати у своє виправдання. Тут свою роль можуть відіграти, як це нерідко буває у процесі передвиборної боротьби, спеціально підібрана і натренована публіка, "хор". Це застосовується зокрема в усних публічних спорах у залі чи на майдані. Відповідно настроєна публіка може просто "закричати" оратора. Такі "хори", хоч і в менших масштабах і з обмеженням у правах застосовуються у телевізійних дебатах. У полеміці нерідко перемагає, хай і тимчасово, не той, на чийому боці правда, а той, хто вправніше, талановитіше відстоює власну позицію. Талант, на жаль, не завжди служить правді, добру і справедливості. Тому про полеміку треба судити з певної історичної перспективи, коли можна з дистанції часу переконатися, хто в кінцевому результаті мав рацію, хто чесно помилявся, а хто корис-тався власним талантом на зло істині та справедливості. Зрештою, треба враховувати тактику і такт у полеміці, зважуючи доцільність тої чи іншою полеміки, дискусії, її результативність. Адже нерідко поважні і чесні люди, які стоять на близьких, та у чомусь відмінних позиціях, починають нещадно колошматити один одного, керуючись хвилевими настроями, амбіційними мотивами тощо.. Маємо всі підстави говорити як про певні здобутки, так і недоліки, прорахунки сучасної полеміки й дискусії, зокрема у засобах масового зв'язку. Полеміка й дискусія стали масштабними, відносно вільними, тематично багатими, сміливими, із залученням людей, найрізноманітніших за поглядами і переконаннями, хоч певного тиску і певних обмежень з боку владних, політичних структур і угрупувань ЗМІ до кінця не позбулися, особливо на державних телевізійних і радіоканалах. Певний контроль і обмеження, зв'язані з монополізацією мас-медіа в Україні, не можуть не впливати і на дійові особи і характер дискусій. І все ж, хай з великими труднощами, пробивають дорогу якісні періодичні видання, об'єднання незалежних журналістів і аналітиків, до думки яких інтелігенція прислухається. Функціонують незалежні інформагентства. Позитивну роль відіграють у цьому плані недержавні об'єднання і програми радіо і телебачення. Але якщо газети, внаслідок обмеженості тиражів, рівня складності письма і стилю, могли розраховувати переважно на так званих лідерів опінії, то на масову аудиторію працювали переважно телебачення і частково радіомовлення. У плані нашої розмови загальний інтерес викликають відповідні програми Миколи Вересня та В'ячеслава Піховшека на каналі "1 + 1". Ставлення до "П'ятого кута" В.Піховшека не було однозначним. Воно мало гарячих прихильників, особливо серед молоді, були скептики, були й такі, які вважали програму мало не антиукраїнською змовою. Тепер про неї згадують мало не з ностальгією. Слід сказати, що не всім був зрозумілий провокаційний, так би мовити, задум самої передачі. Жанр передачі диктує свої умови. Шоу - завжди спектакль естрадне-: розважального характеру. Поєднання серйозності суперечки з легкістю і навіть певною розв'язаністю манери ведення діалогу із "живою" людиною досягається не завжди. В.Піховшек - журналіст високого класу. Він зумів створити не тільки гостро-полемічну передачу, але й власний образ людини ерудованої, напористої, самовпевненої, похмуро-суворої, безкомпромісної. На цей образ працювало все: від темного одягу, відповідного інтер'єру до затемнених окулярів. Деякі недозволені прийоми полеміки знайшли своє примноження і загострення у передвиборній програмі 1998 року "5 на 5". Автори запропонували таку жорстку програму суперечки, щ0 представники багатьох політичних партій просто відмовилися від участі в ній. Добре вписалася у програму, здається, тільки Наталія Вітренко з її максималізмом, категоричністю і різкою критикою всіх і вся, також і ведучих. Згодом автори знизили тон. Представники партій мало не цілувалися, говорили компліменти. Це навіть звеселяло, але ставало... нуднувато. Причина, як нам здається, в тому, що теоретично майже не можливо побудувати серйозну політичну полеміку, дискусію, користуючись законами іншого жанру, розважального, навіть саркастичного, що ґрунтується на прагненні уразити їдким словом, гострим