ГОСЫ. Масова комунікація
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
Оригінальна радіодрама (радіоп’єса). Цей жанр виник ще на початку розвитку радіожанрів і до цього часу вважається найскладнішою формою художнього мовлення. Оригінальна радіодрама (радіоп’єса) – драматичний твір, написаний спеціально для радіомовлення з урахуванням його специфіки. Оригінальна радіодрама не використовує готові і вже раніше використані сюжети і першоджерела. Оригінальна радіодрама – це особливий спосіб осмислення реальної дійсності. В основі цього жанру лежить розв’язання конфлікту. «Радіодрама робить це не на аналітично-публіцистичному. а на синтетичному, образному рівні … Оволодіти подібним творчим методом для професіонала в галузі радіожурналістики означає вийти за межі можливого для журналіста-аналітика, випередити на багато кроків найкращого репортера в умінні прогнозувати події, передбачати суспільні тенденції [10, с. 576]. Структура радіоп’єси: частини, які озвучуються акторами; ремарки; шуми; музика. Оптимальний термін звучання: 20 – 40 хв. Сучасна радіодрама несценічна, позбавлена театральних умовностей, близька до літературного жанру новели. У раідодрамі невелика кількість персонажів і невеликий обсяг, проте підняті проблеми досить масштабні і виходять за межі окресленого конфлікту. У 30-ті роки ХХ ст. оригінальна радіодрама була досить популярна. На жаль, в умовах тоталітарної держави після 1933 року оригінальні п’єси, написані для українського радіо, зникли і за основу бралися вже готові сюжети з літературних творів. У повоєнні роки була спроба відродити радіодраму, але українські надбання в цій галузі безнадійно відстали від світового рівня таких творів. У 6- - 70-ті рр. були підготовлені кілька циклових драматичних передач для дітей («ВЮГ» Р. Заєздного, «Кость Барабаш у 10-«Б» класі» Г. Дмітрієнко). Основні особливості радіодрами:
Різновиди оригінальної радіодрами: І. Хоменко виділяє такі види радіодрами:
Акустична (звукова) радіоп’єса – твір, побудований на засадах драматургії з використанням словесних засобів та музики і шумів. Її звукове наповнення самодостатнє. Гранична форма – радіоп’єса шумів – композиція зі звукових ефектів, організованих згідно із художнім задумом. Слова у такому творі несуть не скільки семантичне значення, скільки фонетичне навантаження [16, с. 75 – 76]. Радіоп’єса чистого слова (поетична радіоп’єса) – твір, в якому основне навантаження припадає на слово, його розуміння. Слухач ототожнює себе з персонажами. Замість вишуканих технічно-монтажних прийомів – лише слово, темп та інтонація. Це звужує можливості режисера, зате сприяє відродженню інтелектуальної та емоційно витонченої драматургії. Об’єктом таких творів, як правило, є людина, її складний внутрішній світ. Драма ідей –твір, основне завдання якого висловити і обґрунтувати певну думку, світоглядну позицію, морально-етичного принципу. «Образно кажучи, – це теорема, що доводиться або спростовується не за допомогою апарата формальної логіки чи математики, а засобами мистецтва. Провідний художній метод, притаманний драмі ідей – це уявний експеримент. Конфлікт у радіоп’єсах «ідейного» напрямку є похідним від інтелектуального парадокса, що став предметом авторського дослідження. Раціональні творчі настанови, порушення балансу між розумом і пристрастями на користь першого увиразнюють риси, взагалі характерні для оригінальної радіодрами – схематизм і умовність обставин дії» [16, с. 115]. Драматична радіомініатюра Драматичні мініатюри для радіо будуються на документальному матеріалі – найчастіше випадку, зразковому для наслідування. Герої можуть бути різні: історичні діячі, сучасники, як відомі, так і звичайні люди, готові на самопожертву, шляхетні душею. Тривалість радіо мініатюри: 3.5 – 5 хв. Проте для написання такої невеличкої за обсягом передачі треба повести серйозну пошукову роботу.