зауваженням або натяком, побудованого на явних підколках, провокації, на свідомому використанні недозволених у чесній суперечці прийомів. Та практика завжди багатша, ніж теоретичні схеми. У всякому разі, Миколі Вересню вдавалося у програмі "Табу" організувати в дусі шоу жваву дискусію переважно на морально-побутові теми. 7. Поняття «жанр», «журналістський жанр». . Жанри - це комунікативні канали для певного роду інформації. Неправильно пов'язувати жанр лише з формою журналістського твору, хоча б і такою, що склалася в глибинах історії й стабілізувалася в своїх структурних ознаках. Жанр - це певним чином окреслений зміст, що "відшукав" найбільш зручну форму для свого втілення. Жанр - це змістовно-формальна єдність. А відтак, журналіст мусить навчитися бачити дійсність очима жанру, оскільки зрозуміти цю саму дійсність можна лише у зв'язку з певними способами її вираження. Адже журналіст не втискує матеріал у готову площину твору, а жанровий погляд служить йому для відкриття, бачення, розуміння й відбору життєвого матеріалу. Насправді жанри в журналістській (і літературній) творчості існують об'єктивно, тобто незалежно від бажань практиків і думок теоретиків. Можна впевнено говорити, що жанри - це великі групи текстів, які наділені спільними ознаками, а жанрологія -це наука про типологію текстів. Під жанрологією розуміємо ту частину теорії журналістики (й літератури), що вивчає поділ текстів на роди і жанри. Слово "жанр" запозичене в українську мову з французької, де вживається в двох значеннях: "рід" і "вид". Це створило певну плутанину в жанрологічній термінологічній системі, де утворилося відразу кілька понятійних рядів для позначення одних і тих самих явищ. Наявність певних родів і жанрів, згідно з цим філософським законом, означає ні що інше, як існування певного змісту, який визначає адекватні способи свого оформлення, невіддільного від форми. У процесі історичного розвитку жанри інтенсивно розвивалися. Змінювалася дійсність, що була предметом відображення в творчості, змінювалися ідеологічні системи, які визначали сутність цього відображення. Часом дуже важко співвіднести два цілком різні твори і побачити в них наявність спільних жанрових ознак. Величезна часова дистанція між "Антігоною" Софокла і п'єсою Е. Іонеску "Король помирає". Але нерозв'язний художній конфлікт і відображення його крізь призму поважного величного пафосу об'єднує ці твори в жанр трагедії, встановлює тяглість історичної традиції між ними. Для розуміння жанрової специфіки надзвичайно істотним є другий бік художнього змісту, а саме - авторська оцінка відображуваних явищ дійсності. Проте - знову наголосимо - для розуміння жанрового змісту важливо враховувати не індивідуально-конкретну концепцію світу, а найзагальнішу позицію автора, виражену як пафос твору. Журналістика сприйняла найважливіші принципи літературної жанрології, як-от: 1) в основі формування розподілу творчості на роди й жанри лежать особливості людського пізнання, яке передбачає потребу володіти цілим набором жанрів для огляду й розуміння дійсності; 2) кожний жанр здатний оволодіти лише певними сторонами дійсності, і в цьому виправданість його існування; 3) жанр є складною системою засобів і способів розумного оволодіння дійсністю; 4) жанр - сукупність колективної орієнтації в дійсності і способах її осягнення, жанр належить не конкретному автору, а суспільній свідомості; 5) жанри живуть сучасністю, але пам'ятають минуле; 6) жанр - засіб зв'язку творчості зі споживачами і задоволення їхніх читацьких очікувань. Сьогодні вже є цілком очевидним, що журналістика, зокрема на рівні художньо-публіцистичної творчості, синтезувала в собі родові ознаки літератури. Журналістика - це епос, оскільки це розповідь про певні події, це проза як найбільш зручна форма існування епосу. Але журналістика - це й лірика, бо немислима без образу автора, цілком конкретної особи-оповідача. Нарешті, журналістика - це драма, бо вона не мислима без конфлікту, пошуку й відкриття суперечностей, зіткнення поглядів, думок, діалогічного викладу матеріалу у формі інтерв'ю. |