http://www.umediagroup.com.ua/radio/structure-radio-in-ukraine - про холдинги і структуру радіо в Україні http://uainfo.org/news/1220-komu-kakoe-radio-v-ukraine-prinadlezhit-foto.html - кому і яке радіо належить. БЛОК ― ТЕОРІЯ ЖАНРІВ (ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ) 1. Журналістика як творчий процес. Різноманіття творчої продукції журналістики. Суб'єктом масово-інформаційної діяльності є журналіст. У якій би галузі журналістики він не працював, його праця завжди пов'язана з творчістю. Саме так її і треба сприймати. Журналістика завжди балансує між творчістю й ремеслом. Вона ремесло тому, що має ужитковий характер, спрямована на досягнення очікуваного результату, пов'язаного з формуванням громадської думки в певному напрямку, із службовим характером діяльності журналіста. Журналістика - це творчість тому, що пов'язана з народженням нових духовних сутностей, із створенням раніше неіснуючих, невідомих, суспільно-корисних цінностей. Сучасна газета чи журнал, радіопрограма чи телепередача -продукт колективної творчості, але це не знімає проблему таланту, творчої індивідуальності в журналістській праці. Яскрава особистість, що має глибокі знання, уміння викладати інформацію просто й зрозуміло, гарну мову, загальнолюдську привабливість, потрібна в будь-якій галузі журналістики. Професійні обов'язки журналіста в справі виготовлення інформації можуть бути зведені до такого. 1. Участь у плануванні,поточному й перспективному, що включає висунення своїх оригінальних ідей, пошук інформації, жанрового розв'язання матеріалу, проведення інформаційних кампаній, відкриття нових рубрик, оновлення оформлення видання. 2. Організаторська роботапередбачає налагодження контактів з усіма, хто може постачати новини, інформувати про майбутні події, брати участь у виявленні проблем та пошуку шляхів їхнього розв'язання. Іншими словами, до цього виду обов'язків журналіста відноситься створення ним міцної джерельної мережі для своєї масово-інформаційної діяльності та постійне її поповнення й вдосконалення. Сюди ж належить робота з позаштатними авторами, та утворення каналів зворотного зв'язку (тобто від читачів до газети). 3. Участь у підготовці до випуску інформації:створення власних інформаційних текстів. Звернімо увагу майбутнього журналіста, що розпочинається цей етап після завершення збирання інформації, тоді, коли джерела інформації випорожнені, журналіст познайомився з усіма можливими версіями подій, витлумаченнями фактів спеціалістами. Лише тоді він має право взятися за створення власного журналістського твору. 4. Аналіз власної діяльності,що може мати індивідуальний і колективний характер, здійснюватися на самоті чи на різного роду "летючках", нарадах. Журналіст кожну свою публікацію мусить сприймати як маленьке чудо, цінувати кожне слово, що з'являється за його підписом. Нову публікацію він повинен уважно перечитати, проаналізувати редакторські виправлення, якщо такі мали місце, ще раз замислитися над тим, чи всі інформаційні джерела він використав для створення цього матеріалу, чи правильно побудував композиційно свій текст, чи всі аргументи навів для доведення своєї позиції. 5. Індивідуальна літературна творчість.Цей пункт нібито містить вимогу, нездійсненну для певної частини працівників пера, які літературною творчістю не займаються. Але сучасна практика виробництва інформації (в тому числі в зарубіжних країнах) будується на тому, що журналіст не мусить бути просто емпіричним переказувачем почутого чи описувачем побаченого, але здійснювати свою творчу аналітичну діяльність, провадити самостійні журналістські розслідування, бути фахівцем з певної теми, писати не лише інформаційні замітки, але й аналітичні статті, документальні книжки. Але в журналістиці існує й інший шлях літературної творчості: цілеспрямоване створення своїх публіцистичних (документальних) книжок, присвячених окремим темам, проблемам, героям. Цей шлях має давню традицію, пов'язану з творами "Фрегат "Паллада"" Івана Гончарова (т. 1-2, 1858), "Острів Сахалін" Антона Чехова (1893), "До Арктики через тропіки" Миколи Трублаїні (1931), "Англія" (1931), "Мій Париж" (1933) Іллі Еренбурга і багатьма іншими. Справа в тому, що творча робота журналіста досягає найбільшого ефекту за умови його спеціалізації. Сучасна масово-інформаційна діяльність передбачає різні види спеціалізації: галузеву (газетна, фото, радіо й тележурналістика, Інтернет-журналістика), тематичну (політика, соціум, економіка, культура і т. д.) та рольову (репортер, кореспондент, оглядач, ведучий телепрограми, редактор напрямку, головний редактор та ін.). Тематична спеціалізація передбачає таке. 1.З'ясування, виявлення своєї теми у відповідністю зі "сродністю", як говорив Григорій Сковорода. Тема повинна бути приваблива для журналіста, володіти якостями притягальності. Неможливо буде все життя примушувати себе займатися чимсь нецікавим для вас. 2.Вивчення своєї теми, глибоке оволодіння наявними знаннями і способами ознайомлення з новинками в цій галузі. Наприклад польський журналіст Маріуш Щиґел, який працює у "Газеті Виборчій", до своєї документальної книги про Чехію "Ґоттленд" (2006, укр. пер. 2010) подав на трьох сторінках бібліографію використаної літератури , як свідчення своєї сумлінності в справі збирання інформації для своїх портретних нарисів і репортажів. 3.Створення власного досьє з висвітлюваної теми, а з часом, можливо, й архіву. У систематизовані за певними рубриками папки-накопичувачі журналіст складає газетні та журнальні вирізки, листівки, виписки з книжок, ксерокопії статей і розділів з монографій, власні публікації та блокноти з матеріалами інтерв'ю, бібліографію наукових праць, які регулярно поповнює і т. д. У Полтавському літературно-меморіальному музеї В. Г. Короленка стоїть його журналістське досьє. Як уже зрозуміло з викладеного вище, досьє може бути кілька. Наприклад, якщо журналіст спеціалізується у висвітленні політичного життя, то він може вести досьє, присвячене сучасним політикам. Навряд чи хтось з рядових громадян пам'ятає після чотирьох років каденції передвиборчі програми нині діючих депутатів Верховної Ради, які знову рвуться в депутатські крісла. 4.Створення домашньої бібліотеки за своєю темою, підбір спеціальної літератури, яка править журналістові за щоденний довідковий апарат, з якою він систематично ознайомлюється й звіряється у своїй інформаційній діяльності; сюди ж маємо віднести передплату на загальні й фахові видання, що правлять для автора за джерело оперативної 5.Вивчення кола науковців та службових осіб, що можуть дати інформацію з даного напрямку спеціалізації. 6.Організацію навколо себе кола позаштатних авторів, спроможних створювати журналістські тексти з вашої тематики. Правильно організована спеціалізація забезпечує високу ефективність професійної діяльності журналіста, є гарантією його успіху, популярності в читацької аудиторії. Проблеми творчості журналіста сьогодні розглядаються в трьох аспектах: 1) семантичному; тобто змістовно-значеннєвому, передбачає розгляд питань, що в творі відібрано й відображено з мільйонногранної дійсності, які епізоди зображено, який сюжет побудовано, що за проблеми піднято; 2) синтаксичному, тобто композиційно-текстовому, передбачає розгляд питань, пов'язаних з побудовою журналістського тексту, використанням у ньому образно-художніх і науково-понятійних частин, майстерністю заголовків і лідів, пропорційністю вступної і заключної частин; 3) прагматичному, ужитковому, передбачає розгляд питань, як сприйнято текст аудиторією, які відгуки надходять каналами зворотного зв'язку, що особливо зачепило читачів і т. ін. Відстоюючи право на життя в журналістиці внутрішньої інформації, коментування й оцінок, необхідно все ж визнати, що душею масово-інформаційної діяльності є факт, який постає як окреме явище чи їх сукупність. Він повноцінний володар не лише багатьох жанрів, але й багатьох шпальт у газетах, програм радіо й телебачення. Мільйони читачів у світі щодня розгортають газету, сподіваючись дізнатися за її допомогою про події сучасності, а не про думку з їх приводу якогось журналіста. Усвідомлення цього спонукає теоретиків виробити сталі вимоги до роботи з фактами. Ці вимоги можуть бути окреслені так: 1. Достовірністьпередбачає потребу сприймати факти такими, якими вони є в реальній дійсності, умисне не прикрашати їх і не спотворювати. Ця засада протилежна засаді суб'єктивності, яка включається в дію завжди, коли йдеться про оцінки, коментарі, вироблення аналітичної картини системи подій. Достовірність передбачає незалежність від суб'єктивних смаків, уподобань, симпатій. Це надпартійна категорія, яку складають у свою чергу вимоги: а) науковості як об'єктивності у викладі й описуванні фактів; б) правдивості, яка передбачає відсутність навмисної брехні; в) точності, яка вимагає подавати лише перевірену інформацію; г) всебічності й вичерпності, що означають потребу з різних боків висвітлювати факт, не замовчувати його неприємні чи незручні складові. 2. Причиново-наслідкове сприйняттяналаштовує журналіста на пошук джерел фактів, прихованих механізмів їх народження, розстановку їх у такій хронологічній послідовності, яка відповідала реальному перебігові подій. Встановлення причиново-наслідкових зв'язків є найважливішою ланкою в пошуковій праці журналіста. Це складний і часом тривалий процес, що веде автора до вироблення ним його власної позиції, створення своєї концепції подій. Тому він особливо важливий. Цей процес передбачає такі стадії: а) вдумливий відбір спостережуваних фактів і явищ; на цьому етапі журналіст відокремлює факт чи групу фактів, що їх він має намір дослідити; він ніби замикає їх в уявному колі власної уваги, аби зосередитися на них, домогтися пильності; б) встановлення істотних ознак спостережуваних фактів; розгляд хронології подій; описування атрибутивних ознак явищ; факт ніби розміщається під збільшувальним склом і вивчається уважно в усіх своїх розмаїтих характеристиках; в) гіпотетичні умовиводи про причини даного факту чи явища; на підставі проведеного вивчення складаються припущення про причиново-наслідкові зв'язки в даній системі подій, які відповідають встановленим у процесі вивчення фактам; факти приводяться в певну систему, виструнчуються в логічній послідовності; г) перевірка одержаних узагальнень іншими способами здійснюється шляхом перевірки самих фактів, достовірність яких найкраще підтвердити з трьох незалежних джерел, а також шляхом пошуку дотичних до головної події фактів, які опосередковано висвітлюють її; нарешті здійснюється дедуктивна (від загального до часткового) перевірка; журналіст ще раз оглядає побудовану конструкцію, з'ясовуючи, чи всі наявні факти вкладаються в концепцію і не суперечать їй. 3. Історизмспонукає розглядати факти в розвитку, простежувати еволюцію явищ, бачити, якими вони були учора, виявилися сьогодні і стануть у перспективі. Засада історизму не належить лише науці історії, але є загальнофілософським методом підходу до з'ясування сутності фактів і явищ. Не належить вона й до минулого етапу їх функціонування. Навпаки, історизм передбачає розгляд факту в хронологічному зрізі сучасності, але, виявляється, зрозуміти його можна лише прийнявши сучасність за місток з минулого в майбутнє. 4. Діалектичністьвимагає сприймати факти і явища в єдності й боротьбі протилежностей, бачити, як нагромаджена кількість переходить у якість, як здійснюється заперечення заперечення. У цьому й полягає застосування до роботи з фактами головних законів діалектики. Бачення факту в контексті інших подібних або протилежних явищ, з'ясування ступеня його зрілості, досконалості, довершеності, міри наявності в ньому позитивних і негативних первнів, - усе це складає діалектичність як засаду роботи з фактами. Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності не лише збирає і ретранслює новини й повідомлення, але й узагальнює їх, аналізує, дає свій коментар. Як уже мовилося, існує думка, згідно з якою журналіст не повинен навіть братися за таку працю; його позиція, мовляв, нікому не цікава, читачі не потребують його коментарів. Подібне ставлення породжене не природним станом речей, не силою, а слабкістю нашої журналістики, відсутністю в ній по-справжньому великих, значущих імен, талановитих працівників пера й мікрофона. У нас навіть немає загальної національної газети, яка була б настільки впливовою, що не передплачувати й не читати її було б соромно кожній освіченій людині. Але як тільки в інформаційному просторі України з'являється достатньою мірою авторитетне журналістське ім'я, думкою цього журналіста зацікавлюються читачі, його точка зору на події сприймається як органічна частка його професійної діяльності, реально впливає на формування громадської думки й суспільної свідомості. Це стосується відомих журналістів: колумніста газети "Дзеркало тижня" Віталія Портникова, оглядача цієї ж газети Сергія Рахманина, редактора журналу "Універсум" Олега Романчука, редактора журналу "Український тиждень" Юрія Макарова, популярних телеведучих Романа Скрипіна, Миколи Вересня, Романа Чайки, Андрія Куликова. Понад те, поява надалі яскравих імен на небосхилі української журналістики не може статися лише в межах ретрансляційної інформаторської діяльності, а можлива за умов аналітичної праці журналіста, висловлення ним своїх обґрунтованих і аргументованих поглядів на актуальні проблеми суспільного життя. |